ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 24.11.2019
Просмотров: 367
Скачиваний: 1
ВСТУП ДО МОВОЗНАВСТВА
Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51
Лексикологія — це розділ мовознавства, що вивчає лекси-ку, тобто словниковий склад мови. Семасіологія та оно-масіологія, етимологія, фразеологія, ономастика та лексико-графія є підрозділами лексикології. Лексикографія зай-мається питаннями складання словників.
Граматика — це галузь мовознавчої науки, яка вивчає бу-дову мови. Граматика складається з двох розділів: морфологія та синтаксис.
Кожен з розділів мовознавства може розглядати мовний матеріал у загальному та частковому плані, на підставі чого виділяють: загальну і часткову фонетику, загальну і часткову лексикологію, загальну і часткову граматику.
Сучасна лінгвістика складається з багатьох шкіл і на-прямків. Більшість з них пов’язані з іншими науками:
♦ філософія мови — з філософією;
♦ історична лінгвістика — з історією;
♦ лінгвокраїнознавство — з географією та етнологією;
♦ лінгводидактика — з педагогікою;
♦ психолінгвістика — з психологією;
♦ нейролінгвістика — з нейрофізіологією;
♦ соціолінгвістика — з соціологією.
Мова є найважливішим засобом комунікації в суспільстві. Вона нерозривно пов’язана з мисленням і свідомістю, саме то-му мовознавство відносять до гуманітарних, соціальних на-укових дисциплін, які досліджують людину та людське суспільство.
Залежно від об’єкта дослідження всі науки поділяються на суспільні та природничі. До суспільних наук належать: філо-софія, історія, логіка, естетика, педагогіка, психологія, архео-логія, етнографія, літературознавство й мистецтвознавство. Мовознавство — теж суспільна наука. Природничими наука-ми є математика, фізика, хімія, ботаніка, зоологія, геологія, ме-ханіка й астрономія.
Мовознавство, як і інші науки, перебуває у близьких або віддалених зв’язках з багатьма суспільними і природничими
науками, беручи від них та даючи їм цінні відомості для розв’язання важливих наукових проблем.
Мовознавство тісно пов’язано з філософією, яка стано-вить основу світгляду і допомагає у принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як суть мови, її роль у суспільстві, походження і характер розитку. Нерозривним є зв’язок мовознавства з логікою — наукою по закони і форми мислення. Для мовознавця і логіка мова — один об’єкт дослідження: логік через мову розкриває закони мислення, мовознавець — мовні закони. Процес мовного спілкування не можна пояснити без допомоги психології, яка аналізує проце-си відображення в мозку людини об’єктивної дійсності, людські відчуття і сприймання, уявлення і думки, бажання, риси характеру, темпераменту. Взаємозбагачуючим є зв’язок науки про мову з історією суспільства. Щоб встановити похо-дження та розвиток конкретної мови, необхідно спиратись на дані історичного розвитку носія цієї мови — народу.
Для усвідомлення процесу говоріння (вимовлення звуків) треба розуміти анотомію й фізіологію органів мови. Тут ста-ють у пригоді природничі науки — анатомія і фізіологія. З фізикою, зокрема її розділом — акустикою, пов’язане вивчен-ня звуків людської мови, їхніх фізичних властивостей. Мате-матичні методи широко застосовуються у вивченні мовних явищ, як наслідок цього, виникає окрема галузь — математич-на лінгвістика. Математичний підхід можна використовувати також до вивчення конкретних мовних одиниць, наприклад, встановити частоту повторюваності одних і тих же синтаксич-них конструкцій, подати кількісну характеристику вживання тих чи інших класів слів, звуків тощо.
Однією з ключових проблем загального мовознавства є проблема методології, тобто методів дослідження мови. Метод є системою правил і прийомів підходу до вивчення явищ і за-кономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто
способів організації теоретичного і практичного освоєння дійсності.
Існує низка загальнонаукових методик дослідження, що використовуються в усіх без винятку науках.
Серед загальнонаукових методик виділяють:
♦ Порівняння, яке має велике значення, оскільки, порівнюючи різні форми, ми відділяємо думку від зна-ка, що її виражає, і таким чином, вчимося краще розпізнавати різні відтінки цієї думки. Порівнюючи у деталях різні мови, ми позбуваємось тієї ілюзії, до якої привчає нас знання лише однієї мови, що у світі існу-ють поняття, що не змінюються і є однаковими для всіх часів та народів. Думка позбувається полону слів, поло-ну мови, вона отримує істинно логічну науковість.
♦ Індукція є узагальненням результатів окремих спосте-режень. Це шлях пізнання від даних досліду до їх схе-матизації, та від систематизованих даних досліду до відкриття емпіричних законів. У лінгвістиці за допомо-гою індукції вирішуються питання типу: Які ознаки має слово? Як взаємодіють різноманітні лексико-грама-тичні класи слів?
♦ Дедукція спирається на певне положення, що посту-люється, або отримується шляхом попереднього уза-гальнення результатів окремих спостережень. Нерідко за допомогою індукції передбачають факти задовго до їхнього емпіричного відкриття. У лінгвістиці дедуктив-ного рішення потребують ось які задачі: Чи є певний відрізок мовленнєвого ланцюжка словом? До якого лексико-граматичного класу відносити певне слово?
♦ Аналіз — це поділ предмета дослідження на складові частини та виділення ознак предмета для окремого вив-чення.
♦ Синтез — процес, що є прямо протилежним аналізу, по-требує з’єднання складових частин або ознак явища, що
вивчається, та дослідження його цілісного предмета.
Найдавнішим і найпоширенішим основним методом є описовий.
Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їхньої будови та функціону-вання на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.
Описовий аналіз полягає у сегментації тексту спочатку на слова та речення і далі на морфеми, словоформи, словосполу-чення та члени речення, які інтерпретуються за допомогою ка-тегоріального та дискретного аналізу.
Опис мови здійснюється за допомогою двох видів аналізу: компонентного та контекстного.
Компонентний аналіз базується на тому, що одиниці аналізу є елементами мовної одиниці, що аналізується, — номінативно-комунікативної та структурної (членування сло-ва на морфеми, розбір речення).
Контекстний аналіз — аналіз частини через ціле, тому що одиниці аналізу більше, ніж одиниці мови, що вивчаються. При контекстному аналізі досліджувана одиниця мови роз-глядається у контексті (для фонеми контекстом є слово, для слова — речення). Частіше за все контекстний аналіз застосо-вується при семантичному дослідженні (лексем і словоформ). Усе частіше контекстом стає живе мовлення, коли врахову-ються фонові знання комунікантів, комунікативна ситуація та соціальні ролі.
Порівняльно-історичний метод базується на факті рівномірної появи компонентів мови, що призводить до одно-часного існування пластів різних хронологічних зрізів. Мова не може змінюватися одночасно в усіх своїх елементах завдя-ки своїй специфіці — як засіб спілкування. Тому й можливо за допомогою порівняльно-історичного методу відновити карти-ну поступового розвитку та зміни мов з моменту їхнього відділення від певної прамови.
Метод базується на порівнянні найбільш усталених еле-ментів мовних систем.
Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення певних подібнос-тей і відмінностей. Для того використовують зіставний метод. Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою ви-явлення специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на ви-явлення відмінностей між зіставлюваними мовами. Ідея зіставного методу була теоретично обґрунтована І. Бодеуном де Куртене, який вважав, що зіставне вивчення мов може базу-ватися на виявленні подібностей та відмінностей між мовами незалежно від їхніх історичних та генеалогічних зв’язків.
Зіставний метод пов’язаний з проблематикою мовної ти-пології та універсалій. Мовна типологія — порівняльне вив-чення структурних і фунціональних особливостей мов неза-лежно від їхньої генетичної природи.
Для встановлення структури мови і систематизації її оди-ниць використовують структурний метод. Структурний ме-тод — метод синхронного аналізу мовних явищ не лише на ос-нові зв’язків і відношень між мовними елементами.
Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи та частини якої співвіднесені й пов’язані певною системою лінгвальних відно-шень.
Структурний метод реалізується в таких чотирьох мето-диках: дистрибутивний, безпосередніх складників, трансфор-маційний і компонентний аналіз.
Дистрибутивний аналіз з’явився як спроба американсько-го дескриптивіста З. Гарріса відповісти на запитання “як ула-штована мова?”. Позиція стороннього спостерігача допомагає йому виявити регулярності певних ознак мови. Серед регу-лярностей особливе місце належить дистрибуції — повторюваності тотожних частин. Дистрибутивний аналіз направлений на вивчення оточення одиниці, її сполучуваності з сусідніми одиницями. Виходячи з оточення одиниці, його можна роз-поділити на класи з метою дослідження їхнього місця в сис-темі мови.
Розвиток методів дослідження мови тісно пов’язаний із розвитком лінгвістики як наукової дисципліни.
Високого розвитку досягло мовознавство у Стародавній Індії, що пов’язувалось з необхідністю зберегти священні (са-кральні) тексти, які були написані на санскриті і передавалися усно, щоб не допустити їхнього хибного запису. Граматика Паніні (5 ст. до н.е.), праці Чандри (5 ст.) і Джайнендри (7 ст.) — найважливіші з граматик, які описують санскрит. Грамати-ка Паніні є найбільш повним і водночас дуже стислим описом мовної системи переважно на фонологічному і граматичному рівнях. Вона являє собою значно формалізовану систему-про-граму, яка складається приблизно із чотирьох тисяч правил (правило — sutra). Граматика Паніні записана у формі поезії — 8 томів. Автор робить багато посилань на інших дослідників мови, роботи яких не збереглися. Одним з найголовніших до-сягнень давньоіндійської граматичної теорії було дослідження морфологічної будови слова — виділення у слові кореня, суфікса, основи. Мова санскриту відрізнялася великою кількістю флексій.
До граматики Паніні дописувалась у різні часи так звана коментаторська література, серед якої найбільш відомими є такі праці: “Доповнення” Катьяяни (Varttika) — 3 ст. до н.е., — “Великий коментарій” Патанджали (Mahabhasya) — 2 ст. до н.е., “Бенареський” Вамани и Джаядитьи (Kacika) — 7 ст., “Огляд” Нагеши (Udyptta) — 18 ст. Основні завдання цих творів — тлумачити сутри (правила), без чого граматику важ-ко зрозуміти, пояснювати її на прикладах, а також роз’яснюва-ти деякі протиріччя. Окрім цього у таких коментарях розгля-даються і деякі загальнолінгвістичні проблеми, як, наприклад,
типи значення слова, природа “означаємого”, дається кла-сифікація слів за частинами мови: ім’я, дієслово, префікс-прийменник, частка. Окрім граматик індійська мовознавча традиція представлена також словниками і навчальними посібниками.
Давні словники охоплюють від 7 до 14 тис. слів двох груп:
1) власні назви (богів, героїв епосу, топоніми та ін.) і загальні назви та прикметники, тобто основний лексичний фонд імен;
2) повний список прислівників і службових слів і їх тлумачен-ня. Найбільш відомий із словників — “Навчання іменам і гра-матичному роду” Амарасинхи (5 ст. до н.е.) поділяється на 3 книги: перші дві — перелік синонімів, упорядкованих відповідно до традиційної ієрархічної картини світу, а третя книга включає 6 розділів :
♦ прикметники, що вживаються з іменниками, назвами істот ;
♦ прикметники, що вживаються з назвами неістот;
♦ загальні поняття;
♦ багатозначні слова і омоніми ;
♦ слова, які не змінюються ;
♦ правила позначення роду для деяких розділів похідних імен.
Індійська мовознавча традиція мала вирішальний вплив на формування багатьох мовознавчих традицій Азії.
Найстарішою галуззю мовознавства у Китаї було тлума-чення слів. Перший тлумачний словник “Ер’я” упорядкову-вався кількома поколіннями вчених 3-2 ст. до н.е. Перед по-чатком нашої ери з’явився “Фань Янь” (“Місцеві слова”) — словник діалектних слів, автором якого вважають Янь Сюна. Найважливіший третій словник “Шо вень” (“Тлумачення письмен”) Сюй Шеня (121 р. н.е.) включав усі відомі автору ієрогліфи, близько 10 тис. і вважається першим у світі повним тлумачним словником у світі. Окрім значення ієрогліфів, у ньому пояснюється його структура і походження. Прийнята
Сюй Шеном класифікація ієрогліфів склалася не пізніше 1 ст. і проіснувала до цього часу.
У подальшому основним напрямом у китайському мовоз-навстві стала фонетика. Набагато менше розвивалася грамати-ка, що пов’язувалось з ізолюючим характером китайської мо-ви (наявністю значної кількості “повних” та “пустих” слів). Перша китайська граматика Ма Цзяньчжуна вийшла лише у 1898 р. Проте китайська традиція мала вплив на розвиток мо-вознавства у сусідніх країнах — Кореї, Японії, В’єтнаму.
Європейська лінгвістична традиція має давньогрецькі ко-рені. Давньогрецькі дослідження мови, на відміну від Індії, ма-ли свій формальний апарат і власні методи дослідження, яке довгий час відбувалося в лоні філософії. Мовознавство було частиною філософії. На перший план висувалося вивчення мови як засобу пізнання. Античних вчених цікавила, з одного боку, природа мови (зв’язок між “іменем” і “річчю”), поход-ження мови, а з іншого боку, вони, як і певною мірою індійські та китайські мовознавці, займались вивченням письмових знаків з метою навчання читанню і письму (мистецтво грама-тики).
Стоїки створили цілісну систему про слово в його широ-кому розумінні, а саме: про єдність мовлення і розуму (тобто думки), про слово як логос. Їхнє вчення про мову спирається на загальну філософську концепцію. Вони досліджували про-блему загальної філософії мови, її граматичної будови, розроб-ляли принципи опису мови. Стоїки виділяли 5 частин мови: власні назви, загальні назви, дієслова, сполучники і члени.