ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.03.2024
Просмотров: 196
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
71. Помаранчева революція. Причин, хід, наслідки.
72. Національно-культурне відродження України в 90 р.
74. Україна наприкінці 90 років. Вибори парламенту та президента
75. Розпад срср. Україна в рамках снд.
76. Міжнародне становище України після іі світової війни. Україна засновниця оон.
77. Українська діаспора на сучасному етапі.
78. Становище України в галузі культури в іі п. 60 – 80 роках.
79. Соціально-економічні та політичні процеси в Україні на сучасному етапі.
80. Проголошення та діяльність Західноукраїнської Народної Республіки.
71. Помаранчева революція. Причин, хід, наслідки.
Наприкінці 2004 р. весь світ став свідком масового протестного руху в Україні, який отримав назву "помаранчевої революції". Тоді (22 листопада – 8 грудня) сотні тисяч громадян України усіх регіонів держави вийшли на вулиці, вимагаючи відставки діючої влади. Дана подія мала вплив не лише на політичну ситуацію в нашій державі, але вплинула на політичну ситуацію всієї Східної Європи. Хоча наслідки "помаранчевої революції" стануть повністю очевидними лише через деякий час.
Під політичною революцією розуміють „суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства [5, с.293]. Тому термін "помаранчева революція" є до певної міри умовним, оскільки в Україні зміна правлячої політичної еліти відбулася мирним шляхом, без застосування сили. Крім того, політичний режим України, не зважаючи на ряд важливих змін у напрямку демократизації, не набув кардинально іншого характеру. І хоча „без крові сучасні революції, в принципі, можуть і обійтися, то без фундаментальних – тобто системних – змін всього політичного і соціального устрою революцій не буває” [4, с.30].
Однією з головних причин "помаранчевої революції" була спроба влади сфальсифікувати волевиялення виборців шляхом застосування адміністративного ресурсу під час виборчого процесу.
Під адміністративним ресурсом розуміють наявність у суб’єкта виборчого процесу з уваги на його приналежність до влади, додаткових ресурсів, які дозволяють йому здійснювати законний чи незаконний вплив на виборчий процес і волевиявлення виборців, щоб досягнути особистих чи групових цілей.
Під час президентських виборів 2004 р. адміністративний ресурс застосовувався у найрізноманітніших формах. Загалом можна виділити такі найпоширеніші форми прояву адміністративного ресурсу під час виборів президента у 2004 р.:
1. Адміністративний тиск на опозиційні ЗМІ.
2. Використання адміністративного ресурсу при формування виборчих комісій, складанні списків виборців та зборі підписів за В.Януковича.
3. Адміністративний тиск на виборців та опозиційні структури і організації.
4. Використання службового становища на користь В.Януковича.
5. Використання владою кримінальних елементів проти опозиційних кандидатів, а також проти політичних сил і виборців, що їх підтримували.
6. Незаконний збір під тиском відкріпних талонів у населення і масове незаконне голосування за ними.
7. Використання коштів державного бюджету для агітації за провладного кандидата В.Януковича.
8. Застосування адміністративного ресурсу під час голосування і підрахунку голосів, а також під час передачі реультатів голосування з ДВК у ОВК, і з ОВК до ЦВК.
9. Участь ЦВК у масовій фальсифікації результатів голосування 2 туру президентських виборів.
Загалом можна виділити такі особливості президентської виборчої кампанії 2004 р. щодо використання адміністративного ресурсу у порівнянні з усіма попередніми виборчими перегонами доби незалежності України:
1. Масштабність. Дана виборча кампанія була наймасштабнішою за рівнем використання адміністративного ресурсу за всю історію незалежної української держави. Вперше практично вся державна машина, вся виконавча вертикаль активно і злагоджено працювала для забезпечення перемоги кандидата від влади.
2. Акумулятивність. Влада використовувала адміністративний ресурс спочатку у невеликих масштабах, акумулюючи свій потенціал для завершального етапу і поступово нарощуючи владний тиск. Виборча кампанія почалася відносно спокійно, а завершилася потужним використанням адміністратвного ресурсу.
3. Регіональність. Рівень використання адміністративного ресурсу був різним у залежності від регіонів. Він наймасштабніше застосовувався на Сході і Півдні України і був найменшим за рівнем застосування на Заході.
4. Криміналізація. У даній виборчій кампанії влада потужно залучала кримінальні структури для забзпечення перемоги кандидата від влади.
5. Інноваційність. Влада на президентських виборах 2004 р. застосувала ряд нових способів використання адміністративного ресурсу чи зробила системним явищем вже раніше використовувані види адміністративного ресурсу (масштабне використання відкріпних талонів та ін.).
6. Поєднання адміністративного ресурсу і новітніх виборчих технологій для перемоги владного кандидата.
7. Інформаційна блокада. Як правило, більшість ЗМІ працювала на провладного кандидата, даючи позитивну інформацію про нього, в той час як більшість інформації про опозиційних кандидатів була негативного (чи у кращому випадку нейтрального) змісту. Обсяг інформації про владного кандидата у ЗМІ був на порядок вищий, ніж у решти кандидатів.
Наслідком застосування адміністративного ресурсу став масовий вихід на вулиці громадян України, які домоглися того, що результати 2 туру, який відбувся 21 листопада 2004 р., були скасовані Верховним Судом України через неможливість встановлення реальних результатів голосування. Вперше в історії пост-радянського простору вищий судовий орган країни визнав наявність значного втручання органів державної влади на виборчий процес: „Судом... встановлено, що при проведенні... голосування... не дотримувалися вимоги щодо заборони участі у передвиборній агітації органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, мало місце їх незаконне втручання у виборчий процес...”[7].
У результаті даного рішення було призначено 3 тур голосування за вдосконаленим законодавством, яке дозволило значно обмежити рівень застосування адміністративного ресурсу. У даному турі з відривом майже у 8% переміг опозиційний кандидат В.Ющенко. Характерною ознакою 3 туру голосування стало зниження рівня застосування адміністративного ресурсу на кілька порядків.
Як ми бачимо, "помаранчева революція" виявилася єдиним способом, за допомогою якого вдалося зупинити непереможну ходу адміністративного ресурсу. І курс нової української влади на євроінтеграцію, а також неодноразові висловлювання В.Ющенка про те, що чинна влада не буде застосовувати адміністративний ресурс, дає нам підстави сподіватися, що з таким негативним явищем сучасного політичного життя України як адміністративний ресурс в нашій державі буде покінчено раз і назавжди.
В результаті реалізації політичної реформи відбудеться дрейф політичної системи України в бік парламентарної форми правління. Однак самі по собі такі зміни не гарантуватимуть підвищення ефективності державної влади. Вона вдосконалюється при наявності професійно підготовленого і патріотично налаштованого кадрового потенціалу, подолання корупції як наслідку порушень демократичних принципів і пріоритету закону.
Отже, можна констатувати, що постреволюційне українське суспільство стало якісно іншим. В першу чергу, відбулися радикальні трансформації у суспільній свідомості, докорінно змінилися ментально-ціннісні настановлення громадян. Те, що вважалося декларативними символами, - ідеї свободи й соціальної справедливості, ринку й демократії наповнилося новими змістом, відтіснивши на другий план ціннісної ієрархії насущні матеріальні потреби. Події листопада - грудня 2004 року каталізували процес становлення громадянського суспільства. В безпрецедентних політичних баталіях українці обрали нового Президента. І як актуально сприймаються нині слова теоретика українського консерватизму В. Липинського: „Перший раз в історії України джерело Влади виведено з традиції, а не з бунту: з моральної, а не фізичної сили – з чогось старшого, ніж сама Влада” [8, с. 70 - 71]. Вставши з колін, наш народ змусив поважати себе, зруйнував стереотипні міфи про соціальну пасивність і громадянську апатію українців. Люди повірили, що можуть власними силами змінити своє життя, реально впливати на державну політику, забезпечити перемогу демократії. Мистецтво сучасного політичного менеджменту полягає в тому, щоб залучити конструктивний потенціал українців до активного громадянського, державотворчого процесу.
72. Національно-культурне відродження України в 90 р.
У кінці 80-х pp. минулого століття відбуваються помітні зміни у національній політиці України. У нашу культуру повертається творчість репресованих митців та представників діаспори. У 1989 р. було ухвалено "Закон про мови в Українській PCP", що проголосив українську мову державною. Створюються громадські організації, що починають активно впливати на суспільне життя: Український культурологічний клуб, Товариство української мови імені Т.Шевченка (згодом - "Просвіта"), Народний Рух України за перебудову (1989), учасниками яких стали діячі культури, зокрема письменники. У цей час звертається увага на відновлення історичної української символіки, державного статусу української мови, зростанні ролі церкви. Культура стала засобом боротьби за державність.
На початку 90-х pp. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін. 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України", а 24 серпня 1991 року - "Акт про державну незалежність України" 1 грудня того ж року рішення про незалежність було підтримане всеукраїнським референдумом.
Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. У країні було створено правові, управлінсько-адміністративні та фінансово-господарські умови для збереження і подальшого розвитку наших культурних надбань. Держава активно формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла "Основи законодавства України про культуру", де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В "Основах" зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов'язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері, у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв'язки.
У розділі IV "Основ законодавства про культуру" йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.