ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 26.11.2019
Просмотров: 418
Скачиваний: 1
Стосовно ж співвідношення риторики та філософії відомий римський оратор відмічає, що філософія - це найважливіша частина освіти оратора, але частина. Він вважає, що в Римі настали часи для створення ідеального освіченого оратора, оратора-політика, який був би одночасно й філософом. З цього приводу Цицерон пише:
"Якщо мова йде про те, що насправді прекрасне, то пальма першості належить тому, хто і вчений, і красномовний. Якщо ми погодимось називати його і оратором, і філософом, то й сперечатися нема про що. Якщо ж ці два поняття розділити, то філософи опиняться нижче ораторів, тому що досконалий оратор володіє всіма знаннями філософів, а філософ далеко не завжди володіє красномовством оратора; і дуже шкода, що філософи цим нехтують, бо воно, думається, могло б слугувати завершенню їх освіти"2.
Таким чином, давню суперечку між риторикою та філософією Цицерон вирішує на користь риторики, його філософія - це філософія під знаком риторики.
12.Етапи історії слов’янської риторики. Українське красномовство. Широко відомі слов’янські кощуни, апофегми (повчальні вислови), які згодом формуються під впливом Візантії, особливо, через дуалістичні християнські секти манихеїв та богомолів, де за основу брався зороастризм, що, по суті, було поєднанням християнства і язичництва. Слов’янський народ єдиний серед індоєвропейців, який взяв назву верховного божества не Д’яус, Див, Деус чи Теос, а – “Бог” (від іранського Бхага: – бог, “що роздає і щастя”).
Класична вітчизняна риторика “розпочинається” також з дій автора (inventio): вибір теми, авторської позиції та тих дій, що реалізують завдання промови.
Тема передбачає визначення межі теми, її формулювання, збір і накопичення матеріалу, його обробка та відбір головного (основна думка, ідея). Тему вибирає сам автор, але підказує її життя. Життя, як переплетіння подій, називають ситуацією, тобто життєвою ситуацією. Відомі і вимоги до теми: цікава, важлива, відома аудиторії та автору, ясна, конкретна, підпорядкована змісту (тексту). Тема передбачає і наявність проблеми, боротьбу позицій, дискусію, полеміку тощо. Тема може передбачати і її поділ, тобто мікротеми (абзаци, речення). За змістом: широка, вузька. Широка тема вирізняється за своїм обсягом, вузька – спеціальним змістом. Тема може бути розкрита чи не розкрита. Якщо тема розкрита, то відзначають обізнаність автора та істинність фактів. Останнє і визначає якість промови (тексту). Вихід за межі теми повинен бути обґрунтованим, оправданим (не різким, не хворобливим тощо).
Слід відмітити, насамперед, що слов’янська риторика розвивалась у руслі європейського світогляду, знаходячись під впливом найближчих сусідів-слов’ян. Підтвердження цього ми знаходимо у релігії, мистецтві, природничо-науковій думці наших предків. Так, прийоми риторики опановували політики та судочинці, літератори та богослови. Інформація, що мала бути донесена до слухача, вимагала “красної словесності”: повинна була бути не тільки важливою, але і привабливою. Риторику тісно пов’язують з проблемою соціалізації людини, політизацією суспільства, тобто з його соціальною структурою.
Виживання у природному середовищі вимагало, переважно, фізичних затрат на первинних етапах розвитку суспільства. Мистецтво, релігія, природознавство, культура в цілому свідчать про важливу роль людського розуму. Звичаї, а потім традиції, ритуал, культ – все стверджувало особливу силу – силу слова (Логос, Слово, Дух тощо), поєднуючи фізичний примус і переконуюче слово. Вже стародавні люди розуміли велику силу слова, особливо, його сугестивну силу. Саме останньому відводилась його містична (втаємничена) сила, що найчастіше пов’язувалась з вірою, релігією тощо. Носіями таких знань могли бути жерці, тобто служителі певних культів, що отримували і певну посвяту (освіту).
Красномовство могло включати як прості (розважальні, наприклад) так і ритуальні промови, хвалебні оди та гімни, що формували так звану епічну прозу та поезію. Соціальний побут формував попит на відповідну мовленнєву культуру, формуючи усталені правила та вимоги для кожної соціально-історичної доби.
Найближчим для нас періодом розвитку красномовства, що тісно пов’язується з появою писемності, є Стародавня Греція (Еллада). Цей період ще характеризується розпадом (занепадом) синкретичного міфологічного світогляду, на зміну якому приходило нове світобачення. Основною ознакою античної епохи є вихід (поширення) храмової культури (культури жерців) у широкі маси населення, задаючи цим і новий просвітницький спалах. Основній масі населення у нових історичних умовах була потрібна освіта, тобто нові суспільні відносини формували нові вимоги до членів суспільства (громадян). Об’єднання суспільства завжди відбувається на нових засадах: ідеологічних, політичних, економічних тощо. Красномовство, на своєму початковому етапі, виражало природну мову, мову як соціальну потребу у спілкуванні. І лише на певному етапі формується як специфічна (спеціальна) галузь духовного пізнання (ритор – гр. “оповідач”), а звідси і риторика (реторика). Як наука, вона формується у галузь, що вивчає засоби підсилення емоційного впливу художнього, ораторського слова.
Зрозуміло, що первинною сферою її застосування були торгівля і політика. Риторичні знання були не просто ознакою освіченості, а вимогою освіченості, тобто риторика як навчальна дисципліна визнавалась необхідною. Особливого розвитку красномовство набирає у судочинстві (майстерна промова могла переважити всі докази). Розвиток судової риторики вимагав і протилежного: фальсифікувати (спростувати) промову (промовця). Саме це породжувало і супротив такому красномовству, оскільки на перше місце виходив не зміст, а форма слова.
Суттєвому поширенню риторики серед слов’янських народів сприяла, насамперед, християнізація слов’ян. Цей період співвідноситься з Середніми віками розвитку і західноєвропейської культури (апологетика та патристика). Носіями красномовства тут виступали богослови, поширюючи, водночас, античну культуру в цілому. Перші університети включили риторику у “сім вільних мистецтв”.
Зрозуміло, що слов’янське красномовство, вбираючи візантійсько-античну культуру, розвивалось власне і на своїй культурно-історичній основі, тобто християнізація надавала риториці особливих рис, формуючи змішаний стиль християнського монотеїстичного бачення світу.
Щодо історії власне праукраїнського слов’янства, то саме цей регіон планети був заселений навіть у льодовиковий період, тому можна стверджувати, що Україну населяли люди вже біля 150-100 тис. років тому. Тобто йдеться про Стародавню Україну. На її території, на думку вчених, виникала гостріша потреба приручення тварин, окультурення диких рослин тощо. Вважають, що населення України було однією з основних груп індоєвропейських народів (пізніше – слов’ян), тому і мова визнається найстарішою, тобто старшою від грецької, латинської чи інших арійських мов.
Виділяють такі культури:
а) Трипільська (IV-II тис. до н. е.),
б) Білозерсько-кіммерійська, білогрудівська, лебедівська тощо (XII-X ст. до н. е.),
в) Зарубинецька (кінець III ст. до н. е.),
г) Черняхівська (II-V ст. н. е.),
д) Пенківська, празька (корчацька) – V-VII ст. н. е.,
є) Київська (друга четверть I тис. н. е.).
Так, тут формувались і розпадались Кіммерія, Скитія, міста-держави Північного Причорномор’я, Сарматія, держави антів, славенів, венедів, русичів тощо. Астрально-космічна символіка свідчить, що праукраїнська культура має і свої витоки, свою міфологію, які формувались землеробською культурою, тобто практикою господарської діяльності.
13. Риторичні закони та їх характеристика:
Концептуальний( Концепція слово багатозначне. У даному контексті будемо вживати його в значенні основна думка, керівна ідея. Щоб виконати вимоги цього закону, потрібно знайти, що сказати, систематизувати матеріал, всебічно проаналізувати предмет промови і сформулювати основну ідею повідомлення. Концептуальний закон вимагає: - виділити в промові головне; - відокремити його від другорядного; - дотримуватися послідовності викладу; - передбачити вплив предмета мовлення на аудиторію);
закон моделювання аудиторії( закон моделювання аудиторії, тобто тієї сукупності слухачів, перед якими доведеться виступати. Про слухачах треба знати: соціально-демографічні характеристики (стать, вік, нац.состав, рівень освіти); індивідуально-особистісні хар-ки (образ мислення, тип поведінки).;
стратегічний(стратегічний закон риторики вимагає від оратора встановити цілі мовленнєвої діяльності (навіщо кажу?); суперечності в досліджуваних проблемах та шляхи їх вирішення; головна теза виступу; власну позицію);
тактичний(тактичний закон вимагає від оратора зацікавити аудиторію, викликати слухачів на роздуми, вивести їх на рівень обговорення предмета мовлення);
мовленнєвий(формування тексту промови, вдосконалення мовленнєвої майстерності, знання багатств рідної мови, уміння їх використовувати);
ефективної комунікації(закон ефективності комунікації вимагає системних дій. Оратор повинен керувати своєю поведінкою (вміння «тримати себе в руках»), вміти керувати аудиторією, утримувати її увагу до кінця виступу. Нарешті - вміти коректувати підготовлений текст по ходу виступу);
системно-аналітичний(системно-аналітичний закон вимагає від оратора вміння оцінити власний виступ - самоаналіз, рефлексія; уміння аналізувати і оцінювати мовленнєву діяльність інших ораторів, тобто вміння бути слухачем, бо процес спілкування - процес двосторонній. Ці вміння у міру накопичення досвіду допомагають удосконалювати майстерність своїх публічних виступів).
14. Етапи підготовки ораторської промови. для того, щоб виступ був вдалим, яскравим, переконливим, необхідна попередня підготовка до нього. Алгоритм останньої можна визначити так: вибір теми — формулювання мети — складання плану — збирання матеріалу — робота над конспектом — репетиція.
15.Структура
ораторського виступу.
Найпоширенішою
структурою мови є структура, що складається
з вступу, основної частини і висновку.
Композиція виступу змінюється в
залежності від теми, мети, складу
аудиторії.
Публічний
виступ обов'язково повинне мати продуману
структуру, що містить певну послідовність
частин. Це необхідно для зручності, як
оратора, так і слухачів. Оратору зручно
переходити від теми до теми, слухачам
зручно сприймати інформацію, розбиту
на частини і запропоновану ним у
певнійпослідовності.
Структура -
це складові частини виступу та їх
розташування відносно один одного.
У
вступі зазвичай ставиться проблема,
повідомляється основна думка;
в основній частині наводяться аргументи
та докази;
в ув'язненні підводяться підсумки,
повторюється головна думка, міститься
заклик до аудиторії.
У
вступі розрізняють зачин (мета -
підготувати аудиторію до сприйняття,
змусити слухати, привернути увагу) і
зав'язку (мета - пояснити тезу, заінтригувати
постановкою проблеми, показати
актуальність обговорення питання).
Основна
частина містить аргументацію
тези.
Висновок
може включати нагадування (мета - нагадати
основну тезу, повернутися до вихідної
проблеми), узагальнення (мета - сформулювати
словами узагальнюючий висновок) і заклик
(мета - викликати реакцію
слухачів).
Найважливішою
вимогою, яким повинна задовольняти
будь-яке публічне виступ, є наступне: в
ньому повинна виявлятися структура
(логіка), зрозуміла слухачам
16.Предмет і зміст усного публічного виступу. Вибір теми. Збір матеріалу.
Визначення
теми
Підготовка до будь-якого виступу
розпочинається з визначення теми
промови. При цьому можливі різні ситуації:
або пропонують виступити з певною темою,
тобто тема є заданою, або тему виступу
ви обираєте самі. В першому випадку
оратору необхідно лише конкретизувати
її. Складніша справа — визначити і
сформулювати свою тему виступу.
Інколи тему промови підміняють її
об’єктом. Наприклад, пропозиція
висловитися про сучасну українську
культуру не є власне темою. Це саме
об’єкт уваги. Бо ж культура — поняття
широке: його становлять і науковість
викладання, і потреба слухачів у
матеріалі, і висвітлення окремих галузей
(література, живопис, музика тощо).
Перелічені конкретні питання — це
тематика, що відбиває в своїй сукупності
багатогранний і складний об’єкт уваги.
Тема завжди конкретна, стосується одного
питання. Інша справа, що слід виділяти
в межах однієї теми ще й так звані
підтеми. Наприклад, лекцію про екологічну
чистоту середовища можна розвивати на
таких підтемах, як чистота повітря,
чистота води, чистота продуктів, соціальна
та особиста гігієна людини тощо. Всі ці
моменти слід добре продумати. Коли
промовець не уявляє, що конкретно він
хоче сказати, не варто розраховувати
на позитивний результат.
Обираючи тему, перш за все потрібно
виходити із свого особистого досвіду,
а також знань по цій темі. Окрім того,
важливо, щоб тема являла інтерес для
вас і ваших слухачів.
Отже, при визначенні теми виступу
потрібно враховувати наступні моменти:
1. Обирайте тему, яка відповідає вашим
пізнанням і інтересам.
По-перше, подумайте про ті галузі знання,
в яких ви маєте особливий досвід або
теоретичну підготовку. По-друге,
поспілкуйтесь на яку-небудь цікаву тему
зі своїми товаришами чи друзями. По-третє,
зверніться до книги. Продивіться
довідники, свіжі журнали і газети.
2. Підбирайте доречну тему.
Настрій аудиторії залежить від місця
і часу. В аудиторії він один, в приватному
житті — інший. В побутовій ситуації
слухачі сприйматимуть як досить природну
річ те, що в аудиторії їм може здатися
нецікавим, смішним, шокуючим.
3. Обирайте тему, яка відповідає
аудиторії.
Тема повинна бути досить цікава, досить
важлива, досить зрозуміла для слухачів.
Для того, щоб вирішити, чи буде вона
відповідати цим вимогам, необхідно мати
уявлення про рівень знань слухачів, їх
виховання, вік, особливі інтереси.
Обравши тему, потрібно подумати про її
формулювання.
Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай
її формулюють словом або фразою, які
вказують характер питань, що підлягають
обговоренню.
Назва промови повинна бути ясною, чіткою,
по можливості короткою. Вона повинна
відображати зміст виступу і обов’язково
привертати увагу слухачів. Вдала назва
теми виступу певним чином налаштовує
аудиторію, готує її до сприйняття
майбутньої промови.
Довгі назви, які включають незнайомі
слова, відштовхують слухачів, іноді
викликають негативне відношення до
виступу.
Слід уникати і дуже загальних назв.
Загальні назви потребують висвітлення
багатьох питань, а це ораторові не завжди
під силу. Тому серед слухачів будуть
невдоволені, бо вони не отримають
відповіді на питання, які їх цікавлять.
Існують такі поняття, як тема “розкрита”
та тема “не розкрита”. Тема “розкрита”,
коли матеріал їй відповідає, коли основна
думка промовця зрозуміла, коли вона
доведена. Бажано, щоб тема мала точки
зіткнення з іншими темами, апелювала
до вже відомого слухачам.
Збирання матеріалу
Якщо зміст промови взято не тільки з
особистих переживань, матеріал можна
добирати з багатьох джерел. Прочитайте
не одну, а декілька журнальних статей,
зберіть інформацію не з однієї, а з
декількох з них. Розкрийте точки зору
різних авторів, зіставте їх. Поспілкуйтеся
з оточенням, запишіть думки і факти, що
приходять в голову і про які прочитали.
Отже, наступний етап підготовки публічного
виступу — підбір матеріалів для
ораторської промови.
Існує чотири основних джерела накопичення
матеріалу: 1) особистий досвід; 2) роздуми
і спостереження; 3) інтерв’ю і бесіди;
4) читання. Не обов’язково використовувати
завжди всі перелічені джерела, але при
всіх умовах необхідно обмірковувати
питання і обов’язково заглядати в
книжки.
В методичній літературі визначені
основні джерела, з яких можна черпати
нові ідеї, цікаві дані, факти, приклади,
ілюстрації для своєї промови. До них
відносяться:
- офіційні документи;
- наукова, науково-популярна література;
- довідникова література: енциклопедії,
енциклопедичні довідники, довідники з
різних галузей знань, лінгвістичні
довідники, бібліографічні покажчики.
Ці джерела доцільно використовувати
для дискусій, тематично обмежених і
базованих на загальновизнаних авторитетних
даних;
- художня література;
- статті з газет і журналів. Для поточної
інформації можна користуватися статтями
зі звичайних журналів. За більш свіжою
інформацією і за матеріалом з питань,
що мають місцеве значення, потрібно
завжди звертатися до газет, хоча зібрані
в них дані менш надійні і солідні, ніж
дані, які містяться в книгах або
журналах;
- результати соціологічних досліджень;
- статистичні дані. Обсяг даних, які є в
цих посібниках, не може не вражати.
Щоб виступ вийшов змістовним, краще
використовувати не одне джерело, а
декілька.
За етапом збирання настає обмірковування
матеріалу, встановлення зв’язків,
коментування. В цілому це можна назвати
“інкубаційним періодом”. До нього
відносяться перевірка фактів і уточнення
думок, їх підпорядкування.
Передумовою плідної підготовки є
виділення найкращого часу для роботи,
який у кожного індивідуальний.
Внутрішніми передумовами плідної
підготовчої роботи є:
- самоопитування (“В чому причина, яка
дія факту?”, “Яка суть, головна думка
того, що я повинен повідомити?” і т.ін.).
Постановка питань самому собі є засобом
активізації думки. Якщо є запитання, то
існує і відповідь;
- чередування станів — роздуми вголос
і прослуховування “внутрішнього
голосу”. Обравши час, ми звертаємось
“в себе”, потім знову висловлюємо наші
думки уже вголос. Ця зміна станів зазвичай
веде до з’ясування думки;
- терпляча, систематична робота над
текстом, поєднання частин, раціональна
організація матеріалу і ефективна
розробка визначень. Регулярна робота
веде до більшого успіху.
17.Текст виступу та його параметри. Початок виступу. Логічність розвитку теми. 18.Способи завершення промови. Тема, вид і цільова установка промови.
19.Логічна та мовленнєва культура оратора.
20. Композиція і стиль виступу оратора.
21.Взаємодія оратора з аудиторією. Полемічне мистецтво оратора.
22 Поняття мовної особистості. Мовна особистість — індивід, який володіє сукупністю здатностей і характеристик, які зумовлюють створення і сприйняття ним текстів, що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності.
Поняття «індивідуальний стиль спілкування» передбачає мовну особистість. Саме особистість, — зауважує російський мовознавець І. Сусов, — володіє мовленнєвою ситуацією; вона може піднятись над обставинами спілкування, спрямовувати в необхідному напрямку розвиток дискурсу. Включена в дискурс, вона водночас творить його. А це означає, що в дискурсі втілюються темпераменти, здатність до здійснення певних видів діяльності, зокрема комунікативної, домінуючі почуття і мотиви діяльності, індивідуальні психологічні особливості тощо. Людина входить в комунікацію як особистість з усіма властивими їй рисами.
23.Особистість оратора: манери (Досвідчені оратори знають: якщо вдалося завоювати симпатію слухачів, то підтримувати її під час промови вже легше. Психологічно слухач обмежений, він віддав частину своєї свободи на час промови оратору. Тому слухач має право розраховувати на відповідну віддачу промовця. Якщо той триматиме себе скуто, нерішуче, байдуже, а то і ніби вибачаючись за свою місію, то це може викликати лише розчарування. Слухачі очікують на увагу, вони бажають відчути довіру і близькість оратора до них. Оратор повинен створювати в аудиторії атмосферу довіри і в той же час — ділову обстановку. З аудиторією має бути встановлений тісний контакт), зовнішній вигляд (Зовнішній вигляд оратора – це те, що впадає у вічі слухачам відразу, як тільки він постає перед ними. Зовнішні дані оратора якщо і не завжди допоможуть, бодай не повинні зашкодити. Важко вимагати від кожного оратора довершеної статури. Але постаючи перед аудиторією, ви повинні бути впевнені, що ваш зовнішній вигляд відповідає вимогам слухачів і обстановці. На службовій нараді або профспілкових зборах навряд чи треба бути чоловікам у краватці метелику, а жінкам — у вечірній сукні. І викладач не вимагає від студентів, які прийшли на лекційне або практичне заняття, бути
вдягненими по-святковому. Але неохайність і недбалість в одязі можуть зашкодити. Зачіска має бути в порядку, руки і нігті – чисті, взуття – начищене, сукня чи костюм – випрасувані), міміка, жести (Жест — рух голови, тіла, руки або ноги, який візуально виражає те, що в мові передається словами. З цього випливає, що жести мають доповнювати мову і не виражати нічого іншого, крім того, про що говорить промовець. Правильні жести — природні і синхронні з нашою мовою. Штучні ж, як правило, вражають своєю неприродністю. Якщо ви надто багато дбатимете про їх доцільність, то скоріше саме тоді вони виглядатимуть неприродно.Жестикуляція завжди загострюють увагу слухачів. Якщо промовець не робить ніяких рухів, то ува¬га слухачів послаблюється. Але чи варто вправлятися в жестикуляції? Мені здається, що ні. Оратору не потрібно зловживати жестикуляцією, можливо, навіть відучитися від деяких зайвих жестів. Іноді промовці роблять такі жести й рухи тіла, які своєю неприродністю й незвичністю впада¬ють у вічі і привертають увагу слухачів. Ті перестають слу¬хати промовця і починають стежити за його жестами. Жести мають супроводжувати й доповнювати усне слово. Але вони не повинні привертати до себе більшу увагу, ніж сама мова. Однак уміння управляти собою, своїм емоційним станом, оскільки саме останнім зумовлюється часто надмір¬на жестикуляція людини, не означає, що треба взагалі уникати жестикуляції. Адже брак жестів у промовця справляє враження неприродної нерухомості. Йдеться в даному разі про те, що треба лише контролювати свої жести, уникаючи сторонніх, неприродних жестів, які притягують до себе над¬мірну увагу)