Знакова природа мови

173

На думку Мілевського, ця класифікація передає й історію (послідовні етапи) виникнення знаків [Мі1е\узкі 1972: 20].

З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструмен­тальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркапта-ну як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на українському По­ліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини, через що цю страву тут називають кисіль-розганяй; подібний факт зареєстрований на Курщині, де подача на стіл каші означає закінчення весілля; цю кашу називають каша-разгонница, вигоняйло, вьігонял-к^разгоняй¹).

Найважливіші для людини слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1) зоровий скороми­нучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий трива­лий (письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення); 4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що пошире­на серед деяких африканських племен). Це різновиди одного й того ж коду — мови.

Чому, маючи в своєму розпорядженні 4 субкоди, людина зупинилася на вокально-слуховому? На це запитання дуже влучно відповідає одна із скандинав­ських саг, яка розповідає про «науковий» диспут між мудрецем-богословом і однооким вікінгом. Цей дис­пут відбувся у формі жестів і проходив так. Богослов показав один палець, на що одноокий вікінг відповів, показавши два пальці. Богослов показав три пальці, після чого вікінг показав кулак. Тоді богослов з'їв вишню і виплюнув кісточку. Вікінг знайшов у своїй кишені аґрус і з'їв його. Тут богослов визнав себе пе­реможеним.

— Чому? — здивувалися члени журі.

— А тому, — відповів богослов, — що цей одноокий вікінг — справжня криниця мудрості.

— Про що ви сперечалися? — запитати члени журі.

^ив. про це: Ларина Л. И. Терминология свадебного обряда кур­еного региона в зтнолингвистическом аспекте: Дис. ... канд. фи-лол. наук. — Курск, 1990. — С. 172.

174

Теорія мови

— Я показав один палець, вказавши тим, що Бог у світі один. Він же заперечив двома пальцями, що крім Бога-отця є ще Бог-син. Я тоді показав три пальці, ма­ючи на увазі те, що якщо бути точним, то є ще й Дух Святий, але він виявився і тут на висоті: показавши кулак, влучно відповів, що все одно трійця єдина. Я відчув, що перемогти його в богослов'ї не зможу і змі­нив тему диспуту. З'ївши вишню, я сказав, що життя солодке. Але й тут він відповів мені дуже влучно: з'їв­ши аґрус, він ствердив, що треба жити навіть тоді, коли життя й кисленьке.

— Чи про це ви сперечалися? — запитали члени журі в одноокого вікінга.

— Я й не думав з ним сперечатися на богословські теми. Цей зухвалець показав, що в мене одне око. Я йому відповів, що моє одне око варте його двох. Він далі вів своє: у мене й у нього разом три ока. Після того я сказав, що таких нахаб, як він, треба вчити не науковими суперечками, а кулаком. Тоді він став по­грожувати, що з'їсть мене і кістки мої виплюне, на що я йому відповів, що з'їм його з кісточками.

---

Отже, зоровий скороминучий субкод допускає неод­нозначність інтерпретації повідомлення. Тільки звукова людська мова дає можливість максимально чітко висло­вити думку і точно, адекватно її сприйняти. На цю пере­вагу звукової мови вказував М. В. Ломоносов, допов­нивши, що спілкування жестами можливе тільки на близькій відстані й тільки в світлий час доби: «темнота великим бьіла б помешательством такому разговору».

Структура знака

Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники вважають знак односторонньою оди­ницею, тобто стверджують, що знак має тільки план вираження. Цю групу вчених репрезентують такі фі­лософи і мовознавці, як Р. Карнап, Л. Блумфільд, Л. О. Рєзников, А. О. Вєтров, В. 3. Панфілов, А. А. Зі­нов'єв, О.Ф. Лосєв, О. С. Мельничук, Т. П. Ломтєв, В. М. Солнцев, Е. М. Ахунзянов, 3. Д. Попова та ін. На їхню думку, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак — це тільки «час­тинка матерії» (В. М. Солнцев), тоді як значення — факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця

Знакова природа мови

175

теорія знака відома в науці як унілатеральна (від лат. ипиз «один» і Іаіиз «сторона»).

Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С. Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Ко­ду хов та ін.) розглядають знак як двосторонню одини­цю, яка має план вираження і план змісту, тобто зна­чення. На думку цих учених, поняття знака без зна­чення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й акустич­ного образу. Це, як зазначав Ф. де Соссюр, все одно, що дві сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них. Розглянуту теорію знака називають білатеральною (від лат. Ьіз «двічі» і Іаіиз «сторона»).

Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він (знак) буде розглянутий у знаковій ситуації, тобто в таких відношеннях, як знак — референт (по­няття і предмет), знак — знак і знак — людина. Відпо­відно до знакової ситуації, за Ч. Моррісом, розрізняють три аспекти знаків: семантику, синтактику і прагма­тику. Німецький філософ Г. Клаус з першого аспекту в окремий виділив сигматику, і, таким чином, за його теорією, в плані змісту знаків маємо чотири аспекти: сигматику (відношення знака до відображуваного об'єкта), семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака), синтактику (текст) і прагма­тику (відношення, що виявляються у вживанні; оцін­ка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки).

Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

Розглядати мову як знакову систему є сенс у то­му разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують­ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від­сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з не-мовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха­рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззапе­речною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про до-

---

176

Теорія мови

вільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними слова­ми (укр. стіл, нім. ТізсН, англ. іаЬІе; укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. НгеЬік, нім. Иа£еІ, англ. пай) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крам­ниця», англ. та£агіпе «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідуваль­ні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як друго­рядні й суперечливі щодо їх символічного походжен­ня. На його думку, вони не заперечують основної те­зи про умовність, довільність мовного знака.

Останнім часом думка про вмотивованість мов­них знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести пси­холінгвістичний експеримент на визначення розмі­ру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позна­чених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, при­ємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоці­ації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назва­ли [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак у ці­лому звукова мотивація має неосновний, фоновий ха­рактер.

Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут­рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти­вованість похідних, особливо складних слів (укр. сім­десят, перекотиполе, нім. ВезіагЬеііег, Ке§епЬо§еп, РегпзеНаррагаі і та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотиву­вання одних знаків іншими. Говорячи про вмотиво­ваність чи невмотивованість як ознаку мовного зна­ка, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».

Специфічною ознакою мовного знака є непаралель-ність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятив-

Знакова природа мови

177

ну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б) один експонент (позначувальне) може мати де­кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може зміню­ватися при незмінності плану змісту (бт>чела —> бджо­ла) і навпаки {міщанин «житель міста» —> «назва соці­ального стану людей» —> «людина з обмеженими інте­ресами і вузьким кругозором; обиватель»).

---

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого по­лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лін-гвальна система може еволюціонувати.

Інші особливості мовних знаків зумовлені специфі­кою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи по­лягає в тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом, постійно роз­вивається, удосконалюється, тобто має динамічний ха­рактер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (ви­никають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мов­них знаків, як продуктивність. Знаки нерідко зміню­ють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мов­них знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне зна­чення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «півден­на сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знахо­диться на півдні, то антонімічне північ набуло значен­ня «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі

178

Теорія мови

на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»).

2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна мані­фестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можли­вості й обмежену сферу застосування.

3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гно­сеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцін­ку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнан­ня об'єктивного світу.

4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розми­тість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене ^мовознавство тексту).

---

Характерними рисами мовних знаків є також аб­страктність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у від­риві від безпосередніх подій і ситуацій.

Знаковість і одиниці мови

Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважа­ти знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки.

Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план ви­раження і не має значення), її не можна вважати зна­ком. Це одиниця, яка служить для побудови і розріз­нення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігу­рою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рук-а є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а

Знакова природа мови

179

флексія -а має аж три граматичні значення: назив­ний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значен­ня реалізуються не самостійно, а тільки в складі ціло­го слова. Морфема не може виступати одиницею ко­мунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова).

Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважа­ти мовним знаком.

Речення не є знаком, бо складається зі знаків і нале­жить до рівня структур.

Оскільки слова комунікативну функцію викону­ють у реченні, точніше у висловленні, то дехто схиль­ний думати, що повноцінним мовним знаком є тіль­ки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником яко­гось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти вислов­лення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану зміс­ту. За такого підходу до проблеми знаковості, як за­уважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не ли­ше речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики текс­ту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мов­лення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими обра­зами [Попова 1987: 72].

Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнаково-го рівня, слова — до знакового, речення — до суперзна-кового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:

Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень

Словосполучення

Слово — знаковий рівень

Морфема

Склад

Фонема — субзнаковий рівень

180

Теорія мови

Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)

---

Смотрите также файлы

• Історія України самостійна 2013.doc

• Історія України самостійна 2011.doc

• Загальне мовознавство, курс 5.doc

• Омонiми.Мовознавство.doc

• 18. Синонімія. Мовознавство.doc