ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.11.2019
Просмотров: 10884
Скачиваний: 34
Усе сказане про слово стосується й будь-якого твору мистецтва. Так, у скульптурі Феміди, яка символізує правосуддя, зовнішньою формою є матеріал, з якого вона зроблена, а внутрішньою — пов'язка на очах, терези і меч. Символізм мови — поезія, втрата внутрішньої форми — проза. У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню форму слова глибоко вкорінилося у світовій лінгвістичній традиції.
Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення різноманітних явищ до порівняно невеликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво ілюструють байки і прислів'я: образ байки завжди стосується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказати й про прислів'я. У слові згущення думки є його природним станом (воно майже завжди співвідноситься з багатьма денотатами).
Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше значення слова. Ближче значення слова — значення, спі-
62
Історія мовознавства
льне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше значення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, мовознавство, — зазначає автор, — не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у собі, крім свого незаперечного змісту, про який не міркує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. Наприклад, говорячи про значення слова дерево, ми повинні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника — трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значенням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо ближчим, іншу, що становить предмет інших наук, — дальшим значенням слова. Тільки одне ближче значення становить дійсний зміст думки під час вимови слова».
Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.
Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні питання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Учений не тільки закликав вивчати мовні факти в системних зв'язках і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебуває у постійному розвитку.
Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків етносу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спідлення, стверджував, що всі мови мають право на вільний розвиток і функціонування.
Підсумовуючи все сказане про психологічний напрям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німецькою. Так, Потебня наголошував на специфічних рисах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
63
Психологічний напрям у мовознавстві справив помітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйняли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.
Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвістика. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалуженні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.
Молодограматизм
У становленні й розвитку порівняльно-історичного мовознавства розрізняють три етапи:
1) початковий, пов'язаний із діяльністю Боппа, Грім-ма, Раска та Гумбольдта, який отримав назву романтичного;
2) натуралістичний, пов'язаний з ученням Шлейхе-ра та його послідовників;
3) молодограматичний, що виник у 70-ті роки XIX ст. На перших двох етапах досліджувалися глобальні
філософські проблеми, спостерігалося прагнення до широких узагальнень. Для третього етапу, в основі якого — філософія позитивізму, характерна відмова від розгляду не підкріплених фактичним матеріалом «вічних проблем» науки. Завданням ученого стало спостереження, реєстрація і первинне узагальнення фактів. Був визнаним тільки індуктивний метод. Усе інше вважали метафізикою. Саме тому такі питання мовознавства, як мова і «дух народу», походження мови, стадіальність у розвитку мов (єдність глотогонічного процесу), мовні універсали, типологічна класифікація мов, вважали ненауковими. Залишився порівняльно-історичний метод, але його метою вже не була реконструкція прамови.
Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, мета якого — дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.
64
Історія мовознавства
Зародження молодограматизму пов'язане з науковою діяльністю вчених Лейпцизького університету Ав-густа Лескіна (1840—1916), Карла Бругмана (1849— 1919), Германа Остгофа (1847—1909), Германа Пауля (1846—1921), Бертольда Дельбрюка (1842—1922). Згодом до них приєднались датські дослідники Карл Вер-нер (1846—1896), Вільгельм Томсен (1842—1927), норвежець Софус Бугге (1833—1907), француз Мішель Бреаль (1832—1915), італієць Граціадно-Ізая Асколі (1829—1907), росіянин Пилип Фортунатов (1848— 1914), американець Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894) та ін. Молодограматизм став світовим напрямом у мовознавстві. Сам термін молодограматики був спочатку іронічною назвою, яку дав представникам Лейпцизької школи німецький філолог Фрідріх Царнке (1825—1891) за їхнє завзяття, молодечий запал і навіть задерикуватість, з якими вони «нападали» на старше покоління мовознавців. Один із основоположників цього напряму К. Бругман обернув цю іронічну назву на символ нової лінгвістичної школи, і з часом вона стала лінгвістичним терміном.
Становлення молодограматизму зумовлене внутрішніми чинниками розвитку мовознавства, пошуком шляхів подолання кризи, в якій опинилася компаративістика 60-х років XIX ст. (йдеться насамперед про заперечення глотогонічної теорії Гумбольдта і критику ідеалізованої прамови Шлейхера та його теорії двох етапів розвитку мови). Молодограматики прагнули уточнити основні принципи та завдання науки про мову й удосконалити методику лінгвістичного дослідження. Молодограматична течія остаточно оформилася у 80-х роках XIX ст. і була панівною протягом 50 років.
Основні ідеї молодограматизму викладені у «Передмові» Остгофа й Бругмана до першого тому «Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», яка вийшла 1878 р. і стала маніфестом молодограматиків, а також у працях Пауля «Принципи історії мови» (1880) та Дельбрюка «Вступ до вивчення мови. З історії й методології порівняльного мовознавства» (1880) і «Основні питання дослідження мови» (1901).
Одним із основних теоретичних положень молодограматиків є трактування мови як продукту психофізичної діяльності. Мовлення, на їхній погляд, має два аспекти: психічний і фізичний. Тому для дослідження ролі психічних механізмів у звукових змінах і утво-
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
65
реннях за аналогією необхідно залучити психологію. Лінгвістичний психологізм — важлива частина методології молодограматиків. Слід зазначити, що молодограматики не сприйняли етнопсихологію Лацаруса і ІПтейнталя, а побудували свою концепцію на так званому індивідуальному психологізмі. На думку Пауля, в дійсності існує лише індивідуальна психологія. Поняття, що виражаються мовою, виникають у надрах душі індивіда і ніде більше. Усі мовні зміни також відбуваються у звичайній мовленнєвій діяльності індивіда: «будь-яка мовна творчість завжди індивідуальна», «жодних мов, крім індивідуальних, не існує», а те, що звичайно називають загальнонародною мовою, «є просто абстракцією, яка не має відповідника в реальній дійсності», і «на світі стільки ж окремих мов, скільки індивідів» (Пауль). Звідси заклик молодограматиків вивчати «людину, яка говорить».
Другою складовою частиною методології молодо-граматизму є історизм як єдино можливий науковий підхід. «Дехто, — пише Пауль, — заперечуючи мені, вказував, що, крім історичного, існує ще й інший спосіб наукового вивчення мови. Ніяк не можу погодитися з цим [...]. Таким чином, мені загалом невідомо, як можна з успіхом розмірковувати про мову, не добуваючи відомостей про її історичне становлення».
Молодограматики вважали необхідним вивчення живих мов і діалектів, які, на їхню думку, легше, ніж мертві давні мови, піддаються спостереженню і, відповідно, в них легше простежити закономірності розвитку мови. Реконструкція індоєвропейської прамови, за їх оцінкою, — несерйозне заняття, оскільки, по-перше, індоєвропейська прамова не представляла тієї єдності, яка демонструється в реконструкціях ІШі&ю&ра (їобто складалася з різних діалектів), і, гісГ-друге, вона мала тривалий історичний розвиток, через що її .неможливо реконструювати у вигляді єдиного горизонтального зрізу (іншими словами, реконструйовані форми можуть належати до різних історичних епох). Виходячи з цих положень, Остгоф і Бругман роблять такий висновок: «[...] тільки той компаративіст-мовознавець, який покине душну, повну туманних гіпотез атмосферу майстерні, де куються індоєвропейські праформи, і вийде на свіже повітря реальної дійсності та сучасності [...], тільки такий учений зможе досягти правильного розуміння характеру життя й перетворення мовних форм і
66
Історія мовознавства
виробити ті методичні принципи, без яких у дослідженнях з історії мови взагалі не можна досягти достовірних результатів і без яких проникнення в періоди дописемної історії мов подібне до плавання морем без компаса». Мовознавство, за переконанням молодограматиків, повинно оперувати фактами, істина яких точно встановлена, і, отже, стати точною наукою. Однак всупереч своїм заявам вони нерідко займались реконструкцією прамови.
Молодограматики, акцентуючи на історичному аспекті дослідження мови, історію мовних явищ розглядали ізольовано, несистемно. Такий підхід до вивчення мовних фактів, що отримав назву «атомізму», згодом інтерпретували як недолік концепції молодограматизму.
Важливим аспектом у концепції молодограматизму є питання методів історичного вивчення процесів розвитку мови, які зводилися до двох процедур: 1) встановлення новоутворень за аналогією, яка ґрунтується на психічних явищах асоціації, і 2) розкриття фонетичних законів, що зумовлені фізіологічними чинниками.
Фонетичні закони молодограматиків — це ще одне з їхніх прагнень перетворити лінгвістику на точну, зако-ноположну науку. Фонетичні закони, за переконанням Остгофа і Бругмана, мають певні причини і не знають винятків, тому поняття спонтанних змін є умовним (таким воно є доти, поки не встановлено причину). Однак фонетичні закони слід відрізняти від законів природи. Оскільки мова функціонує в мовленні людей, то, відповідно, фонетичні закони належать не до вчення про закономірності явищ природи, а до вчення про закономірності людських дій.
З часом молодограматики переглянули поняття фонетичного закону. Якщо спочатку вони визначали фонетичні закони як «закони, що діють абсолютно сліпо, зі сліпою необхідністю природи», то згодом сферу їх дії було обмежено деякими чинниками, зокрема хронологічними й просторовими межами, зустрічною дією аналогії (звуковий закон і аналогія — процеси, що діють у різних напрямках), іншомовними запозиченнями, певними фонетичними умовами. У пізніших працях Дельбрюк заперечує закономірність звукових змін, оскільки «мова складається з людських дій і вчинків, які, очевидно, довільні», що засвідчує кризу молодограматичної концепції.
Уведення молодограматиками нових методів дослідження мови, сформульовані ними емпіричні конкрет-
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
67
ні закони на основі узагальнення багатого матеріалу численних мов відіграли значну роль у розвитку лінгвістичних знань. Порівняльно-історичний метод доведено ними до логічної досконалості. Є всі підстави стверджувати, що зміни, внесені до порівняльно-історичного методу лінгвістами XX ст., не порушили головних принципів, сформульованих молодограматиками. Етимологічні дослідження було піднято до рівня точної науки, зроблено значні конкретні відкриття.
Водночас молодограматики звузили наукову проблематику. Досліджували переважно фонетику, менше уваги приділяли вивченню морфології і майже не торкалися синтаксису. Написані молодограматиками численні історичні граматики індоєвропейських мов складаються переважно з історичної фонетики й меншою мірою історичної морфології. Недоліком молодограма-тизму є й абсолютизація історичного аспекту на шкоду синхронічному.
Представником молодограматизму був основоположник Московської лінгвістичної школи Пилип Федорович Фортунатов (1848—1914). Уся викладацька й наукова діяльність Фортунатова була пов'язана з Московським університетом, у якому навчався і працював. Після закінчення університету він продовжував вивчати порівняльно-історичну граматику індоєвропейських мов, санскрит, палі, литовські рукописи в наукових центрах Німеччини, Франції й Англії. У 1875 р. захистив магістерську працю з санскриту. З 1876 до 1902 р. викладав у Московському університеті загальне мовознавство, порівняльну граматику індоєвропейських мов, старослов'янську, литовську, давньоіндійську й готську мови. Друкувався мало. Свої ідеї розвивав переважно в лекційних курсах. Після смерті, в 1956—1957 рр., вийшов двотомник його праць. Згідно з традиціями молодограматизму предметом мовознавства Фортунатов вважав мову в її історичному аспекті й підходив до її вивчення психологічно й історично. Однак він не заперечував корисності синхронічного підходу до вивчення мови, особливо стосовно питань загальних основ граматики. Вивчав проблеми звукових змін, у фонетичних процесах намагався виявити загальні закономірності. На противагу молодограматикам, які перебували на індивідуально-психологічних позиціях, наголошував на суспільному характері мови й зв'язку її історії з історією суспільства.
68
Історія мовознавства
Слово Фортунатов досліджував у двох аспектах — лексикологічному й граматичному, сформулював поняття нульової флексії, розмежував етимологію й морфологію. Встановив історичні епохи палаталізації задньоязикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду, відкрив закон про рух наголосу в балто-слов'янських мовах і закон про акцентні відношення в індоєвропейських мовах.
Створена Фортунатовим школа отримала назву формальної, оскільки особливу увагу він приділяв формі мовних одиниць. Учення про граматичну форму посідає провідне місце в концепції мовознавця. Граматичну форму слова він розуміє вузько морфологічно, як членування слова на основу й закінчення. Таке розуміння форми слова випереджало системний підхід до морфології в структурній лінгвістиці. До виділення частин мови у Фортунатова був суто формальний підхід. Частини мови — це розряди слів, які групуються за формальними ознаками. Так, до одного розряду він відносив слова писал і зелен, оскільки вони змінюються за родами, але не за відмінками, а слова депо, писать, хорошо, ах об'єднував в один клас як такі, що не змінюються.