ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 09.08.2020
Просмотров: 2022
Скачиваний: 4
Термін “дисиденти” був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що незбігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився в сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утиск.ів національно-культурного життя, зростаючої русифікації. В ньому виділяють наступні основні етапи:
сер. 50-х рр. – 1968 р. – зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення;
1968 – 1976 рр. – піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля;
кінець 70-х – сер. 80-х рр. – тимчасовий спад активності дисидентського руху;
друга половина 80-х рр. – з початком перебудови – діяльність дисидентів активізується, створюються умови для національно-державного відродження.
Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60-70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни та ін.
Загалом в українському дисидентському русі, на думку сучасних дослідників, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний.
Найрадикальнішим, а тому найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Найбільш яскравими представниками цієї течії були члени Української робітничо-селянської спілки на чолі з Л. Лук’яненком. Ця організація виникла наприкінці 1950-х років на Львівщині. Метою спілки визнавався вихід України з СРСР згідно з Конституцією. Україна мала “стати абсолютно ні від кого незалежною самосиійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм.” Однак, у січні 1961 р. організацію було викрито, а її учасників засуджено на різні терміни ув’язнення.
Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) ТА Українського національного фронту (1967). Учасники УНФ, наприклад, ставили за мету утвердження самостійної Української держави, розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах. У результаті кількох чоловік було розстріляно, багатьох засуджено на тривалі строки.
Яскравими представниками цього напрямку були також історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець Б. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус, письменник Г. Снегірьов, літературний критик Є. Сверстюк та ін.
Національно-культурницький напрям був представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З. Франко та ін. і базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.
Представники правозахисного напряму виступали на захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін. Зокрема, генерал П. Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репресованого комуністичним режимом.
Окремою сторінкою в історії правозахисного напряму та і, в цілому, всьо.го дисидентського руху в Україні стала діяльність Української Гельсінської Групи (УГГ). Вона була утворена в листопаді 1976 року для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта 1975 р. Групу очолив письменник М. Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація. Її членами стали 37 чоловік – усі найбільш активні дисиденти того часу: В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Стус, І. Кандиба, Ю. Шухевич та ін. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до Конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись незалежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів. Влада вчинила погром групи. 23 чоловіки були заарештовані позбавлені волі. У неволі загинули В. Стус, О. Тихий, Ю, Литвин. Розгром групи і репресії призвели до тимчасового спаду активності дисидентського руху в Україні.
Релігійний напрям являв собою окремий різновид дисидентського руху, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін.
У своїй діяльності дисиденти використовували різноманітні форми боротьби. Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т. зв. “самвидав” – поширення безцензурної літератури. У “самвидаві” циркулювали такі визначні твори, як “Інтернаціоналізм чи русифікація” І. Дзюби, “Приєднання чи возз’єднання” М. Брайчевського, “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В. Мороза. Самвидавча література була головним джерелом інформації дисидентського руху, пробуджувала патріотичні почуття, національну самосвідомість.
Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо.
Іноді акції протесту набирали крайніх форм. Декілька осіб здійснили акти самоспалення.
Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим з них удавалося прорватися через “залізну завісу”. Більшість за такі дії опинялася в таборах і в’язницях.
Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко при цьому міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учасників арештовували.
Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися.
Взагалі, опозиційний рух влада намагалася ліквідувати за допомогою арештів, відправлення найактивніших опозиціонерів у “психушки” (психіатричні лікарні). Однак на зміну одним борцям приходили інші. Домогтися ліквідації опозиційного руху владі не вдалося незважаючи ні на які репресії.
Таким чином, завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.
Список літератури
1. Історія України / Під ред. В. А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – с.326-359.
2. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: Навчальний посібник. Видання третє. – Х.: ООО “Одисей”, 2002. – с. 425-443.
3. Король В. Ю. Історія України. – К.: “Феміна”, 1995. – с. 184-211.
4. Мирончук В. Д., Ігошкін Г. С. Історія України: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2001. – с. 244-270.
5.Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. посіб. – 2-ге вид. перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003. – с. 542-592.
-
Світлична В. В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ-2000”, “Магнолія плюс”, 2003. – с. 211-226.
-
Чайковський А. С., Шевченко В. Ф. Історія України: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: А. С. К., 1999. – с. 226-248.
Тема 15. Національно-державне відродження українського народу. Розбудова незалежної Української держави
План
1. Утвердження національної державності
2. Конституційний процес в незалежній Україні
3. Проблеми соціально-економічного та політичного реформування українського суспільства на сучасному етапі
1. Утвердження національної державності
Після смерті Л. Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії – Ю. Андропов(1982-1984 рр.) та К. Черненко (1984-1985 рр.) – виявилося не в змозі належним чином відреагувати на вимоги часу.
Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося в питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. Новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова з ініциативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.
Викликані перебудовою бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. З 1985 по 1988 рр. він проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсинська Спілка (сформувалася на базі Української Гельсинської Групи), Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, екологічна організація “Зелений світ”, антисталінське товариство “Меморіал”, студенське об’єднання “Громада” та інші.
У вересні 1989 р. з ініциативи Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР було утворено суспільно- політичну організацію “Народний рух України за перебудову” (з 1991 р.- просто Рух) на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет Української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 р., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки УНР І ЗУНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км. від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей.
Значними завоюваннями національно-демократичних сил стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української РСР” (йшлося, зокрема, про демократизацію виборчої системи, про зміни щодо розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, про зміни у статусі Верховної Ради), а також закону “Про мови в УРСР” який проголосив державний статус української мови.
У 1990р., після ліквідації статті 6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою УРСР постанови ”Про порядок реєстрації громадських об’єднань ” почали виникати політичні партії, внаслідок чого почалося формування багатопартійної системи. Серед нових партій особливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 р; Українська селянська демократична партія (УСДП), створена в 1991 р.; Українська християнсько- демократична партія (УХДП), створена в 1991 р.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991р.; Партія зелених України (ПЗУ), створена в 1991 р.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. (всього у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій). Одні з цих партій ставили за мету досягнення державної незалежності України та побудови в ній демократичного гуманного суспільства, інші – припинення грабування українського села союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності.
Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, часто не мали визначної ідеології та соціальної бази. Та все ж таки їх поява і діяльність, безумовно прискорювали політизацію суспільної свідомості, створювали передумови для завоювання суверенітету і незалежної України. Правляча ж на цей момент Комуністична партія України залишалась найчисельнішою, але її керівництво не змогло в нових умовах виробити і здійснити ефективну політику, покладалося на бюрократично-апаратні й силові методи впливу.
Усвідомивши, що нечисленність і роздробленність багатьох партій не підуть на користь справи, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.
Внутрішня ситуація в республіці дедалі все більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.
У такій складній обстановці в березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів. Дві третини із 450 депутатських місць у Верховній Раді здобули представники КПУ, господарські керівники. Демократичний блок, очолюваний Рухом (до блоку увійшли 43 громадські організації та групи) домігся значного успіху. Він здобув ¼ мандатів в українському парламенті, переміг на виборах до місцевих рад у західних областях України.
Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію – Народну Раду (125 чол.) на чолі з І. Юхновським. Народній раді протистояла прокомуністична більшість (“група 239”), яку очолював О. Мороз.
Та саме при цьому розкладі політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.
Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному процесу відродження незалежності України.
Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництвао СРСР спробувало силоміць повернути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В.Павлов,голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Був утворений державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) на чолі з Г. Янаєвим. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.
Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилася остато дискредитованою. У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ – “Акт проголошення незалежності України”. Таким чином припинилося існування УРСР і з’явилася незалежна держава Україна. 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена (відновила свою діяльність у 1993 році).