ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.11.2019
Просмотров: 10870
Скачиваний: 34
Прогресивним є положення Гумбольдта про творчий характер мови. За своєю суттю мова є щось постійне і водночас у кожний момент змінне. Формою існування мови є розвиток. Мова — організм, який вічно себе породжує. Це жива діяльність людського духа, єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з Гумбо-
48
Історія мовознавства
льдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ег£оп), а як творчий процес, безперервну діяльність (епег£еіа), що перетворює «звук у вираження думки».
Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гум-больдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова [...] уявляється людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею — невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкрити щось ще невідоме, а почуття — завжди по-новому сприйняти щось ще не відчуте [...]. Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і зберігає їх живе дихання, а покоління ті через звуки материнської мови, які й для нас стають вираженням наших почуттів, пов'язані з нами національними й родинними зв'язками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між мовою і поколінням, яке нею розмовляє».
Положення про динаміку мовного розвитку та зв'язок кожного стану мови з попереднім було реакцією на антиісторичну і механістичну концепцію мови XVII—XVIII ст., а також на логічні й універсалістські концепції, в тому числі граматику Пор-Рояля.
Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів мовознавства не міг не брати до уваги розмежування ег£оп і епег£еіа, тобто синхронії і діахронії.
Із цим положенням пов'язана ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення мови й мовлення: «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає вивчати живе народне мовлення.
Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма — це «постійне й однакове в діяльності духа, взяте в усій сукупності своїх зв'язків і систематичності, що підносить членороздільний звук до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови необхідне її системне вивчення. Це положення Гумбольдта згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в сентенцію «мова — це форма, а не субстанція».
Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови — це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний
Зародження порівняльно-історичного мовознавства
49
механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення об'єктивізуються в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілюється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої форми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і в неповторних структурах усіх мовних рівнів.
Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від іншої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачення. Поняття внутрішньої форми згодом творчо використав український мовознавець О. Потебня щодо слова. Під внутрішньою формою він розумів відображені в етимології слова певні ознаки.
У зв'язку із внутрішньою формою Гумбольдт торкається проблеми значення й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкретний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають то таким, який двічі п'є, то двозубим, то одноруким, кожен раз розуміючи один і той самий предмет, трьома номенами позначені три різні поняття.
Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його думку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовлення та спільними (однаковими) законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні закони мислення. Тому Гумбольдт не сприймає дедуктив-ності всезагальної граматики, яка підходить до вивчення конкретних мов від готових логічних схем. Граматики конкретних мов, за його переконанням, повинні будуватися на індуктивній основі.
Мову Гумбольдт розглядає як «напружене» живе Ціле, сукупність протилежних і взаємопередбачуваних першооснов, які перебувають у динамічній рівновазі. У мові він помітив такі антиномії: мови і мислення, мови і мовлення, стійкості і змінності, об'єктивного і суб'єктивного, індивідуального і колективного та ін.
50
Історія мовознавства
Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично обґрунтував статус порівняльно-історичного мовознавства, заклав основи загального й теоретичного мовознавства. Його по праву вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним теоретичних положеннях ґрунтуються різні сучасні напрями у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика, етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.
Запитання. Завдання
1. Сформулюйте основні передумови виникнення порівняльно-історичного мовознавства.
2. Назвіть основоположників порівняльно-історичного мовознавства і розкрийте їх внесок у порівняльно-історичне мовознавство.
3. Які основні положення лінгвістичної концепції В. Гумбольдта? Чому його вважають основоположником загального мовознавства?
4. Розкрийте значення вчення Гумбольдта для сучасного мовознавства. Які положення його вчення знайшли свій розвиток у різних напрямах сучасної лінгвістики?
Література
Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки. — К., 1985. — С. 53—91.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К.Д980. — С. 19—43.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 32—56.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 54—77.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — С. 28—104.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1975. — С. 31—63.
Додаткова
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 37—54.
Томсен В. История язьїкознания до конца XIX века. — М., 1938. — С. 51—79.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по ис-тории лингвистики. — М., 1975. — С. 264—287, 326—352.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1963. — С. 36—56.
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
51
Звегинцев В. А. О научном наследии Вильгельма фон Гумбольдта // Гумбольдт В. фон. Избранньїе трудьі по язьїкознанию. — М., 1984.
Рамишвили Г. В. Вильгельм фон Гумбольдт — основоположник теоре-тического язьїкознания // Там само.
Мейе А. Сравнительньїй метод в историческом язьїкознании. — М., 1954.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 1. — С. 42—127.
2.3. Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
Порівняльно-історичне мовознавство другої половини XIX ст. супроводжувалося вдосконаленням прийомів лінгвістичного аналізу, розширенням наукових горизонтів. Встановлюються зв'язки мовознавства з іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм, молодограматизм.
Натуралістичний (біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві
Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм.
Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.
Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Августп Шлейхер (1821—1868) — професор Єнського університету. Основними працями ЙІлейхера є «Мови Європи в систематичному огляді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови» з хрестоматією і словником (1856— 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).
Натуралістична концепція мови найповніше і найчіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мовознавство» (1863) і «Значення мови для природної історії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді
52
Історія мовознавства
подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезовано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.
Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, особина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду — мова певного етносу, підвиду — діалект, різновиду — говірка, особині — мовлення окремих людей.
Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за законами, які не мають винятків (поняття законів розвитку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мовознавстві навіть легше, ніж у природознавстві, простежити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тисячоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організмів, так само й мови світу беруть свій початок від найпростіших мов. Відмінності між мовами зумовлені відмінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.
Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким виживають найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знаходить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у боротьбі за існування виявляються переважно мови індоєвропейського племені; поширення їх безперервно триває, тоді як багато інших мов уже витіснено».
Оскільки мова — це природний організм, то людина безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.
Життя мови, за переконанням Шлейхера, складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбо-льдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
53
відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбо-льдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюється. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.
Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відповідають різним епохам у розвитку землі: кристал — кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ — аглютинативні мови, тваринний світ — флективні мови.
Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамови, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не санскрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна реконструювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєвропейська прамова, а найстаріша представниця індоєвропейської родини мов. Згідно з його теорією родовідного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі. На схемі родовідного дерева показано етапи цього розпаду.
індоєвро- *\ ' пейська
~словяно-литовська
греко-
італо- італо-
кельтська кельтська^
арю-греко-
італо-
кельтська
Рис. і. Схема родовідного дерева за А. Шлейхером
німецька
литовська
слов'янська
кельтська
італійська
албанська
грецька
іранська
індійська
54
Історія мовознавства
Сама схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації використовують і нині. Тепер теорію родовідного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій території, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.
Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.
Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вважав реконструкцію індоєвропейської прамови. Рекон-струюючи на основі фонетичних законів праформи, він настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не пробували повторити його експеримент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані праформи можуть стосуватися різних епох існування прамови). Та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зрештою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати неможливо.
Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію — до історичних. Мовознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) — із садівником (доглядає за мовою, культивує все краще в ній).