ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 09.09.2024
Просмотров: 86
Скачиваний: 0
РОЗДІЛ II КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТА КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ
2.1. Економічні права громадян
Економічні права та свободи – це можливості людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і використання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право на підприємницьку діяльність(ст 42); право на працю(ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів(ст.44);право на відпочинок (ст.45).
Право на підприємницьку діяльність
Одним із важливих конституційних прав громадян є право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). У Концепції переходу України до ринкової економіки та Законі України „Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. проголошено свободу підприємництва.
Поняття і риси підприємництва розкриваються у ст. 1 Закону України „Про підприємництво”: підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Отже, основними ознаками підприємницької діяльності є:
1) ініціативність і самостійність; 2) систематичність; 3) діяльність на власний ризик підприємця; 4) мета — одержання прибутку.
Н. О. Саніахметова до ознак підприємництва відносить також: а) творчий та інноваційний характер цієї діяльності; б) самостійну юридичну відповідальність; в) соціальне відповідальний характер.[21; с 350 - 353]
Самостійна ініціатива — це вияв особою на власний розсуд винахідливості, кмітливості, прийняття власних рішень у господарській діяльності. Творчий та інноваційний характер підприємництва виявляється у пошуку нових можливостей, запровадженні нововведень в організації та веденні власної справи.
Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:
— громадяни України, інших держав, не обмежені у правоздатності або дієздатності; це також стосується осіб без громадянства та осіб з подвійним громадянством;[22; с. 24]
— юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України „Про власність”.
Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, положення про підприємництво застосовується до тієї частини їхньої діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
Разом з тим не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть виступати засновниками підприємницької організації, а також обіймати у підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю (ст. 9 Закону України „Про підприємництво”).
Проголошуючи свободу підприємницької діяльності, закон разом з тим встановлює й певні обмеження (межі) її здійснення. Це, по-перше, стосується кола суб’єктів, які можуть здійснювати ту чи іншу діяльність, і по-друге, переліку видів діяльності, які з огляду на шкідливий вплив на здоров’я людини, довкілля або загрозу безпеці держави потребують спеціального дозволу (ліцензії).
Право на працю
Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, кожна людина має право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Згідно зі ст.. 43 Конституції України змістом права на працю є можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен вільно обирає або на яку вільно погоджується. Крім того, ст. 43 Основного закону:
Гарантує кожному а) рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; б) право на належні, безпечні і здорові умови праці; в) право на заробітну плату; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю; д) захист від незаконного звільнення .
Зобов’язує державу: а) створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю; б) реалізовувати програми професійно – технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Забороняє використання: а) примусової праці (при цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна(невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан); б) праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах.
КЗпП України передбачає такі гарантії права громадян на працю: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендій; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконне звільнення та ін.
Порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці тягне адміністративну та кримінальну відповідальність.
Відповідно до чинного законодавства в Україні заборонено застосування примусової або обов’язкової праці тобто це означає , роботу або службу, що вимагається від будь – якої особи під загрозою якогось покарання, для котрої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. Однак даний термін не вміщує роботу або службу, яка виконується на підставі закону, про військову службу, роботу, яка є частиною громадських обов’язків, роботу або службу, яка виконується внаслідок винесення вироку винесеного рішенням судового органу.[23; с 194]4
Як зазначалось у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя „ від 1 листопада 1996 р. № 9, заборона примусової праці передбачає, зокрема, заборону тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої необхідності або простою, а також примушування його до виконання роботи , не передбаченої трудовим договором.
Відповідно до Закону України “Про охорону праці” працівник має право відмовитись від дорученої роботи, якщо створилась виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я, або для людей які його оточують. За період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.
Право на страйк та його реалізація.
Закріплення Конституцією України права працівників на страйк є відтворенням у ній положень ст.8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.
Відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється Законом України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”.
Згідно із ст. 17 Закону страйк — це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).
Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу.
Рекомендації щодо оголошення чи не оголошення галузевого або територіального страйку приймаються на галузевому або територіальному рівнях на конференції, зборах, пленумі чи іншому виборному органі представників найманих працівників та /або профспілок і надсилаються відповідним трудовим колективам чи профспілкам [24; с. 529].
Незаконними визнаються страйки, оголошені з вимогами про зміну конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою України, а також з вимогами, що порушують права людини; з вимогами, що не відносяться до колективних трудових спорів; з порушенням формування вимог найманих працівників, профспілок, об’єднання профспілок чи уповноважених ними органів; у випадках, коли страйк оголошений до моменту виникнення колективного трудового спору (конфлікту); з порушенням порядку вирішення колективного трудового спору трудовим арбітражем; з порушенням порядку прийняття рішення про проведення страйку.
Із заявою про визнання страйку незаконним власник або уповноважений ним орган (представник) звертається до суду. Справа щодо цієї заяви повинна бути розглянута судом, включаючи строки підготовки справи до судового розгляду, не пізніш як у 7-денний строк.
Згідно із ч. 3 ст. 35 Закону України „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” персонал ядерних установ та об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, не має права на страйк.[24, с.530]
Ст. 18 Закону України „Про транспорт” передбачено, що припинення роботи (страйк) на підприємствах транспорту може бути у разі невиконання адміністрацією підприємства умов тарифних угод, окрім випадків, пов’язаних з перевезенням пасажирів, обслуговування безперервно діючих виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і здоров’ю людини.[24, с.531]