Этика.doc

Добавлена: 08.02.2019

Просмотров: 867

Скачиваний: 1

ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.

20


1. Виникнення етики як науки та її місце в системі філософського знання. Вплив етики на формування та розвиток моральності особи.

Слово «етика» виникло з давньогрецького «ethos», яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцезнаходження, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Античні філософи Емпедокл (прибл. 490 — прибл. 430 до н.е.), Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.) використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об"єктивного світу, людини.

Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384—322 рр. до н. є.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник «ethicos» — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав «ethice» (етика). Так у IVст. до н.є. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.

Етика — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з"ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує сусп-політ, псих механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.

Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.

На рівні буденної свідомості надто поширеним є ототожнення моралі з етикою. Однією з причин їх не розрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлене в їх свідомості, з реальним, а не представлене — з неіснуючим. Цю точку зору намагаються аргументувати твердженням про недоцільність роздвоєння світу. Проте філософія (етика є філософською наукою) допомагає усвідомити те, що пізнаване (в цьому разі — мораль) принципово відрізняється від знання про нього (етики) за способом буття. Пізнаване існує об"єктивно, а знання про нього — суб"єктивно, тобто у свідомості. Відрізняється пізнаване від знання про нього і за змістом, щоправда не принципово: пізнаване має безліч властивостей, а його теоретична модель репрезентує лише деякі з них, у кращому разі — загальні та істотні, що є підставою для визнання пізнаваності світу, зокрема й морального феномену. Однак найдовершеніші знання моралі та розуміння глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль.

Щоб збагнути сутність відношення моралі й етики, необхідно взяти до уваги: якщо в судженнях моралі моральні поняття, наприклад “добро”, “зло”, виконують роль логічних присудків (предикатів), тобто відомого, то в етиці вони посідають місце логічних підметів (суб"єктів), тобто невідомого. Приклад моральних суджень: “Правда є добро”, “Брехня є зло”. Приклад етичних суджень: “"Добро" — категорія етики, яка .”, “"Зло" — категорія етики, яка .” Отже, судження етики часто є дефінітивними, тобто судженнями-визначеннями. Однак те, що в системі моралі вважають відомим і завдяки чому будь-який вчинок людей набуває визначеності, в системі етики розглядають як невідоме, що потребує відповідного дослідження.


З"ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада, цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред"являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.

2. Предмет етики: історія формування.

Історія розвитку етичної думки налічує майже 26-віко-вий період свого існування. Викристалізовуючись із великої багатоманітності відображеної в людській думці моральної практики, етична думка поєднується з теоретичним осягненням моралі як особливого соціал. явища. Зауважимо, що процес становлення етичної думки пов'язаний з рядом труднощів, урахування яких важливе при аналізі історико-етичного матеріалу.

Первісна злитість людського світосприймання тісно переплела конкретно-практиковану мораль з ідеальними уявленнями про її сутність, місце в життєдіяльності суспільства, значення для кожної людини. Більш того, на ранніх етапах свого розвитку мораль була невіддільною від панівних у суспільстві міфів і ритуалів, традицій і фольклору, обов'язків індивіда перед Богом і своєю спільністю. Тут етична думка репрезентована в численних зводах законів ранніх держав, найдавнішої словесності — епосі, «літературі мудрості», фольклорних формах, текстах священних релігійних книг. Разом із тим не лише мізерність, фрагментарність, а й, головним чином, недостатня виділеність самого предмета (моралі) не дає можливості кваліфікувати розглядуваний матеріал як власне етичний.

Саме в соціальній і пізнавальній ситуації вирішення практичних моральних проблем набуває статусу теоретичної проблеми, тобто формується в предмет етики як учення про моральні цінності та норми, про морально належне в людській життєдіяльності. Інакше кажучи, в ході соціального та морального розвитку людства вимальовується лінія власне етичної думки, що існує нарівні й паралельно з раціонально відображеною моральною практикою.

Епіцентром такого типу відношення, в тому числі й проблем моральності, виступала свого часу грецька культура. Що ж до становлення філософської психологічно-морально орієнтованої думки в культурах Стародавнього Сходу, то воно значною мірою характеризувалося тією синкретичністю всієї системи духовної культури, що була притаманна традиційним суспільствам. Усі основні давньосхідні вчення (конфуціанство, даосизм, буддизм) були водночас і релігією, й наукою, й філософією, й етикою. Вичленити останню з цієї цілісної системи надзвичайно складно хоча б тому, що обґрунтування етики невіддільне від філософсько-релігійного світобачення.


Попереджаючи змістовний розгляд основних результатів історичного розвитку етичної думки, слід підкреслити ще одну суттєву для даного аналізу обставину. За всієї виокремленість етики в самостійну стосовно моралі пізнавальну галузь, етичні системи були позначені відбитком епохи, класу, особистості.

По-перше, це існуючі надіндивідуальні механізми наукової діяльності, що відображають соціокультурну детермінацію в ту чи іншу епоху (наприклад, «панівний стиль мислення», «глобальні схеми мислення» і т. п.).

По-друге, це панівні ідеологічні уявлення, котрі освячують як само собою зрозумілі існуючі соціальні умови: історично-конкретний тип суспільних відносин, що породжує конкретно-історичний тип особистості та форми буття людини (це відображено, наприклад, в ідеологічному прийнятті Арістотелем рабства як норми).

По-третє, це елементи раціоналізації морал свідомості, морал уявлень самого мислителя як безпосереднє відбиття конкретно-історично моральної свідомості в теоретичній.

В кінцевому підсумку врахування конкретно-соціальної залежності змісту етичних учень дає можливість здійснити історичну систематизацію та виділення трьох основних етапів в історичному розвитку етичного знання з точки зору зміни основних соціальних і пізнавальних параметрів. Йдеться про три періоди в розвитку етичної думки: античності, середньовіччя, Нового часу, що відображають розвиток етичного знання й характеризують його становлення в системах духовного виробництва соціально-історичних епох. Властива їм якісна визначеність культури, її статусу в системі панівних соціальних відносин своєрідно забарвлює теоретичні вирішення основних філософсько-етичних проблем.

3. Мораль як форма суспільної свідомості. Сутність моралі, її структура та функції.

Сутність і особливості моралі. У всі часи вчені по-різному тлумачили сутність моралі:

- як досвід житейської мудрості;

- як школу виховання людини, навчання її доброчесності;

- як виконання божественних заповітів, що забезпечують безсмертя особистості;

- як вищу насолоду, вдоволеність індивіда своєю поведінкою;

- як найкоротший шлях до щастя;

- як самоцінне служіння честі;

- як виконання незаперечного обов’язку;

- як інструмент збереження порядку в суспільстві;

- як забезпечення чесності у взаєминах людей;

- як вимогу суспільної користі;

- як викриття банальної, несправедливої дійсності, «суд над життям» і собою;

- як служіння ідеалу;

- як засіб взаєморозуміння і згуртування людей;

- як особливий засіб пізнання;

- як визначення вищого сенсу людського життя тощо.

Мораль є системою поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. Її основу становлять переконання, звичаї, традиції, громадська думка. Вона охоплює всі сфери суспільного буття: ті, що регулюються державою і ті, які держава чи громадські організації не регулюють.


Мораль – система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості.

Мораль є свідченням певного рівня розвитку, духовної зрілості людини, характеру її відносин з іншими людьми і світом.

Основні функції моралі

Кінцевою метою функціонування суспільства є формування людини як цілісної, всебічно розвиненої особистості. Цю роль виконує насамперед мораль. Яка ґрунтується на принципі, згідно з яким людина є найвищою цінністю.

Регулятивна функція. Цю функцію здебільшого вважають головною, доводячи, що основний зміст моралі становлять відповідні вимоги (норми, правила, приписи). Саме завдяки їм мораль виконує регулятивну роль.

Комунікативна. Справжнього морального значення будь-який вчинок людини може набути тільки в міжособистісних стосунках, у контексті спілкування. Змістовність спілкування людей значною мірою залежить від рівня їх моральної культури, яка виявляється у доброзичливості, взаємоповазі, приязні.

Пізнавальна функція. Завдяки моралі індивід одержує перші уявлення про норми поведінки, які пред’являє йому суспільство (не тільки інформацію про норми, а й про те, як ними керуватися), про добро і зло, честь і гідність тощо.

Виховна функція моралі. Завдяки моралі здійснюється передавання досвіду попередніх поколінь, формуються уявлення індивіда про добро і зло, гідність, честь, справедливість, що сприяє його самовдосконаленню, виробленню практичних навичок жити і діяти згідно з вимогами суспільства.

Орієнтуюча функція моралі. Мораль збагачує людину не просто знаннями об’єктів самих по собі, а й орієнтує у світі культурних цінностей, допомагає ставитись до них диференційовано, віддаючи перевагу вищим цінностям, які відповідають її потребам, інтересам і смакам.

Мораль як універсальний регулятор поведінки людини, відносин між людьми виконує найрізноманітніші функції, які обумовлюються сферою, характером вияву життєдіяльності особи, соціальних груп, суспільства.

4. Сутність і структура моральної свідомості.

З огляду на те, що в науковій літературі, а також у публіцистиці ми досить часто зустрічаємо поняття "свідомість", у різних варіантах - "наукова свідомість", "релігійна свідомість", " моральна свідомість", треба пояснити, що мається на увазі, коли ми вживаємо термін "моральна свідомість".

Свідомість людини - це ідеальне відображення і впорядкування реальності, і за своєю природою вона є цілісною. Але коли йдеться про людські вчинки, про моральні відносини, які являють собою специфічну реальність , хоч вона і не існує поза реальністю, як такою. То варто мабуть говорити і про специфічну ділянку людської свідомості, яка є ідеальним відображенням і впорядкуванням цієї специфічної реальності, власне моральної.

Оскільки моральна свідомість є вищим рівнем внутрішньої обумовленості відношення до реального життя, до цінностей, до мотивів діяльності, можна сказати, що моральна свідомість являє собою ідеальну, суб'єктивну сторону моралі. Моральна свідомість формує поняття (найбільш загальні з них називаються категоріями), які відіграють важливу роль у духовному освоєнні різних сторін навколишнього світу, виконуючи, з одного боку, роль інструмента пізнання, а з іншого являє собою певний рівень, ступінь пізнання. Специфікою поняття моральної свідомості є те, що вони по-своєму відображають моральне життя особи і суспільства. Ці ж поняття використовуються і для оцінки найрізноманітніших вчинків, що мають моральний характер. Це такі поняття як добро і зло, обов'язок, совість, честь, гідність і ін.


Структура моральної свідомості досить складна. Найперше, про що треба говорити при теоретичному розгляді моральної свідомості - це норми, вимоги, що регулюють відносини, поведінку людей.

Моральна норма - це найпростіша форма моральної вимоги, яка має обов'язковий характер і слугує приписом або забороною поведінки певного типу ("не убий", "не кради", "говори правду" тощо). Можна сказати, що норми це певні еталонні зразки загально прийнятої дії і світовідношення. Поряд із моральними нормами важливе місце у моральній свідомості посідають моральні принципи - найбільш загальне обґрунтування існуючих норм і критерій вибору правил поведінки. У принципах досить чітко виражені універсальні формули поведінки - справедливість, працелюбність, гуманізм, патріотизм тощо. У реальному житті моральні принципи досить часто поєднуються з певною ідеологією, а тому можуть перетворитися на знаряддя тиску на інших людей з позиції інтересів конкретних соціальних груп. Та й у житті ми можемо зустрітися з ситуацією, коли людина, яка сама жорстко виконує моральні принципи, спонукає чи примушує інших дотримуватись цих же принципів . Така позиція яку називають ригоризмом, не має відношення до моралі. Ще одним важливим структурним компонентом моральної свідомості є цінності. Цінності являють собою зміст норм. Це не просто зразки поведінки і світовідношення, а взірці, так би мовити, "у чистому вигляді", які виокремлюються як самостійні явища і визнаються у якості орієнтирів. "Добро", "гідність", "любов", "справедливість" тощо - це цінності вищого порядку.

Цінності не можна зводити до норми, вони завжди більше за неї. Норми без цінностей перетворюються на механічні, безглузді правила. Цінності примушують людину не просто наслідувати еталон, а прагнути до вищого. Моральною цінністю або "антицінністю" можуть бути різні прояви людського існування.

Разом з ускладненням моральних відносин, розвитком духовної культури і, звичайно теорії моралі, понятійний апарат моральної свідомості змінюється, стає більш змістовним. Проте, у центрі етичних досліджень завжди стоять так звані "вічні" проблеми людського існування, тому, що мораль звернена до проблем відносин людини і світу, відносин індивіда із ближніми і дальніми. Тому засадничі поняття моральної свідомості і етики суттєвих змін не зазнають і їх кількість відносно стабільна- добро, зло, обов'язок, совість, честь, гідність, справедливість, сенс життя, щастя.

5. Моральна свідомість і моральна практика: проблеми взаємодії та взаємозв’язку.

Моральна свідомість

Мораль не існує поза свідомістю, адже людські вчинки не отримали б морального виміру, якби людина не була здатна усвідомлювати їх суть, співвідносити їх з власними уявленнями про добро і зло, належне і справедливе, із власним сумлінням.