ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.11.2019
Просмотров: 10826
Скачиваний: 34
Інтерлінгвістика
Із соціолінгвістикою тісно пов'язана інтерлінгвістика.
Інтерлінгвістика — особлива лінгвістична дисципліна, яка вивчає міжнародні мови як засіб комунікації в багатомовному світі.
Термін інтерлінгвістика ввів у 1911 р. Ж. Мейс-манс. До того часу інтерлінгвістика існувала як теорія лінгвопроектування, започаткована працями Р. Декар-та і розвинена Г.-В. Лейбніцом. У XVII—XIX ст. стали опрацьовувати філософські мови для заміни природних мов, які начебто є недосконалими. Згодом були спроби спростити й удосконалити природну мову. Переважна більшість проектів створення штучної мови була позбавлена матеріальної подібності з природними (такі мови називають апріорними). Лише з другої половини XIX ст. спеціалісти в галузі лінгвопроектування починають орієнтуватися на створення штучних мов на зразок природних (апостеріорних) мов як допоміжного засобу спілкування поряд з національними мовами.
Першою відомою штучною мовою був волапюк (термін штучно утворений від юогШ «світ» і зреак «розмовляти»), створений у 1879 р. в Німеччині И. Шлейєром. Через 8 років польський лікар Л. Заменгоф створив
Мова і суспільство
331
штучну мову есперанто (від лат. зрего «сподіватися»), що стала найпоширенішою з усіх міжнародних штучних мов завдяки її простоті порівняно з природними мовами. У ній використано лише 11 закінчень, що вказують на частину мови, число, знахідний відмінок, час дієслова, умовний і наказовий спосіб, 40 суфіксів і прийменників. Слова всі побудовані з латинських, грецьких, германських і слов'янських коренів. У граматиці є тільки 16 правил.
На есперанто існує оригінальна література, є чимало перекладів творів класиків світової літератури, в тому числі й Т. Шевченка.
Після есперанто з'явилися інші штучні мови, серед яких найвідомішими стали ідо (1907), окциденталь (1922) та інтерлінгва (1951).
Пошук штучних мов для міжнародного спілкування не є випадковим. Згідно з останніми даними, у світі нині більше 4 мільярдів людей користуються 6 тисячами мов, що є серйозною перешкодою для прогресу, оскільки різномовна інформація, яка накопичується в геометричній прогресії, стає важко доступною. Саме тому комунікація в сучасному світі і перспективи мовної політики є надзвичайно актуальними проблемами не тільки інтерлінгвістики, а й інших суміжних суспільних наук.
Існує дві думки щодо подолання труднощів спілкування в багатомовному світі. Одні вчені стверджують, що це станеться внаслідок створення універсальних портативних електронних перекладачів, інші — внаслідок прийняття міжнародної мови. Перший шлях є важким і проблематичним. Другий передбачає декілька варіантів: 1) створення єдиної всесвітньої штучної мови; 2) використання однієї чи декількох природних мов; 3) комбіноване використання природних і штучних мов (див. про це: [Свадост 1968]).
Доречно згадати поширювану в СРСР псевдонаукову теорію злиття націй та мов і витворення єдиної мови світу шляхом їх (мов) схрещування. Як свідчить історія мовних контактів, при глибокому взаємопроникненні двох мов не виникає третя, а одна мова перемагає, вбираючи лише окремі елементи іншої; переможена мова зникає. Зникнення будь-якої мови є величезною втратою для всієї світової культури, бо втрачається один з досвідів пізнання, один з аспектів світобачення, одна з мовних картин світу. Мова для кожного народу є найдо-
332
Теорія мови
рожчим скарбом, його національним духом, його історією. Тому так переконливо і гуманно звучать слова дагестанського письменника Расула Гамзатова: «Для мене мови народів — як зорі на небі. Я не хотів би, щоб усі зорі злились в одну величезну, яка б займала півнеба, зірку. Для цього є сонце. Але хай сяють і зорі. Хай у кожної людини буде своя зірка».
На сучасному етапі інтерлінгвістика значно розширила коло проблем. До кола її зацікавлень, крім створення допоміжних міжнародних мов, належать опрацювання принципів і методів створення штучних мов, дослідження закономірностей їх функціонування і розвитку, вивчення процесів взаємодії національних мов, розв'язання проблеми мовних інтернаціо-налізмів та міжнародної стандартизації наукової і технічної номенклатури. Останнім часом предметом інтерлінгвістики стало опрацювання лінкосу — мови для можливих контактів з інопланетянами, яка спеціалізується на передачі математичних знань і основ механіки.
Запитання. Завдання
1. Обґрунтуйте соціальну зумовленість мовних явищ. Чи все в мові є соціальним?
2. Як відображаються в мові соціальні чинники?
3. Наведіть факти на доказ того, що мова є символом соціальної солідарності.
4. Чому мова є найважливішою етнічною ознакою? Розкрийте співвідношення мови, нації і держави; мови і культури.
5. Охарактеризуйте основні проблеми соціолінгвістики. Розкрийте зміст понять «мовна ситуація» і «мовна політика». Якою мірою можливий свідомий вплив суспільства на мову?
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 256— 319.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М.г 1974. — С. 168—185.
Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С.27—87.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 50—70.
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка/ Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1972. — С. 419—596.
Мова та історія (розвиток мови)
333
Додаткова
Беликов В. И., Крьісин Л. П. Социолингвистика. — М., 2001.
Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика. — М., 1987.
Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методьі и проблемьі. — М., 1980.
Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. — М., 1978.
Новое в лингвистике. Социолингвистика. — М., 1975. — Вьіп. 7.
Вайнрайх У. Язьїковьіе контактьі. — К., 1979.
Принципьі и методьі социолингвистических исследований. — М., 1989.
Кузнецов С. Н. Теоретические основьі интерлингвистики. — М., 1989.
Проблемьі интерлингвистики. — М., 1976.
Русанівський В. М. Прогностичні функції соціолінгвістики // Мовознавство. — 1989. — № 1.
Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація. — Нью-Йорк, 1992.
Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. — Дрогобич, 1994.
Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. — К., 1976.
Масенко Л. Т. Мова і політика. — К„ 1999.
І_аЬоу М. 5осіоііп£ііі5т.іс РаїЛегпз. — ТпіІ., 1972.
Нутез О. Роипсіаііопз іп Зосіоііп^иізіісз: Ап ЕІппо^гарМіс Арргоасп. — ТИН., 1974.
3.10. Мова та історія (розвиток мови)
Справжнє розуміння мови неможливе без осягнення різноманітних змін, які мають місце в ній. Динамічні процеси мови можна простежити, розглядаючи її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається, власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву характеристику.
Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія
Мова постійно змінюється. Історична змінність мови — її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як зазначав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояс-
334
Теорія мови
нити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови.
Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. Потебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статичного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокрема, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення організмів мов» [Гумбольдт 1960: 77]. Згодом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії.
Синхронія (від грец. зупспгопоз «одночасний») — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.
Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.
Діахронія (від грец. оЧа «через» і спгопоз «час») — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку.
Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-часовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню статики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхронічна і діахронічна.
Ще більшої ваги це протиставлення набуло в деяких послідовників Ф. де Соссюра, яке, по суті, призвело до повного розриву між цими двома аспектами мови. Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне, а й шкідливе, оскільки воно заважає досліднику неупе-реджено визначити відношення в системі сучасної мови. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і діахронії, звернув увагу на умовність виділення цих двох аспектів у вивченні мови, бо «в мові, як загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зупинка, застій — явище умовне, це окремий випадок руху за умови мінімальних змін. Статика мови — це лише окремий випадок її динаміки або, швидше, її кінематики» [Бодузн де Куртенз 1963а: 349]. Як зазначав Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важли-
Мова та історія (розвиток мови)
335
ве і дуже потрібне для розуміння та пояснення кожного її синхронічного зрізу. До такої ж думки дійшли представники Празької лінгвістичної школи, а також А. Сеше, Е. Косеріу та ін.
На сучасному етапі загальновизнаним стало твердження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахронії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття синхронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є не-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід'ємною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.
Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхідна для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.
Складним і остаточно не з'ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. В. фон Гумбольдт убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і неолінгвісти — в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це питання не порушував, але оскільки вважав, що мова є системою, підпорядкованою своєму власному порядку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно закладеними в самій мові. Немає сумніву, що всі мовні зміни здійснюються самими носіями мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об'єктивний характер.
Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. У мові на кожному історичному етапі поряд зі старими елементами існують їх нові варіанти, наприклад, укр. префікси од- і від-, форми корисний і корисний, ім'я й імення, словосполучення типу чекати на брата і чекати брата, дійти до висновку і дійти висновку; рос. жу[ж']ать і жу[ж]ать, слесари і сле-саря, шофери і шофера, хаос і хаос, мок і мокнул, машет і махаєш, само'е і саму, один кофе і одно кофе; нім. \¥огіе і УУбгіег, Ьгіп§8і і Ьгіп§Є8і, юапйіе і юеткіеіе,
336
Теорія мови
зіапсі і зіипй, 8еі,гоЦеп і зеігіеїі, йез Та§ і Лез Та£ез, йепг \УаШ і Лет \¥аІ<Іе; англ. &оІ і £оііеп, юе зНаїї і юе юШу [з'ееіп] і [з'£еп] тощо.
Нові варіанти конкурують зі старими і з часом замінюють їх. Постійне варіювання як у плані вираження, так і в плані змісту — це спосіб існування мови як живої, функціональної комунікативної системи. Саме через те навіть за суто синхронічного підходу в дослідженні мовної системи необхідно виявити в ній сталі й змінні, статичні й динамічні, сильні й слабкі, продуктивні й непродуктивні ланки, те, що втрачається, і те, що зароджується, тобто визначити тенденції розвитку цієї системи.
Розвиток, як правило, починається з індивідуального новотвору, який потім стає територіальним або стилістичним варіантом. Цей варіант з часом може витіснити основний, і таким чином індивідуальна зміна перетворюється на соціальний факт. Необхідно зазначити, що не всі новотвори стають соціальним фактом, тобто належать до мови, а лише ті, що відповідають потребам суспільства. Такі новотвори виникають нерідко в декількох індивідів.
Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Не всі вчені визнають паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх причин. Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші визнають тільки внутрішні, а А. Мейє, А. Соммерфельт, Б. Го-ловін — тільки зовнішні причини. Очевидно, не варто абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам'ятати, що всі мовні зміни в підсумку визначаються суспільними потребами.
Зовнішні причини мовних змін
Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктивних сил, науки, техніки тощо.
Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мовних змін є контактування мов. На думку А. Мартіне,
Мова та історія (розвиток мови)
337
мовні контакти — один із наймогутніших стимулів мовних змін [Мартине 1972: 83].
Мовні контакти мають місце в разі загарбання території і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній території; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюється інша мова в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані (природно-штучні).
Контактування мов може зумовити такі процеси:
1) запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за останніх декілька років українська мова запозичила численну кількість іншомовних слів, переважно з англійської мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс, принтер, факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат, консенсус, спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота, вольво, мерседес, екстрасенс, хот-дог, піца та багато інших. Досить поширеними є запозичення фразеологізмів як в оригінальній формі, так і у вигляді калькування: аЬ оио, тетепіо тогі, о запсіа зітріісііаз, о іетрога, о тогез, іаЬиІа ґава, Вгап& пасН Озіеп, бути чи не бути (англ. іо Ье ог поі іо Ье)у дивитися крізь пальці (нім. ЬигсН йіе Ріпдег зекеп), яблуко від яблуні далеко не падає (нім. Вег Арреї іаііі пісНі юеіі Vот 8іатт). Нерідко фразеологічні кальки поширюються на різні мови. Наприклад, за німецьким зразком (йапке зсНдп) будуються фраземи зі значенням вдячності в багатьох європейських мовах: укр. красно дякую, серб, хвала лепо9 чеськ. йеки]і рекпе, угор. кдзгдпдт згереп тощо;