ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 16.07.2019
Просмотров: 610
Скачиваний: 1
Надлишок іонів К+ різко знижує збудливість пейсмекерів, пригнічує діяльність серця і навіть може викликати його зупинку в діастолі.
Іони Са2+ підвищують збудливість та провідність міокарда, підсилюють серцеву діяльність.
12. Велике коло кровообігу (системне) розпочинається від лівого шлуночка серця аортою, яка дає розгалуження, що переходять в артерії, артеріоли, капіляри і вени всього тіла. Закінчується двома великими венами, що впадають у праве передсердя.
Мале коло кровообігу (легеневе, дихальне) розпочинається з правого шлуночка легеневою артерією, яка розгалужуючись, переходить в капіляри легень та закінчується легеневими венами, що впадають в ліве передсердя.
При розслабленні передсердь, тобто під час діастоли, їх порожнини наповнюються кров’ю (ліве – артеріальною, а праве – венозною).
13. ПРОВІДНА СИСТЕМА СЕРЦЯ — система, яка проводить збудження в серці — складається з атипових м’язових волокон, густо переплетених нервовими елементами.
До складу П.с.с. входять синоатріальний та атріовентрикулярний вузли, міжвузлові й міжпередсердні утворення, передсердно-шлуночковий пучок Гіса і мережа волокон Пуркіньє.
Синоатріальний вузол (синусовий, синусно-передсердний) знаходиться біля місця впадіння верхньої та нижньої порожнистих вен у праве передсердя. Від нього до вушка лівого передсердя йде міжпередсердний пучок Бахмана. Волокнами цього пучка збудження передається до кардіоміоцитів передсердь.
Атріовентрикулярний (передсердно-шлуночковий) вузол розташований у товщі міжшлуночкової перегородки на межі передсердь і шлуночків. Збудження до цього вузла передається по міжвузлових провідних трактах (пучки Бахмана, Венкебаха та Тореля), що йдуть від синоатріального вузла.
Від атріовентрикулярного вузла йде міжшлуночковою перегородкою пучок Гіса (передсердно-шлуночковий пучок), який ділиться на дві ніжки (праву і ліву), що йдуть до лівого і правого шлуночка серця. Ліва ніжка, у свою чергу, ділиться на передню та задню гілки. Права ніжка та гілки лівої ніжки переходять у волокна Пуркіньє, які безпосередньо контактують із клітинами скорочувального міокарда.
14. КРОВООБІГ В ОКРЕМИХ ДІЛЯНКАХ ОРГАНІЗМУ
Церебральний кровообіг. Мозок для свого живлення отримує набагато більше крові, ніж інші органи – біля 10–15% хвилинного об’єму крові.
Основний притік крові до головного мозку відбувається через чотири артерії: дві внутрішні сонні та дві вертебральні.
Кров, що відтікає від мозку надходить у вени, які утворюють синуси в твердій мозковій оболонці.
Важливою особливістю мозкового кровообігу є безперервність кровоплину, що забезпечує постійне надходження кисню до нейронів. Останні гинуть вже через 5–6 хв., якщо кисень перестане до них надходити.
Кровообіг у серці. Кров у міокард надходить двома вінцевими артеріями.
Кровообіг у вінцевих судинах серця здійснюється переважно під час діастоли.
У момент систолічного напруження шлуночків серцевий м’яз стискає розташовані в ньому судини і тому кровоплин зменшується.
Роль одного з механізмів зберігання О2 відіграє міокард, який має численні мітохондрії і високий вміст гемоглобіну.
Емоційний стан може викликати посилення чи послаблення потоку крові у міокарді.
Легеневий кровообіг.
У легені кров надходить як з малого (через легеневу артерію), так і великого (бронхіальні артерії) кола кровообігу, проте газообмін між венозною кров’ю та повітрям, що надходить у легені, здійснюється лише за рахунок малого кола.
Ємність судинного русла легень може значно зменшуватись або збільшуватись, оскільки легенева тканина дуже еластична та здатна розтягуватись.
Унаслідок цього наповнення кров’ю легень може змінюватися в межах 10–25% до загального об’єму крові, тому легені є одним із органів, що депонують близько 10% всієї крові організму.
Кровообіг у печінці.
Кров із шлунка, кишечнику і селезінки по ворітній вені надходить у печінку, де ця судина розпадається на сітку венозних капілярів, які об’єднуючись, утворюють печінкові вени.
Тому кров, що надходить по ворітній вені у печінку двічі проходить через її капіляри.
Така будова капілярної системи забезпечує проходження всієї маси крові через гепатоцити та звільняє її від отруйних продуктів обміну (індолу, крезолу, скатолу, фенолу).
Завдяки розгалуженій капілярній мережі печінка може депонувати при необхідності до 20% всієї крові організму.
Особливості кровообігу в селезінці.
Селезінка має дуже своєрідну будову кровоносних судин. Артерії в її пульпі утворюють китичку кінцевих гілочок, які закінчуються сліпими розширеннями.
Через отвори в стінках цих розширень кров безпосередньо вливається в пульпу, а звідти вже надходить у венозні синуси, що також мають стінки з отворами.
Завдяки такій будові судин, селезінка може вібрати в себе значний об’єм крові, тому близько 16% загальної кількості крові, що знаходиться в організмі, може депонуватися в цьому органі.
Під час скорочення добре розвинутої гладенької мускулатури з селезінки при необхідності в загальне русло може надходити близько 75% депонованої крові.
Кровообіг у скелетних м’язах.
Для живлення скелетних м’язів людини потрібно близько 1 л/хв. крові, що становить 15–20% хвилинного об’єму всієї крові.
Під час значного фізичного навантаження кровоплин у скелетних м’язах може зростати більше ніж у 30 разів і перебирати на себе до 90% хвилинного об’єму крові.
Проте під час максимальних скорочень скелетного м’яза внаслідок перетискання судин між м’язовими волокнами кровоплин зменшується і не задовольняє потреб м’яза в поживних речовинах та кисні.
Регуляція кровообігу. На інтенсивність кровообігу впливає цілий ряд різноманітних факторів і передусім зміна діаметра кровоносних судин.
Судинозвужувальна дія пояснюється тим, що по симпатичному нерву до кровоносних судин надходять імпульси, які підтримують їх стінки у стані деякої напруги.
Парасимпатичні нерви, на відміну від симпатичних, не мають постійного судинорозширювального впливу і в регуляції просвіту судин вони відіграють допоміжну роль.
Судиноруховий центр. Центральна нервова система надсилає до мускулатури судин по симпатичних нервах безперервні імпульси, які надходять з судинорухового центру. Він знаходиться в довгастому мозку на дні ІV мозкового шлуночка і вперше був відкритий у 1871 р. Овсянниковим.
Судиноруховий центр складається з двох відділів – судинозвужувального і судинорозширювального.
Судинозвужувальний центр знаходиться в постійному збудженні, яке підтримується рефлекторним та гуморальним шляхом.
Судинозвужувальний центр отримує імпульси з периферії від рецепторів, розташованих в різних органах і тканинах, особливо в стінці дуги аорти, серці, сонних артеріях.
Важливе значення мають пресобарорецептори, розташовані в дузі аорти і в ділянці розгалуження сонної артерії на зовнішню та внутрішню (каротидний синус).
Місця розташування пресорецепторів, які регулюють кровообіг та тиск крові, називають судинними рефлексогенними зонами, вони тісно зв’язані з судиноруховим центром.
Гормони наднирників – адреналін і норадреналін, задньої долі гіпофіза (вазопресин) викликають звуження артерій і артеріол органів черевної порожнини і легень. Проте, судини головного мозку та серця розширюються, що сприяє покращенню живлення серцевого м’яза та тканин мозку.
Нервова та гуморальна регуляція кровообігу тісно пов’язані. Наприклад, адреналін, який виділяється при подразненні симпатичної нервової системи, перестає діяти завдяки виділенню в кров амінооксидази, що руйнує гормон.
Дихання
1. Дихання – це сукупність процесів в організмі тварин і рослин, в результаті яких здійснюється споживання кисню і виділення вуглекислого газу.
У структурі дихання вищих тварин (ссавців) і людини виділяють наступні етапи:
а) газообмін між дихальною системою і зовнішнім середовищем (зовнішнє дихання, легенева вентиляція);
б) обмін газів в легенях між альвеолярним повітрям і венозною кров’ю капілярів малого кола кровообігу;
в) транспорт кисню і вуглекислого газу кров’ю;
г) обмін газів між артеріальною кров’ю капілярів великого кола кровообігу і клітинами тканин;
д) внутрішньоклітинне дихання як сукупність реакцій біологічного окиснення органічних енерговмісних речовин з утворенням енергії, необхідної для здійснення процесів життєдіяльності як окремих клітин, так і організму в цілому, а також кінцевих продуктів обміну речовин.
2. Функції системи дихання.
Крім газообміну між організмом і зовнішнім середовищем, система органів дихання виконує багато інших функцій:
- бере участь у виділенні із організму кінцевих продуктів обміну речовин (вуглекислий газ і вода);
- у терморегуляції (випаровування води із поверхні органів дихальної системи);
- у підтримці на постійному рівні кислотно-основного балансу внутрішнього середовища організму тварин;
- в імунному захисті (в легенях синтезується імуноглобулін А);
- у регуляції зсідання крові (внаслідок синтезу в легеневій тканині тромбопластину і гепарину);
- у депонуванні крові (завдяки густій мережі капілярів малого кола кровообігу в легенях) та інші.
2.Кровопостачання, будова, сурфактант.
Кровопостачання легень здійснюється судинами малого кола кровообігу (легенева артерія) та бронхіальними артеріями великого кола кровообігу, іннервація – симпатичними, парасимпатичними й спинномозковими нервами.
Зовні кожна легеня вкрита щільною тоненькою сполучнотканинною оболонкою – плеврою (легеневою), яка потім із легень переходить на стінку грудної порожнини і щільно з нею зростається (пристінкова плевра).
Легенева і пристінкова плевра утворюють герметично закриту плевральну порожнину заповнену невеликою кількістю серозної рідини, яка зменшує тертя листків плеври під час дихання. У плевральній порожнині тиск на 6-9 мм рт. ст. нижчий від атмосферного.
Структурно-функціональною одиницею легень є альвеоли. Альвеоли – це відкриті пухирці діаметром 0,2-0,3 мм, які відходять від альвеолярних проток. В обох легенях людини їх нараховують 500-700 мільйонів, у коня – близько 5000, у великої рогатої худоби – 600, у кіз і овець – 200 млн. Відповідно поверхня всіх легеневих альвеол у людини становить близько 100, коня – 500, у кози і вівці – 80 м2 . Стінка альвеол легень утворена одним рядом епітеліальних клітин різного розміру (малих і великих), які розміщуються на базальній мембрані. Число малих епітеліальних клітин в альвеолах легень переважає кількість великих епітеліальних клітин; останні утворюють 3-4 % поверхні стінки альвеол.
Основною функцією малих епітеліальних клітин альвеол є забезпечення газообміну, тоді як великі клітини стінки альвеол легень виконують секреторну функцію – продукують сурфактант. Крім малих і великих клітин у стінці альвеол легень трапляються альвеолярні макрофаги, які виконують захисну функцію. Зовні до базальної мембрани альвеол легень прилягають кровоносні капіляри малого кола кровообігу, а також сітка еластичних і колагенових волокон, які обплітають альвеоли. Із середини стінка альвеол легень вкрита тонким шаром сурфактанту, який контактує з альвеолярним повітрям.
Сурфактант – це суміш фосфоліпідів (близько 75%), нейтральних ліпідів (15%), білків (8%) і вуглеводів (2%).
Значення сурфактанту полягає в тому, що, зменшуючи поверхневий натяг до нуля, він запобігає злипанню альвеол під час видиху, а також проникненню через стінку альвеол мікроорганізмів із альвеолярного повітря.
Сурфактант також запобігає переходу води з капілярів у альвеоли та полегшує перехід молекул О2 і СО2 через стінку альвеол легенів. При дефіциті сурфактанту альвеоли легень спадаються, що призводить до виникнення важких форм дихальної недостатності. Сурфактант відіграє важливу роль у новонароджених. У них він сприяє розправленню альвеол легень і оберігає легені від їх спадання (злипання)
3. Зовнішнє дихання (легенева вентиляція), тобто обмін повітря між альвеолами легень і зовнішнім середовищем, здійснюється в результаті ритмічних періодичних змін об’єму герметично закритої грудної порожнини. Збільшення її об’єму забезпечує вдих, а зменшення – видих. Фази вдиху і видиху становлять дихальний цикл і вони послідовно змінюють одна одну. Зміна фази вдиху на видих і навпаки регулюється дихальним центром, розташованим у довгастому мозку.
4. Акт вдиху (інспірація).
Грудна герметично закрита клітка у тварин при вдиху розширюється у різних напрямках (спереду назад, згори вниз і в сторони) за рахунок одночасного скорочення м’язів-вдихачів (зовнішніх міжреберних м’язів і діафрагми).
Розширення герметично закритої грудної клітки спереду назад відбувається внаслідок скорочення діафрагми при фіксованому сухожилковому центрі. Діафрагма стає конусоподібною, при цьому нутрощі тварини в черевній порожнині відсуваються дещо назад.
При паралічі діафрагмального нерва настає гіпоксія (кисневе голодування), асфіксія (удушення) і смерть.
Услід за розширенням грудної клітки відбувається і розширення легень. При цьому тиск повітря в легенях стає дещо нижчим від атмосферного (на 1-3 мм рт. ст.) і тоді повітря через повітроносні шляхи надходить у легені до моменту вирівнювання величини тиску.
При необхідності здійснення організмом посиленого акту вдиху крім основних м’язів-вдихачів скорочуються також допоміжні м’язи-вдихачі, в яких одна точка прикріплення знаходиться на відповідних ребрах, а інша – на певних ділянках хребетного стовпа (дорзальний зубчастий краніальний м’яз, піднімачі ребер, дорзальний драбинчастий м’яз).
Скорочення цих м’язів викликає суттєвіше збільшення об’єму герметично закритої грудної клітки і більшого надходження повітря в дихальну систему.
5. Акт видиху (експірація).
Через 1-5 секунд після завершення акту вдиху (залежить від частоти дихання) настає акт видиху.
Спочатку він відбувається пасивно внаслідок розслаблення м’язів–вдихачів (діафрагми і зовнішніх міжреберних м’язів), а потім переходить в активну фазу під час якої починають скорочуватись м’язи–видихачі (експіратори).
Основними м’язами- експіраторами є внутрішні міжреберні м’язи і м’язи черевної стінки (прямий, поперечний, зовнішній та внутрішній косі м’язи живота).
При цьому об’єм грудної клітки зменшується у різних напрямках (вона тисне на легені), що призводить до підвищення тиску в легенях порівняно із зовнішнім середовищем.