ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 28.03.2024
Просмотров: 66
Скачиваний: 0
3. Суб’єкти адміністративного права: поняття і класифікація.
Суб’єктами адміністративного права є учасники правовідносин, які виступають носіями суб’єктивних прав і обов’язків адміністративно-правового характеру. Як правило, одним з суб’єктів адміністративних правовідносин завжди виступає орган державної виконавчої влади або посадова особа, що діють у межах своїх повноважень, а іншим – фізична або юридична особа. Для того, щоб бути суб’єктом правовідносин, їх учасники мають володіти правосуб’єктністю. В контексті адміністративного права правосуб’єктність включає адміністративну правоздатність, адміністративну дієздатність та адміністративну деліктоздатність суб’єкта.
Адміністративна правоздатність – це потенційна здатність суб’єкта мати права та обов’язки адміністративно-правового характеру. Правоздатність фізичної особи як суб’єкта таких правовідносин виникає з моменту її народження і припиняється з настанням смерті, а юридичної особи – відповідно виникає з часу реєстрації підприємства (організації, установи) і припиняється з моменту її ліквідації (реорганізації), або з моменту застосування адміністративних заходів щодо припинення її функціонування. Адміністративна правоздатність посадових осіб (державних службовців) зумовлена компетенцією відповідного державного органу, до штату якого вони належать, та особливостями посад, які вони обіймають.
Адміністративна дієздатність – це здатність суб’єктів реалізовувати свої права та обов’язки адміністративно – правового характеру. Адміністративна дієздатність державних органів, підприємств, організацій, установ і громадських об’єднань виникає і припиняється разом з їх адміністративною правоздатністю, а дієздатність громадян у повному обсязі настає при досягненні особою повноліття, тобто 18 років. Однак в окремих випадках адміністративна дієздатність може виникати й при досягненні іншого певного віку, як правило – 16 років. Не володіють дієздатністю душевнохворі та малолітні.
Адміністративна деліктоздатність – це здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за порушення приписів адміністративно-правових норм. Адміністративну деліктоздатність законодавець пов’язує з віком фізичної особи та її осудністю, яка полягає у здатності особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Вік, з якого фізична особа може нести адміністративну відповідальність визначений у КУпАП і складає 16 років.
До основних носіїв суб’єктивних прав і обов’язків адміністративно-правового характеру належать: а) громадяни України, особи без громадянства, іноземні громадяни; б) органи виконавчої влади; в) об’єднання громадян; д) державні службовці. Наразі є доцільним розглянути окремі групи суб’єктів адміністративного права детальніше.
Громадяни України являють собою найбільшу групу суб’єктів адміністративно-правових відносин. Відповідно до чинного законодавства іноземні громадяни й особи без громадянства, як правило, в Україні користуються правами і несуть обов’язки нарівні з громадянами нашої держави, крім винятків, установлених окремими законами і міжнародними договорами. При цьому вони зобов’язані дотримуватись чинного законодавства незалежно від того, проживають вони в державі постійно чи тимчасово. Спеціальним адміністративно-правовим статусом володіють біженці, правовий статус яких визначається Законом України ”Про біженців” від 21.06.2001р.
Особливе правове становище посідає Президент України як суб’єкт адміністративно-правових відносин. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент є главою держави, виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності держави, додержання Конституції, прав і свобод людини.
Наступним суб’єктом є органи виконавчої влади. Адміністративна правоздатність і дієздатність органів виконавчої влади виникають одночасно з їх утворенням і визначенням компетенції, а припиняються в зв’язку з їх ліквідацією. Компетенція органів виконавчої влади, тобто визначення їх завдань, функцій, прав й обов’язків, форм і методів діяльності знаходить своє безпосереднє закріплення у відповідних законах, положеннях та інших нормативних актах. Розрізняють вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади.
Згідно зі ст. 113 Конституції України вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, а також одночасно є підконтрольним та підзвітним Верховній Раді України у межах, які визначаються Конституцією України.
До центральних органів виконавчої влади належать міністерства, комітети та відомства (Міністерство фінансів України, Державний комітет статистики України, Державна митна служба України тощо).
Місцевими органами виконавчої влади є обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також підпорядковані їм відповідні районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації.
Ст. 134 Конституції України визначає Автономну Республіку Крим (далі – АРК.) як невід’ємну складову України, яка діє згідно з визначеними повноваженнями і вирішує питання, віднесені до її відання. Органами виконавчої влади АРК є уряд автономії – Рада міністрів АРК, Севастопольська міська державна адміністрація, а також підпорядковані їм районні державні адміністрації.
Як вже згадувалося вище, як суб’єкти адміністративного права можуть виступати і об’єдання громадян. Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, яке закріплене в Загальній декларації прав людини і гарантується відповідно Конституцією та законодавством України. На державу покладається обов’язок сприяти розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створювати рівні умови для діяльності їх об’єднань. Правовою основою для утворення і діяльності об’єднань громадян є ст. 36 Конституції України, Закони України ”Про об’єднання громадян”, ”Про політичні партії в Україні”, ”Про молодіжні та дитячі громадські організації”, ”Про організації роботодавців” та ряд інших.
4. Управління як об’єкт адміністративного права. Поняття, сфери, форми і методи державного управління
Адміністративне право об’єктивно взаємопов’язане з таким соціальним явищем, як управління. Сам термін (від лат. аdministratio — управління) став універсальним засобом для характеристики певного виду діяльності, спрямованої на досягнення відповідної суспільно значимої мети. У широкому аспекті під управлінням розуміється керівництво певними суспільними процесами.
Об’єктами управління можуть виспати: суспільна праця (процес виробництва); державні органи та об’єднання громадян; громадяни, в тому числі й іноземні та особи без громадянства; тварини і рослинні організми; технічні засоби (машини, агрегати). Умовно управління умовно можна поділити на таке, що здійснюється в технічній, біологічній та соціальній сферах суспільства.
Технічне управління направляє свою дію на управління механізмами, обладнанням з метою підвищення ефективності праці людини, забезпечення її потреб у виробництві. Біологічне управління спрямовується на тваринний і рослинний світ з метою підвищення їхньої продуктивності (прояв даного виду управління – біотехнологія, генна інженерія).
Соціальне управління є провідним видом управління. Його дія поширюється на соціальну сферу, де суб’єктом та об’єктом управління виступають як окрема людина, так і колективи людей. Від двох попередніх видів соціальне управління відрізняється вольовим впливом одних суб’єктів управлінських відносин на свідомість і волю інших. Особливим видом соціального управління в суспільстві виступає державне управління, характерною рисою якого є свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні – це діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових. Основними елементами структури державного управління виступають керівні й керовані системи, їх суб’єкти та об’єкти (виконавчі органи, їх апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо).
Державному управлінню притаманні наступні риси: 1) це діяльність щодо реалізації завдань і функцій держави; 2) управління здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та їх посадовими особами, які діють за дорученням держави, від її імені та мають державно – владні повноваження; 3) форми й методи роботи управлінських органів регламентуються законодавством.
Отже державне управління – це урегульована законом виконавча діяльність органів державної влади по практичній реалізації функцій держави.
В залежності від специфіки керованих об’єктів та змісту управлінських відносин розрізняють наступні основні сфери державного управління: 1) управління економікою; 2) управління в соціально-гуманітарній сфері; 3) управління в сфері адміністративно-політичної діяльності.
Форма державного управління – це зовнішній вираз змісту конкретних однорідних дій, що безперервно виконуються органами державного управління, їх представниками чи посадовими особами з метою реалізації функцій державного управління.
Система форм державного управління включає: 1) видання правових актів управління (нормативних та індивідуальних); 2) здійснення організаційних дій; 3) проведення матеріально-технічних операцій; 4) здійснення юридично значимих дій.
Видання правових актів управління – найважливіша форма управлінської діяльності, оскільки вона є необхідною для забезпечення юридичних наслідків конкретних управлінських дій. Наприклад, функція добору кадрів реалізується через такі форму управлінської діяльності, як видання наказу (чи іншого юридичного акту) про призначення (обрання) на посаду, заміщення посади за конкурсом, укладання контракту тощо.
Організаційні дії – важлива частина безперервної роботи апарату органів управління, яка включає розробку, обговорення та узгодження проектів правових актів, опрацювання рекомендацій, надання практичної допомоги підлеглим органам. До організаційних дій слід віднести колективне обговорення найважливіших питань управлінської діяльності, проведення перевірок, ревізій, вивчення досвіду і впровадження кращих досягнень, науково-практичні конференції тощо.
Матеріально-технічні операції необхідні для обслуговування всіх стадій управлінського процесу. До них належать: складання інформаційних довідок, звітів; підготовка та узагальнення матеріалів для розробки проектів актів управління; обробка статистичної інформації; діловодство, доведення управлінських рішень до виконавців.
Юридично значимі дії знаходять вияв у правовому оформленні нотаріусами різноманітних угод, посвідченні документів, фактів провадження органами реєстрації актів громадянського стану, видачі громадянам відповідними підрозділами державних адміністрацій та іншими органами довідок, передбачених законодавством тощо.