Файл: Історія України71-80.doc

78. Становище України в галузі культури в іі п. 60 – 80 роках.

В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики, що творилася за вказівками «керівної і спрямовуючої». Така політика завдала як життю народу, так і його культуротво-ренню свої далеко не оптимальні ритми, точніше — аритмію. Звівши постулат світогляду «буття визнає свідомість» у ранг державної ідеології, радянська влада закріпила в суспільній практиці пріоритети за матеріальною, виробничою сферою, відсунувши на другий план нематеріальну сферу — освіту, охорону здоров'я, мистецтво, культуру та ін. Звідси і коріння залишкового принципу фінансування цих сфер, які впродовж багатьох десятиріч визначали формування державного бюджету в колишньому СРСР, а отже, і в Україні. Тому цілком зрозуміло, чому за всю свою історію радянська влада не збудувала в Києві жодного художнього театру.

При цьому праця розумова, праця інтелігенції протиставлялася праці робітників і селян. Інтелігентну людину вважали за представника «прошарку суспільства». В результаті цього втрачено орієнтири до загальнолюдських духовних цінностей, цінностей наших національних культур, до розуму і свідомості людини.

Приниження ролі інтелектуалів, яке панувало в колишньомуСРСР, низький професійний і творчий рівень значної частини фахівців призвели до відставання «соціалізму» у багатьох сферах діяльності. Це ще один із переконливих доказів того, що ні економічний, ні 'науково-технічний розвиток не повинні здійснюватися за рахунок культури, що ігнорування проблем культурного поступу обертається економічною стагнацією. Саме це і сталося в 70—80-х роках. У цей час в економіці, соціальній і духовній сферах накопичуються невирішені Проблеми, з являються застійні явища, утворюється свого роду механізм гальмування. На початку 80-х років ця тенденція стає визначальною. Таким був головний підсумок тривалого панування тоталітарного режиму в країні.

Однак, незважаючи на істотні недоліки, що мали міси,е у другій половині 60—80-х років, культурне життя не переривалося та мало певні здобутки. Це стосується насамперед народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. Внаслідок цього тривало вдосконалення її системи, було завершено перехід до загальної середньої освіти, внесено зміни до шкільної структури. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введено трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. У республіці на кінець 80-х років функціонувало понад ЗО тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

---

Постійну увагу держава приділяла і розширенню підготовки фахівців для народного господарства та культури у системі вищої і середньої спеціальної освіти. З цією метою було об'єднано малі вищі: навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, збільшено прийом до вузів, особливо інженерних спеціальнос-тей, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984/85 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60—70-х років Україна одержала майже 4 млн фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн — з вищою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, а також забезпечення державою права громадян на освіту, яке гарантувалося безоплатністю всіх видів освіти, виплатою державних стипендій та іншими пільгами, що надавалися учням і студентам, сприяли зростанню високого освітнього рівня населення України. На початок 1982 р. чисельність населення у республіці з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чол., або 84 % зайнятого населення, що свідчило про могутній науковий та культурний потенціал країни.

Поряд з незаперечними здобутками в галузі освіти впродовж 60— 80-х років мали місце і негативні явища. В умовах тоталітарно-бюрократичної системи освіти й виховання орієнтувалися не на ознайомлення молоді із загальнолюдськими цінностями, щоб розвивати духовність та інтелект, а на підготовку для існуючого політичного режиму слухняних радянських людей, які абсолютно вірили в те, що промовлялось з кафедри або трибуни. Право на сумнів кваліфікувалось як інакомислення. Цим закладалася загроза інтелектуальної безпеки радянського суспільства, бо, як зазначав Гегель: «Коли мислять усі однаково, отже, ніхто не мислить».

Формалізм та заідеологізованість, догматизм стали вихідною точкою у навчанні, яке загалом набуло не гуманістичного, а прагматичного спрямування. Соціальне замовлення школі практично звучало однозначно: знання, знання і ще раз знання. А того, кого навчали, розглядали як «посудину, яку треба було заповнити». В цьому одна з причин формування численного прошарку фахівців-технократів, здатних розв'язувати інженерно-технічні завдання, але не здатних мислити за-.гальнолюдськими категоріями. Щороку, випускаючи з вузів найбільшу в світі кількість дипломованих інженерів, ми водночас здобули значних «досягнень» у знищенні як екології природи (забруднення землі, лісів, озер, річок, моря), так і екології душі (руйнування культури, моралі).

---

Освіта дедалі більше втрачала свою самои,інність і як виховний процес духовного збагачення, становлення і вдосконалення особистості, вироблення її моральних засад, розвитку суто людських якостей. Це сприяло виробленню споживацького ставлення молоді до життя, розщепленню моральної та естетичної свідомості, розриву між розумом і почуттям. І як наслідок цього переставала бути цінністю людина розумна, освічена, думаюча.

В умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Викривлене тлумачення інтернаціоналізму, надуманість та абсолютизування категорій «радянський народ», «злиття націй», гаслом яких було «відмирання національних мов», на практиці виявилося в республіці у посиленні русифікації освітніх закладів. У травні 1983 р. Політбюро ЦК КПРС розглянуло питання про додаткові заходи щодо вивчення російської мови. У схвалених ЦК КПРС 10 квітня 1984 р. і Верховною Радою СРСР 12 квітня 1984 р. «Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійно-технічної школи» зазначалося, що «вільне володіння російською мовою повинно стати нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади». Поряд з цим у республіці в ці роки не було прийнято жодної постанови щодо поліпшення вивчення рідної мови.

Внаслідок цього у першій половині 80-х років в обласних центрах і в Києві українські та мішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а російські — 72 %. В інших великих містах республіки їх було відповідно 16 і 84 %. У Донецьку не було жодної української школи.

Таке саме становище склалося і в дошкільних закладах. Повністю були ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вищі та середні спеціальні заклади освіти майже повсюдно перейшли на російську мову. Майбутнім фахівцям з української мови було відведено в Україні територію села, а саму мову великого народу стали називати сільською. Набір студентів на українське відділення був меншим, ніж на російське. Та й зарплата вчителям російської мови була значно вищою, ніж учителям української. Звичайним явищем стало виключення із вищих закладів освіти студентів-українців за «націоналізм». Російською мовою виходили найцікавіші і найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так, лише впродовж 60—70-х років частка книжок, що виходили українською мовою, знизилась майже втроє.

---

Починаючи з 1972 p., коли першим секретарем ЦК Компартії України став В. Щербицький, який обіцяв головному ідеологу КПРС М. Суслову протягом п'яти років покінчити з українською мовою, посилюється русифікація, різні відтінки українознавства обмежено до мінімуму, більшості українських наукових журналів довелося переходити на російську мову. Видавництво Академії наук УРСР «Наукова думка» фактично стає російським.

Політика русифікації України викликала протести деяких представників української інтелігенції, насамперед письменників. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» літературний критик І. Дзюба доводив, що русифікація — продовження політики російського шовінізму і колоніалізму. «Колоніалізм, — писав він, — може виступати не лише в формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Ця праця принесла поневіряння авторові. Під ударами тоталітаризму пішли з життя і лише за те, що любили Україну, мову, культуру свого народу, поети В. Симоненко і Я. Кисельов, прозаїк Г. Тютюнник. Це були справжні лицарі боротьби за високі ідеали свободи, людяності, добра. В. Симоненко писав, що спокій на рідну землю прийде тільки тоді, коли впаде в роззявлену могилу останній на планеті шовініст.

Суперечливі процеси відбувалися і в розвитку науки. У другій половині 60—80-х років у республіці зростала і вдосконалювалась мережа науково-дослідних установ, розгорталися нові напрями й форми їх діяльності, збільшувалась чисельність наукових кадрів. Центром наукових досліджень у республіці залишалась Академія наук УРСР. На 1 січня 1985 р. у її складі було 78 наукових установ і 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. В них працювало понад 85 тис. наукових співробітників, у тому числі 1330 докторів і 8549 кандидатів наук, 130 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Працюючи у творчій співдружності з вченими інших республік, науковці України здійснили ряд важливих відкриттів і винаходів, які збагатили українську науку. Так, фізики Харкова й Києва успішно працювали в галузі фізики атомного ядра і ядерних реакцій, їх зусиллями було створено один з найбільших у світі ізохронний циклотрон У-240 і ядерний реактор ВВР-ІОг. В Інституті кібернетики АН УРСР під керівництвом академіка В. Глушкова, який багато зробив для утвердження його як всесвітньо відомого наукового центру, здійснена розробка першої в світі системи «Проект» — системи автоматизації проектування схемного і програмного обладнання ЕОМ методом формалізованих технічних завдань. Створена В. Глушковим київська школа кібернетики за деякими напрямами посідала гідне місце не лише в колишньому Союзі, а й у світі. Численні нові напрями досліджень ефективно розвивались у математиці, матеріалознавстві, порошковій металургії, електрозварюванні, хімії, медицині. Важливе теоретичне і практичне значення мають дослідження академіків О. Антонова, М. Амосова, В. Глушкова, Є. Патона. Значним був внесок у науку вчених вищої школи республіки, в тому числі й Київського університету, — математиків М. Богомолова і Ю. Митропольського, хіміків А. Купріянова і А. Пилипенка, біологів П. Богача і О. Маркевича.

---

У науці цього періоду було чимало труднощів і недоліків. Так, вважалося аксіомою, що соціалістичний лад сам по собі відкриває необмежений простір для науково-технічного прогресу, для використання його досягнень в інтересах трудящих мас. Соціалізму приписувалася ніби назавжди дана здатність органічно поєднувати свої переваги з наукою, раціональним веденням господарства, будь-якими прогресивними формами організації виробництва. Ця теорія безконфліктного і тріумфального сходження соціалізму призвела до ряду серйозних помилок, що мали місце в науково-технічній політиці того часу. Серед них — недооцінка досягнень науково-технічної революції, орієнтири в багатьох галузях економіки на середній технічний рівень, закупівля нової техніки і технології за кордоном замість розвитку вітчизняного машинобудування, відсутність необхідних стимулів для розвитку новітніх технічних розробок і впровадження їх у виробництво.

Так, на підприємствах республіки вони впроваджувалися лише на 15—20 %; Це гальмувало технічне переозброєння промислового виробництва. Значна кількість розробок, що виконувалися відомчими науково-технічними інститутами, не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому одна з важливих причин відставання колишнього СРСР від держав Заходу. Ось лише один приклад цьому. Якщо в Радянському Союзі на кінець 1990 р. налічувалося 300 тис. електронно-обчислювальних машин, то в США — 40 млн, тобто один комп'ютер припадав на 900 жителів, тоді як у Сполучених Штатах цей показник становив один до семи.

За тотального одержавлення суспільних відносин творча особистість заганялася у ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, несприиняття чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Такі негативні явища, як догматизм, схематизм, певний відступ від історичної правди, утруднювали також розвиток суспільних наук. Керівні партійні органи ставили за мету ще більше зміцнити монополію своїх генсеків та їх однодумців на інтерпретацію марксизму-ленінізму, завдань усіх наук. І як наслідок цього посилився диктат у суспільних науках, а нетерпимість щодо інакомислення набула дедалі більш авторитарних форм.

Тому ряд праць істориків, філософів, економістів несли на собі відби- ток того часу, були поверховими, містили помилки у трактуванні окремих І подій, фактів, явищ. У радянській історіографії мали місце значні викривлення української історії, було створено навіть особливу професію критиків «совєтологів».

---