Файл: Практична для самостійного опрацювання.docx

Практична для самостійного опрацювання

1.Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення.

У зв’язку з тим, що людина є епіцентром світу, виникає необхідність охарактеризувати її, порівняти її з іншими істотами світу.

В такому порівнянні вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини в світі:

1. Людина – істота розумна, яка здатна не тільки усвідомити світ і себе в ньому, а й створювати засоби оцінки навколишнього світу і своєї діяльності.

2. Людина – істота біологічно неспеціалізована, що означає, що у будову людського організму, при народженні не закладена програма її життєвих здійснень.

3. Людина – істота вільна. Це означає, що вона має можливість обирати вільно, певної міри проектувати своє життя.

4. Людина – істота універсальна. Якщо людина не призначена ні для чого конкретного, то вона потенційно може бути всім. Крім того завдяки універсальності людина може створювати майбутнє та історію людства.

5. Людина усвідомлює свою смертність – життя надається лише одного разу, тому ціна життєвого вибору фактично, оплачена ціною життя, тому тема смерті у людській думці не віддільна від теми життя.

6. Людина реалізує себе як людину в процесі соціокультурної діяльності (участь у матеріальному і духовному виробництві).

2.Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.

Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:

а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням, людським ставленням до явищ дійсності;

б) предмет світогляду — відношення "людина — світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через нескладовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Типологія світогляду - це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.

3. Світоглядна природа і місія філософії.

4.Проблемне поле філософії. Основне питання філософії.

Аристотель одним з перших узагальнив і поділив філософію на на- ступні області знання: 1) теоретична філософія (метафізика, фізика і ма- тематика, психологія), її мета - знання заради знання; 2) практична філософію фия (етика і політика), її мета - знання заради діяльності; 3) пойетіческая (творча, продуктивна) філософія (риторика і поетика), її мета - знання заради творчості. Теоретичне знання Арістотель ставив вище будь-якого друго го, а перша філософія (метафізика), відповідно, мала абсолютну пер- рівність по відношенню до всіх теоретичних дисциплін.

У стоїків (IV ст. До. Н. Е) філософія починалася з логіки. Але, як і у Арістотеля, вона не мала статусу самостійної науки, а виступала введенням до всього комплексу наук. Після логіки випливала фізика (вчення про природу, про буття), а після фізики - етика (вчення про людину, про шляхи його до мудрою, осмис- ленной життя). Етика для стоїків мала першочергове значення.

В епоху Нового часу в західноєвропейській філософії грунтовно опрацьовуються глибоко досліджуються пізнавальні, естетичні та практичні (моральні і релігійні) здатності людської душі. «Сферу філософії» Кант связують з осмисленням таких питань: 1. Що я можу знати? 2. Що я по- винен робити? 3. На що я смію сподіватися? 4. Що таке людина? І це в цілому дає нам можливість відповісти на питання про те, що таке людина, яке її місце і призначення в світі (антропологія). Питання про людину та фундаментальних, здібностях його душі, соріентірованних на єдність істини, добра і краси, задає, по Канту, філософії антропологіческую перспективу.

Гегель, Сутність людини полягає в здатності до осягнення розумного розумним. Тому філософію Гегель визначає як самосвідомість людиною своєї сутності. Ідеал людини для Гегеля - розумовий людина, пізнає дійсність за допомогою понять і категорій.

Універсальною проблемою філософії є проблема взаємовідносин “людина – світ”. Вона має багато аспектів: суб’єкт – об’єкт, матеріальне – ідеальне, об’єктивне – суб’єктивне тощо. Здавна філософи прагнули визначити в цій універсальній проблемі головне – так зване основне питання філософії. Найпоширенішим було положення, сформульоване Ф.Енгельсом в роботі “Людвіг Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії”: “Велике основне питання усієї, в особливості новітньої філософії, є питання про відношення мислення до буття”. Такий підхід до формулювання основного питання філософії базується на фундаментальних фактах людського буття: існують явища матеріальні і духовні.

5.Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва.

Філософію часто розглядають як один із різновидів наукового знання. Але не слід ототожнювати науку і філософію. Остання виступає як особлива форма суспільної свідомості. Так, вона тісно пов'язана з науковим знанням, як і з іншими формами суспільної свідомості, однак має свою специфіку, особливий предмет вивчення, характерні способи підходу до нього. Наука формує так звану картину світу, яка є холодним, сухим зведенням даних про світ, взятий сам по собі, без людини як людини. Філософія є теоретично вираженим світоглядом, в якому "картина світу" є лише моментом, це – стрижень світогляду, який виражає відношення людини до світу.

У цьому плані філософія, спираючись на наукові знання і використовуючи їх, може бути за своєю суттю як науковою, так і ненауковою.При цьому вона не втрачає своєї специфіки – форми суспільної свідомості.

Наука, в свою чергу, потребує філософського усвідомлення дійсності. Вона також може спиратися на матеріалістичне чи ідеалістичне вирішення основного питання філософії, здійснюючи нові відкриття в пізнанні дійсності, нарощуючи нові достовірні знання про неї. При цьому філософія виступає як методологічна основа наукового пізнання. Докладно про це буде йти мова далі.

Одним зі способів духовно-практичного освоєння світу є релігія. Релігія прагне дати оцінку людським стосункам і поведінці в складному і суперечливому взаємовідношенні добра і зла. Вона звертається до віри, як до найефективнішої форми освоєння розмаїтої реальності. Але сучасні релігії, як правило, не заперечують досягнень наука, зокрема теорій, що пов'язані з будовою матерії, і, тим більше, практичного використання досягнень природознавства.

Релігія головним предметом своєї уваги робить співвідношення поцейбічного і потойбічного світів. Сфера людського і сфера божественного, земне і небесне – серцевина релігійних роздумів. Зв'язок їх – надзвичайно складний і суперечливий – релігійна свідомість прагне показати як впорядкований і зрозумілий людському розумові, але кращим і пріоритетнішим є пряме інтуїтивне осягнення цього зв'язку.

Наука будує картину світу навколо об'єктів, які розуміються як незалежні від людської суб'єктивності, від впливу наших бажань та особливостей сприйняття. Наука прагне бачити і показати світ "таким, яким він є", без, як уже зазначалося, людських прикрас чи, навпаки, нав'язаних йому негативів.

Головним у філософських дослідженнях є співвідношення "людина – світ", яке розглядається в онтологічному, теоретико-пізнавальному, ціннісному, діяльному аспектах. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інтелектуалізм і постійний сумнів у власних твердженнях, критичність, незаспокій- ливість і динамічність думки. Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою.

Практична 1

1. Світоглядні ідеї та філософські школи Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назвуконфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать­ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи(VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

2. Ортодоксальні та неортодоксальні школи Індії. Буддизм.

Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні(визнають вищий авторитет Вед) й неортодоксальні(ті, що не визнають). Веди - це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд.

До ортодоксальних систем належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.

Неортодоксальні школи: джайнізм, буддизм, локаята, чарвака.

Джайнізм - вчення, пов'язане з ім'ям МахавириДжини. Воно проголошує дуалізм, згідно з яким сутність людини двояка - матеріальна й духовна. Душа людини вища аніж матеріальна оболонка. Досягти мокші-означає звільнити душу від матерії. При цьому матеріальною вважалася й карма, а все інше немовби прилипало до неї. Вони розрізняють вісім видів карм (злі і добрі). Звільнення від століттями накопиченої карми, як від липкої основи, означає позбавлення від усього, що "прилипло" до неї.

Буддизм - одна з найдавніших філософсько-релігійних концепцій. Його назва походить від засновника Сідхартхи Гаутами - Будди ("просвітлений", "прояснений"). Буддизм вчить, що сутність людини незмінна. Під впливом вчинків змінюється не сама людина, а лише її буття і сприйняття світу. Вчинивши погано, людина пожинає хвороби, бідність, приниження. Вчинивши добре - вкушає радість і умиротворення. Не визнаючи безсмертя душі, не вважаючи її вічною і незмінною, буддизм не бачить сенсу в прагненні до вічного життя на небесах. Згідно із Законом карми (моральної відплати), що визначає долю людини і у цьому житті, і в майбутніх перевтіленнях - це і є вічне життя. Цей закон складає механізм сансари, коло буття, "колесо життя" - бхавачакра складається із 12 нидан (ланок).

Локаята (чарвака) - це єдине матеріалістичне вчення давньоіндійської філософії. Воно заперечує існування поза чуттєвих субстанцій і потойбічного життя, інших світів, крім феноменального. Віра в подібні явища вважається лише результатом фантазії. Неможливе логічне осмислення стосовно невиявлених об'єктів, а звідси умовивід не може бути достовірним. Локаята розглядає свідомість як результат взаємодії елементів, що складають людину, подібно тому, як сп'яніння - властивість алкогольного напою, і є результатом ферментації певних компонентів.

3. Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.

За словами відомого німецького філософа Е.Гуссерля: "Духовна Європа має місце народження - Грецію". Антична філософія виникла наприкінці VII - у першій пол. VI ст. до н.е. в Іонії, у м. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) і проіснувала до VI ст. н.е., до часу, коли імператор Юстиніан у 529р. закрив останню грецьку філософську школу - Платонівську Академію. Отже, антична філософія проіснувала більше ніж тисячоліття, та навіть і сьогодні вона залишається феноменальним явищем духовної культури людства, невичерпним джерелом думки і продовжує бути складовою нашого життя. Це перша в історії людства велика спроба побудувати раціональну картину світу, виголосити гімн розуму і водночас це інтуїтивно усвідомлена туга за красою, утвердження блага як мети людського життя: тобто це є очевидно людиноцентрична та етноспрямована філософія.

Слово “античний” в перекладі з давньогрецької мови означає "давній". В усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, тобто греко-римський давній світ. Відповідно до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять можна побачити через окреслення етапів розвитку античної філософії:

1 етап — натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.)

2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.)

З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:

• елліністична філософія (IV—І ст.до н.е.).

• олександрійська філософія (І ст. до н.е. — V—VІ ст.).

• римська філософія (І—VI ст. н.е.).

На двох перших етапах поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування. Внаслідок цього не можна вважати великою помилкою використання в деяких ситуаціях цих термінів в якості синонімів.

Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона (на відміну від давньосхідних культурних регіонів) вперше відокремилась від інших сфер діяльності (таких, наприклад, як релігія, родова міфологія, життєва мудрість) і постала як автономний напрям знання та пізнання (1). Антична філософія була також відкритою і доступною (для усіх вільних громадян, крім жінок) (2), терпимою до різних думок і позицій (за виключенням атеїзму) (3), динамічною і пластичною (4). Останнє проявилось у її розмаїтості, а також у тому, що в античній філософії були наявні зародки різних напрямів подальшої філософії.

4. Класичний період розвитку античної філософії (Сократ, Платон, Арістотель).

У класичний період антична філософія переносить свою увагу з проблем Космосу на проблему людини, їі розуму і душі. Починається новий період філософії - «антропологічний».Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти вперше переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Антропологічна проблема стає центральною з філософії Протагора -найбільш відомого серед софістів. Йому належить легендарна теза: «Людина є мірою всіх речей», що означає: все на світі має сенс настільки, наскільки воно має сенс у людському існуванні.

Сократ (470-399pp.до н. є.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням у житті Сократвважав пошук істини. Відкриття власного невігластва -початок філософування, за Сократом.Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ невважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, -казав про себе Сократі додавав, -але інші не знають навіть цього».Тільки Богові, на думку Сократа,може бути відомий устрій світу, причини і суть небесних явищ. Тому, робить висновок Сократ,людям варто звернутися думкою до власних справ, устрою та норм суспільного буття, до сенсу свого життя.Як і софісти, Сократосновну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови, теорії аргументації (доведення і спростування). Сократ незалишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи, що головне його завдання -навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів, насамперед, з творів Платона.

Осередком людської природи він називає душу -ця думка пролунала вперше в античній філософії. Для того часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі -розум, на ньому зосереджує Сократ своюувагу. Щасливе життя -це життя, що сповнене добром, прожите з користю для душі. Але, щоб робити добрі вчинки, людина повинна знати природу добра. Сократ,а пізніше і Платонвважали, що чесноти людини залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків. Адже люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром і благом. Такі уявлення про зумовленість моральності знанням характерні для всієї грецької філософії.

Найвідомішим учнем Сократа був Платон (428-347pp.до н. е.). Платонубуло 28років, коли Сократастратили. Смерть вчителя стала своєрідним поштовхом для творчості Платона,породила новий погляд на світ -платонівський ідеалізм. Світ ніби розколовся для нього на дві частини -чуттєво-матеріальний світ, сповнений зла і несправедливості, а тому не реальний, несправжній, і світ надчуттєвий, вічний і досконалий. Той світ, де праведний повинен вмерти за правду, не є справжнім, правдивим світом. Існує інший світ, де правда живе, проголосив Платон. Основні проблеми, які розв'язує Платон у своїй філософії, відображені в його вченні про «ідеї», в теорії пізнання, у концепції людини, а також у вченні про ідеальну державу.

Вчення про «ідеї» посідає головне місце у філософській системі об'єктивного ідеалізму Платона. Термін «ідея» («ейдос») означає форму, зразок, першообраз або сутність певної речі. Кожна річ, кожне явище має свою внутрішню природу, незмінну основу, сутність. Є багато людей, але сутність «бути людиною» - єдина, існує безліч речей та предметів білого кольору, але існує єдина універсальна, загальна їм всім форма - «білість», кожний добрий вчинок є відбитком добра як такого, самої ідеї добра. Подібнодо того,як людина має душу, такі речі природногосвіту мають свої душі. Душа -це «ідея», «ейдос», їх сутність.

Завдання філософії, справедливо вважав Платон, якраз і полягає в тому, щоб через конкретну різноманітність' чуттєвосприйнятого світу побачити глибинне, внутрішнє, суттєве і надчуттєве. Сутність всього прихована від чуттєвого знання і осягається тільки розумом. Особливість платонівського ідеалізму полягала в тому, що він відривав ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об'єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. Поряд із видимим, мінливим і безкінечно різноманітним світом, де все згодом щезає, існує інший, надчуттєвий світ. Первинним, по-справжньому існуючим, реальним світом, за Платоном,є світ вічних і незмінних сутностей, світ «ідей». Він є своєрідним планом, відповідно до якого оформлюється матеріально-чуттєвий світ. Саме ідеї є першообразами всіх речей, поскільки визначають, «породжують» їх, а матеріальний світ - лише бліда, спотворена копія, тінь, невиразний відбиток вічних, незмінних, досконалих «ідей».Теорія пізнання v Платона тісно пов'язана з його вченням про «ідеї». Істина, стверджує він, можлива лише про сутність речей, про «ідеї». Справжнє знання є осягненням духовних сутностей. Чуттєве пізнання може дати лише уявлення, припущення.

Платон розрізняє три види знання:

• гадка («докса», доксичне знання) -це знання приблизне, ймовірне, засноване на чуттєвому сприйнятті чи уяві;

• раціонально-логічне («епістеме», епістемне) -більш досконале, ніж гадка, дискурсивне знання, тобто обґрунтоване логічне міркування;

• мудрість («софійне» знання) є вищим діалектичним типом знання, що спирається на інтуїтивне (умоглядне) осягнення істини.

Платоном була заснована Академія, яка приваблювала до себе учнів з усіх кінців світу. Проіснувала платонівська Академія 900років, доки у 529році її не закрив імператор Юстиніан. До Академії належав і великий учень ПлатонаАристотель (384-322pp.до н. е.).Основні філософські твори Аристотеля: «Продушу»,«Метафізика», «Органон»,«Нікомахова етика».

Аристотель зробив першу в європейській історії спробу узагальнення і систематизації всіх наукових досягнень свого часу, а також вперше в історії людської думки створив класифікацію наук. Він розділяв науки на три великі групи:

• теоретичні науки, тобто ті, які ведуть пошук знання ради нього самого; до них відносяться фізика (разом з психологією), метафізика і математика;

• практичні науки, які здобувають знання ради досягнення морального вдосконалення (етика і політика);

• науки продуктивні, мета яких -творчість (поетика і риторика).

Основна увага у філософських дослідженнях приділена Аристотелем метафізиці (буквально «те, що після фізики»). Що ж таке метафізика, або «перша філософія»?

Метафізика, за Аристотелем,є дослідженням причин, перших, або вищих, початків буття. Метафізика - найбільш піднесена з усіх наук, стверджував Аристотель, оскільки вона не пов'язана з матеріальними запитами, існує не заради чогось іншого, а має мету в собі, тобто є самоцінною. Вона відповідає на духовні запити, вона є чистим жаданням знання, істини. «Тому, - підсумовує Аристотель, - всі інші науки більш необхідні людям, але кращої немає жодної».

Отже, метафізика -це дослідження перших причин. Причина, за Аристотелем, -це умова і підстава існування. Аристотель визначає чотири види причин:

5. Філософія елліністичного періоду (стоїцизм, скептицизм, епікуреїзм, неоплатонізм).

Стоїцизм (грец. stoa — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його представниками були Луцій Сенека (4 до н. е. — 65) та імператор Марк Аврелій (121—180). За умов, коли соціальні катаклізми руйнують впорядкованість (розумність) життя, відбувається загальний занепад моралі, мудрець прагне звільнитись від влади зовнішнього світу. Оскільки до світу його прив'язують чуттєві бажання і пристрасті, то мудрець повинен навчитися гамувати їх. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне — мудрість людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом сприйнята християнством.

Усі стоїки античних епох зневажали зовнішні блага, зовсім не прагнули до багатства і навіть до звичайного добробуту, разом з кініками мали за ідеал Геракла, котрий прославився своєю трудовою діяльністю та покірливістю перед своїм батьком Зевсом, а також Діогена Синопського, який жив у бочці і теж прославився своєю зневагою до усього зовнішнього і своїм прагненням виробити у собі абсолютну незворушність та спокій. Гімн моральному образу думок та вчинків, проголошений Стоєю, підготував основу для виникнення християнської формули, яка полягала в тому, що людина лише тоді отримає щастя, коли буде шанувати доброчесність. Стоїки ототожнили чесноту з щастям і мали її за єдине істинне благо.

Епікуреїзм

Домінування етичної проблематики характерне також для Епікура (341—270 до н. е. ), який відродив атомістичне вчення Демокріта.

На прикладі цих двох мислителів можна простежити разючі зміни, що відбулись у духовному житті Давньої Греції протягом двох століть. Вчення Демокріта пройняте пафосом пошуку істини. Для нього більше важить розкриття невідомої причини, ніж персидський престол. Дух Греції, виражений в його поглядах, ще сповнений енергії й оптимізму.

Філософія Епікура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання природи допомагає збагнути, що боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в космічному просторі, не втручаються в долі людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю. Атоми Епікура, і в цьому полягає його принципове нововведення, як і особи, наділені свободою волі, вони можуть довільно відхилятися від траєкторії. Це є ще одним яскравим свідченням того, що принцип фізичного атомізму зумовлений атомізмом (відособленістю людини) соціальним.

Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, скроєного для людей, втягнутих у вир політичних подій, розвиток яких передбачити неможливо. Етика Епікура прилаштована для інтелектуала-провінціала. Державу він вважає необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Епікур не заперечував чуттєві насолоди, він тільки пропагував міру в насолодах. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі (відсутність страху, хвилювань). Такий стан він називав атараксією. В Римі прихильником Епікура був Лукрецій Кар, поема якого «Про природу речей» донесла до нас цілісне уявлення про погляди епікурейців.

Епікурейці вважали, що щастя полягає у тому, щоб добре їсти, пити, кидати гроші на вітер. Що за радість бути мудрецем, відмовляти собі в усьому? У етиці епікуреїзму основним поняттям є насолода - єдина благо для людини, причому насолода розуміється як відсутність страждання.

Значного поширення в цей час набув і скептицизм.

Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) — систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі.

Дещо осібно від розглянутих шкіл перебуває неоплатонізм.

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Розквіт його припадає на III ст. — час агонії Римської імперії, поширення християнства. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін (204— 270), Порфирій (232—304), Прокл (410—485).

Концепція неоплатоніків мала великий вплив на філософію середньовіччя і Відродження. І не тільки на філософію. Засновники природознавства Нового часу — Коперник, Кеплер, Галілей — були неоплатоніками, вірили в гармонію небесних сфер, орбіт планет тощо. Реалізм — течія середньовіччя — майже повністю наслідував ідеї неоплатоніків. Вони простежуються навіть у німецькій класичній філософії.

Практична 3

1.Філософія Нового часу. Раціоналізм та емпіризм.

Ф.НЧ часу історичні передумови – утвердження буржуазного способу виробництва в західній Європі, наукову революцію XVІ-XVІІ ст., становлення експерементального приро-дознавства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продувжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю Ф. Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання Ф.НЧ часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує данні чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуіції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм так і раціоналізм вважали математику, а основними рисами істиного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англ. філософ Ф. Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” і “Про гідність та примноження наук“. Головне завдання Ф. - пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно оріентував пізнавальну і практичну діяльнисть людини. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота. На думку Бекона, існуе чотири види помилкових суджень, “примар”, від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. “Примари Роду” - пов’язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Під впливом ціх примар людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. “Примари Печери” - зумовлені індивід. особл. людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу нібито із своєї печери. “примари Печери”, як і “примарами Роду”, є проявами суб’єктивного ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю в судженнях. “Примари Площі” - проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. “Примари Театру”- породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба виходити лише з досвіду і безпосередньго вивченя природи, бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів. Метою пізнання є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнання є природа, а основними методами – індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алего-ричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях – шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки – шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Методом, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції.

Основ. протилежного раціоналіст. Напрям-ку був Декарт. Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод”, “Роздуми про першу філософію”, “Начала філософії”, “Пристрасті душі”. Д. підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядкуватись раціон.-математ. Мислен-ню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформолював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цім правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правлі формулюється вимогоа аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на прос-тіши і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає “дотримуватись певного порядку мислення” - починати з найпростіших і дос-тупних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуіцію. Отже, засадними елементами раціо-наліст. методу Д. є дедукція та інтуіція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретель-ність дедуктивного виведення і вимагає пов-ного переліку, детального огляду всіх ланок. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціо-наліст. дедукцію методологією інтелектуаль-ної інтуіції. Раціоналіст. дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочивидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми мате-матики. Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуіції, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: “Я мислю”. Неможливо заперечувати положення “Я мис-лю”, бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме цьому положенню притаман-ні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: “Мислю, отже існую”. Тобто від здатності мислити переходить до суб’єкта, істоти, яка мислить. Людина від на-родження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-де-дуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксі-оми математики. Ці ідеї Декарт розглядав як втілення природного світлого розуму.

2. Проблема людини в філософії Просвітництва (Ж.Ламетрі, Ж.Ж.Руссо).

Французька філософія займає важливе місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: «розмірковування про походження та основи нерівності між людьми»(1775), «Про суспільний договір»(1762), «Еміль, або про виховання»(1762).

Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:

- Проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;

- Проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;

- Проблема договірної теорії суспільства і держави;

- Проблема виховання громадян.

Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист знедолених верств населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив у те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях «просвіченого правління». Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це Просвітництво. Філософ був упевнений, що «народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними» лише доти, «доки влада з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз».

Значним внеском Руссо у договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез:

1. народ – суверенний;

2. суверенітет народу невід'ємних і неподільний;

3. законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які приймаються, відображається «загальна воля» народу.

Свої педагогічні погляди Руссо протиставляв нормам старої феодально-кастової системи виховання. Він вимагав, щоб її метою була підготовка добро порядних, чесних молодих людей, котрі могли б утворювати високоморальну трудову сімю, здатну виховувати в такому дусі своїх дітей. Головним чинником цього повинні ж бути переконання й апеляція до їхнього розуму.

Ж.Ламетрі (1709 -1751 рр.) – французький філософ – матеріаліст Нового часу, Найбільш відома його праця «Людина – машина».

Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина , на його думку, - це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у розмірі та структурі мозку.

Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь – якого органу прииводить до зміни функцій інших. Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи. Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх природнім законом, тобто почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, що інші не робили нам те саме.

3. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвро­пейської філософії.

Німецька філософія кінця XVIII – першої половини XIX століття є завершенням традиції класичної європейської філософії в цілому. Німецька класична філософія представлена такими мислителями як Іммануїл Кант (1724-1804), Іоганн Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіга Фейєрбах (1804-1872).

Німецька класична філософія є цілісним утворенням. По-перше, всіх представників німецької класичної філософії об’єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробити предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Людина в німецькій класичній філософії перестала бути статичною фігурою, німецька філософія антропологічна в широкому значенні цього слова.

Враховуючи риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики тощо.

Таким чином, до основних рис німецької класичної філософії можна віднести:

– ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів;

– змістовна критика традиційної метафізики;

– перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного;

– теоретичне обґрунтування агностицизму;

4. І.Кант – фундатор німецької класичної філософії. Його основні ідеї.

Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився у м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігзберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології, загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

Розрізняють два періода у творчій діяльності Канта – «докритичний» (до 1770р.) «критичний».

У «докритичний» період Кант виступав як знаний вчений, теоретик, природодослідник. У цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.

У «докритичний період» Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і теорія неба»(1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження Сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення Сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.

Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей Сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.д. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.

Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперника. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа не має ніякої історії у часі.

У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

Таким чином, у «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії Сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

У «критичний період» творчість Канта набуває іншого гатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. У цей період Кант публікує ряд праць – таких, як «Критика чистого розуму»(1781), «Критика практичного розуму»(1788), «Критика здатності суджень»(1790).

Головна ідея цих творів – це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина, перш ніж з’ясувати сутність речей, повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона може пізнати, а що не зможе.

Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений – природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму, а, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец.- суперечність у законі) – нездоланна суперечність, ускладнення. Що це за антиномії «чистого розуму»?

Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання у внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання.

5.Філософські погляди Г. Гегеля.

Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770 — 1831) — один з найвидатнiших нiмецьких фiлософiв, чiльний представник нiмецько класичної фiлософiї, об’сктивний iдеалiст. Фiлософiя Гегеля — вершина нiмецького класичного iдеалiзму кiнця ХУIII — початку ХIХ столiття. За основу усiх явищ природи i суспiльства Гегель приймав духовне першоначало. Вiн називав його “свiтовим духом”, “абсолютною iдесю”, розумом”. “Абсолютна iдея” — об’сктивна, нi вiд кого i нi вiд чого незалежна, реально iснуюча i внутрiшньо суперечлива. Вона с основою гегелiвськЫ системи об’сктивного iдеалiзму. Сутнiсть гегелiвської фiлософської системи. “Абсолютна iдея”, маючи свiй iмпульс розвитку, оскiльки нона внутрiшньо суперечлива, у своему русi проходить ступенi: 1) розвиток цiсї iде на першому етапi породжус свое власне багатство, створюючи. своу понятгя, категорiУ. Гегель цей процес з’ясував у свой працi логiки”. 2) ‚дея завдяки свой сулеречливостi переходить у снос iнше буття, у свою протилежнiсть, якою с матерiальна рiч — природа. Гегель розглядас це у свой працi “Фiлософiя природи”. 3) На третьому етапi розвиток iде завершасться повним збiгом (тотожнiстю) самої iдеї i свiту або, за висловом Гегеля, “абсолютним знаниям”. Лише на цьому етапi “абсолютна iдея”, як “абсолютне знания”, знову повертасться до свЫх джерел i пiзнає саму себе, свiй розвиток. Процес розвитку “абсолютної iдеї” завершується. Це з’ясовусться Гегелем у працi “Фiлософiя духу”. Схематично це можна вiдобразити таким чином: “абсолютна iдея” — природа — абсолютне знання (фiлософiя). Завершується гегелiвська фiлософська система i завершусться тi пiзнання. Найбiльш змiстовним етапом розвитку абсолютно iдеї є початковий ‘її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цiєї iдеї. Цим багатством є: вчення про бутгя. Разом з цими здобутками гегелiвсько фiлософiї необхiдно вiдзначити iїї негативнi сторони. 1. Фiлософська система Гегеля i його дiалектика, дiалектичний метод, не узгоджувалися мiж собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмiнною. З iншого боку, його ж дiалектичний метод вимагав змiни, руху, розвитку, так як останнi, з точки зору дiалектики, с найзагальнiшими принципами бугггя. Тому основною суперечнiстю гегелiвського фiлософського вчення була суперечнiсть мiж його консервативною, незмiнною системою i його ж дiалектичним методом.

6.Антропологічний принцип Л. Фейербаха.

Фейєрбах - перший німецький філософ, що піддав розгорнутій критиці систему і метод Гегеля з матеріалістичних позицій. Він слухав лекції Гегеля і захоплювався його філософією. Однак через кілька років він виступив з різкою критикою вчення Гегеля. Аналізуючи вихідні передумови гегелівської системи, Фейєрбах робить висновок про її глибоке споріднення з теологією. Він показав, що ідеалізм Гегеля є філософським обгрунтуванням існування Бога. На думку Фейєрбаха, і релігія, і близька їй гегелівська філософія мають загальні корені: вони виникають у результаті абстрагування і наділення самостійною формою існування людської сутності, найбільш загальних рис людського роду. Бог, за Фейєрбахом, - це абстракція, що існує лише в головах людей. У свідомості відбувається перевертання справжніх відносин: справжній творець Бога – людина - поставлена в залежність від останнього. Чим більше атрибутів приписується Богу, тим біднішою стає людина, оскільки ці атрибути вона віднімає у себе. Фейєрбах прагнув відродити в людини почуття самоствердження й гідності, вважаючи, що це можна зробити на основі матеріалістичного світогляду.

При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття «матерія» і віддає перевагу поняттю «природа». Тому його світогляд вірніше назвати натуралізмом. Натуралізм у філософських системах може набувати космічного характеру (філософія античності, епохи Відродження). Натуралізм у системі Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинна бути людина як вища сутність природи. Філософське вчення Фейєрбаха є спробою ствердження самоцінності та значимості конкретного людського індивіда у всій повноті його тілесного й духовного буття. Суб'єкт у системі Фейєрбаха - це не те, що пізнає, і не «абсолютний дух», світовий розум, а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. Фейєрбах прагне реабілітувати природно-біологічну сутність людини, від якої значною мірою абстрагувався німецький ідеалізм. «Я» у Фейєрбаха - це не просто духовна і мисляча сутність, а людина з тілом та мислячою головою, реальна істота, яка тільки через це має здатність споглядати і мислити.

Найважливішою характеристикою суб'єкта у філософії Фейєрбаха є чуттєвість. Чуттєвість - це синтетична, узагальнена характеристика антропологічних властивостей «природи людини», її тілесності, розуму, волі, «серця». Фейєрбах зауважує: «Ідеалізм правий у своїх пошуках джерел ідей у людини, але не правий, коли хоче вивести ці ідеї з окремої, замкнутої істоти, з людини, узятої у вигляді душі, одним словом, коли він хоче вивести їх з «Я», без чуттєво даного «Ти». Ідеї виникають тільки зі спілкування між людьми, тільки з розмови людини з людиною». Саме у сфері міжлюдського спілкування і здійснюється, за Фейєрбахом, реалізація людиною своєї родової сутності. Людина, як родова істота, перетворює сутнісні сили всього людства, продукти культури на свої власні життєві сили.

Для розкриття природи людини Фейєрбах застосовує поняття любові. Любов, за Фейєрбахом, - це прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії – допомогти людям стати щасливими шляхом об’єднання зі світом і між собою на засадах любові. Соціальність як взаємодію і спілкування “Я” і “Ти” Фейєрбах трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Фейєрбахом, укорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх щодо неї сил природи і суспільства, у прагнення до щастя. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Фейєрбах доходить висновку, що релігія, компенсує те, чого людям не вистачає. Вона їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою – Релігією людяності. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.

Отже, суб'єкт, за Фейєрбахом, - це цілісна людина, людина в єдності тілесних, духовних і родових характеристик. Але у теорії пізнання таке трактування суб'єкта залишилося нереалізованим. Фейєрбах лише повторює сенсуалізм французьких матеріалістів. Вихідним пунктом пізнання, за Фейербахом, є відчуття. Джерелом відчуттів є природа. На базі відчуттів у людини виникає мислення. За змістом мислення не дає людям нічого нового порівняно з тим, що містилося в чуттєвих даних. Мислити - це значить складно читати показання відчуттів. Фейєрбах різко виступав проти поділу світу на «світ явищ» і «світ речей у собі». Критерієм істини він вважав згоду з даним положенням більшості людей: істинне те, що відповідає сутності роду, хибне те, що йому суперечить. Розроблене Фейєрбахом матеріалістичне трактування суб'єкта, його атеїзм здійснили серйозний вплив на формування марксизму.

7.Філософія марксизму.

Філософія, створена Карлом Марксом (1818-1883) та Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) в 30-40-х роках XІX століття, увібрала в себе багато досягнень європейської філософської думки, стала однією з багатьох спроб теоретичного відображення глибинних змін в усіх сферах західноєвропейського суспільства.

Вихідним моментом марксистської філософії є вчення про людину. Природне, соціальне і духовне в людині, згідно марксизму, утворюють єдність. Людей відрізняє від тварин спосіб існування. Людина – істота творча, вона перетворює природу, в той час як тварини тільки пристосовуються до природних умов, і саме на цій основі людина виділяє себе з природи. Крім того, людина – істота універсальна. Якщо поведінка тварин носить «спеціалізований» характер, пристосована до певного, строго визначеного для кожного виду комплексу природних умов, то людина може поводити себе за мірками будь-якого виду, вона «усю природу перетворює на своє неорганічне тіло»: все може стати предметом і знаряддям її життєдіяльності. Вихідною, базисною формою існування і характеристикою людини виступає праця – процес, «в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою». Це питання розглядалось детальніше в курсі “Культурологія” в трудовій концепції походження культури.

Відтворювати своє життя шляхом перетворення природи люди можуть тільки спільно, вступаючи у певні відносини один з одним. Специфічно людський спосіб життєзабезпечення – праця – вже за своїм походженням є колективною спільною діяльністю. В “Тезах про Фейєрбаха” К.Маркс формулює положення про соціальну сутність людини: «...Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є ансамблем усіх суспільних стосунків». Оскільки в різні епохи матеріальне відтворення людського життя здійснюється різними способами, то відповідно і змінюється характеристика людини. Люди – суспільно-історичні істоти. Усі їхні специфічні характеристики формуються в ході розвитку предметно-практичної діяльності. Узи, що поєднують людей в суспільстві, носять, головним чином, не природний характер, а є, перш за все, соціально-виробничими зв’язками людей. Таким чином, людина, відповідно до марксизму, істота суспільно-продукуюча.

Матеріальне виробництво як творчість, у якій втілені фізичні і духовні здібності людини, позначається в марксистській філософії поняттям практики як специфічного, предметно-перетворюючого, соціально-організованого і опосередкованого духовними структурами способу включення людини в оточуючий природний світ. Основні види практики, за Марксом: матеріально-виробнича («обробка природи людьми») і соціально-перетворююча («обробка людей людьми»).

Практична 4

1. Виникнення сучасної філософії та її особливості.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; Ф.Ніцше, продовжуючи цю лінію, втлумачив ''світову волю'' як ''волю до влади'' і став співцем ''надлюдини'', що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває ''по той бік добра і зла''. Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви ''філософії життя'' В ньому реальність визначається як ''життя'', яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість (''потік''). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єктаЯкщо ''класична'' філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в ''кінці віку'' і в XX ст. зростає інтерес до несвідомої сторони людської психіки. Австрійський психіатр і мислитель 3.Фрейд (1856-1939) розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється її засновником та його послідовниками в цілу психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію.Відштовхуючись від ідей В.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е.Гартман створює свою ''філософію несвідомого''..

При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, наслідків науково-технічного прогресу виникло протистояння сцієнтизму — впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і антисцієнтизму, який виражає не тільки сумніви в таких можливостях, але й страх перед сучасною наукою і технікою як ''демонічними силами'', шо загрожують благополуччю людини й самому її життю. Завершуючи цей огляд, можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії: витлумачення, осмислення нової, некласичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв'яз ку з цим — теретико-пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання і мови; людське буття в оточуючому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів.

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія

2. “Філософія науки”: позитивістський напрям у філософії.

Позитивізм (від лат. positivus – позитивний) – напрямок у філософії й методології науки XIX–XX сторіч. Єдиним джерелом дійсного істинного знання позитивізм визнає емпіричне дослідження.

Позитивізм став першою формою філософії науки як самостійного розділу філософського знання. Наука, заснована на емпіричних методах, розглядається як єдине джерело істини. Основоположник позитивізму – Огюст Конт (1798–1857).

Важливою особливістю позитивістської філософії є заперечення пізнавальної ролі метафізичних форм пізнання (у тому числі й філософії). Необхідно знайти підстави такого твердження.

В історії розвитку позитивістського напрямку виділяють три основних етапи:

• класичний («перший») позитивізм;

• емпіріокритицизм («другий» позитивізм);

• неопозитивізм («третій» позитивізм).

Класичний позитивізм (з 30-х років XIX ст.) виник як філософськи оформлена реакція на інтенсивний розвиток природознавства й надмірну умоглядність філософії другої половини XVIII ст. Крім О. Конта до представників «першого» позитивізму відносять Джона Ст. Мілля (1806–1873) і Герберта Спенсера (1820–1903).

Необхідно розкрити філософські й наукові передумови й причини формування позитивістської філософії.

До кінця XVIII ст. наукова діяльність в основному локалізувалася в області експериментальних досліджень. Пошук загальних абстрактних закономірностей носив метафізичний умоглядний характер.

Позитивізм вирішує ці проблеми прийняттям емпіричної обґрунтованості як єдиний науковий критерій: науковим вважається тільки таке знання, яке отримано безпосередньо з емпіричного досвіду або може бути підтверджене експериментально.

Основні положення класичного позитивізму, які вимагають спеціального розгляду:

• емпіризм;

• заперечення метафізики;

• описовість;

• індуктивізм;

• феноменалізм;

• редукціонізм;

• фізикалізм.

3. “Філософія життя” (А.Шопенгауер, Ф. Ніцше).

“ Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.

Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій.

Засновник – Шопенгауер (песиміст). За Шопенгауера , суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).

Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.

Основна життя , за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади..Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях :

1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;

2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”)

3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів)

Ніцше назвав себе філософом неприємних істин ( осн. твір – “Так говорив Заратустра”)

4. Психоаналітична філософія : фройдизм та сучасний психоаналіз.

5.Екзистенціалізм.

Екзистенціалі́зм —Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину, як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європіу XІX—XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ C. К'єркегорта німецький філософ Ф. Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції(сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

• на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

• особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

• поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

• вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободіособистості;

• існування людинитлумачиться як драма свободи;

• найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами.

6. Феноменологія та герменевтика.

Феноменологія (від слова «феномен» - явище) заснована німецьким філософом Е. Гуссерлем (1859 - 1938). Феноменологія - вчення про свідомість, про її сутнісні структури (феномени). Феноменологія є також методом інтуїтивного осягнення сутності предметів споглядання через заглиблення в своє «Я», через вияв буття свідомості в її абсолютній чистоті і незамутненості.

Вихідним моментом феноменології Гуссерля є перегляд і спростування класичної настанови філософії про протиставлення свідомості і буття. Світ предметної реальності дається людині не як сущий сам по собі, а як такий, що виявляє себе тільки в структурах людської свідомості, які Гуссерль називає феноменами.

Метою і сенсом феноменологічної редукції є очищення свідомості від предметного змісту, повернення її на себе і через це - заглиблення у власне «Я». Але редукція є лише підготовчим етапом для подальшого феноменологічного аналізу. Після очищення свідомості виявляється, що вона не є порожньою, вона є потоком переживань. Аналіз структури потоку переживань і є феноменологією. Саме в чистому потоці переживань і відбувається саморозкриття сутності і сенсу буття. Через включення в цей безпосередній потік вражень людина досягає неупередженого і достовірного осягнення реальності.

Отже, суть феноменологічного вчення полягає у визнанні того, що достеменність буття розкривається тільки через людське самопізнання, через саморозуміння і самоусвідомлення особистості в просторі культури.

Метод феноменологічного аналізу полягає у розгляді будь-якої проблеми через призму феноменів культури, тобто - у відповіді на питання, як та проблема виникла в історії культури, як вона відображена в матеріалі культури, який її культурний сенс.

Феноменологічний аналіз передбачає неупереджений погляд на предмет дослідження, осмислення свідчень культури про цей предмет, його безсторонній, але повний і точний опис, позбавлений попередніх суджень і оцінок: не судити, а описувати, не пояснювати предмет у термінах причинно-наслідкових зв'язків, а розуміти його, дати йому самому розкрити свій смисловий зміст і значення в процесі його інтуїтивного споглядання.

Герменевтика - це філософське вчення про буття людини в світі і розуміння цього світу через мову і переживання. Представниками герменевтичної філософії є Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей, Х.Г. Гадамер, П. Рікер.

Герменевтика виникає як мистецтво і теорія тлумачення текстів.

Джерела герменевтики знаходяться в античності і християнстві. Сам термін бере свій початок в імені античного бога Гермеса, який був посередником між людьми і богами, тлумачем волі богів.

На початку XIX ст. філософ і теолог Ф. Шлеєрмахер став розглядати герменевтику як спосіб розуміння характеру і психології автора тексту.

Пізніше В. Дільтей розрізнив «науки про природу», з їх основним методом «пояснення», і «науки про дух», гуманітарне пізнання, основним методом якого він називав «розуміння». Всі явища культури як продукти людської діяльності, як вияв самої людини, потребують розуміння і порозуміння. Це досягається через «вживання», «співпереживання», «вчування».

Герменевтику Дільтей визначив як новий метод, метод інтерпретації, розуміння і тлумачення будь-якого гуманітарного тексту.

Розуміння та інтерпретація стає основними поняттями герменевтики. Інтерпретація є процесом проникнення в глибину смислової структури тексту. Всю культуру герменевтика уявляє як сукупність культурних витворів, або - культурних текстів. Інтерпретувати -означає йти від явного до прихованого смислу тексту. Інтерпретація підкорена основному завданню - розумінню. Розуміння виявляється як порозуміння. Розуміння означає переноситися в інше життя, переживати інше життя, як своє.

Основним принципом розуміння в герменевтиці визначається так зване Герменевтичне коло, якє містить собі щє один принцип - «попередне розуміння» (герменевтичні «леред-структури», «перед-розуміння») Герменевтичне коло - принцип розуміння тексту, заснований на взаємозв'язку частини і цілого. Розуміння цілого складається з розуміння окремих частин а для розуміння частин необхідним є розуміння цілого.

Частка і ціле - поняття співвідносні: текст є часткою щодо всієї творчості автора, яка, в свою чергу є часткою певного жанру або літератури загалом, а також - часткою духовного життя і біографи автора.

Ідея герменевтичного кола означає також, що не існує розуміння тексту без певних передумов: розумінню вже передує певне уявлення проте, що ще треба зрозуміти. Первинне розуміння є налагодженням на певну «хвилю», попереднім нарисом смислу, очікуванням від тексту того, що відповідає уявленням про його зміст і сенс. Процес розуміння смислу виявляє себе як розробка попереднього розуміння та його подальший перегляд.

Практична для самостійного вивчення

1. Давньослов’янська міфологія – колиска філософської думки України.

Великою пошаною в українській міфології користувалися звірі, особливо великі і сильні. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, захисниками певного роду чи племені, тобто були їх тотемами. Навколо кожного тотема об'єднувалась певна трупа людей (рід, плем'я тощо), і всі вони вважались родичами. В епоху тотемізму відбулась велика персо­ніфікація, уособлення звірів (лисичка-сестричка, вовчик-братик і т. п.). Багато легенд є про перетворення людини на звіра чи птаха і навпаки.

Досить розвинутою у наших предків була демонологія — віра в духів-демонів, які пов'язувались з явищами природи, побутово-господарським життям. Ці істоти одухотворювались, персоніфіковувались і були сильнішими від людини. Як правило, вони панували над певними своїми ділянками. Люди прагнули налагодити стосунки з ними, зрозуміти їх, щоб ті якомога менше шкодили. Одних задо­брювали, проти інших проводили ворожіння, заклинання, свята, ігрища, використовували спеціальні знаки, амулети-обереги.

В українських народних казках, переказах, піснях, обрядовості змальовані різні демонічні істоти, найчастіше з людською подобою, тобто наділялись антропоморфними рисами. Це русалка, відьма, диявол (чорт), вихор, вовкулак, песиголовець, домовик, змій тощо. У «Лісовій пісні» Лесі Українки, яка є шедевром у змалюванні міфологічної картини світу, є такі духи-демони, як Лісовик, Водяник, Мавка, Куць, Перелесник. Одні з них були носіями добра, інші — зла.

У повір'ях українців значне місце займає образ Долі як втілення щастя, удачі. Але Доля може бути не тільки доб­рою, а й злою (Недоля, Лихо, Біда, Злидні тощо).

Протилежності „порядок-хаос”, „своє-чуже” осмислюються у відповідній символіці „світ-темрява”, „верх-низ”, „праворуч-ліворуч”. У давньоукраїнській свідомості переважає виокремлення „світу”, „верху”, „праворуч” – як цінністно переважаючи, що протистоять символам „темряви”, „низу”, „лівостороннього”. Простір впорядкованого космосу сприймається невід’ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядки в ньому. Досить показати щодо цього є притаманні міри довжини – п’ядь, лікоть, стопа, крок.

Зазначені особливості мислення позначилися й на характері уявлення про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення душі і тіла, так характерного для типового християнського розуміння. Виявом цього є властиве сов’янській міфології уявлення про „множинність” душ.

Відсутність чіткої антитези „дух-тіло” позначилось і на розумінні слов’янами акту творіння, яке не мислилось як перетворення „ніщо” на „щось”, а розумілось у вигляді акту впорядкування, під час якого людині відводилось роль активного співучасника світових подій.

У межах Києво-Руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоритезування.

Знайомлячись з українською міфологією, варто звер­нути увагу на таку її особливість, як пантеїзм. У прадавній народній вірі українців природа, природні стихії обожню­валися, набували сакрального характеру. Людське буття було поєднане з природою, а відтак і з божеством. Як зазначав І. Нечуй-Левицький, «пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, гово­рячою й думаючою». Таке обожнювання всіх небесних світил та явищ природи призвело до того, що в уяві наших предків виникла ціла система різних богів, яким люди пок­лонялись, тобто для українського міфологічного світогляду був характерним політеїзм.

2. Філософська думка Київськї Русі.

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології.

Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер.

Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, якпротистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Дияволата інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать"Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала яксукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. єКирило єпископ Туровський. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя.

.У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства Цітеорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).

3. Гуманізм епохи Відродження в Україні. Розвиток реформаційних і гуманістичних ідей в Острозькій академії та братських школах.

4. Філософія в Києво-Могилянській академії. “Філософія серця” Г. Сковороди.

У Києво-Могилянській Академії вперше в Україні розпочалася викладатися філософія. Це був перший вуз в Західно-Східній Європі в якому викладалася філософія. Навчання проводилося за класичними канонам. Викладання естетики, фізики й метафізики проводилося з точки зору Арістотеля. Видатні мислителі, які закінчили КМА – Прокопович:У своїй науковій діяльності Ф. Прокопович свідомо прагнув звертати увагу на явища суспільного життя людей. Особливо значущими Прокопович вважав теоретичні принципи «натурального права», «природного складу», «природного закону». Закінчив КМА і читав у ній лекції з філософії. Йому належать декілька філософських робіт. Гогоцький-релігійний філософ. Філософія Гогоцького була цілком присвячена захисту православ'я, і ​​тому завдання філософії він бачив у зображенні ідеї Бога як розумного і творчого початку і природного, морального світу. Знання Бога вважав вродженим, але глибоко осягаються лише за допомогою віри. Ідея Бога, за Гогоцьким, невіддільна від людського пізнання, яке є похідним від досвіду, переконання, віри. Викладав філософію в КМА. Викладання філософії в Україні почалося раніше, ніж у Росії. КМА готувала мислителів \ філософів. Для КМА виписували викладачів з-за кордону для розповсюдження в Україні філософій різних країн. Києво - Могилянська Академія - важливий етап розвитку філософії України. Один з найвидатніших філософів КМА минулого століття - Памфіл Данилович Юркевич, він аналізує філософські погляди Платона, ідеї якого становлять вищий щабель розвитку античної філософії та філософську систему Канта, яке є центральним пунктом розвитку новітньої філософії.

За Сковородою, Бог і природа - єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Єдність натур утворює об’єктивну реальність. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами чуттів. Сама по собі фізична натура - "мертва стихія", вона піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві матеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, не можна однозначно тлумачити його філософію як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навколишнього світу, його предмети і явища. Явища - це видима тлінь, "одяг", котрий постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби ховається сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої матерії, яку ототожнював з Богом, як початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.

Вивчення праці Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їх тілесних потреб; але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного - як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона - від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не кожна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про "сродну працю» його інтерес до вчення тих Філософів у яких етика має велике значення.

Філософія "серця", вчення про сродну працю, безумовно, мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, який би приносив їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і "сродна" праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, "вміє жити". Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сучасності. Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщин великого українського мислителя вносить нові елементи в оцінку його життєвого шляху і поглядів.

5. Український романтизм. Українська академічна філософія. Філософські погляди П.Юркевича.

6. Філософські та соціально-політичні ідеї в українській літературі другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.

7. Філософська думка української діаспори (В.Липинський, Д.Донцов).

Практична 5

1. Категорія буття : її смисл і специфіка. Основні форми буття (матеріальне буття, ідеальне буття, людське буття, соціальне буття).

2. Поняття субстанції. Різноманітні філософські підходи до визначення поняття субстанції.

3. Філософський зміст поняття “матерія”. Матерія і рух. Види руху.

4. Простір і час – форми буття матерії. Основні властивості простору і часу.

5. Буття людини. Буття ідеального. Буття соціального.

6. Проблема буття Бога.

Практична 6

1. Постановка і вирішення проблеми свідомості в історії світової філософської думки.

2. Свідомість – вища форма відображення дійсності. Сутність та функції свідомості.

3. Визначальна роль соціального у еволюції свідомості. Роль мови та інших соціокультурних факторів у виникненні свідомості.

4. Форми суспільної свідомості.

5. Проблема пізнання у філософії. Основні елементи процесу пізнання: суб’єкт та об’єкт пізнання.

6. Практика – основа і мета пізнання, критерій істини. Види практичної діяльності людей.

7. Об’єктивний характер істини. Діалектика абсолютної та відносної істини. Догматизм і релятивізм.

Практична 7

1. Людина як предмет філософського осмислення. Проблема історичного походження людини.

2. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства. Проблема людської свободи.

3. Суспільство, його історичне виникнення та суть.

4. Структура та функції суспільства. Основні чинники суспільного розвитку.

5. Типологія суспільства. Суспільство і особистість.