ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.03.2024
Просмотров: 61
Скачиваний: 0
5) адміністративно-територіальні одиниці не володіють політичною самостійністю;
6) у міжнародних відносинах виступає як один суб’єкт.
Деякі унітарні держави включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні — це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами чи унітарними державами з елементами федералізму. Автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності.
Федерація – це складна союзна держава, частинами якої є державні утворення, що володіють суверенними правами.
Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела та ін.):
1) наявність єдиної території, що у політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з територій – суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний розподіл;
2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб'єктів;
3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів;
4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
6) можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);
7) суб'єкти федерації не є суб'єктами міжнародного права, однак у договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний з її суб'єктів. .
Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, що об'єдналися для досягнення певних цілей (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система і т.д.) при збереженні в інших питаннях повної самостійності. Через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія.
Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворюються у федерацію.
Державний режим – це різновид політичного режиму, який має домінуюче місце в суспільстві та являє собою сукупність способів, прийомів, методів здійснення державної влади в суспільстві, що відображають її характер з точки зору співвідношення демократичних і антидемократичних засад.
З врахуванням ступеню розвитку політичної демократії та реального політико-правового статусу особи, сучасні державні режими поділяються на: демократичні й антидемократичні.
Демократичний режим – режим, при якому державна влада здійснюється з дотриманням прав людини, із забезпеченням можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути. Розрізняють наступні його види: ліберально-демократичний, консервативно-демократичний та радикально-демократичний.
Антидемократичний режим – режим, при якому державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення прав людини, коли забороняється легальна діяльність опозиції. Розрізняють наступні його види: авторитарний і тоталітарний.
Для авторитарного режиму характерні: порушення прав і свобод людини; формування уряду особою (групою осіб), що захопила владу; звуження чи припинення можливості громадян і їхніх об'єднань впливати на управління державою; відсутність виборності державних органів; зосередження реальної влади в руках групи осіб або однієї особи; заборона діяльності опозиції; застосування політичних репресій.
Тоталітарний режим — найбільш реакційна форма антидемократичного режиму, яка характеризується повним пануванням держави над особою і суспільством; забороною демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод; тотальним контролем над діяльністю громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю гласності; репресіями стосовно опозиції тощо (колишній СРСР, гітлерівська Німеччина). Існують наступній його види: расистський, фашистський, військово-диктаторський.
3. Поняття права та його функції. Норми права та їх види
Юридичне (позитивне) право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права. Юридичне право, в свою чергу, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне.
Об'єктивним правом називають сукупність усіх правових норм, встановлених державою і чинних у цій державі.
Суб'єктивне право — це право конкретної особи, яка має можливість вільно обирати для себе форми поведінки в межах закону. Зміст суб'єктивного права зводиться до того, що відповідний суб'єкт може: поводити себе певним чином; вимагати певної поведінки від інших; звертатися до держави за захистом.
Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Виділяють регулятивну й охоронну функції права.
Регулятивна функція використовується для запровадження позитивних правил поведінки шляхом закріплення наявних правил (наприклад, закріплення повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження майном) або для забезпечення активної поведінки тих чи тих суб'єктів (наприклад, покладання обов'язку сплачувати податки).
Охоронна функція призначена для вжиття заходів юридичного захисту і юридичної відповідальності і характеризується особливими засобами впливу на поведінку людей (наприклад, заборона розповсюдження наркотичних засобів, кримінальна відповідальність за крадіжку).
Право належить до соціальних норм (правил поведінки у суспільстві), що регулюють суспільні відносини між людьми та їх організаціями. Усі соціальні норми залежно від їхньої ролі й місця в системі соціального регулювання поділяються на: правові, або юридичні, моральні, релігійні, корпоративні, політичні норми, естетичні звичаї та традиції.
Право складається з сукупності правових норм (або норм права).
Норма права — це формально визначене, сформульоване або санкціоноване державою загальнообов'язкове правило поведінки, здійснення якого забезпечується силою державного примусу.
Структура норми права — це її складові: гіпотеза, диспозиція, санкція. Гіпотеза — це частина правової норми, в якій зазначаються обставини, за яких слід керуватися зазначеною нормою. Диспозиція — це частина правової норми, яка визначає, яким може або повинна бути поведінка суб'єкта права за наявності умов, зазначених у гіпотезі. Санкція — це частина правової норми, в якій зазначаються заходи державного впливу або юридична відповідальність за порушення вимог, передбачених у диспозиції. Ними можуть бути: майнова відповідальність, накладення штрафу, визнання певних дій недійсними, звільнення з роботи тощо.
За характером приписів поведінки особи розрізняють норми права:
1. Імперативні (зобов'язальні) — встановлюють для учасників суспільних відносин вимогу дотримуватися певної поведінки (наприклад, обов'язок кожного громадянина сплачувати встановлені законом податки);
2. Диспозитивні (уповноважуючі) — надають учасникам суспільних відносин право вибору поведінки в певних межах, якими вони за бажанням можуть користуватися (право особи обирати місце проживання, право на судовий захист, право на заняття підприємницькою діяльністю та ін.);
3. Забороняючі — запроваджують заборону щодо вчинення тих чи тих дій (наприклад, заборона прийому неповнолітніх на підземні та небезпечні роботи).
4. Джерела (форми) права
Джерело права – це спосіб вияву змісту і закріплення правил поведінки, що встановлюється державою.
Основними джерелами права є:
1. Правовий звичай — звичаєве правило поведінки, яке санкціонується та забезпечується державою (Закони XII таблиць, "Салічна правда", "Руська правда").
2. Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — рішення компетентного органу держави, якому надалі надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх аналогічних судових чи адміністративних справ. Ця форма права поширена в США, Великій Британії та інших країнах, де є система загального права;
3. Нормативний договір — письмовий документ, в якому загальні правила поведінки встановлюють кілька учасників договору (колективний договір у трудових правовідносинах, договір про утворення федерації тощо) Це продукт компромісу сторін, який містить правила, обов'язкові для його учасників;
4. Міжнародно-правові акти — норми міжнародного співтовариства, які за згодою держави поширюються на її території;
5. Нормативно-правовий акт — письмовий документ державного органу, прийнятий в межах компетенції цього органу. Найпоширеніше джерело права, а іноді майже єдина форма права в багатьох державах, у тому числі в Україні (закони, підзаконні акти – укази, постанови тощо).
В арабських і деяких інших країнах джерелом права залишаються мусульманські релігійні погляди. Саме вони визначають, у що мусульманин повинен вірити, що він повинен і що не повинен робити. Шаріат є основою того, що називають мусульманським правом.
5. Поняття і структура правовідносин.
Правовідносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами права, які виникають з конкретної поведінки їх учасників (суб'єктів).
Основні ознаки правовідносин:
– виникають на основі норм права;
– характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки;
– є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій;
– здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Правовідносини включають у себе такі елементи: суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин. Передумовою або підставою виникнення правовідносин є юридичні факти.