Файл: ukr.lit.docx

Собор як символ духовної краси народу (за романом о. Гончара "Собор") (2 варіант)

Душа людини — вічна таємниця. Розкрити її намагалися філософи й психологи, творчі люди. Але усі вони лише трохи піднімали завісу таємничості. Кожен з них розплутував клубочок з переживань та почуттів людини по-різному. Олесь Гончар, автор роману "Собор", розкриває духовну красу людей, використовуючи образ собору — архітектурної пам'ятки козацьких часів.

Що таке, власне кажучи, собор у цьому романі? У реальному житті — це християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі на доказ існування волелюбного і славетного народу українців. Собор простояв декілька століть і неодноразово йому загрожувала небезпека. Автор невипадково вводить персонажі Дмитра Яворницького, який не дозволяє махновцям вдертися у собор, та вчителя Хоми Романовича, що теж виступав на захист собору, за що й опинився в засланні. Люди, що захищають храм, втілюють кращі риси українців — моральну чистоту та душевну красу.

Таким чином, образ собору — це символ людського духу, чистоти, людяності, віри у прекрасне і неземне. Саме у ставленні до храму виявляються характери людей, їхні справжні обличчя. Собор як духовну скарбницю ми пізнаємо переважно через сприймання Миколи Баглая. Собор, на його думку, — незвичайний світ мистецтва, "розкотисте зачіплянське бароко", "горда поема козацького зодчества", "вільний дух натхнення, любов висока". Він все частіше задумується, чи створить кожен з нас щось подібне до цього, щось краще. Отож, жити для нього — це значить відчути красу.

Розкриваючи образ собору, неможливо не згадати ще про один персонаж роману — про Ізота Лободу. Славетний металург найтісніше пов'язаний з храмом, він ніби розуміє душу цієї споруди. Собор своїм видом нагадує українцям про забуття предківщини, занехаяність нашої культури, а Ізот Лобода, здається, промовляє вустами споруди: "Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити, людині дана пам'ять, що сягає у віки, тому вона і людина".

Старий металург і собор ніби брати. Та чому у такої людини виріс нікчемний син? "Батькопродавець" — таке прізвисько Володька дістав через те, що рідного батька здав до будинку ветеранів, а, враховуючи зв'язок собору з Ізотом, Лобода і храм проміняв на гроші та власну кар'єру. Він взагалі ставиться до "шедевра степового козацького зодчества" як до найбільшого ворога, вбачає в ньому перешкоду його процвітанню. Разом з Володькою до продавців душ належать й оті "юшкоїди", що обміняли внутрішню велич на порожнечу.

---

У творі маємо також собор як художній символ самої України, її духовності.

Хрaм стоїть занехаяний, напівзруйнований, в риштованні обіцянок щасливого майбутнього. І тільки "вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно, він ніби повертається до тієї козацької молодості, коли з комишини постав юним виквітом краси і вперше сягнув у цих степах небесними півкулями своїх бань". В описі собору я вбачаю нинішню Україну, настрій її мешканців, і тільки під завісою ночі не видно всіх "тріщин" існуючої системи.

Таким чином, Олесь Гончар у своєму романі показує собор як архітектурну споруду, як художній символ України, та головним чином, храм символізує красу людської душі, моральну чистоту. Та, на мою думку, у цієї медалі є зворотний бік, що показаний у ставленні до традицій, історії. Дехто бачить у соборі кришталеву споруду, цінність якої не замінити, інші — купу сміття. Та автор закликає нас, щоб ми берегли свою історичну спадщину, удосконалювали красу душі, намагалися відтворити дух України часів козацтва.

---

Образ Володьки Лободи (за романом Олеся Гончара "Собор") "Лобода

- це виплiд тоталiтарно-бюрократичноï системи..." (Володька Лобода с збiрним

образом багатьох компартiйних керiвникiв. Все робить вiн з егоïстичними

намiрами, бо хоче мати прихильнiсть вищих началь­никiв, отримати якомога бiльше

влади, за будь-що зробити кар'єру. Зара­ди неï вiн здатний висушити озеро, на

березi якого розташовано будинок металургiв, зруйнувати собор, яким милувалися

вiками.)

2. Ставлення до батька. (Володька спочатку забирає батька iз Зачiплянки i

перевозить до мiста. А потiм розлучившись з дружиною, вiдправляє його до будинку

старих металургiв. Усi, хто знав Iзота Лободу, були незадоволенi вчинком Володьки.

А старий батько вiдмовляється вiд сина: "Не батько я бiльше тобi! Вiднинi й

вовiки. Чуєш? Нема в тебе батька!" Володьку стан батька не турбує, вiн

боïться, щоб цей випадок не вплинув на його кар'єру.)

3. Володька i собор. (Для Володьки собор

- пусте мiсце, тож i тримаєть­ся безсторонньо. З лакейською вiдданiстю заглядає в

очi начальства, щоб вгадати ïх ставлення до собору. Взявши собор у

риштовання, уявив себе генiєм, хизувався уявними заслугами. Володька

- бездушний кар'єрист, не випадково саме з його вини зникає охоронна табличка iз

собору. Щоб досягти своєï мети, Лобода ладен був вчинити i не такий злочин.)

III. Актуальнiсть образу. (Саме через таких, як Володька Лобода, панують в

Украïнi бездуховнiсть i браконьєрство, руйнування пам'яток культури i

вiд­мирання народних звичаïв та традицiй. Це через таких, як Володька Лобода,

ми чужi в своïй краïнi, бо не знаємо анi iсторiï Украïни, анi

народного фоль­клору, анi спiвучоï украïнськоï мови. Та вiк

лободiв, я впевнена, недовгий.)

Образ Володьки Лободи (за романом Олеся Гончара "Собор")

Той будує, той руйнує...

Т. Г. Шевченко "Сон"

"Чи світ іде до того... що на арену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник..." - говорить професор Яворницький у романі О. Гончара "Собор".

Будівники зводять величні споруди, вирощують сади і хліб, творять красу, захищають добро, бережуть собори людських душ. Руйначі нищать природу, паплюжать красу, прагнуть перетворити людські душі на купу цегли, або зовсім її знищити. Будівельників значно більше, тому світ живе і розквітає. А "зайнятий руйнуванням неминуче деградує".

---

Яскравим представником Руйначів виступає в романі О. Гончара "Собор" "висуванець", "батькопродавець" і духовний пігмей Володька Лобода.

Володимир - син старого сталевара, чесної і мудрої людини. Але він потрапляє в абсолютну залежність від "наркотику владолюбства, героїну кар'єризму", стає своєрідним Геростратом нашого часу.

Кажуть, що все ліпше пізнається у порівнянні. Роман "Собор" "населений" прекрасними людьми, і саме в порівнянні з ними ми так виразно бачимо жалюгідність цього зачіплянського "генія", який чого тільки не вигадував (і "кімнати щастя", і вікторини, і карнавали, і навіть кольоретки для цукрових коробок) аби висунутися, догодити начальству! Ця людина, не маючи власного світогляду, постійно прагне вловити настрій вищих інстанцій: "... кортіло "генієві" наперед вгадати, як той поведеться в питанні про собор, щоб і собі відповідно відкорегувати паруси".

Контраст між Будівниками і Руйначем Володькою Лободою відчувається в усьому.

Для перших кохання - основа життя, продовження роду людського. Для Володьки його ніби не існує - у дівчині він бачить красиву річ, яку ще треба "шліфувати" під свій смак.

Будівники близькі до природи, Лобода-старший закликає кожного посадити дерево, у той час як Лобода-молодший збирається чи то затопити, чи то висушити плавні, байдуже, що саме, аби привернути до себе увагу начальства.

Будівники не втрачають історичної пам'яті, вони знають своїх предків і шанують їх. Яворницький ризикував життям, щоб врятувати козацький музей, уся Зачіплянка обурювалася через зникнення таблички -"паспорта" з історичної пам'ятки - собору. А Володька лобода? У нього руки сверблять перетворити цю прекрасну споруду на купу цегли, бо на його думку собор - "мотлох віків". Існування ж собору ніби підкреслює ницість і дріб'язковість його власної душі.

Важливу роль відіграє в житті людини прекрасне. а хіба це здатен зрозуміти такий-от "висуванець"?

Світ творять трударі. Старі сталевари в будинку інвалідів не можуть сидіти склавши руки, і працюють у своєму підсобному господарстві. Як до творчості ставиться до власної ливарської праці Іван Баглай. Микола Баглай та Олекса-механік прагнуть створити димоуловлювачі, щоб люди дихали чистим повітрям. Єлька пестить колоски, вирощені її подругами...

А що робить Володька? Лише метушиться, сьорбає юшку з браконьєрами та робить капості порядним людям.

---

То який же ж слід залишиться після нього на землі? Хіба що з тих, що їх хочеться витерти з чистої підлоги брудною ганчіркою.

Людину людиною роблять доброта і чуйність. Старий Лобода відчуває тяжкий настрій незнайомої дівчини і прагне їй допомогти, у той час, як його горе-син брутально ображає старого вчителя. Ставлення Володьки до рідного батька теж яскраво характеризує його як Руйнача. Спочатку він бере старого Лободу до себе, але - чому? "Біля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас і сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою і мені легше..." - пояснює він. Та навіть така "добра справа" виявилась для нього надто складною - невдовзі з вражаючою легкістю Володька відправляє батька до будинку ветеранів і навіть майже не навідується до нього.

"Казали колись, ... що в людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий... товариш Дух, так його назвемо. Один підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло..." - говорить у романі Гончара старий Нечуйвітер. Питання в тому - кого саме слухатиметься людина...

Добро і зло споконвіку в двобої. Від самого створення світу виникли протилежності: Бог і диявол, Авель і Каїн, любов і ненависть, воля і рабство, добробут і злидні, творчість і руйнування... Але ми бачимо в романі, що Будівників усе ж таки більше.

Тож давайте прислухатись саме до доброго "товариша Духа". Не варто наслідувати прикладу Володьки-"висуванця". Тоді нам вдасться зберегти найпотрібніше - собори нашої душі.

---