ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.08.2020
Просмотров: 4361
Скачиваний: 4
В системі загальних судів першою інстанцією був окружний суд. Як правило, судовий округ співпадав з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ.
По справах, що розглядалися за участю присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градоначальником, судовим засіданням керував голова колегії коронних суддів(судових чиновників). Після закінчення судових дебатів голова робив висновок та звертався із запитанням до присяжних. Останні збиралися в спеціальній кімнаті та виносили свій вердикт щодо винуватості підсудного, причому їхнє рішення не залежало від думки коронних суддів. Вироки суду винесені за участю присяжних засідателів не підлягали апеляції, могли бути оскаржені лише до Сенату в касаційному порядку за ознакою порушення процесуального закону.
Майновий ценз, необхідний для включення до складу присяжних, був порівняно невисокий, тому засідателями призначали навіть селян, які займали посади в селянському самоуправлінні - сільських старост, волосних старшин. Існував певний порядок добору присяжних: спеціальні комісії в повітах під головуванням повітових лідерів дворянства складали списки осіб, які передавались головуючим до окружних судів, а ті вже складали списки присяжних: річні, місячні та на конкретні засідання. Отже, можна зробити висновок, що вирішальну роль у доборі присяжних відігравали лідери дворянства та представники судів.
Іншою інстанцією з усіх кримінальних та цивільних справ виступали судові палати, кожна з яких керувала діяльністю 8-10 окружних судів. Разом з тим, судова палата як І інстанція розглядала справи щодо обвинувачення в злочинах державних, посадових та деяких інших осіб. Суд відбувався за участю губернського та одного з повітових лідерів дворянства, міського голови губернського міста і одного з волосних старшин(за жеребом). Станові представники засідали в одній колегії з коронними суддями, що фактично зводило роль перших нанівець.
Найвищою судовою інстанцією став Сенат, в якому були створені касаційні департаменти. Крім того, при Сенаті в 1877 році було засновано Особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ.
Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обох ланок були створені тільки у Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У інших губерніях України дозволялося створювати тільки місцеві суди і тільки після декількох років по прийняттю реформи. Наприклад, у Чернігівській губернії з 1869 p. мирові суди ліквідували (крім деяких міст, зокрема Одеси і Харкова), а 1912 p. їх знову відновили. У Правобережній Україні судова реформа проводилася двома етапами: спочатку з 1871 p. були запроваджені мирові суди. На відміну від інших губерній, мирові судді тут не обиралися повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали майновий та освітній цензи, а призначалися міністром юстиції. На них не поширювався принцип незмінності. Тільки 1880p. були відкриті Київська судова палата і Житомирський, Кам'янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди.
Принципові зміни відбулися у процесуальному праві. Важливе значення мало проголошення у кримінально-процесуальному праві презумпції невинності(лат. presumption -- припущення) . За ним будь-яка особа, підозрювана або обвинувачувана у вчинені злочину, вважалася невинною доти, поки її винність не доведена судом. Серйозні зміни відбулися у доказовому праві. Скасовано систему формальних доказів, характерних для феодального права. Їх замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Докладно регулювався у законодавстві процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних. У цих судах винесенню вироку передував вердикт (лат. verdict -- правильно сказане) присяжних про винність або невинність підсудного. Після проголошення вердикту присяжні вже не могли впливати на подальший хід справи. Міру покарання визначав тільки коронний суд. Досягненням кримінально-процесуального права у цей період була детальна і чітка регламентація стадій кримінального процесу в загальних судах. У місцевих судах усі питання процесу одноособове розв'язував мировий суддя. Для більшості вироків (місцевих і загальних судів) передбачалося оскарження в .апеляційному порядку. Вироки суду присяжних і судових палат могли бути оскаржені або опротестовані тільки у касаційному порядку до Сенату. Вироки Сенату і Вищого кримінального суду (тимчасово діючий суд для розгляду особливо важливих справ або справ про злочини високопоставлених осіб) вступали у законну силу негайно, за ними допускалися тільки прохання про помилування на ім'я імператора.
101. Проведення міської реформи 1870 р. в Україні
Міська реформа розпочалася після затвердження Олександром II 16 червня 1870 р. нового Міського положення. До її проведення в Російській імперії діяла анахронічна у правовому відношенні «Жалувана грамота містам» Катерини II (1785 р.). Станова організація міського самоврядування, заплутане і невизначене законодавство не відповідали рівню соціально-економічного розвитку міст, стали гальмом в організації муніципальної діяльності і міського господарства.
Вже починаючи з 40-х років. XIX ст. навіть консервативні громадські кола почали усвідомлювати необхідність реформування застарілої системи міського самоврядування. У 1859 р. новоросійський і бессарабський генерал-губернатор граф А. Г. Строганов виступив з клопотанням про поширення на Одесу нового Міського положення, введеного у 1846 р. лише для Санкт-Петербургу. Клопотання у 1863 р. було задоволене. Зміни в організації самоврядування зберегли становий принцип. Основним нововведенням стало залучення до міських справ дворянства, яке раніше ігнорувало їх. Важливе значення мало чіткіше розмежування обов'язків між загальною і розпорядчою думами. Загальна дума обиралася за станами і налічувала 250 осіб. Розпорядча дума складалася з міського і голови, який обирався з числа дворян, почесних гмадян і купців 1-ої гільдії, які досягли 30 років, 12 обраних членів і «члена від корони» (особи, яка призначалася урядом).
Ясність у питання компетенції міського громадського управління, втім, так і не була внесена. Межі його самостійності також не були істотно розширені.
Половинчастість і недостатність Міського положення 1846 р. були очевидними. Наприкінці 50-х років питання про міську реформу обговорювалося на шпальтах газет і сторінках журналів, піднімалося в низці,
клопотань з місць на ім'я міністра внутрішніх справ. Ініціаторами нововведень були представники різних станів, насамперед дворянства, яке раніше було байдужим до муніципальних справ.
Проект положення розроблявся в Міністерстві внутрішніх справ. Міністр П.А. Вобуєв для виконання Височайшого наказу розіслав губернаторам циркуляри, за якими вони зобов'язувалися утворити особливі комісії для вироблення пропозицій з питань міського самоуправління. В 1864 році проект реформи був підготовлений і в 1866 році винесений на Державну Раду. Однак ще до обговорення відбувся замах на вбивство царя і проект був відкладений. Про нього знову згадали в 1868 році і перед обговоренням в Державній Раді передали новому міністрові внутрішній справ А. Р. Тимашову. Міністр повернув проект без змін, але Державна рада не задовольнилася таким формальним ставленням до справи і повернула проект в Міністерство внутрішній справ. Повторно проект розглядався з залученням представників державного самоуправління, яким було запропоновано підсилити вимоги до порядку виборів шляхом введення так званої пруської системи, у відповідності з якою рівне число гласних набирали платники податків, що сплачували рівну суму податку. списки платників податку складалися за принципом спадання, починаючи з тих, хто платив найбільші податки, і закінчуючи найменшими платниками.
Міське положення 1870 р. було значним кроком у напрямі розширення самостійності органів міського самоврядування, підвищення їх ролі. Виборчі права громадян будувалися на нових, загальностанових підставах.
До виборців належали жителі міста чоловічої статі, російські піддані, майновий стан яких відповідав вимогам майнового цензу. Він полягав у володінні на території міста нерухомим майном або торговельними та промисловими підприємствами. Іноземці, злочинці, ув'язнені, особи, виключені зі станових товариств, позбавлені прав за вироком суду, а також керівники органів державної адміністрації, чини прокуратури і поліції виборчих прав не мали. Жінки -- власники майнового цензу, а також неповнолітні могли передавати свій голос за дорученням іншій особі, наділеній виборчим правом. Отже, до виборців не належала більшість мешканців міст: наймані робітники, переважна частина інтелігенції, особи, які наймали квартири або кімнати, а також більшість жінок.
У зв'язку з тим, що серед виборців більшість була дрібними власниками майна, «торговельно-промислових закладів», прикажчиків та ін., законодавство піддавало їх дискримінації за майновою ознакою. Виборці поділялися на три нерівномірні курії, кожна з яких вносила третину міських зборів з нерухомості, торговельних і промислових підприємств і обирала третину гласних нового розпорядчого органу міського громадського самоврядування -- міської думи. Залежно від розмірів і адміністративного значення міст України кількість гласних у них коливалася від 30 до 72 осіб.
Установлений порядок створював переваги для найбільш забезпеченої частини населення міст, бо перші дві курії, які давали думі 2/3 гласних, охоплювали лише близько 14% виборців. Міські вибори проводилися один раз на чотири роки.
Половина складу управи повинна була оновлюватися через кожні два роки. Міський голова міг призупинити рішення управи. Протиріччя між думою і управою вирішував губернатор.
Установлювалося граничне число осіб нехристиянського віросповідання, що допускалося у склад управи, - воно не могло перевищувати однієї третини. Міським головою не могла бути особа єврейської національності.
Міськими думами формувалися виконавчі органи -- міські управи. Ключовою фігурою самоврядування був міський голова, який обирався поміж власників виборчого цензу (причому не обов'язково тих, які входили до складу міської думи). Голова губернського міста затверджувався міністром внутрішніх справ, а повітового -- губернатором. Міський голова мав достатньо широкі повноваження, керував роботою як думи, так і управи. Він віддавав розпорядження про скликання думи і визначав порядок денний її засідань, представляв інтереси міста у відносинах з адміністративними органами та іншими установами.
Міська управа мала постійну канцелярію, яка розділялася на ряд відділів, що відповідали функціям міського «самоуправління»; тут же створювалися різні постійні тимчасові виконавчі комісії.
Згідно зі ст. 60 Міського положення 1870 р. будь-який гласний мусив повідомити міського голову про внесену ним на розгляд думи пропозицію за три дні до засідання. Усвідомлюючи особливу роль великих міст у соціально-економічному і політичному житті країни, самодержавство велику увагу приділяло благонадійності міських голів, все активніше використовуючи незатвердження їх на посаді, часто без вказівки формальних причин. Відразу ж після обрання усі документи передавалися губернатору для затвердження або пересилання з відповідною характеристикою до Міністерства внутрішніх справ. Одночасно з головою обиралися і члени міської управи, кожному з яких дума доручала керувати тією чи іншою галуззю міського господарства. Кількість членів управи законодавством не обмежувалася і залежала, як правило, від розміру міста. На відміну від міських голів, кандидатури членів управи не підлягали адміністративному затвердженню.
Міське положення 16 червня 1870 р. вводило в містах України, як і в усій Російській імперії, складну і незвичну процедуру «балотування» -- таємного голосування. Для обрання гласних, а також міського голови і членів управи кандидатам треба було набрати більше «виборчих» голосів, ніж «невиборчих».
Гласні міських дум працювали на громадських засадах, члени управ -- на постійній основі. У дрібних містах дума могла не обирати управу, а покласти усі виконавчі функції на міського голову.
Міське положення 1870 р. оцінювалося сучасниками позитивно, передусім у питаннях муніципальної компетенції. А вона була в умовах самодержавної напівфеодальної Росії незвично широкою. Міські думи й управи здобували досить широку самостійність у вирішенні місцевих, насамперед господарських питань. Досить зазначити, що міські кошториси приймалися без адміністративного затвердження. Губернатори не мали права необмеженого втручання у муніципальні справи, здійснюючи лише нагляд за законністю постанов та рішень міських дум і управ.
Закон надавав органам міського самоврядування певні можливості для власної нормотворчої діяльності. Йдеться про право міських дум видавати з санкції губернаторів (котрі пильнували, як вже зазначалося, за законністю діяльності міських органів) обов'язкові постанови для мешканців підвідомчих міст. Водночас органи міського самоврядування не могли клопотати про зміну існуючого законодавства, будь-яка власна суспільно-політична позиція муніципальних установ не передбачалась і вважалася в усіх випадках «крамольною».
Незважаючи на те, що ст. 5 Міського положення 1870 р. передбачала самостійність міського громадського управління «в межах наданої йому влади», губернатори зберігали важелі впливу на муніципальні установи. Зокрема, начальник губернії міг опротестувати внесення тих чи інших питань до порядку денного засідання, з яким міський голова мусив ознайомити його заздалегідь, призупинити виконання постанов органів міського самоврядування на строк до одного місяця. У цьому разі питання передавалося на розгляд губернського з міських справ присутствія, очолюваного губернатором. Дума мала право оскаржити рішення присутствія в Сенат, однак до винесення останнім вердикту міське самоврядування повинно було виконувати постанову губернського з міських справ присутствія. Водночас не тільки губернатор, а й присутствіє не могли порушувати господарську самостійність міського самоврядування. Різноманітність покладених на міське громадське управління функцій вимагало від них наявності серйозної фінансової бази. Особливо актуальним це було для великих міст: Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава.
Про напрями діяльності міського самоврядування можна судити за визначеним Міським положенням 1870 р. переліком муніципальних витрат. Як і для земств, вони поділялися на обов'язкові і необов'язкові (факультативні). До першої групи належали: витрати на утримання власне місцевого самоврядування, міських громадських «будівель» і пам'ятників; утримання міських вулиць і площ тощо; витрати за зобов'язаннями міста, допомога на утримання навчальних, благодійних та інших «загальнокорисних» закладів, затверджена в законодавчому порядку.
Вводячи нове міське самоврядування, держава, як і у випадку із земствами, поклала на нього вантаж власних витрат, що не мали безпосереднього відношення до «місцевих користі та потреб». Йдеться про асигнування на військові потреби, утримання поліції та пожежних команд, опалення та освітлення в'язниць тощо. Слабка навіть у великих містах фінансова база ледь витримувала такий вантаж, зростала заборгованість міського самоврядування державній скарбниці. Повітові і заштатні міста у багатьох випадках взагалі в економічному відношенні ледве животіли. Витрати міського самоврядування в Україні на загальноімперські потреби поглинали в середньому до третини коштів.