ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.11.2019
Просмотров: 12270
Скачиваний: 1
' Єдиний комерційний кодекс США містить таке визначення: "Комерсант" — це той, хто здійснює операції з товарами певного роду або будь-яким іншим чином за родом своїх занять поводиться так, ніби-то він володіє особливими знаннями чи досвідом щодо операцій або товарів, які є предметом угоди, а також той, хто може вважатися таким, що володіє цими знаннями чи досвідом внаслідок того, що він використовує послуги агента, брокера або особистого посередника, який поводиться так, ніби-то він володіє такими знаннями або досвідом". Відповідно комерційною угодою визнається будь-яка угода, відносно якої обидві сторони вважаються такими, що володіють знаннями чи досвідом комерсантів (ст. 2-104)'.
Господарський договір — це збірне (узагальнююче) поняття, до якого належать різні договірні типи (купівлі-продажу, поставки, перевезення, оренди, підряду на капітальне будівництво та ін.), що мають схожі принципи нормативної регламентації.
Слід зазначити, що поняття господарського договору не є тотожним поняттю підприємницького договору. Останній, за буквальним тлумаченням, опосередковує відносини, що складаються при здійсненні підприємницької діяльності. Проте господарська діяльність охоплює не лише підприємницьку, а й суспільне необхідну: в економіці будь-якої країни, в тому числі й України, функціонують суб'єкти господарювання, метою діяльності яких є не отримання прибутку, а задоволення суспільних потреб у товарах певного виду. Так, відповідно до ч. З ст. 1 Закону України "Про підприємства в Україні" у разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільне необхідною, може надавати таким підприємствам дотацію, інші пільги. Нормативному регулюванню господарських договорів властиве досить широке застосування публічно-правових регуляторів, що необхідно для захисту інтересів суспільства в цілому. Такі регулятори можуть мати як побічний характер (визначення розмірів податків, рівня цін і тарифів, встановлення відповідальності за зловживання монопольним становищем на ринку і т.ін.), так і пряму дію (зокрема, коли однією зі сторін у договорі виступає державний орган).
Значення господарського договору полягає в тому, що, регулюючи зв'язки суб'єктів господарювання, він є інструментом налагоджування виробничої інтеграції та кооперації, розвитку та поглиблення суспільного поділу праці. Крім того, він дає змогу вирішувати правовим способом організаційні, економічні, технічні, соціальні та інші питання, що виникають у діяльності суб'єктів господарювання'.
Слід підкреслити, що тільки сукупність кваліфікуючих ознак господарського договору (особливий суб'єктний склад та цільова спрямованість) може визначати відносини, що склалися між сторонами внаслідок угоди, як господарсько-договірні з поширенням на них норм спеціального законодавства, що регулює окремі види господарських договорів, порядок їх укладення і виконання, а також застосування різних видів господарсько-правової відповідальності за їх неналежне виконання.
Питання про спеціальний суб'єктний склад господарських договорів безпосередньо пов'язане з поняттям суб'єкта господарювання. Необхідними і достатніми ознаками останнього є:
— виробничий (господарський) характер діяльності суб'єкта;
— наявність у суб'єкта майна господарського призначення, відокремленого від майна інших суб'єктів господарювання та закріпленого за ним на визначеному правовому титулі;
— наявність у суб'єкта господарської правосуб'єктності. Чинне законодавство України виходить з того, що всім господарським зв'язкам, які формуються між непідпоряд-кованими суб'єктами господарювання, необхідно надавати договірної форми. Це правило зафіксовано в нормі ч. 1 ст. 21 Закону України "Про підприємства в Україні", згідно з якою відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями та громадянами в усіх галузях господарської діяльності здійснюються на підставі договорів.
Взаємна згода суб'єктів господарювання, які не перебувають у відносинах субординації, є необхідною умовою встановлення господарських зв'язків між ними. Встановлення такого зв'язку, як правило, відбувається згідно з передбаченою законодавством типовою моделлю договірного зв'язку, хоч суб'єкти господарювання можуть моделювати договірне зобов'язання самостійно, керуючись загальнодозвільним принципом правового регулювання.
Господарські відносини між суб'єктами господарювання, які перебувають в юридичне нерівному становищі (відносинах субординації), можуть мати як договірний, так і недого-вірний характер. У тому разі, коли юридичною підставою виникнення господарських правовідносин є угода, між такими суб'єктами має місце господарсько-договірний зв'язок.
Стороною у господарських договорах можуть виступати органи господарського керівництва — державні і недержавні. До цих органів належать організації (господарські об'єднання і головні підприємства промислово-фінансових груп), що безпосередньо керують низовими господарськими організаціями, і центральні органи господарського керівництва — галузеві господарські міністерства і відомства. Виступаючи стороною в господарських договорах, державні органи господарського керівництва "виявляють" подвійну природу: вони здійснюють функції власника і водночас перебувають з іншою стороною договору у відносинах диспозитивності. Так, відповідно до ст. 7 Закону України "Про приватизацію державного майна" від 19 лютого 1997 р. Фонд державного майна України (далі — ФДМУ) та його регіональні відділення та представництва виступають орендодавцями майна, що перебуває у державній власності, і продавцями майна, що перебуває у державній власності, в процесі приватизації, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні господарських товариств.
Хоч орган господарського управління і має щодо суб'єктів господарювання владні повноваження, його правосуб'єкт-ність обмежена законом за принципом "дозволено те, що прямо дозволено", що нормативно закріплений ст. 27 Закону України "Про підприємства в Україні". Це означає, що не субординація сама по собі надає органу господарського керівництва право вимагати певної дії від суб'єкта господарювання, а закон, що значною мірою згладжує юридичну нерівність сторін договірних відносин*.
Танчук И.Е., Ефчмочкин В.П., Абова Т.Е. Хозяйственные обязательства. • М., 1970.-С. 116.
Особлива цільова спрямованість господарських договорів виявляється в обслуговуванні господарської діяльності (як основної, так і допоміжної). Не є господарсьиіми ті договори суб'єктів господарювання, які спрямовані на інші (не господарські) цілі та слугують розв'язанню соціальних, культурних та інших завдань (наприклад, договори на медичне обслуговування персоналу, підвищення професійної кваліфікації).
Характеризуючи особливості змісту господарського договірного зобов'язання, слід вказати, по-перше, на можливість визначення умов договірного зобов'язання в актах планування, по-друге, на наявність у ньому організаційних елементів.
Під плановими господарськими договорами в юридичному смислі розуміються такі договори, в основі яких знаходиться акт державного планування, а обов'язковість їх укладення для певного кола суб'єктів господарювання імпера-тивно встановлена законом. Іншими словами, для визнання господарського договору плановим необхідно, щоб план був його юридичною підставою'.
У чинному законодавстві України принцип планування дістав закріплення на конституційному рівні (ч. 6 ст. 85, частини 3 і 4 ст. 46, ч. З ст. 119, ст. 143 Конституції України). Відмова від колишніх форм жорсткого планування, виражених формулою "план є закон", передбачає перехід до двох основних видів планування: індикативного (рекомендованого) планування, яке орієнтує суб'єктів господарювання на досягнення певної мети, та вибіркового планування з цільовою спрямованістю на найважливіші галузі економіки.
Господарські договори, укладені на підставі акта планування, обов'язкового, принаймні, для однієї із сторін майбутнього договірно-господарського зв'язку, дістали назву планованих. Господарські договори, що їх укладають на підставі акта мікроекономічного планування, яке здійснюється окремими суб'єктами господарювання, називаються регульованими.
Договори зазначених видів різняться один від одного обсягом і способами, за допомогою яких відбувається вплив плану на порядок укладення і зміст договірного зобов'язання ' в колі питань, зумовлених плановими актами, ступені деталізації та конкретизації ними зобов'язань сторін.
Стаття 1 Закону України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22 грудня 1995 p. визначає державне замовлення як засіб державного регулювання економіки України шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності. У визначених .цим законом випадках державний плановий акт є обов'язковим для суб'єктів господарювання. Відповідно до п. 8 ст. 1 Закону України "Про поставки продукції для державних потреб" та п. 2 ст. 8 Закону України "Про державний матеріальний резерв" державне замовлення є обов'язковим для підприємств та організацій, основаних повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, основані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до чинного законодавства монополістами на відповідному ринку продукції.
Обов'язковість укладення державних контрактів на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) встановлена абзацом 4 п. 2 ст. 38 Закону України "Про підприємства в Україні" для державних органів, які управляють казенними підприємствами.
Суб'єкти господарювання інших форм власності мають право добровільно на конкурсних засадах укладати державні контракти, в основі яких лежить державне замовлення.
У деяких випадках укладення господарських договорів є обов'язковим для суб'єктів господарювання за прямою вказівкою закону. Так, відповідно до ст. 24 Закону України "Про електроенергетику" від 16 жовтня 1997 р. енергопостачальни-ки, які постачають електроенергію власними мережами на закріпленій території, не мають права відмовити споживачеві, який розташований на цій території, в поставці електроенергії. Отже, укладення договору на користування електроенергією для енергопостачальника при зверненні до нього споживача є обов'язковим.
У господарській практиці поширені організаційні договори щодо перевезення вантажів (наприклад, навігаційні договори на річковому транспорті, річні договори автомобільного перевезення вантажів, довгострокові договори на перевезення морським транспортом, спеціальний договір на повітряному транспорті). В цілому такі договори знаходяться за межами цивільно-правового регулювання, оскільки основна мета їх укладення полягає в погодженні обсягів перевезень і регулюванні взаємовідносин сторін щодо створення необхідних умов для майбутніх перевезень. Такого роду договори встановлюють правила здійснення багатьох виробничих операцій, і їх укладення не знімає з транспортного підприємства та вантажовідправника обов'язку щодо оформлення перевезення конкретного вантажу договором перевезення відповідно до встановлених організаційним договором вимог.
Так, згідно зі ст. 36 Статуту автомобільного транспорту УРСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969 p. №401, в річному договорі на автомобільне перевезення вантажів встановлюються обсяги та умови перевезень, порядок розрахунків, визначаються раціональні маршрути та схеми вантажопотоків.
Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 p. №363, передбачено, що згідно з укладеним договором перевізник і замовник у межах квартального плану за 10 днів до початку кожного місяця визначають місячні плани з декадними плановими завданнями на перевезення вантажів (п. 3.6.).
Перевезення вантажів здійснюються в межах укладеного договору на перевезення вантажів на підставі належним чином оформлених заявок замовника. Стаття 128 Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 p. передбачає, що перевізник та власник вантажів у разі потреби здійснення систематичних перевезень вантажів можуть укладати довгострокові договори про організацію морських перевезень. У той же час окремі перевезення у межах такого договору здійснюються на підставі договорів морського перевезення вантажів, наявність і зміст яких підтверджується рейсовими чартерами, коносаментами та іншими письмовими доказами (ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства України).
Таким чином, у межах єдиного організаційного господарського договору виникає, реалізується і припиняється ряд відносно незалежних одне від одного правовідносин щодо погодження специфікацій, відвантаження окремих партій продукції, її приймання, оплати тощо.
Незважаючи на те, що за останні роки різко скоротився обсяг перевезень вантажів на основі централізовано встановлених планових завдань, значення договорів на організацію перевезень суттєво зростає, оскільки на автомобільному, повітряному та внутрішньому водному транспорті вони стають основним документом, що визначає обсяги перевезень вантажів, права та обов'язки сторін щодо організації їх виконання.
В більшості випадків господарські договори характеризуються поєднанням організаційних і майнових елементів. Прикладом може бути договір лізингу, нормативний режим якого встановлений Законом України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 p.
Враховуючи специфічну природу об'єкта лізингу, яким є майно, що належить до основних виробничих фондів, у ст. 7 цього закону подано перелік істотних умов договору лізингу, в яких поєднуються як майнові елементи (склад і вартість майна, розмір і склад лізингових платежів та ін.), так і організаційні елементи, що регулюють власне порядок виконання договору (про графік сплати лізингових платежів, умови експлуатації і технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану та ін.).
Період сучасної економічної реформи характеризується виникненням нових договірних форм, які включають до себе не тільки організаційні і майнові, а й адміністративні (публічно-правові) елементи.
Так, договір купівлі-продажу державного майна у процесі приватизації має складний, комплексний характер, оскільки поєднує в собі ознаки цивільно-правового та господарського договорів.
Такому договору притаманне й чітко виражене управлінське "забарвлення", оскільки його укладенню передують складні організаційні дії. Закон України "Про приватизацію державного майна" передбачає ряд обов'язкових умов, що підлягають включенню до договору купівлі-продажу та стосуються, зокрема, здійснення комплексу заходів щодо збереження технологічної єдності виробництва і технологічних циклів, збереження і раціонального використання робочих місць, додержання вимог антимонопольного законодавства, збереження номенклатури і обсягу виробництва продукції (послуг) відповідно до бізнес-плану, здійснення заходів щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та охорони навколишнього середовища тощо (ст. 27 закону).
Крім того, на державні органи приватизації, які є стороною за договором, покладена функція контролю за виконанням умов договору купівлі-продажу.
Контрольній функції органів приватизації (продавець майна) кореспондують норми ст. 29 зазначеного закону про персональну відповідальність керівника приватизованого підприємства за протидію і перешкоджання проведенню органом приватизації перевірок виконання умов договору купівлі-продажу.