ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 10.07.2020
Просмотров: 509
Скачиваний: 4
Для повноти розкриття цієї проблеми необхідно зазначити, що обмежена осудність у різних варіантах визнається кримінальним законодавством Німеччини, Італії, Данії, Фінляндії, Швейцарії, Японії.
І хоча важко погодитися з усіма запропонованими авторськими варіантами назв, слід зазначити, що деякі юристи, як, наприклад, П. П. Музика, К.Х. Антонян, С.В, Бородін, А. В. Наумов, визнають поняття «обмежена та «зменшена» щодо осудності особи як «тотожні». На наш погляд, це невірне тлумачення.
За тлумачним словником української мови: «Обмежений — з вузьким кругозором, інтересами, обмежений у якомусь відношенні; зменшений — зроблений меншим»3.
Отже, вищезазначені поняття не тотожні, й відповідно поняття «зменшена осудність» щодо особи застосовувати недоцільно, як стверджують деякі автори"4, оскільки судам при призначенні покарання необхідно буде враховувати всі обставини, а саме: особистість злочинця та обставини справи, наприклад, для призначення покарання менше нижчої межі або переходу до іншого, більш м'якого виду покарань, ніж передбачено санкцією статті.
Примусові заходи медичного характеру також можуть застосовуватись до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання. Частина 3 от. 19 КК передбачає випадок, коли особа вчинила злочин в стані осудності, але потім, до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Суд, якщо визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до такої особи примусового заходу медичного характеру (ч. 1 ст. 421 КПК). Після одужання особу може бути піддано покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Час перебування у психіатричному закладі особи, до якої було застосовано примусовий захід медичного характеру, зараховується в строк відбуття покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або виправних робіт (ч. 1 ст. 423 КПК).
Проведення, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психологічного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.
Особи до яких застосовані примусові заходи медичного характеру підлягають огляду комісії лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу. Який надає особі таку психіатричну допомогу направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження застосування примусового заходу медичного характеру.
У разі необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців представник психіатричного закладу, який надає особі таку психіатричну допомог, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги.
В подальшому продовження застосування примусового захисту медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати місяців.
У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через зміну психічного стану особи на краще, суд може передати її на лікування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.
У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видумання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановленого вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.
Попереднє слідство в справах про суспільно-небезпечні діяння, вчинені особою в стані неосудності розслідуються за правилами передбаченими статтями 111-130, 148-222 цього кодексу.
По закінченні попереднього слідства, якщо буде встановлено неосудність особи, що вчинила злочин, складається постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Ця постанова разом з справою надсилається прокуророві.
Прокурор в свою чергу:
-
погодившись з постановою, затверджує її і надсилає справу до суду;
-
визнавши, що психіатрична експертиза та інші докази, зібрані в справі, є недостатніми, для того, щоб зробити висновок про психічний стан обвинуваченого, або в справі зібрано не достатньо доказів, що суспільно-небезпечне діяння вчинене даною особою, повертає справу слідчому для проведення додаткового слідства.
Розгляд даних справ проводиться у відкритому судовому засіданні з обов’язковою. Участю прокурора та захисника.
Участь особи, щодо якої розглядається справа, не є обов’язковою і може мати місце лише в тому разі, якщо цьому не перешкоджає характер її захворювання.
В судовому засіданні допитуються свідки та перевіряються докази, що доводять або спростовують вчинення даною особою злочину, а також перевіряються інші обставини, які мають істотне змагання для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.
В необхідних випадках в судове засідання викликається експерт.
Якщо особа, щодня якої розглядається справа, викликана в судове засідання, суд вислухує її пояснення, а потім висновок експерта. Після закінчення судового слідства висловлює свою думку прокурор, потім захисник.
Заслухавши думку прокурора і захисника суд виходить у нарадну кімнату для винесення ухвали, де вирішує такі питання:
-
чи мало місце суспільно-небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа;
-
чи вчинено це діяння особо, щодо якої розглядається справа;
-
чи вчинила особа зазначене учення в стані неосудності, чи захворіла вона після вчинення злочину на душевну хворобу, яки виключає застосування покарання;
-
чи слід застосувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо слід, то які саме.
Коли буде встановлено, що дана особа вчинила суспільно-небезпечне діяння в стані неосудності або після вчинення злочину захворіла на душевну хворобу, яка виключає застосування покарання. Суд, коли визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя – постанову про застосування до цієї особи примусових заходів медичного характеру з зазначенням яких саме.
РОЗДІЛ 2. ОСОБИ ДО ЯКИХ ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО
ХАРАКТЕРУ
Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:
• які вчинили у стані неосудності суспільне небезпечні діяння;
• які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;
• які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.
Згідно зі ст. 93 примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які вчинили:
• суспільне небезпечне діяння у стані неосудності. Такі особи не підлягають кримінальній відповідальності (ч. 2 ст. 19);
• злочин у стані обмеженої осудності. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності (ст. 20);
• злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку. Ці особи не підлягають покаранню, до них за призначенням суду можуть застосовуватися примусові за ходи медичного характеру, а після одужання вони можуть підлягати покаранню (ч. 3 ст. 19);
• злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Вони можуть бути звільнені від подальшого відбування покарання і суд має право застосувати до них примусові заходи медичного характеру чи передати на піклування органів охорони здоров'я (п. З ст. 93). У разі припинення примусових заходів медичного характеру такі особи можуть підлягати по дальшому відбуванню покарання (ч. 4 ст. 95).
Суб'єкт злочину є одним із елементів складу злочину, без якого не може наставати кримінальна відповідальність. Особа може нести кримінальну, відповідальність за вчинений нею злочин, якщо вона:
1) є фізичною особою, тобто людиною;
2) є осудною;
3) досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Зазначені ознаки є загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони є обов'язковими ознаками будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність у діянні особи складу злочину.
Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т. ін.). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223. 271 та ін.
Обмеження кола можливих суб'єктів злочину фізичними особами означає, що суб'єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи. Визнання останніх суб'єктами кримінальної відповідальності не відповідає принципам кримінального права — особистої (індивідуальної) відповідальності особи за вчинений злочин та наявності вини. За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає винна фізична особа, яка вчинила такі діяння. Відповідальність юридичних осіб визначається засобами адміністративного чи цивільного права (застосування до установ, підприємств, організацій штрафних санкцій, заборона їхньої діяльності тощо)15.
Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридичних осіб, не дістали підтримки законодавця.
Суб'єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.
Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст. 19 вказано, що «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».
Отже, згідно з ч. 1 ст. 19 осудність — це психічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність — юридична передумова, вини і кримінальної відповідальності, обов'язкова ознака суб'єкта злочину. Лини психічно здорова людина свідомо обирає варіанти поведінки, здатна розуміти те. що чинить, і тому може бути відповідальною за свої суспільне небезпечні діяння. Здатність керувати своїми діями свідчить про можливість ставити перед собою певні завдання, мету і. відповідно, розв'язувати їх і досягати бажаного результату, проявляти свою волю у цьому напрямі чи навпаки, утримуватися від необдуманих вчинків і спокус.
Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільне небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільне небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.
Осудність характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним). Медичний критерій визначає здоровий стан психіки особи, відсутність певних психічних захворювань, недоліків розумового розвитку, юридичний полягає в здатності особи усвідомлювати характер своїх суспільне небезпечних дій (бездіяльності) та керувати ними.
Отже, стан осудності — це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей6 . Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Із станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання «має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів7.