ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.11.2019
Просмотров: 10809
Скачиваний: 34
Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих книжок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лінгвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мовлення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «вираження судження про факт», і модусу — «різних відтінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функції з одного класу до іншого); уведення поняття актуалізації (мовні одиниці існують віртуально, потенційно й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із перших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здійснив класифікацію фразеологізмів, яка стала загальноприйнятою.
Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний на-
90
Історія мовознавства
прям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з принципами порівняльно-історичного мовознавства.
Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають главою французької соціологічної школи, — автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мовознавстві» (1925), «Спільнослов'янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мови: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихильником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу головно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання розвитку української мови і був іноземним членом Академії наук України з 1924 р.
Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трактував як суспільне явище, символ і захист групової єдності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проблеми мовної норми і прогресу в мові, які розв'язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприйняв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворого розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики.
Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві — структуралізм.
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте мовознавчі напрями, які з'явилися наприкінці XIX — на початку XX ст.
2. Вкажіть спільне і відмінне в мовознавчих концепціях Школи «слів і речей», Школи естетичного ідеалізму й неолінгвістики.
3. Охарактеризуйте основні наукові відкриття І. Бодуена де Курте-не. Які специфічні риси Казанської лінгвістичної школи?
Структуралізм і генеративізм
91
4. Які проблеми мовознавства порушено в «Курсі загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра? У чому полягає новизна теорії Ф. де Соссюра та його вплив на розвиток мовознавства у XX ст.? Чому Ф. де Соссюра вважають основоположником структуралізму?
Література
Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки. — К.г 1985. — С. 168—214.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 77—130.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М, 1998.—С. 108—149.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984.—С. 133—189.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — Ч. 1. — С. 263—464.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 478—540.
Додаткова
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 92—115.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 76—81, 95—105.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 113—140.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 56—65,70—78.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 3. — С. 93—167; Вьіп. 4.
Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвистики. — М., 1975.
Шарадзенидзе Т. С. Л ингвистическая теория И. А. Бодузна де Куртене и ее место в язьїкознании XIX—XX веков. — М„ 1980.
2.5. Структуралізм і генеративізм
Для мовознавства, як і для будь-якої науки, характерні постійний пошук, переосмислення й переоцінка набутих знань, опрацювання нових підходів до вивчення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретичних проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важливі питання, як вивчення самої структури мови і характеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XX ст. нового мовознавчого напряму — структуралізму, а згодом — генеративізму.
92
Історія мовознавства
Історичні й методологічні основи структуралізму
У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мовознавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.
Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.
Появу цього напряму зумовили успіхи в інших галузях наукового пізнання й виникнення нових філософських течій.
У всіх науках відбулася переоцінка результатів, досягнутих на основі індуктивних методів. Фізики відкрили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома — електрони, протони, нейтрони. Російський учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виникла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктивних і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індуктивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На переоцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних галузей знання.
Методологічною основою структуралізму була філософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських філософів Рудольфа Карнапа (1891—1970), який опрацьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Лю-двіга Вітгенштейна (1889—1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообразом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872—1970), який розвинув дедуктивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного обґрунтування математики.
Теорія структуралізму і зразок нової методики лінгвістичного аналізу вперше були викладені наприкінці 20-х років XX ст. у працях представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького осередку застосували термін структура у значенні «побудова,
Структуралізм і генеративізм
93
організація системи». Незабаром з'явилися праці зі структурної лінгвістики в США і Данії.
Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) твердження, що синхронне дослідження мови — головне завдання мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членування мови й поняття рівня.
Крім спільних рис, кожне відгалуження структуралізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична школа; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американський дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалуження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.
Празька лінгвістична школа
«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою програмою осередку його представники виступили на міжнародному лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці» осередку друкувалися французькою мовою. У першому їх випуску опубліковано «Тези Празького лінгвістичного осередку» — програмовий документ цього структурального напряму.
До осередку входили чеські мовознавці Вілем Ма-тезіус (1882—1945), Богуміл Трнка (1895—1984), Богу-міл Гавранек (1893—1978), Ян Мукаржовський (1891— 1975), пізніше Володимир Скалічка (1909—1991), Йозеф Вахек (1909—1996), а також російські мовознавці Микола Трубецькой (1890—1938), Роман Якобсон (1896— 1982) і Сергій Карцевський (1884—1955).
У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчення Соссюра, Бодуена де Куртене і деякі ідеї Фортунато-ва. Зокрема, поняття структури мови йде від Соссюра, а поняття функції — від Бодуена де Куртене. Вони заперечили тезу Соссюра про неподолання меж між синхронією і діахронією: «Кращим способом для пізнання суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів», однак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і діахронічним». Одним із найвагомі-
94
Історія мовознавства
ших досягнень Празької школи є положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення поняття еволюції з синхронічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою розглядати статику й синхронію як синоніми: «Синхронічний опис не може цілком усунути поняття еволюції, позаяк навіть у синхронічно розглядуваному секторі мови завжди наявне усвідомлення того, що дана стадія змінюється стадією, яка перебуває у процесі формування».
Празькі структуралісти сприйняли й творчо розвинули і другу основну ідею Соссюра — концепцію мови і мовлення. У працях Трубецького це протиставлення стало основою розмежування фонології й фонетики.
Чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпретація мови як функціональної системи, тобто як «системи засобів вираження, що служать якійсь певній меті». Застосувавши системно-функціональний підхід до аналізу звукової системи мови, празькі структуралісти замість декларативних тверджень про системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що в мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між звуками і значеннями, що «матеріальний зміст [...] фонологічних елементів менш суттєвий, ніж їх взаємозв'язок усередині системи». Трубе-цькой увів поняття опозиції (що є суттєвим внеском у мовознавство) і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати як різні фонеми, а в іншій — як одна. Усе залежить від системи протиставлень (опозицій), яка має місце в кожній мові. Головним є не те, що звуки утворюють систему, а те, що у фонологічних дослідженнях потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо фонології викладено в капітальній праці Трубецького «Основи фонології» (1938).
Пражці зацікавилися питанням, як мова використовує свою фонологічну систему для творення таких мовних одиниць, як морфема, слово, речення. Так з'явились нові розділи мовознавства — морфонологія (морфологічне використання фонологічних відмінностей), фонологія слова, фонологія синтагми.
Поняття і методи, опрацьовані на фонологічному матеріалі, згодом були застосовані пражцями для до-
Структуралізм і генеративізм
95
слідження інших рівнів мови. Так, наприклад, Якобсон застосував методику опозиційного аналізу в дослідженні граматичних категорій і обґрунтував положення про бінарність граматичних опозицій.
Функціональний підхід застосовувався пражцями до мови в цілому. Так виникла проблема функцій мови і функціональних стилів. Найбільшу увагу празькі лінгвісти зосереджували на стилі художньої літератури. Результатом функціонального підходу до літературних мов стало виникнення особливої лінгвістичної дисципліни — історії літературних мов.
Помітним внеском Празької лінгвістичної школи в синтаксичну теорію є вчення Матезіуса про актуальне членування речення (див. тему «Синтаксичний рівень»). Матезіус висловлює думку про принципову відмінність між формальним членуванням речення (виділення підмета і присудка), яке показує його граматичну структуру, і поділом речення на тему і рему, який виявляє його «функціональну перспективу».
Серед оригінальних ідей пражців — теорія мовних контактів і мовного союзу (об'єднання мов за подібністю, що зумовлена контактуванням, взаємовпливами) Трубецького й типологічні ідеї Скалічки. Скалічка обґрунтував необхідність структурного порівняння мов незалежно від їхніх генетичних зв'язків. Оглядаючи типологічні студії попередніх часів, він указує на їхню прямолінійність, огрублення. Наявність одного з типологічних явищ (флексії, аглютинації тощо) не виключає наявності інших, однак вони можуть неоднаково комбінуватись у різних мовах, а це якраз і характеризує відповідні мови. Можна говорити про суто флективний, суто аглютинативний тип і т. д. як про деякі ідеальні еталони, яким різною мірою відповідають конкретні мови. Скалічка вказав також на те, що морфологічна структура — не єдина основа для типології. Він один із перших проводив зіставні дослідження фонологічних структур різних мов.
Уявлення про наукові здобутки Празької школи не будуть повними, якщо не згадати вчення Карцевсько-го про асиметрію мовного знака, викладеного у статті «Про асиметричний дуалізм мовного знака» (1929), основна ідея якого зводиться до того, що «знак і значення не покривають один одного повністю. їх межі не збігаються в усіх точках: один і той самий знак має декілька функцій, одне й те саме значення виражаєть-
96
Історія мовознавства
ся декількома знаками. Будь-який знак є «омонімом» і « синонімом » одночасно ».
Отже, для вчених Празької лінгвістичної школи характерне максимально широке розуміння об'єкта лінгвістики (цим празький структуралізм вигідно відрізняється від інших шкіл структуралізму). Вони не відмовилися від вивчення семантики, історії мови, зовнішньо лінгвістичної проблематики. Скалічка у статті «Копенгагенський структуралізм і Празька школа» (1948) виділяє три проблеми мовознавства: «1) відношення мови до позамовної дійсності, тобто проблему семасіологічну; 2) відношення мови до інших мов, тобто проблему мовних відмінностей; 3) відношення мови до її частин, тобто проблему мовної структури».