Положення про системний характер мови застосо­вується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. На­приклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольова­ними фонемами іншої мови, незважаючи на їх позір­ну подібність. Фонему можна визначити лише стосов­но певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, наше тверджен­ня, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівно­значне твердженню, що цей капелюх, сукня, пара ту­фель однакові, якщо вони всі позначені одним розмі­ром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови.

Необхідно розрізняти системоутворювальні і сис-темонабуті властивості мовних одиниць. Системоут­ворювальні властивості формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входжен­ня в систему. Системонабуті — це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза сис­темою. Для наочного пояснення понять системоутво-рювальних і системонабутих властивостей скористає­мося з прикладу, наведеного Т. П. Ломтєвим. Якщо сім'ю з двох людей розглядати як систему, а членів сім'ї як елементи цієї системи, то можна констатува-

Структура мови

209

ти таке: для того щоб сім'я могла утворитися, необ­хідно, щоб дві особи мали властивості бути чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої ста­ті). Узявши шлюб, вони набувають властивості бути чоловіком (мужем) і дружиною. Властивість бути жін­кою і бути чоловіком (особами різної статі) є системо-утворювальною, вона не створюється сімейними сто­сунками, але реалізується в них. Властивості бути чо­ловіком і дружиною (подружжям) набувають у системі завдяки встановленим між цими елементами відношен­ням (шлюбним стосункам) і характеризують ці елемен­ти як члени даної системи. Такі властивості назива­ються системонабутими, або структурно зумовленими.

Звернемося до мовних прикладів. Так, зокрема, фор­ми співаю, співаєш, співає є системоутворювальними, бо формують систему особових форм дієслова теперіш­нього часу однини. Форма співала у виразах я співала, ти співала, вона співала є системонабутою, вона репре­зентує то першу, то другу, то третю особу однини в ми­нулому часі. Якщо речення Пісня виконується діть­ми розглядати як систему, то системоутворювальними є властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути підметом, присудком чи додатком (певним членом речення).

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, зокрема, фоне­тичний закон відкритого складу, який діяв ще в сло­в'янській мові доісторичного періоду, призвів до інте­грації відмін іменників з основами на б і й (гаЬбз —> рабь; зйпйз —> сьінт>)9 оскільки відпав приголосний, а [б] і [й] перейшли в один звук [т>] і названі форми переста­ли розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію парадигм цих іменників.

---

Унаслідок того, що окремі англійські слова у пері­од скандинавського завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової форми дея­ких спільних за походженням слів: зсігі «спідниця» і ст. англ. зНігі «сорочка», е§£ «яйце» і ей§е <— ес§ «край»; ігайіііоп (лат. ігасііііо) «традиція» і ігеазоп (ст. фр. ігаізоп <— лат. ігасііііо) «зрада». Те ж спостері­гаємо в нім. Кпарре «зброєносець» і КпаЬе «хлопець».

Стимулювання в англійській мові аналітичних тен­денцій пов'язане з тим, що зредуковані закінчення вия­вилися нездатними виражати з достатньою чіткістю гра-

210

Теорія мови

матичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумо­вив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку класифікацію систем:

ідеальні

Системи

т

природні

матеріальні

і

первинні

І

вторинні

1

штучні

т~і—

динамічні

органічні неорганічні | несаморегулювальні | саморегулювальні

Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють пер­винні і вторинні матеріальні системи. Первинні мате­ріальні системи — це системи, елементи яких значен­нєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елемен­ти мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки зав­дяки приписаним їм властивостям, називаються вто­ринними матеріальними системами.

Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти сис­тему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матері­альних ідеальні системи завжди виникають тільки зав­дяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують по­за якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжують­ся нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріп­люється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її но­сієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.

Структура мови

211

Закритою є система, яка складається зі строго ви­значеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є не­змінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскіль­ки вона поповнюється новими елементами, що забезпе­чує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку на­роду — носія мови. Мова не існує ізольовано від сус­пільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологіч­них, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забува­ти, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українсь­ка мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до мал овід критих, то лексико-семан­тична система є найбільш відкритою (щодня мова по­повнюється новими словами, а також час від часу втра­чає застарілі функціонально непридатні слова).

---

З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність₉ яка виражається в постій­ній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної сис­теми виявляється її потенційність, яка полягає не тіль­ки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона пе­рестала б задовольняти суспільство, не могла б вирази­ти нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здат­ність до саморегулювання.

Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.

Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.

Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними одиницями

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.

212

Теорія мови

Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначу-ваних одиниць мови.

Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в гра­матиці — між відмінковими формами слів, формами діє­відмінювання, між різними типами речень тощо; в лекси-ко-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигма­тичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вер­тикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.

Синтагматичні відношення називають горизонтальни­ми, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєдну­ються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цст. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомо­дація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відно­шення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів:

-тель -ар

учити + —

лікувати — +

ткати — —

уболівати — —

водити — —

У синтаксисі кожної мови також існують певні син­тагматичні особливості. Зокрема, в латинській та бага­тьох романських і германських мовах існує зворот ассизаііуиз сит іпйпіііуо (див. нім.: ІсН заН іНп йигсН йіе 8іга/3е £екеп_у що дослівно перекладається «Я бачив його по вулиці йти»), якого зовсім не фіксують слов'ян­ські мови. Пор. ще північноросійські звороти на зразок вода пить, трава косить тощо.

---

-ач	-(ль)ник	-ій
+	—	—
—	+	—
__	__	+

Структура мови

213

У лексиці синтагматичні відношення також вияв­ляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з оди­ничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити (очі), скалити (зу­би), вудити (рибу), рос. закадьічньїй (друг), убористий (почерк), подножньш (корм), трескучий (мороз), испус-тить (дух), грецкий (орех), перочинний (нож). Лексич­на синтагматика також є специфічною для кожної мови. Пор. англ. Ьгошп (еуез, Ьооіз, Наіг, Ногзе) і укр. ко­ричневі черевики, але карі очі, каштанове волосся, ка­рий, гнідий, каро-гнідий кінь; англ.: Ьгоюп Ьгеай і укр. чорний хліб.

Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших оди­ниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня склад­ності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношен­ня об'єднують одиниці різних ступенів складності.

Протиставлення парадигматичних і синтагматич­них відношень, з одного боку, та ієрархічних, з іншо­го, відображає особливу властивість мовної системи — її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосу­ється будови мови, її структури.

Структура мови. Основні й проміжні рівні мови

У науковій літературі немає чіткої диференціації тер­мінів система і структура. Так, наприклад, В. І. Ко-духов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який за­пропонував термін система використовувати для по­значення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення сис­темних відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система — це зв'язок і взаємо­залежність по горизонталі, а структура — це вертикаль­ний аспект; система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова — система через структуру.

В. А. Звегінцев пов'язує поняття структури з діа­хронічним аспектом: «На відміну від системи, саме утворення якої передбачає статичний стан елементів, що

214

Теорія мови

входять до неї, структура — поняття динамічне і шир­ше, ніж поняття системи. Воно зумовлює не тільки стан, а й (це передусім) форми розвитку елементів, взаємо­пов'язаних у цілісній єдності». Оригінальним є тракту­вання терміна структура Л. Єльмслевом: «Структу­ра — це автономна сутність із внутрішніми взаємоза-лежностями». Іншими словами, структура — це гіпотетична побудова, яка являє собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують суть мови. Визначення Л. Єльмслева не приймає пере­важна більшість мовознавців, бо структуру мови ні в якому разі не можна звести до «чистих відношень».

---

Загальноприйнятою стала інтерпретація понять «система» і «структура» О. С. Мельничука. О. С. Мель-ничук термінологічне значення виводить із загально­вживаних значень цих слів. Так, наприклад, можна сказати система міністерства і структура міністерс­тва, але не можна сказати замість система важелів — структура важелів, замість структура ґрунту — сис­тема ґрунту. Під структурою ґрунту тут розуміють його склад. Звідси О. С. Мельничук доходить виснов­ку, що система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура — це склад і внутрішня організація єдиного цілого [Мельничук 1970: 27].

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.

Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінг­вістиці. Вона була підготовлена традиційним виокрем­ленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексико­логії, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.

Рівні мови — деякі ^ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних оди­ниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтаг­матичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не мо­жуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). З одиницями іншого рівня мови вони вступають тільки

Структура мови

215

в ієрархічні відношення на зразок «складається з ...» або «входить в ...» (морфема складається з фонем, фоне­ма входить у морфему, ...). Отже, до одного рівня нале­жать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка виявля­ється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:

1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; оди­ниці одного рівня повинні бути однорідними;

2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;

3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.

Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція оди­ниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лекси-ко-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, мор­фологічний — морфему, лексико-семантичний — лек­сему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).

---

Смотрите также файлы

• Історія України самостійна 2013.doc

• Історія України самостійна 2011.doc

• Загальне мовознавство, курс 5.doc

• Омонiми.Мовознавство.doc

• 18. Синонімія. Мовознавство.doc