ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.07.2019
Просмотров: 536
Скачиваний: 1
У 1706 р. Новгородський метрополіт Іов побудував на власні кошти при Успенському монастирі виховний дім для «незаконнонароджених та всіляких підкидних малюків».
У 1715 р. Петро І видав Наказ, який приписував утворювати у Москві й інших містах Росії шпиталі для таких дітей, яких потім передавали на навчання до майстра, в услужіння в сім’ї міських мешканців або в сільські сім’ї.
За часів Катерини ІІ увага держави до дітей-сиріт посилилась:
– у квітні 1764 р. було відкрито Московський виховний будинок для дітей-сиріт які:
а) з 7 до 11 років – щоденно 1 годину навчалися у школі;
б) з 11 до 14 років – навчалися ремеслам;
в) у 15-16 років готувалися до виходу у самостійне життя;
г) обдаровані діти навчалися іноземним мовам, фармації та малюванню, та після могли вступати (юнаки до Московського університету, а дівчата – до Смольного інституту шляхетних дівчат).
Пізніше, було відкрито виховні будинки й в інших містах.
Особливо великий внесок у справу розвитку традицій опікунства та піклування зробила дружина Павла І – Марія Федорівна, яку називали ще „міністром благодійності”. Вона піклувалася про вдів, сиріт, сліпих й глухонімих. Її було призначено начальником Виховної громади благочинних дівчат, а пізніше – виховних будинків. За сприянням Марії Федорівни при виховних будинках відкрито педагогічні класи, що готували вчительок й гувернанток.
Після смерті імператриці Марії було створено відомство закладів Імператриці Марії, що займалося питаннями опіки та піклування.
У 30-х роках ХІХ сторіччя було створено Московський (для дівчат) і Гатчинський (для хлопців) сирітські інститути, а також перші приватні дитячі притулки. Притулок горнозаводчика Демидова в Петербурзі, притулок принца Ольденбургського в Петербурзі.
Великий внесок у справу допомоги сиротам внесли земство, за сприяння яких у період з 1861 по 1891 рр. кількість сирітських і виховних будинків збільшилося вдвічі.
2. Місце та роль народних традицій в опікуванні сиріт і хворих
Українська минувшина містить багато прикладів цілісної організації діяльності з допомоги слабким верствам населення серед яких є обрядовість пов’язана з релігійною тематикою як-то кумівство, побратимство (посестримство), приймацтво й дорога спільнот(громада, сябринні спілки, братства, козацтво тощо).
Розглянемо їх більш детально.
„Куми рідніші, як брати”.
Кумівство є видом духовної спорідненості й звичаєм обрання народженій дитині” других батьків” її опікунів та покровителів. Корені кумівства сягають часів первіснообщинного ладу, коли роль батька не була ще вирішальною і рідний брат матері брав на себе обов’язки захисту та виховання дитини своєї сестри. Пізніше християнська церква використовує цей звичай й створює відповідний обряд хрещення дитини – прилучення її до християнської віри за допомогою кумів або хрещених батьків. Хрещення може відбуватися в церкві або у разі хвороби дитини у батьківській хаті.
На Україні ХІХ – початку існували дві форми кумівства – індивідуальне та колективне. Перша є типовою для більшої частини України, передбачала одну пару кумів, для другої (Правоберіжная – Подол, Карпати) характерно до 3-х, 5, і більше пар. Серед кумів існувала певна ієрархічність – головними вважалися перші (старші) куми, а інші – молодшими. Осіб, яки брали участь у обіді на честь хрестика, називали прикумами, пидкумами. У куми запрошували різних людей від родичів до приятелів чи сусідів. Залежно від порядку обрання кумів серед них виділялися кликані, одкупні та стрічені.
Кликані (прохані) обиралися звичайним порядком: батько новонародженого приходив до заздалегідь намічених людей, і, віддаючи хліб-сіль, прохав бути кумом чи кумою. Відмовлятися не було прийнято Одкупних кумів брали як заміну кликаних у тому випадку, коли дитина тяжко й довго хворіє, або запобігти таким чином її смерті. Заміна відбувалася за певним обрядом: новому кумові, в облік на отримуванні від нього гроші, через поріг або вікно подавали хворе дитя. Його тут же вбирали у принесену кумом нову білизну. Стрічені куми (стріченні, здибані, куми з дороги) – це перші зустрічні люди, яких запрошували у куми. Як правило, так робили у тих родинах де часто вмирали діти.
Стрічені куми вважалися ріднішими за кликаних, одкупних у народі шанували найбільше.
Побратимство (посестринство) звичаї духовного споріднення, індивідуальної взаємодопомоги, які сягають чи не скіфських часів. Мотиви побратимства присутні у билинах Київської Русі, в українських легендах (про Котигорошка, Вернигору, Вирвидуба).
Принципи побратимства особливо шанувалися на Запорізькій січі. Оформлення акту братання відбувалося в хатах майбутніх побратимів (посестрим) у присутності односельців. Обряд супроводжувався символічними примовляннями, молитвою, цілуванням ікони, перев’язуванням рушниками. Крім того обмінювались святими образами, хрестами (брати по хресту), а також дарунками, включаючи худобу, вулики, у жінок – рушники та інше. Звичай визнавався та освячувався православною церквою. Укладали подібну спілку, як правило бідні одинокі люди, аби допомогти один одному. Відношення побратимства встановлювали на се життя вважали їх такими ж обов’язковими як родинні.
Приймацтво – традиційне явище сімейних і господарських відносин, пов’язане з особою приймака (сторонньої людини, що прийнято на певних умовах у родину). Здійснювалося кількома шляхами:
а) шлюб (перехід чоловіка до батьків дружини);
б) через договір чи звичай посиновлення.
Звідси на Україні виробилися різні види приймацтва:
– приймаки-зяті;
– приймаки сімейні, умовно посиновлені (родичі або сторонні);
– приймаки безумовно посиновлені (малолітні, неповнолітні);
– приймаки малолітні, переважно сироти, взяті на виховання до повноліття (гудованці, вихованці);
– приймаки сімейні, прийняті до повноліття дітей господарів.
Головна мета приймацтва – отримання можливості вести власне господарство або ж нарощення додаткової робочої сили у господарстві.
Залежно від мотивів приймацтва, а також від його ролі у господарстві, складалося і різне ставлення до приймаків від підлеглого як інші робітники, до господаря й власника на рівні з дружиною. Захищали інтереси приймака певні норми звичаєвого права, яке діяло в селянських общинах поряд з урядовим законодавством і захищало права знедолених верств населення.
З XIV по XVIII ст. питаннями здійсненн ядіяльності з опікунства та піклування на селі окрім церкви ще займалася переважно селянська громада. За часів Киівської Русі вона згадується під назвами верв, мир, село. З XIV ст. селянська община вже відома як громада, общество. приблизно до кінця XIV ст. громада складалася з певної групи дворищ (на Лівобережному Поліссі до середини XVІІІ ст.), що усворились внаслідок сімейніх (патріархальних общин).
В кінці XIV–XVІІІ ст. на Україні з’являюються національно-релігійні громадські організації міщан та селян – братства, які найбільшого поширення набули в містах, а згодом і селах Наддніпрянщини, Волині, Холмщини, Галичини і деякі Лівобережні. Вони разом із підпорядкованою до їхнього регіону церквою організували церкви, шпиталі, притулки для хворих та непрацездатних.
Протягом другої половині XIX – початку XX ст. громадська доброчинність у містах (Києві, Петербурзі...) набула небачених раніше розмірів. так у 1910 р. I Всеросійський з’їзд діячів доброчинності констатував існування в імперії 4762 організацій і 6278 закладів відповідного спрямування. 75% кошти від громадськості та приватної ініціативи (60 млн. карб.). Виникали нові організації і товариства, які розгорнули широку діяльність у справі допомоги нужденним громадянам. Наприклад, у Києві таких організацій було 86, з них: 47 – допомагали біднякам, малолітнім і людям похилого віку; 15 – скаліченим і хворим; 24 – незаможнім учням і студентам (родина Терещенків С.98).
Загальновідомою є доброчинна діяльність родин: Демидових, Симиренків, Бродських, Попових, Дегтярьових, І.І. Фундуклея, Г.П. Галагана, Терещінків. Здавна звичаї українців пронизує взаємодопомога. Це пов’язано з зрозумінням «допомоги», яку надавали бідним людям, удовам, сиротам. на таких благодійних роботах працювали «за спасибі» і «з любові». Серед видів такої допомоги можна визначити: толока, супряга.
Толока (займи, вальки, кагалки, клака). Як правило влаштовувалася толока у неділю або святкові дні, в які працювати на себе заборонялося, допомога ж ближньому, навпаки, схвалювалася, її вважали справою почесною. В народі є навіть говірка: «Без толоки, як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш». На сільські толоки йшли у святковому настрої, з піснями та жартами.
Цікавою формою штучного спорідненості адигів, осетин та ін. народів вважається інститут всиновлення та побратимства. За звичаєм відповідна спілка накладала на тих, хто у ньому брав участь певні обов’язки одним з яких була усіляка підтримка одне одного у будь-яких ситуаціях. Гірський ритуал потребував від побратимів клятви вірності братству, після цього наповнювали бокал пива й кидали туди золоту монету, а далі кожен пив з нього три рази й промовляв текст клятви.
Усиновлення було викликано необхідністю захисту та допомоги особам, які перебувають у тяжких життєвих умовах. Цей звичай вважали священною справою, яка мала місце не тільки у дитинстві, а й у більш дорослому віці. Іноді цим звичаєм користувалися люди, яких переслідували кровники і до яких вони самі приходили з метою припинити ворожнечу між їхніми родинами й з проханням прийняти їх до себе і всиновити. У такому випадку голова сім’ї, відповідно до звичаю у присутності всіх оголював дружині груди, тоді той, кого всиновлювали тричі мав доторкнутися до них і це означало, що його було вигодовано груддю матері й відтепер його вважають сином сім’ї.
3. Значення християнства у розвитку соціальних поглядів на опікунство та піклування
Видатний італійський філософ зазначав, що у всі часи й усюди цивільні порядки були народжені з жрецьких, міста виникали з храмів, а виховання й культура народу з релігії.
З розпадом Київської Русі на удільні князівства православна релігія була єдиною духовною силою, що продовжувала їх об’єднувати.
З прийняттям християнства на Русі було заборонено звичай хоронити дружину разом з чоловіком, який помер, що значно зменшувало кількість дітей-сиріт.
Завдання: проаналізуйте основні релігійні догмати з метою визначення внеску у справі здійснення опікунства та піклування.
У календарі народних церковних свят є день Святого Миколи (19 грудня). У народних легендах і переказах Микола-Угодник боронить людей від стихійного лиха, захищає знедолених і бідних, а також почесний охоронець дітей. Святого Миколу високо шанували в Україні, вважаючи заступником Запорізького Війська. Ікона Миколи Чудотворця була майже в кожній оселі.
4. Соціально-правові засади опікунства і піклування в радянські часи
Однією з основних проблем молодої радянської держави стала проблема безпритульних дітей. Усі притулки та сирітські будинки було перетворено на державні заклади й у січні 1919р. створено Державну раду захисту дітей під керівництвом Луначарського. За допомогою діяльності цього органу у роки Громадянської війни було організовано систему суспільного харчування безпритульних дітей та створено Диткомісію ВЦВК, що займалася роботою з ліквідації безпритульності.
У 20-30 роки, окрім притулків та дитячих будинків було відкрито трудові колонії, дитячі комуни, дитячі містечка, піонерські будинки, тощо.
Станіслав Теофілович Шацький на власній Дослідній станції (державній 1-й дослідній станції Наркомпроса) розробив систему трудового та естетичного виховання за допомогою спеціально створеного виховного середовища.
Віктор Миколайович Сорока-Росинський у 1918-1925 рр. був керівником школи для важковиховуваних імені Ф.М. Достоєвського у Петрограді (Республіка ШКІД).
Антон Семенович Макаренко у 1920-1928 рр. був керівником колонії для неповнолітніх злочинців, а пізніше – трудову колонію ім. Ф.Е. Дзержинського.
Лекція № 6
Тема: Сутність і особливості опікунства та піклування
Питання:
1. Соціальні умови опікунства та піклування.
2. Юридичні підстави визначення опікунства та піклування.
3. Морально-правові обов’язки опікунів та усиновителів.
4. Ресурси забезпечення опікунства. Медико-соціальні комісії. Медико-психолого-педагогічна консультація.
Теми рефератів:
1. Особливості роботи органів опікунства та піклування.
2. Зміст та організаційна основа роботи роботи медико-соціальної комісії.
Література [1, 2, 5, 10, 14, 15, 16, 19, 23, 27, 30, 41, 44, 45, 48]
1. Соціальні умови опікунства та піклування
Для захисту особистості недієздатної людини, її законних прав та інтересів встановлюють опіку.
Для надання сприяння обмежено дієздатній особі під час здійснення нею власних прав та обов’язків встановлюють піклування.
Розгляд питань надання опіки та піклування здійснює органи опіки та піклування при виконкомах районних, міських, сільських рад депутатів за місцем проживання.
Опікун має право здійснювати усі юридичні дії за підопічного, піклувальник – тільки допомагає у їх здійсненні.
Піклувальник за згоди органів опіки та піклування може проживати окремо від підопічного, опікун з неповнолітнім підопічним – ні.
Після того, як відділу народної освіти, охорони здоров’я або соціального захисту стає відомо про те, що хтось потребує опіки та піклування, інспектор переходить до встановлення фактичних обставин справи:
1) проводиться з представником громадськості обстеження умов життя особи, на основі аналіза якого виносять заключення про те, як краще влаштувати дану особу.
Опіка над особистістю та майном осіб, що страждають недоумством та божевільних здійснюється, як правило, однією людиною.
На відміну від неповнолітніх, опіка душевнохворих та слабких на розум не обмежена певним часом.
Опіка над майном безвісно відсутнього призначається після встановлення факту відсутності. Якщо протягом року від особи немає відомостей – вона є безвісно відсутньою. По закінченню трьох років безвісно відсутня особа признається померлою та опіка над майном закінчується.
Опікуни несуть відповідальність за майно підопічного, але самі не в праві використовувати це майно.
Піклування встановлюють над неповнолітньою особою навіть без її згоди, його згоду враховують під час вибору піклувальника.