ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 10.07.2020
Просмотров: 461
Скачиваний: 4
Стан неосудності особи визначається лише на момент вчинення нею суспільне небезпечного діяння. Оскільки неосудний не може бути суб'єктом злочину, він не підлягає кримінальній відповідальності, але згідно з ч. 2 ст. 19 до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, які не є покаранням. Закон передбачає такі види примусових заходів медичного характеру: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим чи суворим наглядом (ст. 94).
Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільне небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільне небезпечних діянь.
Як уже було сказано, неосудність особи характеризує її психічний стан на час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.
Однак на практиці мають місце випадки, коли особа під час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.
Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку ситуацію. У ній сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
Згідно з законом (ч. З ст. 19) до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95).
Інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства.
Стаття 20 передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа. визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через психічний розлад повною мірою не здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.
Виходячи зі змісту закону, можна зробити такі висновки: 1) обмежена осудність пов'язана з наявністю в суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії; 2) внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається; 3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.
Значення обмеженої осудності полягає в тому, що вона враховується судом при призначенні покарання і є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним
(психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.
Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.
Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак —інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.
Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.
Положення ч. 2 ст. 20 щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки,, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановлення вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеженої осудності. Адже у п. З ст. 93 йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.
Такі суспільне небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною. Цей висновок випливає із положень ст. 96, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. На відміну від них, до обмежено осудних (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік чи наркоман за певних умов можуть бути визнані судом неосудними (якщо, наприклад, наркологічне хворий у стані абстиненції не здатний керувати своїм суспільне небезпечним діянням), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними9.
РОЗДІЛ 3. ВИДИ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ
Психіатричний заклад — це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги. Госпіталізація до психіатричного закладу з відповідним наглядом означає, що особі надається психіатрична допомога в стаціонарних умовах.
Ст. 94 містить три критерії, які суд має враховувати при призначенні певного виду примусових заходів медичного характеру:
1) характер і тяжкість захворювання (медичний критерій):
2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій);
3) ступінь небезпечності психічно хворого для себе чи інших осіб (соціальний критерій).
Характер і тяжкість захворювання визначаються клінічною формою психічного захворювання, його глибиною і стійкістю, динамікою хворобливого процесу, прогнозом його перебігу та деякими іншими обставинами, що стосуються хворобливого стану особи. Характер психічного захворювання, його форма, глибина, стійкість, особливості психічного стану і поведінки в період вчинення суспільне небезпечного діяння є провідною ознакою, яка визначає суспільну небезпеку психічно хворого. Тяжкість вчиненого діяння ґрунтується на положеннях ст. 12 про класифікацію злочинів. Ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб містить оцінку: а).суспільної небезпечності вчиненого діяння, характеру вчиненого, можливих або тих, що настали, суспільне небезпечних наслідків та інших подібних обставин; б).психічного, стану особи на момент розгляду справи судом і небезпечності даного хворого для оточуючих, що випливає з характеру захворювання.
Перелік передбачених ст. 94 видів примусових заходів медичного характеру є вичерпним.
Відмінність лікувальних установ з різними видами нагляду полягає в умовах нагляду за хворими. Осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу з посиленим або суворим наглядом, тримають в умовах, що виключають можливість вчинення ними нового суспільно небезпечного діяння.
Згідно з ч. 6 ст. 94 суд може передати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом. Такий захід не належить до примусових заходів медичного характеру.
Ст. 95 передбачає можливість продовження, зміни та припинення застосування примусових заходів медичного характеру. Таким чином, суд не лише застосовує, а й контролює весь процес на дання особі психіатричної допомоги у кримінально-правовому порядку. Рішення з цих питань приймається судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу. До заяви додасться висновок комісії лікарів-психіатрів, що обґрунтовує необхідність продовження. зміни або припинення застосування таких примусових заходів.
Комісія лікарів-психіатрів — це двоє чи більше лікарів-психіатрів, які колегіальне приймають рішення з питань, пов'язаних з поданням психіатричної допомоги.
Відповідно до закону кожний хворий не рідше одного разу на 6 місяців оглядається комісією лікарів-психіатрів того психіатричного закладу, де він перебуває на лікуванні, з метою визначення його психічного-стану і вирішення питання про можливість зміни виду цього лікування або його припинення. Якщо у стані хворого відбудуться істотні зміни, представник психіатричного закладу подає до суду заяву разом з зазначеним висновком комісії лікарів-психіатрів.
Зміна примусового заходу медичного характеру може полягати у переведенні хворого для продовження обов'язкового лікування, наприклад, із психіатричного закладу з посиленим наглядом до психіатричного закладу із звичайним наглядом. Підставою для такого переведення є зміна стану здоров'я хворого, внаслідок чого він стає менш суспільне небезпечним, ніж раніше. Так само (але у зв'язку з погіршенням стану його здоров'я — виникненням небезпечного марення, агресивності та неможливістю у звичайних умовах убезпечити від нього інших громадян) може виникнути необхідність у госпіталізації до психіатричного закладу із звичайним наглядом хворого, якому до цього надавалася у примусовому порядку амбулаторна психіатрична допомога.
Адміністрація психіатричного закладу за відсутності рішення суду не має права на свій розсуд припинити обов'язкове лікування. Підставою для припинення чи зміни примусових заходів медичного характеру є видужання особи або значне поліпшення її психічного стану, коли це виключає суспільну небезпеку хворого, незалежно від терміну його перебування у психіатричному закладі. При цьому тяжкість раніше вчиненого особою діяння значення не має.
Згідно з ч. З ст. 95' суд може передати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом, що не є примусовим заходом медичного характеру.
Якщо застосування примусових заходів медичного характеру припиняється через видужання осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, вони підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання. При цьому, у випадках спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, скасування кримінального закону, наявності акта про амністію та інших підстав, передбачених законом, за згодою особи, щодо якої розглядається справа, коли така згода необхідна, суд закриває кримінальну справу.
Провадженню по застосуванню примусових заходів медичного характеру властиві особливі завдання, спеціальний предмет доказування, особливе процесуальне становище ряду його учасників, особливості змісту і форми деяких процесуальних рішень тощо.