ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 16.11.2019
Просмотров: 1102
Скачиваний: 2
Важливим є те, що ч. 1 ст. 56 СК України, закріплюючи право на вільний вибір подружжям свого місця проживання, не встановлює жодних обмежень такого права у вигляді наявності поважних причин для прийняття рішення про роздільне проживання. Право вирішувати, яку форму подружнього життя обрати, належить лише чоловіку і дружині. І. В. Апопій вважає, що існує певна неузгодженість між ч. 1 ст. 56 СК України та ч. 2 ст. 3 СК України, згідно з якою подружжя вважається сім’єю в тому разі, коли подружжя не проживає разом певний час з поважних причин [1, с. 51]. Можна погодитись, що говорячи про поважність причин для окремого проживання, СК України певним чином суперечить нормі, яка передбачає право на вільний вибір подружжям свого місця проживання і не передбачає жодних обмежувальних умов для його здійснення. СК України розглядає спільне проживання як право подружжя та передумову створення сім’ї. Дещо інший підхід містить законодавство Франції, де спільне проживання є обов’язком подружжя. Стаття 215 Французького Цивільного кодексу встановлює, що подружжя зобов’язується проживати разом [10, с. 70].
Одним із методів захисту права подружжя на свободу є встановлення так званого режиму сепарації, тобто режиму окремого проживання подружжя. Необхідно зазначити, що режим «сепарації» знайомий не лише українському законодавству. Так, режим окремого проживання подружжя притаманний законодавству Франції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Польщі, окремих штатів США тощо. В кожній країні існують свої моделі встановлення режиму «сепарації», серед яких виділяють такі: 1) модель, яка має на увазі «сепарацію» та розірвання шлюбу як дві окремі категорії; 2) модель, яка передбачає однакові підстави для «сепарації» та розірвання шлюбу, але різні наслідки; 3) модель, яка розглядає встановлення режиму «сепарації» як обов’язкову передумову розірвання шлюбу. Режим окремого проживання, передбачений ст. 119 СК України, належить до першої моделі встановлення режиму «сепарації».
Існує правова позиція, яка стверджує, що СК України, з одного боку, закріплює особисте немайнове право подружжя на свободу та особисту недоторканність, а з іншого – порушує це право, передбачаючи режим окремого проживання подружжя. На підтримку такої позиції існують такі доводи: відповідно до ч. 1 ст. 119 СК України суд, за заявою подружжя або за позовом одного із подружжя, може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання чоловіка та (або) дружини проживати спільно; це положення суперечить не тільки ч. 1 ст. 56 СК, яка закріплює право подружжя на вибір місця свого проживання, а й ч. 1 ст. 33 Конституції України, в якій зафіксоване право особи на свободу пересування та вільний вибір місця свого проживання [17, с. 143].
Слід не погодитись з вказаною позицією, оскільки інститут «сепарації» – це саме та можливість, яка дозволяє уникнути, можливо, найтяжчого стресу для сім’ї – розлучення. Крім того, вважаємо, що сам інститут «сепарації» передбачає її встановлення за згодою подружжя. Режим «сепарації» встановлюється або за спільною заявою подружжя, або за позовом одного із подружжя, в разі незгоди з яким інший з подружжя може здійснити своє право на розірвання шлюбу, якщо ж він цього не робить, то виражає згоду проживати роздільно. Тому слід підтримати позицію З. В. Ромовської, яка стверджує, що встановлення режиму окремого проживання не порушує права подружжя, а є юридичним закріпленням одного з проявів права кожного з подружжя на особисту свободу [5, с. 259]. Зазначену позицію поділяють також такі відомі науковці як С. М. Лепех [5, с. 82], І. В. Жилінкова та інші.
Отже, встановлення режиму окремого проживання подружжя є способом захисту права подружжя на вибір місця свого проживання, а також одночасно можливим шляхом здійснення права подружжя на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства щодо підтримання шлюбних відносин. Разом з тим, говорячи про позитивну роль режиму окремого проживання подружжя в питаннях захисту особистого немайнового права подружжя на особисту недоторканність, необхідно відмітити і певну недосконалість вказаного інституту. Так, згідно зі ст. 119 СК України подружжю можна встановити режим окремого проживання за рішенням суду. Припинення ж такого режиму можливе як за рішенням суду, так і в разі фактичного поновлення сімейних відносин. Встановлення режиму окремого проживання подружжя породжує низку наслідків. У разі встановлення режиму окремого проживання майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі, а дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.
Однією з проблем, яка може виникати в процесі застосування норм СК України про встановлення режиму окремого проживання, є реєстрація дитини, народженої подружжям, яке фактично знаходиться у режимі «сепарації», але фактично поновило подружні стосунки. Цілком логічно, що органи РАЦС в цьому випадку будуть вимагати від батька дитини заяви про визнання батьківства, і в разі відмови батька дитини таку заяву надати, мати буде змушена визнавати батьківство в судовому порядку. Виникнення такої ситуації є результатом прогалини в сучасному законодавстві і можна погодитись з авторами, які пропонують внести відповідні зміни до Сімейного кодексу України, встановивши, що режим роздільного проживання подружжя припиняється за рішенням того самого органу, який його постановив, тобто суду [4, с. 128-130].
Порушенням права чоловіка та дружини на свободу та особисту недоторканність вважаються примушування до збереження чи припинення шлюбних відносин, примушування до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства. На охорону права подружжя на особисту недоторканність спрямовані положення Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» [2]. Під насильством в сім’ї розуміють будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї відносно іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю. В Україні діє ціла система органів публічної влади, яка має на меті попередження насильства та усунення реальної загрози вчинення насильства в сім’ї, забезпечення здійснення членами сім’ї своїх прав на особисту недоторканність. До вказаних органів належать: спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї – Міністерство соціальної політики України, відповідні підрозділи органів внутрішніх справ, органи опіки і піклування, кризові центри для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім’ї, центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї.
Необхідно зауважити, що основні засоби захисту подружжя від насильства в сім’ї знаходяться в сфері публічно-правового регулювання суспільних відносин, разом з тим, не згадавши їх, ми не зможемо повністю розкрити тему особливостей захисту права подружжя на особисту недоторканність. З метою захисту немайнового права подружжя на особисту недоторканність законодавцем було введено поняття офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї. Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» члену сім’ї, який вчинив насильство в сім'ї, за умови відсутності в його діях ознак злочину, виноситься попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї. В разі якщо особа, що отримала офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, повторно вчиняє таке насильство, ця особа направляється до кризового центру для проходження корекційної програми, яка спрямована на формування гуманістичних цінностей та ненасильницької моделі поведінки в сім’ї особи, яка вчинила насильство [2, ст. 10]. Одним із можливих шляхів здійснення чоловіком та дружиною особистого немайнового права на особисту недоторканність є отримання захисного припису відповідно до ст. 13 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї». Захисний припис може бути винесено особі, яка є членом сім’ї, вчинила насильство в сім’ї та отримала офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї. Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію чи дії відносно жертви насильства в сім’ї протягом строку, визначеного приписом, але не більше ніж 90 календарних днів. Так, може бути заборонено чинити конкретні акти насильства в сім’ї, отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства, розшукувати жертву насильства в сім’ї, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство, відвідувати жертву насильства, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім’ї, вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім’ї тощо.
Засобом захисту права подружжя на свободу та особисту недоторканність є можливість розірвання шлюбу. По суті, розірвання шлюбу є універсальним способом захисту особистих немайнових прав подружжя, що застосовується в разі неможливості вирішити розбіжності, що виникли у подружжя. В разі використання розірвання шлюбу як засобу захисту прав подружжя, факт порушення особистого немайнового права подружжя буде слугувати підставою для його розірвання.
Підсумовуючи сказане, слід відмітити, що цінність права подружжя на свободу виявляється, перш за все, у гарантованій державою можливості кожного із подружжя самостійно обирати місце проживання, а одним із методів захисту права подружжя на свободу є встановлення режиму окремого проживання подружжя. Захист права подружжя на особисту недоторканність є необхідною передумовою становлення здорового суспільства. На жаль, заходи, які передбачені спеціальним законодавством та спрямовані на захист членів сім’ї від будь-яких проявів насильства, є недостатніми та неадекватними цінності такого соціального явища як сім’я.
Отже, законодавчі норми, що стосуються питань захисту особистого немайнового права подружжя та інших членів сім’ї на особисту недоторканність, потребує подальшого удосконалення, спрямованого на розробку нових превентивних заходів та посилення відповідальності порушника.
3.2. Захист цивільних прав та інтересів подружжя
Ст. 269 ЦК України визначає особисті немайнові права як такі права, що належать кожній фізичній особі від народження або за законом, не мають економічного змісту, тісно пов'язані з фізичною особою, - настільки, що вона не може відмовитися від них, а також не може бути їх позбавлена і володіє ними довічно. Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (а оскільки ми говоримо про особисті немайнові права подружжя, отже – у сфері життя подружжя, сімейного життя).
Перш за все, згідно ст. 291 ЦК України, фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю, не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом; має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України [1].
Тому цілком логічно, що ст. 275 ЦК України передбачає також право особи на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Такий захист можливий у разі порушення, невизнання або оспорювання певного права особи і здійснюється способами, встановленими главою 3 ЦК України, а також може здійснюватися іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що спричинило це порушення.
Як зазначено у ст. 276 ЦК України, особа, діями або бездіяльністю якої порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язана вчинити необхідні дії для його негайного поновлення, а якщо такі дії не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.
Згідно з Цивільним кодексом України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам законодавства України.
Особи мають, безпосереднє, право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
-
визнання права;
-
визнання правочину недійсним;
-
припинення дії, яка порушує право;
-
відновлення становища, яке існувало до порушення;
-
примусове виконання обов’язку в натурі;
-
зміна правовідношення;
-
припинення правовідношення;
-
відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
-
відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
-
визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншими способами, що встановлені договором або законом [6. ст. 16]
Згідно зі ст. 19 Цивільного кодексу України особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.
Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.
Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.
Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.
Моральна шкода полягає:
-
У фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
-
У душевних стражданнях, який фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів сім’ї чи близьких родичів;
-
У душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
-
У приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної особи [6. ч. 2 ст. 23].
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування [6. ч. 4 ст. 23].
У випадках, передбачених Сімейним Кодексом України, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування.
Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.
Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви [6. ч. 3 ст. 19].