Файл: Визвольна боротьба Б.Хмельницького_культурно-національне піднесення Укр.docx
ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.11.2019
Просмотров: 712
Скачиваний: 1
Освіта на західноукраїнських землях
Зміни в системі освіти відбулися в період реформ Марії-Терезії. У 1774 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту для дітей 5–12 років. По деякім часі з’явився закон про введення нової шкільної системи. За ним загальноосвітні навчальні заклади поділялися на:
· елементарні: у селах – парафіяльні однорічні, у селищах і містечках – тривіальні, або трикласні. Навчання у цих школах мало вестися рідною «материнською» мовою;
· чотирикласні головні та нормальні школи створювались у великих містах;
· гімназії з двома роками навчання. Закінчення гімназії надавало можливість вступу до вищих навчальних закладів – академій та університетів.
У всіх навчальних закладах, окрім елементарних і тривіальних, навчання провадилося німецькою мовою. Держава не фінансувала шкіл, і утримуватися вони повинні були коштом населення. Активізація польського руху спричинила спроби полонізувати систему освіти. Коли австрійський уряд погодився, що мовою навчання повинна бути та, якою володіє більшість учнів, поляки намагалися будь-якими засобами саботувати це рішення. Доходило до того, що вчителі-поляки відпускали учнів-русинів зі школи в ті дні, коли прибували комісії, або ті переконалися, що польських дітей більшість. Уведений в оману, австрійський уряд 1805 р. видав указ, за яким усі початкові народні школи Галичини та Буковини передавалися під контроль римо-католицької церкви. Це рішення спричинило загострення «боротьби за школу» між поляками та українцями, яка тривала протягом першої половини ХІХ ст.На Буковині румунська верхівка не бажала сприяти здобуттю освіти українським селянством. Українська мова до шкіл не допускалася, відбувалася румунізація системи освіти. Підпорядкування системи шкільництва римо-католицькій церкві спричинило те, що навчання стало вестися, поряд із румунською, німецькою та польською мовами.Боротьба греко-католицького духовенства за освіту закарпатських русинів завдячувало існування в краї найліпшої серед усіх українських земель системи народної початкової освіти. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. в Закарпатті існувало близько 300 початкових шкіл з народною мовою навчання, утримуваних церковними громадами. В усіх інших навчальних закладах Закарпаття обов’язковим було вивчення угорської мови. Незважаючи на опір і постійні протести греко-католицького духовенства, угорський уряд послідовно провадив мадяризацію Закарпаття. Кроком до остаточної ліквідації русинських початкових шкіл став закон 1844 р., за яким в усіх видах шкіл затверджувалася угорська мова.Обов’язкове навчання (яке, до речі, так і не було запроваджене) скасували 1812 р. Злиденне селянство було просто не в змозі утримувати школи. Головна заслуга в тому, що русинські початкові школи взагалі не зникли, належала греко-католицькій церкві. У 1847 р. в Галичині налічувалося 741 русинська і 459 русино-польських шкіл.У роки «весни народів» у Східній Галичині та Закарпатті виникали недільні школи для дорослих, де навчання провадилося українською мовою.Повну середню освіту давали гімназії. У 40–50-х рр. у Східній Галичині існувало вісім гімназій, у Північній Буковині – одна, в Закарпатті – дев’ять.Закладами вищої освіти на західноукраїнських землях були заснований 1661 р. Львівський університет, реальна (торговельна) академія (1817 р.), технічна академія (1844 р.). Українська мова до цих навчальних закладів не допускалася.
Розвиток науки
Наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. в завжди багатій на таланти Україні з’явилося чимало вчених світового рівня. Початок українського національного відродження спричинив зростання зацікавленості до історії та народної культури. Відтак з’явилося багато історичних, мовознавчих, етнографічних праць. Окрім свого значення як підвалин українського націотворення, вони також стали поштовхом до подальших наукових досліджень.Розвиток науки потребував створення центрів, які організовували б дослідницьку діяльність, сприяли втіленню досягнень вчених у життя і популяризації їхніх ідей. Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В.Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811–1818 рр.). Попри обмежені через відсутність будь-якої урядової підтримки можливості, товариство зробило досить багато. Його члени популяризували передові методи ведення сільського господарства, нову техніку, сприяли створенню підприємств із переробки сільськогосподарських продуктів. Діяльність Філотехнічного товариства зініціювала появу інших товариств.Значну роль у розвиткові наукових досліджень відігравало Товариство наук при Харківському університеті (1812–1829 рр.). Популяризації поглядів його членів сприяло видання спеціальних періодичних збірників. Проте утиски місцевої адміністрації змусили товариство припинити свою діяльність.Археологічні дослідження стали головним напрямком діяльності Тимчасового комітету для розшуку старожитностей (1835–1845 рр.), створеного в Києві. Необхідність появи такої установи спричинили важливі археологічні відкриття, зроблені археологами-аматорами у Києві. Під час розкопок тут було знайдено підмурки Десятинної церкви і відкрито руїни Золотих воріт. Тимчасовий комітет узяв під свою охорону ці та інші пам’ятки, встановив контроль над веденням розкопок у місті, ініціював створення Музею старожитностей при Київському університеті. Після ліквідації комітету його повноваження було передано офіційній установі – Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (Київській археографічній комісії) при генерал-губернаторі (1843 р.). За задумом засновників, метою її діяльності було викорінення польських впливів у краї через доведення безпідставності польських претензій фактами з історичного минулого цих земель. Об’єктивно діяльність комісії сприяла вивченню багатьох раніше невідомих сторінок історії України. У складі комісії були М.Максимович, М.Костомаров, О.Лазаревський та інші відомі вчені. На посаді художника з 1845 р. працював у комісії Т.Шевченко, який замальовував знайдені археологічні пам’ятки. Результатом діяльності комісії стало видання унікального багатотомного зібрання «Архів Південно-Західної Росії».Дослідження археологічних та історичних пам’яток Північного Причорномор’я і Криму проводило створене 1839 р. в Одесі Товариство історії та старожитностей. Його члени організовували археологічні розкопки античних міст, давніх фортець і курганів. Завдяки зв’язкам членів товариства з ученими з інших країн знання про давню історію українських земель стали відомими в наукових центрах Європи.Найбільшою культурно-освітньою установою на західноукраїнських землях був заснований 1817 р. поляками Оссолінеум (Народний заклад ім. Оссолінських). До його складу входили бібліотека, музей і друкарня. В Оссолінеумі зберігалися численні архіви польських магнатів, колекції археологічних пам’яток, зброї, картин, скульптур тощо. Містились у його зібраннях унікальні документи з історії України, зокрема архіви українських міст, оригінали універсалів українських гетьманів та інші документи. Вивчаючи ці матеріали, історики дізнавалися про маловідомі сторінки минулого України.
Наукові відкриття
Перша половина ХІХ ст. стала періодом вагомих здобутків українських вчених у природничих науках. Спричинили це як потреби розвитку суспільства, так і відсутність перешкод з боку імперських чиновників, які не вбачали небезпеки у діяльності вчених.Розвиткові астрономії сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) і Києві (1845). Цікаві спостереження небесних явищ було здійснено професором Харківського університету Т.Осиповським (1765–1832). А ще він був визначним математиком і створив тритомний «Курс математики», який протягом кількох десятиліть залишався основним підручником з цієї дисципліни.Видатну роль у розвиткові хімічної науки відіграли праці професорів Харківського університету О.Ходнєєва та М.Бекетова. Чимало наукових праць із ботаніки опублікував М.Максимович. Серед них були підручники для студентів «Основи біології» та «Основи зоології», праці «Роздуми про природу», «Систематика рослин». У своїх працях учений вперше у світі сформував уявлення не лише про еволюційну теорію розвитку органічного світу, а й про клітинну будову організму. Однак відкриття українського вченого не були належним чином поціновані в Російській імперії.Максимович походив з Полтавщини, з давнього козацького старшинського роду. З дитинства хлопець захоплювався ботанікою, фольклором та українською історією. Юнацькі вподобання визначили коло майбутніх наукових інтересів. Вищу освіту Максимович здобув у Московському університеті. Перші два роки він навчався на філологічному, а два наступні – на природознавчому відділенні. Протягом 1823–1834 рр. Максимович працював у Москві, провадив науково-педагогічну діяльність. За цей період він опублікував близько 100 наукових праць, які дістали високу оцінку європейського наукового світу. Захоплення природничими науками не заважали Максимовичу думками поринати до рідної землі. Свідченням його туги за Батьківщиною стала поява 1827 р. збірки «Малоросійські пісні». Після відкриття в Києві університету для Максимовича з'явилася реальна можливість повернутися в Україну. «Заснування нового університету,– писав він згодом,– потягло мене непереборною силою туди... де Батьківщина мого роду». У вересні 1834 р. вченого затвердили на посаді ректора Київського університету.За неповні півтора роки свого ректорства вчений зумів чимало зробити для організації навчання. Проте діяльність Максимовича викликала незадоволення імперських чиновників, і над ученим встановили дріб’язкову опіку. Це змусило Максимовича відмовитися від посади ректора.Наступні десятиліття свого життя вчений присвятив культурі та історії українського народу. Саме він був ініціатором створення Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і підготував її статут. Максимович виступав проти намірів російських чиновників надати діяльності комісії проімперського характеру і використовувати зібрані матеріали для виправдовування національного гноблення українців імперією.Після виходу у відставку Максимович постійно працював в архівах та бібліотеках. Вислідом цієї праці стали дослідження з історії Києва, Острога, Полтави, Переяслава та інших українських міст. Чимало матеріалів було зібрано вченим з історії Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої в XVII ст., гайдамацького руху, виникнення козацтва. Максимович переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». Він усіляко пропагував українську мову, підкреслюючи: «Щоб науки зріднилися з розумом народу, треба розробляти їх рідною мовою...»Не полишав цієї позиції Максимович і під час переслідувань української мови в 60–70-х рр. Він рішуче виступав проти тих, хто заперечував існування української мови. Свою любов до Батьківщини Максимович висловив у поетичних рядках: «Не покину, поки згину, мою Україну!» Цієї клятви визначний український вчений не порушив. Помер Максимович 1873 р. у Києві. За своє життя вчений написав та опублікував понад 260 праць і творів. Гідним ушануванням пам’яті подвижника української науки стало видання його шанувальниками творів Максимовича у трьох томах.
З ініціативи Каразіна протягом 1812–1830 рр. перші метеорологічні станції було відкрито в Харкові, Києві, Миколаєві, Полтаві. За даними їхніх спостережень він уважав за можливе передбачати похолодання, бурі, посухи тощо.Значну роль у розвиткові ботаніки, садівництва та агрономії відігравала науково-дослідна робота в ботанічних садах. Засновувалися ботанічні сади при вищих навчальних закладах. У 1804 р. було закладено найстаріший ботанічний сад Харківського університету. Окрім університетських садів, велику роботу проводив заснований 1812 р. у с.Нікіта поблизу Ялти Нікітський ботанічний сад. На західноукраїнських землях ботанічний сад існував при Львівському університеті. У садах досліджувалися рослини, вирішувалися практичні завдання з їхньої акліматизації, виведення нових сортів тощо.Успішно розвивалася медична наука. Фундатором української хірургічної офтальмології став професор Київського університету, один з засновників його медичного факультету В.Караваєв (1811–1892). Професор Харківського університету Н.Єллінський написав двотомний підручник з основ хірургії, за яким тривалий час навчалися студенти університетів і медичних академій усієї Російської імперії.
Внесок закарпатських вчених у розвиток культури
Національно-культурне відродження, яке розпочалося в Закарпатті наприкінці XVIII ст., стало могутнім поштовхом до розкриття талантів карпатських русинів. У той час чимало українців-русинів дістали можливість здобути освіту. Відтак цього з’явився гурт високоосвічених інтелектуалів, які завдяки своїм здібностям і працьовитості набули освіту в західноєвропейських університетах. Проте можливостей для наукової діяльності на Батьківщині, де тоді ще не було жодного вищого навчального закладу, бракувало, тому їм доводилося шукати праці на чужині. Завдяки науковим здібностям і ґрунтовній освіченості кожен з учених-закарпатців спромігся зробити вагомий внесок у розвиток країни, де працював. Працюючи на чужині, вони ніколи не забували рідного краю і були своєрідними культурними посланцями Закарпаття далеко за його межами.Велика заслуга у встановленні контактів між талановитою закарпатською молоддю і західноєвропейським ученим світом належала Івану Форгаші (1786–1834). Після здобуття богословської освіти в Ужгороді він переїхав до Відня, де став священиком церкви св. Варвари. Тут він прилучився до гуртка прихильників ідей слов’янського національного відродження. Форгаші працював над вивченням історії Закарпаття та народної мови. Водночас він докладав зусиль для організації навчання і науково-педагогічної роботи закарпатців у європейських країнах. Завдяки його клопотанню, наприклад, отримав запрошення працювати в Італії вчений-мовознавець історик М.Лучкай.Наукова діяльність закарпатця Івана Земанчика, видатного фізика і математика, була пов’язана з Львівським і Краківським університетами. Він був професором, деканом і ректором Львівського університету; у Руському інституті при університеті викладав народною мовою студентам-українцям фізику і математику.Багато вчених-закарпатців поїхали працювати до Російської імперії. Першим сюди прибув Іван Орлай. У Російській імперії Орлай обіймав високі посади, чимало зробив для поліпшення системи медичної освіти. Коли там почали реформувати систему освіти і шукати викладачів для роботи у новоутворених навчальних закладах, Орлай порадив запросити молодих закарпатських вчених.Запрошення працювати в Російській імперії отримали три закарпатські професори: Михайло Балудянський (1769–1847), Петро Лодій (1764–1829), Василь Кукольник (1765–1821). Усі вони відіграли значну роль у культурному житті імперії. Обраний директором головного педагогічного інституту в Петербурзі, Кукольник читав курси права, фізики, хімії, сільського господарства. Його лекції слухали і в інших навчальних закладах Петербурга. Поєднував викладання логіки, моральної філософії та права з директорством у Петербурзькому комерційному училищі П.Лодій. Викладав політичні науки перший ректор заснованого в 1819 р. Петербурзького університету М.Балудянський. Нові західноєвропейські ідеї, що їх поширювали закарпатські вчені в імперських навчальних закладах, відчутно впливали на формування поглядів молодих росіян. Михайло Балудянський у своїх лекціях неодноразово засуджував кріпосницькі порядки, рекомендував «відновити природну свободу і природний порядок у суспільстві». Він уважав за необхідне вивільнити селян і надати їм землю у безстрокову оренду. Залишилася неопублікованою чотиритомна праця вченого стосовно способів вивільнення кріпосних селян у Російській імперії.Коли імперські ідеологи второпали, які «крамольні думки» пропагують запрошені вчені, вони жахнулися. У 20-х рр. розпочалися переслідування за «вільнодумство». Балудянський на знак протесту проти заборони вільно проголошувати свої думки 1821 р. подав у відставку з посади ректора університету.Окрім Петербурзького університету, «справи про вільнодумство» в середовищі викладачів і студентів виникли також у Харківському університеті та Ніжинській гімназії вищих наук. До всіх цих «справ» безпосередній стосунок мали закарпатські вчені. Їх звинувачували в тому, що вони «вкорінюють руйнівні ідеї» серед студентів. Лодія та Балудянського називали «породженнями революції та шахраями». Одначе закарпатці трималися протягом усього слідства гідно і мужньо. Його вислідом стало усунення закарпатських вчених з усіх посад.Закарпатці принесли до Російської імперії ідеї, які надихали кращі голови тогочасного західноєвропейського суспільства. Вони намагалися дотримуватися вільного навчання, обміну думками, наукової творчості у той час, коли малоосвічена, брутальна імперська бюрократія всіляко придушувала те, що могло послабити її владу. Внаслідок цього ці люди європейської культури зайшли в суперечність з імперською дійсністю. Та це не применшує значення діяльності закарпатських вчених для поширення європейських ідей у Росії.Окремо варто відзначити діяльність Юрія Гуца-Венеліна (1802–1839). За своє коротке життя він зумів зробити дуже багато. Вирішивши присвятити себе вивченню життя східних слов’ян, він 1825 р. прибув до Москви. Залюбленість в історію закарпатський юнак поєднував з отриманням медичної освіти. Одночасно з закінченням університету він видав двотомну працю з історії болгарського народу «Давні та сучасні болгари». Завдяки цій праці Гуца-Венелін здобув визнання у тогочасному науковому світі. Праця молодого закарпатця, на думку істориків, започаткувала болгарське національно-культурне відродження. На знак пошанування заслуг Гуци-Венеліна у столиці Болгарії м.Софії йому встановлено пам’ятник.
Розвиток української літератури у 19 ст. "Руська трійця"
На соціально-політичному і культурному тлі у 30-х роках XIX століття з'явився гурток, заснований українською прогресивною інтелігенцією, — «Руська трійця». Ініціаторами створення гуртка стали три студенти філософського факультету Львівського університету — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Усі троє були дітьми сільських священиків.«Руська трійця» гуртувалася навколо Маркіяна Шашкевича, який особливо виділявся організаторськими здібностями та умінням переконувати, і складалася переважно з його друзів та співчуваючих — Маркелла Кульчицького, Івана Борецького; Григорія Ількевича, Антона Шашкевича, Івана Головацького, Миколи Верещинського та інших. Чеські просвітителі К. Зап та Ян Коубек співчували гуртку. Головним девізом «Руської трійці» було: «Йти в народ ... вчитися в нього його мудрості». Але головною проблемою гасла стала не тільки необхідність долати переслідування влади, а те, що спочатку ніхто з членів гуртка не вмів ані читати, ані писати українською і не був обізнаний з культурою власного народу. Однак з цією проблемою вони впоралися швидко: купували потрібні наукові і художні книжки, вивчали граматику, історію Давньої Русі й України. І вже до 1836 року члени гуртка знали усі видання нової української літератури («Енеїда» І. Котляревського, «Малороссийскиеповести» Г. Квітки-Основ'яненка, «Малороссийские приказки» Є. Гребінки, а також «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М. Цертелева, «Малороссийские песни» та «Украинские народные песни» М. Максимовича). Також «Руська трійця» цікавилася усіма фольклорними збірниками, які виходили у Росії, Чехії, Сербії та Польщі, На початку 1837 року у Буді (Будапешт) коштом директора Коломийської гімназії Миколи Верещинського і Маркіяна Шашкевича було видано альманах «Русалка Дністровая». Проте альманах було заборонено, 800 примірників з-понад 1000 надрукованих вилучила поліція і кинула у підвали собору св. Юра у Львові. Майже усі примірники пропали, бо урядовий дозвіл на їх продаж і розповсюдження надійшов лише 1848 року. Альманаху «Русалка Дністровая» передували ще два видання гуртка — поетична збірка «Син Русі» (1833), у якій було вміщено 13 віршів, та збірник «Зоря» (1834). Обидва збірника було заборонено. Альманах «Русалка Дністровая» вміщав «Передслів'я», чотири розділи — «Піснінародні», «Складання», «Переводи» і «Старина» — та рецензію на книжку «Руськое весілля» Й. Лозинського, що була своєрідним додатком. Збірник відзначався багатим історичним матеріалом та жанровою різноманітністю вміщених творів: тут були і пісні; і вірші, і переклади, думи, статті, історичні документи та описи. Усі твори діячів «Руської трійці», що були вміщені в альманасі, відзначалися частим звертанням до минулого, сумними настроями, алегоричністю та символікою, створенням надзвичайних характерів та ситуацій — це все риси, притаманні стилю письменників-романтиків. Але ввертання до минулого і сумні настрої не були спробою втечі від життя, а навпаки, пошуком в історії народу зразків для своїх сучасників та передаванням народної недолі. «Русалка Дністровая» стала провісником культурного відродження української нації на Західній Україні: у збірнику була розкрита храса народної мови, високий культурний рівень українців у минулому та можливості для розвитку у майбутньому. Шлях до такого розвитку автори альманаху вбачали у возз'єднанні України, тому «Русалка Дністровая» зацікавлювала читачів творчістю письменників зі східноукраїнських земель — І. Котляревської^ Г. Квітки-Основ'яненка, €. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, та фольклором з Наддніпрянщини. Збірка вміщувала багато образів Дніпра, Чорного моря, Запорозької Січі, козацтва тощо, наголошуючи на єдності українських земель. У «Передслів'ї» автори проголошують українську мову рівною серед інших мов, а інші слов'янські народи називають сестрицями. Але найбільше підкреслює культурне єднання розділ альманаху «Переводи» , в якому доводиться, що українською мовою можна передавати високі почуття і думки, висловлені іншими мовами. Основна цінність «Русалки Дністрової» була в тому, що вона розбуджувала самосвідомість українців як народу зі своєю історією та мовою. На території Австро-Угорської імперії вперше вголос заговорили про Богдана Хмельницького, Северина Наливайка та Морозенка, про опришків, які можуть помститися гнобителям-панам. До того ж альманах став абсолютно новим явищем на тлі світської літератури. І. Франко у статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції» так писав про «Русалку Дністровую»: «Вона поставила і обговорювала предмети зовсім світські, зовсім не обняті тіоним церковним світоглядом, обговорювала їх зовсім не так, як би сього жадали церковники... значить рішуче встала проти літературно-церковного авторитету. Се вже діло сміле та Й неабияк сміле на свій час» «Русалку Дністровую» знали і на Східній Україні та в Росії. М. Максимович наголошував на історичному значенні альманаху, що підтвердив єдність українського народу і став новим літературним явищем на Західній Україні. Т. Шевченко через фольклориста П. Лукашевича передав діячам «Руської трійці» прохання продовжувати свою літературну і громадську діяльність. «Русалка Дністровая» перевидавалася багато разів. Найбільшу цінність мають два фотовидання збірки, що були здійснені у Києві у 1950 та 1972 роках, з передмовою академіка 0.1. Білецького.