ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 144
Скачиваний: 4
1. Політичний режим: визначення та сенс поняття
Учення
про політичний режим посідає
надзвичайно важливе місце в системі
державознавства. Воно сполучає і об’єднує
у собі характеристики соціальної
сутності держави та її політичної форми.
Ось чому поняття “ політичний режим ”
є досить складним і вельми значущим
для визначення сучасної
держави.
Під політичним режимом слід
розуміти особливості політичного панування
певних соціальних сил, що здійснюється
правлячими угрупованнями, які з допомогою
спеціальних методів, засобів та заходів
безпосередньо управляють державою.
У
навчальних і наукових виданнях породжують
заперечення поширені погляди
на політичний режим тільки
як на один (поряд з формою правління і
формою державного устрою) з елементів
форми держави; на його характеристику
виключно як на сукупність методів, форм
і засобів здійснення політичної влади,
не торкаючись її соціальної основи; на
протиставлення політичного режиму державному.
Щоб
детермінувати характер державного режиму в
окремих країнах, користуються
різноманітними термінами. Йдеться
про режими :
конституційно-демократичний і одноособової
влади, ліберальний і поліцейський,
монархічний і республіканський,
парламентський і диктаторський, дво- і
багатопартійний, тоталітарний
і режим законності,
теократичний і військової диктатури,
верховенства права і расистський. Така
різноманітність пов’язана з тим ,
що в певних країнах режими відрізняються
один від одного за численними ознаками.
До них належать: методи впливу державної
влади на економічні, міжкласові,
міжнаціональні, міжконфесійні, ідеологічні
відносини; ступінь державної захищеності
особи; характер соціальної бази державної
влади; становище законності; ступінь
централізації або децентралізації і в
цілому характер організації влади;
характер партійного спектра і роль
партій, взаємодії держави з правом,
державного управління і державного
устрою тощо.
Політичний режим ,
по-перше, не може розглядатися як
відокремлений елемент форми держави,
він має значно ширший зміст. Методи, які
застосовуються пануючими соціальними
угрупованнями, містять встановлення
певних форм правління та державного
устрою, щоб полегшити здійснення
державних завдань. Згаданим методам
властиві особливості політичного режиму в
конкретних країнах. Так, безумовно,
існують відмінності у політичних режимах за
умов президентської і парламентарної
республіки, конституційної та абсолютної
монархії, унітарної та федеративної
держави. Звідси випливає висновок, що
слід погодитися з тими ,
хто розглядає політичний режим не
як елемент форми держави, а, навпаки,
вбачає у формі держави складову
частину політичного режиму .
По-друге, поняття “ політичний режим ”
узагалі виходить за межі особливостей
методів і засобів здійснення влади
і поняття “форма
держави” в цілому, тому що
має більш глибокий зміст, оскільки
характеризується, крім застосованих
державною владою засобів, ще й тим ,
які соціальні групи або прошарки
опинилися при владі. Від того ,
на яку соціальну базу безпосередньо
спирається і в чиїх інтересах діє
державна влада, залежать методи її
здійснення. Це стосується тих ,
хто безпосередньо ( політичне угруповання,
партія, суспільний прошарок, особа,
колегія) здійснює державну владу.
Методи
здійснення державної влади, що разом з
її соціальною базою становлять основу
характеристики політичного режиму ,
досить різноманітні. Більшість їх
використовується у діяльності держави
сукупно, окремі можуть превалювати. До
методів здійснення державної влади
належать організаційна і виховна робота,
застосування примусу (силового тиску),
пряме насильство (у тому числі
зовнішня агресія), заохочення, переконання,
соціальна демагогія. Держава може
спиратися на методи парламентської
боротьби, впливати на громадську думку
через засоби масової інформації,
встановлювати режим терору,
використовувати набір політичних прав
і свобод людини тощо. Державні методи
можуть бути законними (конституційними),
незаконними, загальновизнаними
(звичайними) і надзвичайними.
На
характер політичного режиму суттєво
впливає існування чи відсутність у
країні системи партій і ставлення до
них державної влади, а також
інших політичних і
релігійних угруповань. В окремих країнах
партії відсутні у зв’язку з державною
забороною на їх існування, яка може
тривати постійно (Саудівська Аравія,
ОАЕ, Йорданія) або тимчасово через
призупинення діяльності партій (Гана,
Мавританія). Однопартійність має місце
в деяких авторитарних країнах, особливо
в тих ,
що схиляються до тоталітаризму (Куба,
КНДР, КНР при режимі Мао
Цзедуна, Камерун, Габон). Поширеними є
двопартійні (США, Великобританія,
Нігерія) та багатопартійні
(Італія, Франція, Індонезія, Японія)
системи, кожна з яких має певні
різновиди.
Політичні партії
є недержавними структурами. Проте вони
суттєво впливають на
здійснення політичної (державної)
влади.
Щоб
визначити характер політичного режиму ,
слід з’ясувати, яка партія є правлячою
і в чому саме виявляється її провідна
роль. Прихід до влади нової політичної партії
так чи інакше певною мірою відбивається
на
характері політичного режиму . Тому немає сенсу відокремлювати
такі два поняття ,
як політичний і
державний режими .
Здійснення політичної влади розуміється
як державна монополія, завдяки чому
політичний режим є завжди режимом
державним.
Політичний
режим – це динамічне явище. У жодній
країні він не може залишатися незмінним.
Оскільки режим залежить від соціальної
бази і методів здійснення державної
влади, а також від характеру влади
безпосередньо пануючої групи, то зміна
кожного з цих чинників неминуче вносить
певні зміни в характер політичного
режиму або навіть може спричинити зміну
режиму. Тому ,
щоб визначити політичний режим будь-якої
країни, до уваги слід брати
конкретно-історичний етап її розвитку.
Основне значення для встановлення
характеру режиму має властива йому
соціальна база та наявність безпосередньо
владної структури. Саме від них залежать
засоби і методи здійснення влади,
властиві тому чи іншому режиму.
Усі
види політичних режимів, що існують у
різних країнах, можна розбити на дві
великі групи: режими демократичні та
режими авторитарні.
2. Авторитаризм та тоталітаризм
У
перекладі з пізньолатинської "тоталітарний"
означає "як такий, що відноситься до
цілого". Зміст тоталітаризму обгрунтував
ідеолог італійського фашизму Дж.Джентіле,
який закликав до тотального підпорядкування
людини державі і розчиненню індивіда
в політичній історії, оскільки все
людське і духовне губить цінність поза
державою. У політичну лексику цей термін
ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925
p., в якій він використовує саме поняття
"тоталітарна держава". В подальшому
опоненти фашизму вживають цей термін
в негативному розумінні - як протилежність
демократії.
Поняття
«політичний режим» — одне із
загальноприйнятих у сучасній політології.
Його застосовують щодо характеристики
способів, форм, засобів й методів
реалізації політичної влади, оцінювання
сутності держави, оскільки в межах
однієї форми правління на різних етапах
її розвитку політичне життя може суттєво
видозмінюватися. Суспільство й держава
можуть бути відкритими, закритими,
проміжними; демократичними, тоталітарними
й авторитарними; воєнізованими,
громадянськими і змішаними; клерикальними,
теократичними та ін.
Усе це зумовлює суттєві відмінності у
взаєминах між особистістю, суспільством
і державою в різних країнах, що й
позначається на своєрідності політичного
режиму, який тісніше та безпосередніше
пов'язаний із сутністю держави, ніж інші
її форми.
Політичний
режим —
система засобів і методів здійснення
політичної влади; модель, форма взаємодії
державновладних структур і
населення.
Будьякий
політичний режим визначається трьома
основними чинниками:
1) процедурами
і способами організації владних
інститутів та безпосереднім
здійсненням влади;
2)
стилем ухвалення суспільнополітичних
рішень;
3) відносинами між політичною
владою та громадянами.
Поняття
«політичний режим» охоплює порядок
формування представницьких установ,
становище та умови
діяльності політичних партій, правовий
статус особистості, права та обов'язки
громадян, порядок функціонування
каральних і правоохоронних органів,
співвідношення й регламентацію
дозволеного та забороненого.
Політичний
режим формується спонтанно, внаслідок
спільних зусиль багатьох суб'єктів
політичного процесу і не може бути
встановлений конституціями або іншими
законами. Існує багато класифікацій
політичних режимів.
Характеристики та особливості
політичних режимів політологія вивчала
впродовж кількох десятиліть. Нині вона
зосереджується переважно на
філософськополітичних аспектах
внутрішньої еволюції конкретних
режимів та процедури
переходу від одного режиму до іншого.
Найпоширенішою є тричленна класифікація
режимів на тоталітарні, авторитарні й
демократичні.
Тоталітаризм (лат.
totalis — увесь, повний) — спосіб організації
суспільства, який характеризується
всебічним і всеохопним контролем влади
над суспільством, підкоренням суспільної
системи державі, колективними цілями,
загальнообов'язковою ідеологією.
Перші
тоталітарні погляди в історії політичних
учень сягають далекого минулого.
Тоталітарними вважають теорію
давньогрецького філософа Геракліта
про необхідність загальної регуляції
суспільства, політичні погляди Платона
стосовно моделі утопічної держави.
Деякі тоталітарні моменти наявні в
політичних доктринах Г. Бабефа, А.
СенСімона, Г.В.Ф. Гегеля, Ж.Ж. Руссо.Передумовами
виникнення та розвитку тоталітаризму в
політичній практиці є індустріальна
стадія розвитку суспільства, наявність
засобів масової інформації, колективістський
світогляд, могутній державний апарат,
особливості соціальної психології
(певна ідеологічна та міжособистісна
ситуація). Причому засоби масової
інформації є необхідним моментом для
існування тоталітаризму взагалі.
Завдяки їм проводяться ідеологічна
обробка
населення,
насадження уніфікованих побутових та
загальнолюдських стандартів, нівелювання
загальноцивілізаційних та особистісних
цінностей. Критерієм тоталітаризму є
поглинання державою сфери громадянського
суспільства, відсутність
плюралізму.
Характерним для нього є
харизматичний тип лідерства з обов'язковою
опорою на репресивний апарат. Спосіб
мобілізації (модель здійснення владою
політичних рішень та залучення населення
до їх виконання) за тоталітаризму може
здійснюватись інтенсивно через створення
внутріпсихологічного ентузіазму, а
також екстенсивне — за допомогою
репресивнопропагандистського апарату.
Лідерство за тоталітаризму має переважно
індивідуалізований характер, причому
навіть найближче оточення лідера значно
дистанційоване від нього. З тоталітаризмом
пов'язаний султаністичний політичний
режим, який характеризують наявність
верховного правителя за відсутності
розмежування державної та приватної
сфер; погляд представників влади на
суспільство як на неподільну власність
правителя, члени родини якого здебільшого
обіймають провідні посади в державному
та економічному управлінні; особлива
ідеологія (найчастіше названа за ім'ям
правителя); неформальний характер усіх
державних відносин; клановість;
відсутність реальної судової влади. У
тоталітарних державах недопустимі
будьякі форми несанкціонованих дій
населення. Тоталітаризм вимагає від
людини активних виявів лояльності й
відданості режиму.
Авторитаризм —
тип політичного режиму, який характеризується
субординацією суб'єктів політичних
відносин, наявністю сильного центру,
що має концентровану владу, можливістю
застосування насильства чи примусу.
Залежно
від цілей виокремлюють різні види
авторитаризму, наприклад, авторитаризм
стабілізаційний, метою якого є збереження
існуючого ладу, чи альтернативний,
властивий країнам, які відкинули
демократичні засади розвитку суспільства.
Найчастіше авторитаризм встановлюється
в країнах, які переходять від тоталітаризму
до демократії. Характерно, що за
авторитаризму існує і громадянське
суспільство, а в самому суспільстві
чіткої регламентації зазнає переважно
політична сфера. За цього політичного
режиму в суспільстві можлива легальна
опозиція, і якщо за тоталітаризму
необхідно постійно доводити режимові
свою особисту відданість і лояльність,
то за авторитаризму відданість не
обов'язкова, головне — відкрито не
виступати проти режиму. За авторитаризму
немає уніфікованої ідеології. А через
поруйнованість репресивного апарату
та несформованість демократичних
інститутів мобілізаційні можливості
її застосування практично відсутні, а
само суспільство характеризується
вищим ступенем інертності, ніж за інших
політичних режимів. Попри те, що правлячі
структури відкриті для різних угруповань,
влада за авторитаризму сконцентрована
в руках правлячої еліти, виборча система
пристосована до рішень виконавчої
влади, демократичні принципи не є
абсолютною цінністю, значний обсяг
влади перебуває в руках силових структур,
принципи законності та конституційності
практично завжди спотворюються.
Авторитарними країнами були в різні
історичні періоди Радянський Союз та
Італія.
Поняття «демократія»
багатогранне. Його використовують на
позначення типу політичної культури,
певних політичних цінностей, політичного
режиму. У вузькому розумінні «демократія»
має тільки політичну спрямованість, а
в широкому — це форма внутрішнього
устрою будь-якої суспільної організації.
Класичне визначення демократії дав А.
Лінкольн.
Демократія —
правління народу, обране народом, для
народу.
Основними ознаками демократичного
політичного режиму є наявність
конституції, яка закріплює повноваження
органів влади й управління, механізм
їх формування; визначає правовий статус
особистості та принцип рівності
перед законом, а також принцип поділу
влади на законодавчу, виконавчу та
судову з визначенням функціональних
прерогатив кожної з них. Для демократії
характерними є вільна діяльність
політичних і громадських
організацій,
обов'язкова виборність органів влади,
розмежування державної сфери та сфери
громадянського суспільства, економічний
та політичний, ідеологічний плюралізм
(заборони торкаються лише антилюдських
ідеологій).
За демократії політичні
рішення завжди альтернативні, законодавча
процедура чітка й збалансована, а владні
функції є допоміжними. Демократії
властива зміна лідерів. Лідерство може
бути як індивідуальним, так і колективним,
але завжди має раціональний характер.
Демократичний режим характеризують
високий рівень суспільного самоврядування,
переважаючий консенсус у відносинах
між владою й суспільством. Одним із
головних принципів демократії є
багатопартійність. У політичному процесі
завжди бере участь і опозиція, яка
виробляє альтернативні політичні
програми й рішення, висуває своїх
претендентів на роль лідера. Головна
функція опозиції за демократичного
політичного режиму — визначати
альтернативні напрями розвитку
суспільства та складати постійну
конкуренцію правлячій еліті.
Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.
3. Демократичні політичні режими
Демократія
є найскладнішим типом політичного
режиму. Термін «демократія» в перекладі
з грецького (demos – народ, kratos - влада,
владарювання) означає «владу
народу».Демократія -
це така форма держави, його політичний
режим, при якому народ або його більшість
є (вважається) носієм державної
влади.
Демократія
асоціюється з свободою, рівністю,
справедливістю, дотриманням прав людини,
участю громадян в управлінні. Тому
демократію як політичний режим прийнято
протиставляти авторитарним, тоталітарним
і іншим диктаторським режимам.
Найважливішими
ознаками демократії є:
-
Юридичне визнання верховної влади народу.
-
Періодична виборність основних органів влади.
-
Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.
-
Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.
-
Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.
-
Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.
-
Підзвітність виборних органів своїм виборцям.
Основні
способи (форми) реалізації демократії.
Залежно
від того, як, яким чином народ здійснює
право на владу можна виділити три основні
способи реалізації демократії.
-
Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.
-
Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.
-
Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.