ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.11.2019
Просмотров: 10813
Скачиваний: 34
302
Теорія мови
Мовна норма існує в будь-якому колективі, оскільки в кожному колективі є свій мовний еталон, зразок, і люди не є байдужими до того, як вони говорять. Таким еталоном чи «мовним ідеалом» (термін О. М. Пєшков-ського) можуть бути найрізноманітніші категорії: «як у школі», «як по радіо», «як усі», «як наші», «як пан Іван», «як доярка Дуся» тощо. Психологічно мовні норми є обов'язковими для всіх членів колективу, при цьому такі норми можуть не збігатися з літературними. Наприклад, в одному з населених пунктів Львівщини, де порядковий числівник від семи звучить як семий, сіма, семе, предметом насмішки стала вимова цих числівників жителями сусіднього села (сьомий, сьома, сьоме), хоч саме така вимова відповідає літературній нормі: усіх мешканців цього села стали обзивати сьомами (Пішов (пішла) сьома). Порушення традиційних для певної спільноти мовних норм може викликати психологічні труднощі, стати сигналом відокремлення від свого колективу. Люди, яким доводиться спілкуватися у двох колективах із різною нормативною чи мовною орієнтацією, змушені постійно «переключатися» з однієї мовної норми на іншу. Так, російська селянка розповідає: «Ф Куйбьішьіви я уьіварю «тибе», а домой приеду — «табе» і пояснює, що якщо в селі говорити «по-городс-кому «тибе» — «смиятца будуть» або скажуть: «Вьібра-жат ана». В одній із повістей Л. Жуховицького молодий журналіст запитує знайому жінку: «Ира, вьі где работаете?», але, побачивши її здивування (обоє ще раніше зрозуміли, що психологічно вони «свої люди»), поспішає виправитися: «Старуха, тьі где ишачишь?» (приклади запозичено з [Общее язьшознание 1983: 38]).
Мовна норма характеризується трьома властивостями: вибірковістю, стійкістю (усталеністю) і обов'язковістю. Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови. Так, із двох варіантів напасть і напасть, новий і новий, екскурс і екскурс, експерт і експерт, донька і донька, глядач і глядач, виразник і виразник, будемо і будемо, феномен і феномен, вогкий і вогкий, ходжу і ходжу, зіставити і співставити, вчинок і поступок, порушити питання і підняти питання, заллє і залиє, уболівальник і болільник, захід і міроприємство, післяплата і накладна плата, на виплат і в розстрочку, передплата газет і підписка газет лише перший у кожному наведеному прикладі є нормативним.
Мова і суспільство
303
Стійкість (синоніми: усталеність, традиційність) — це збереження мовних традицій («так у Шевченка», «так говорять усі»), обмеження хитань і варіантів, посилання на авторитетні джерела вживання.
Обов'язковість полягає в тому, що все визнане суспільством вважається правильним і його повинні дотримуватися мовці.
Між нормою літературної мови і нормою нелітера-турних варіантів мови є відмінності. Літературні норми стійкіші та диференційованіші (тенденція до усунення нефункціональних варіантів, дублетів, їх стилістичне розмежування). Вони кодифіковані (викладені в словниках, підручниках, довідниках з культури мови). Часто в лінгвістичній літературі під мовною нормою розуміють лише норми літературної мови, що визначаються як стабільність форми мовних одиниць, яка ґрунтується на авторитеті зразкової літератури і закріплена законодавчими актами. Таким чином, мовна норма, особливо літературна, є одночасно і власне лінгвістичною, і соціальною категорією. Соціальність норми виявляється як у відборі і фіксації мовних явищ, так і в оцінюванні мовних фактів як нормативні чи ненормативні. Мовна норма як соціально-історична категорія входить до загальних норм і звичаїв суспільства.
Усталеність і обов'язковість літературної норми не заперечує диференційованого комплексу мовних засобів, їх варіативності та синонімічних способів вираження. Це забезпечує функціонально-стилістичну диференціацію літературних мов.
Між літературною нормою і реальним вживанням мови можуть бути розходження, що залежить від багатьох суспільних і мовних чинників (рівень розвитку літературної мови, соціальна структура суспільства, особливості мовної ситуації тощо). Особливо ці розходження помітні між писемною й усною мовами. Так, наприклад, сильний розрив існує між писемним і усним варіантами чеської мови. Чеська літературна мова, розвиток якої був перерваний експансією в XVII—XVIII ст. німецької мови, відродилася наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на основі літератури XVI—XVII ст., що зумовило її книжний характер і значну віддаленість від розмовної мови (оЬеспа сеШпа), яка за походженням є інтердіалектом, що відрізняється від літературної мови помітними структурними особливостями на всіх рівнях. Цікавою
304
Теорія мови
є мовна ситуація в німецькомовних кантонах Швейцарії. Тут німецьку літературну мову використовують лише в писемній реалізації. В усному спілкуванні використовують, як правило, швейцарські говори німецької мови, оскільки німецька усна літературна мова сприймається як штучна, манірна.
Отже, мовна норма в усіх своїх різновидах має суспільний характер. Варіювання мовної норми пояснюється не тільки і не стільки часовим чинником, скільки соціальними умовами. Кожне суспільство (держава) кодифікує літературну норму і захищає її через школу та інші освітні й адміністративні інститути.
Мова як символ соціальної солідарності
Соціальна солідарність — поняття, яке служить для позначення соціальної згуртованості. Уперше його застосував французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798—1857). Використовувалось воно далі головним чином у французькій соціології. Особливу увагу приділив дослідженню соціальної солідарності засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858—1917). У його концепції — це одне з центральних понять, якому була присвячена, по суті, вся його наукова творчість. Для Дюркгейма соціальна солідарність рівнозначна суспільному стану, а її відсутність — соціальній патології. Термін соціальна солідарність має синоніми соціальна згуртованість і соціальна згода (див.: [Современная западная социология 1990: 314]).
Соціальний символізм визначається як один із виявів взаємозв'язку між соціальною структурою суспільства і його культурою, як регуляція соціальних стосунків за допомогою культурних засобів [Басин, Краснов 1971: 167]. Розрізняють невербальний і вербальний символізм. Прикладами невербального символізму можуть служити одяг (військова і шкільна форми, одяг священиків і монахів, одяг льотчиків, залізничників; кітель-сталінка, який носили в сталінську епоху ті, хто демонстрував своє захоплення «вождем усіх часів і народів» та його політикою; будьоннівка як символ революційності в часи громадянської війни), а також різні види колекціонування, комплектація певних книг, музичних записів, спосіб проведення відпустки тощо. Вер-
Мова і суспільство
305
бальний символізм — це мовний словесний символізм. Певні слова, звороти, особливості вимови можуть набувати властивостей символу належності мовця до певної соціальної групи. Це пов'язано з одним із мотивів, яким керується мовець у своїй внутрішньогрупо-вій поведінці: показати своїм мовленням, що він належить до цієї групи, що він «свій» [Беликов, Крьісин 2001: 252]. Як переконливо показав американський со-ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не оволоділи символами належності до групи, не можуть претендувати на місце в цій групі, стають ізгоями [ЬаЬоу 1972].
Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у своїй уяві образ співбесідника і шукають у його поведінці символічні елементи для підтвердження або спростування своїх припущень, демонструють символи свого соціального статусу [Тарасов, Школьник 1977: 174—191]. При першому спілкуванні незнайомці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за соціальним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і відмінного в них — мова, соціальний жаргон, професійний жаргон, життєвий досвід, рольовий репертуар (національність, професія, стать, сімейне становище тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає можливість змоделювати подальшу мовленнєву поведінку.
Питання соціального символізму в мовленнєвій поведінці є частиною проблеми управління поведінкою людини. Взагалі мова як засіб свідомої регуляції людиною поведінки інших людей може виконувати дві функції — інструментальну і символічну. У першому випадку поведінка регулюється за допомогою мовних знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів, законів, заборонних написів тощо. У другому випадку в мовних знаках нема прямих вказівок, вони осмислюються символічно (наприклад, звернення на ти чи Ви, вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже тощо).
Соціальний символізм у мовленні виявляється в різних за обсягом соціальних групах: від сім'ї до цілого етносу. Кожна така група характеризується притаманним їй особливим варіантом мови — соціолектом.
Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію мови йдеться давно, однак це питання трактується поверхово: на практиці воно зводиться до відмінності «манер» вираження (арго, змішані мови тощо); подібні
306
Теорія мови
різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі, «забавні» стани, як якісь екзотичні причуди її соціального побутування. Насправді, проблема значно серйозніша. Розшарування мов — всеохопне явище, яке торкається самих основ економічного ладу, культури, побуту, навіть історії. Хоч надто прямолінійним, спрощеним було б твердження, що основні відмінності між економічно неоднорідними соціальними групами мають пряме відображення в системі соціальних мовних різновидів, бо насправді мовна стратифікація є відображенням радше систем соціальних цінностей, ніж систем соціального існування [ВієпуізсЬ 1976: 420; Бели-ков, Крьісин 2001: 114]. Однак не зважати на цей фактор й інтерпретувати соціальне розшарування мов лише як наслідок людського прагнення, почасти соціального, почасти психологічного, до піднесення себе в чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим більше не можна це явище розглядати як моду [Варт 1989: 525—527]. Ідеться про соціальне й психологічне розшарування суспільства. Недаремно саме таке потрактування отримав цей феномен у художній літературі задовго до того, як привернув увагу соціологів, в тому числі й українській, зокрема у творах І. Котляревського, Т. Шевченка, А. Свидницького, М. Стариць-кого, С. Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г. Косинки, О. Гаврилюка, І. Багряного та ін.
Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою не можна не погодитися, має місце не на рівні мовної системи, яка зрозуміла всім, а на рівні дискурсу та його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-лектів має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-ний характер — мови нецікаві, байдужі одна до одної; в нашому суспільстві ми обходимось мовою собі подібних^ не маючи життєвої потреби в мові іншого — для кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у межах мови своєї соціальної і професійної зони, і таке самообмеження дозволяє нам якось пристосовуватися до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524]. Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що «надає їм захист; мовна огорожа, як і будь-яка інша, укріплює, зміцнює і підбадьорює тих, хто всередині неї, відкидає і принижує тих, хто ззовні» [Варт 1989: 531].
Зазначене вище простежується уже на рівні найменшого соціального об'єднання — сім'ї, на що свого часу звернув увагу Л. Толстой у повісті «Юність»: «Для
Мова і суспільство
307
полегшення [...] однакового розуміння між людьми одного кола або родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть слова, що визначають ті відтінки понять, які для інших не існують».
Сім'ї, як і будь-якому іншому малому соціальному об'єднанню, можуть бути властиві й особливі риси поведінки та мовлення, які мають для її членів спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї соціальної групи, маніфестують відношення «ми — свої». Цю функцію виконують певні мовні засоби, а саме мовні одиниці, характерні для членів певної родини, а також манера спілкування, інтонація тощо. У ролі сімейних слів і виразів можуть виступати емо-тиви (пасочка, ягідка, вишенька, котик, лапа, масюся, свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова, нерідко деформовані (сенька з англ. іігапк уои, пардон, чао, аріве-дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному) значенні (крокодил «виріб із крокодилячої шкіри», наука «працівник сфери науки»), різні модифіковані форми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків (дуркувати «друкувати», фаршик «шарфик», рос. лопо-тенце «полотенце»), субституції звуків (пумадор «помідор», мюню «меню», прювіт «привіт»), а також уживання усічених (буля «бабуля», б у ся «бабуся») і конта-мінованих (накладання основ) форм (мучень «учень», рос. списатель «писатель» тощо) [Кузнєцова 1999]. Нарешті, можна говорити й про сімейну фразеологію. Джерелом сімейної (камерної) фразеології є телепередачі, кіно, твори художньої літератури, а також певні соціально-побутові ситуації: трясти животом «сміятися», слухати подушку «спати», душити диван «довго спати», все пучком «гарні справи, все гаразд», точнісінько як у нашому садку (про ситуацію, коли багато біганини, метушні й галасу), щас спою «не витримаю, не стримаюся», привет от мартишки (вживається в ситуації, коли хтось зрозумів буквально те, що було сказано в переносному значенні), индейская национальная изба — фиг-вам називаєшся (жартівлива форма відмови), а в попу гаях я больше «про щось, що в малих одиницях виміру здається більшим» та ін. Конкретна ситуація, представлена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі, рекламному ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується від джерела й пізніше включається до образно-номінативної системи камерного мовлення, що складає своєрідний соціолект родинного кола [Смерчко 1997].
308
Теорія мови
На особливу увагу заслуговує дослідження білінг-вальних сімей в аспекті родинної солідарності. Приклади з художньої літератури (Мася в романі А. Свид-ницького «Люборацькі», Проня Прокопівна в комедії М. Старицького «За двома зайцями» та ін.), а також спостереження за сім'ями, де батьки розмовляють однією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких родинах сімейна солідарність втрачається (діти нерідко соромились батьків, які розмовляли українською мовою, а інколи їх за це навіть зневажали). Подібні ситуації стимулюють послаблення взаєморозуміння між членами родини, призводять, як справедливо зазначив О. Потебня, «до послаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, який замінюється лише слабким зв'язком із чужими» [Потебня 1976: 23]. Цю думку видатного українського філолога прекрасно ілюструє такий епізод із роману А. Свидницького «Люборацькі». Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не жаль їй за померлим батьком.
— Мпіе? — озвалась Мася. — №е тіаіа Ьут 2а кіт иЬоІедуас!1
— То ж ваш отець.
— Та С02 2 ІЄ£0?2
— Та й не жаль?
— А піе3.
«Як таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за татом!» І каже:
— То, може, хоч коли жаль було?
— №£<1у4.
[...] Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:
— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як балакали, а тепер ось як?
— Вуїат £Іиріа5,— відказала Мася.
Значно інтенсивніше, ніж у мовленні сім'ї, соціально-символічний характер виявляється в мовленні соціальних груп, об'єднаних на основі майнових, станових, професійних, культурних ознак. Прагнення таких
1 Мені? Було б за ким шкодувати!
2 То що з того? 3НІ.
4 Ніколи.
5 Була дурна.
Мова і суспільство
309
груп сформувати своє мовлення продиктоване бажанням створити додаткову ідентифікуючу ознаку, яка б виконувала роль соціального символу і на основі якої можна було б здійснювати поділ на «своїх» (хто володіє певним сленгом) і «чужих» (чиє мовлення різниться від мовлення тієї чи іншої групи). Нерідко ця причина супроводжується іншою причиною — психологією протесту (бажанням розірвати зв'язки з традицією й таким чином виразити своє відмінне світосприйняття за допомогою мовних засобів).
Досліджуючи мову двох груп «металістів» (львівської і київської), студентів-менеджерів Національного аграрного університету і студентів-філологів українського відділення Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Н. О. Шовгун виявила, що в тих групах інтенсивно як соціальний символ виступає номінація і реномінація [Шовгун 2000]. Так, зокрема, у групах металістів широко використовуються лексичні запозичення як без змін, тобто з характерним для мови — джерела запозичення звучанням (У нас сьогодні рагіу; цікавий диезііоп), так і в транслітерованому, іноді навіть в українізованому оформленні (окейно «добре», хаєр «довге волосся», драйв «енергія»), власні новотвори (карнати «розмовляти», карна «розмови», бер-ляти «їсти», хаватися «подобатися»), вживання відомих слів у специфічному значенні (пасажир «покупець музичних інструментів», лажа «музична фальш», лапша «брехня» і «торочки на одязі», завалити «зайти», увалити «голосно заграти», косити (під кого) «удавати з себе»). У досліджуваних групах символами соціальної солідарності виступають також кліше і штампи, компресія у фразеології (чого ти від мене, як чорт від ладану; нема касети, як корова язиком; діставати <— діставати до живих печінок; підставити <— підставити під удар; лапшати <— вішати лапшу на вуха).