ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.08.2020
Просмотров: 4353
Скачиваний: 4
Провідним соціальним явищем післяреформенної епохи стало формування двох нових класів - буржуазії та пролетаріату. г
Щодо Західної України, то економіка цих земель розвивалася дуже повільно, не втрачаючи рис аграрно-сировинного придатку Австро-Угорщини та країн Заходу, а населення цих земель зазнавало соціального і економічного гніту.
97. Земська реформа 1864 р.:її характеристика і значення.
Земська реформа 1864р. («Положення про губернські та повітові земські установи») — реформа, викликана необхідністю пристосувати самодержавний лад Росії до потреб капіталістичного розвитку, прагненням царизму привернути на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом. Проект земської реформи розроблявся з 1859 р. комісією при міністерстві внутрішніх справ. Підписане царем «Положення» відобразило різні інтереси дворянських угруповань. Згідно з »Положенням» 1864 р. створювалися губернські та повітові земські збори та земські управи.
В основу виборчої системи були покладені виборне, майнове (ценз) і станове начала. Виборці ділилися на 3 курії: повітових землевласників, міських виборців й виборних від сільських товариств. Правом участі у виборах за 1-ю курією користувалися власники не менш ніж 200 десятин землі, власники промислових, торгових підприємств або іншого нерухомого майна на суму не нижче за 15 тис. крб. або що приносить прибуток не менше ніж 6 тис. крб. на рік, а також уповноважені від землевласників, товариств і установ. Виборцями міської курії були особи, що мали купецькі свідоцтва, власники підприємств або торгових закладів з річним оборотом не нижче ніж 6 тис. крб., а також власники нерухомої власності на суму від 500 крб. (в невеликих містах) до 3 тис. крб. (у великих містах). Від виборів усувалися робітники, дрібна буржуазія, інтелігенція. Вибори за селянською курією були багатоступеневими: сільські товариства вибирали представників на волосний схід, той — виборщиків, а останні — голосних на повітові земські збори. Губернські голосні обиралися на повітових земських зборах.
Система виборів забезпечувала панування в земствах поміщиків. Головами губернських та повітових з'їздів були предводителі дворянства. Земські збори і управи були позбавлені права спілкуватися між собою, вони не мали примусової влади, оскільки їм не підпорядковувалася поліція; їхня діяльність контролювалася губернатором і міністром внутрішніх справ, що мав право припиняти виконання будь-якої постанови земських зборів. Побоюючись впливу земських установ, уряд надав їм право відати лише місцевими господарськими справами: наглядом за шляхами сполучення, будівництвом і утриманням шкіл і лікарень (для чого земства обкладали населення місцевими зборами), «піклуванням» про розвиток місцевої торгівлі й промисловості і т. д.
98. Особливості ліквідація кріпосного права на українських землях під владою Російській імперії, причини і наслідки.
Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україністановили як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і низка спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав Маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювались загальноімперські “Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності”, “Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь” та ін. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювались невеликі селянські наділи. У 3 місцевих положеннях, дія яких поширювалась на українські губернії, відбилась специфіка відносин між поміщиками і селянами, що історично склалась у різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію “Місцевого положення про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських”. Губернії, на які поширювалось це положення, поділялись на 3 основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; а смуги поділялись на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу, у який входили присадибні ділянки, орні і сінокосні землі та пасовиська. Для губерній Південної України передбачався єдиний указний наділ, розмір якого у різних місцевостях становив 3-6,5 десятин на ревізьку душу. Розміри наділів у повітах Харківської губернії були вищими:3-4,5 десятин, і нижчими:1-1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, а також, якщо після виділення селянам землі у їх колишнього поміщика залишалось на Лівобережжі менше 1/3, а на Півдні – менше ½ земельних площ, які належали йому до 1861 р., то він міг відрізати у селянина надлишок на свою користь.
Такий же конфіскаційний характер мало і “Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях малоросійських: Чернігівській, Полтавській та частини Харківської” – в основу наділення селян землею був покладений принцип спадково-сімейного землекористування: земля розподілялась у межах сільської общини не за зрівняльним принципом з періодичними переділами, як це відбувалось при общинній формі землекористування, а на основі сімейних ділянок, які складались із садиби і польового наділу або лише із садиби. Вищий наділ на душу залежно від місцевості становив 2,75-4,5 десятин, а нижчий – ½ вищого. У Лівобережній Україні поміщики отримали право назменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.
В основу поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України, яке визначалось “Місцевим положенням про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях:Київській, Подільській і Волинській”, було покладено Інвентарні правила 1847-1848 рр. – селянам надавалось право на отримання повного інвентарного наділу, а якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про повернення у їх користування вилученої поміщиками громадської землі. Однак, клопотання приймались лише від імені усієї сільської громади, а також вимагалась наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу; спір остаточно вирішувало губернське присутствіє у селянських справах. У 1863 р. з питань провадження селянської реформи у Правобережній Україні було видано додатково ще близько 10 законодавчих актів.
Селянська реформа 1861 р. створила певні умовидля швидкого розвитку промислового капіталізму, зумовленого попитом на продукцію чорної металургії і машинобудування, кам`яне вігулля, залізну руду. Інтенсивному зростанню промисловості сприяли якісні зміни у засобах виробництва в металургійній, паперовій, цукровій та інших галузях. Розвиток промисловості, товарного хліборобства, транспорту зумовлював значний попит на робочу силу і сприяв припливу сільського населення у промислове виробництво. На зростання продуктивних сил впливав і розвиток транспорту, передусім залізничного – до середини 80-х рр. в Україні було завершено прокладання головних залізничних магістралей, які пролягли через усі основні економічні райони, з`єднавши їх з Центральною Росією, чорноморськими, азовськими і балтійськими портами, залізницями Західної Європи. Швидке зростання основних галузей важкої індустрії спричинилось до утворення таких великих промислових районів, як Донецький вугільно-металургійний, Придніпровський металургійний, Криворізький залізорудний, Нікольський марганцевий, а завдяки розвитку цукроваріння утворився великий район цукрового виробництва. Розвиток капіталізму супроводжувався зростанням міст, у яких зосереджувалось населення, яке займалось торгово-промисловою діяльністю. Найбільш швидкими темпами зростало міське населення у промислово розвинутих губерніях України:Катеринославській, Київській і Харківській; у пореформений періоднаселення Катеринослава зросло у 6 разів, Одеси, Києва і Харкова – у 4 рази. Розвиток промисловості, швидке зростання міст і неземлеробського населення, залізничного, річкового і морського транспорту, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі вагомо впливали на характер і структуру сільськогосподарського виробництва – землеробство втягувалось у товарний обіг і поступово перетворювалось на підприємницьке, капіталістичне.
99. Особливості проведення судової реформи 1864 р. в Україні
Судова система в Україні на початку XIX ст. не була одноманітною. Суд перебував у руках чиновників-дворян. Судову систему пронизував бюрократизм, у судах існували тяганина і хабарництво. У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему привели відповідно до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах - земські суди для дворян і селян; у містах - магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстанцією для них вважалися губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили ще комерційний суд, а у губерніях - совісні суди для розгляду справ про злочини божевільних і неповнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і військовослужбовців, котрі тимчасово перебували там у справах служби.
У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляційною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші - становими судами у містах. Підкоморський суд - це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.
Головний суд складався з двох департаментів - цивільних і кримінальних справ. Компетенція суду була однотипна з компетенцією палат кримінального і цивільного суду інших губерній. Окрім цього, у зв'язку з відсутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи поступали в обов'язковому порядку в 5-й департамент Сенату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 p. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.
Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту проводили у повітах повітові, а в містах - міські суди. У 1812 p. був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах - міській поліції, повітах - нижнім земським судам.
Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генеральний суд, що мав таке ж значення, як палати кримінального та цивільного суду в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях і головний суд у губерніях Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральних суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яких укомплектовувався генеральним суддею та двома радниками, призначеними урядом і п'ятьма засідателями, котрі обиралися від дворянства кожні три роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з судами у Київській, Волинській і Подільській губерніях не мали.
Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов'язковому порядку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалася до Сенату. Останній, як правило, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду.
Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х років XIX ст. були ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники - міністром юстиції. Судова система в Україні доповнювалася селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на підставі звичаєвого права. У судах була запроваджена російська мова.
Судова система першої половини ХІХ ст. мала цілий ряд серйозних суперечностей. По-перше, суд повністю залежав від адміністрації, яка втручалася у вирішення судових справ, а по-друге- носив виключно становий характер(для кожного стану створювалися свої судові органи) і був заснований на принципах феодального права. Слідство проводилось поліцією; не існувало гласності та змагальності судового процесу. В судах панувала тяганина , хабарництво, свавілля. Тогочасна судова система потребувала значного удосконалення.
20 листопада 1864 p. була проведена судова реформа на підставі Судових статутів - після розгляду в Державній раді цар затвердив для запровадження 4 акти:
- про заснування судових установлень;
- статути кримінального та цивільного судочинства;
- статут про покарання, що накладались мировими суддями.
С удові статути передбачали створення позастанових установ двох типів - загальних та мирових судів. В цих документах проголошувалось відокремлення суду від адміністрації, яке забезпечувалось:
- незмінністю суддів та судових слідчих;
- створення всестанових судових органів;
- рівність всіх перед судом;
- засновувався суд присяжних;
- виборністю мирових суддів;
- встановленням прокурорського нагляду за законністю судочинства.
Сам порядок судочинства перебудовувався на основі демократичних принципів: змагальності, гласності, усності, права звинуваченого на захист, незалежності і незмінності суддів, рівності всіх перед законом, гласність, усність. Засновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки феодально-станового судочинства (станові суди - церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини).
Реформа 1864 p. створила подвійну систему судів: мирові суди - одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди - окружні суди, судові палати і Сенат.
Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Останні вирішувались мировими суддями одноосібно у порядку скороченого судочинства. Мирові судді обирались повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту та високий майновий ценз, котрий міг бути знижений тільки для відставних офіцерів. Вирок або рішення мирових суддів можна було оскаржити в повітових з`їздах мирових суддів(в апеляційному порядку) або в касаційному порядку до Сенату.