ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 16.11.2021
Просмотров: 153
Скачиваний: 1
Відповідно до ч. 2 ст. 69 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання можуть запроваджуватися також місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування, яке є формою залучення коштів населення для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру відповідної території.
Органи самоорганізації населення самостійно використовують наявні у їх розпорядженні фінансові ресурси відповідно до мети своєї діяльності і мають право відкривати в установах банків рахунки для грошових операцій [12, с. 326].
Нині фінансові проблеми місцевої влади набули великої гостроти. Хронічна нестача грошей, фінансових ресурсів у органів місцевого самоврядування та нестабільність їхніх доходних джерел стали проблемою справді загальнодержавної ваги. Як наслідок, на місцях не вирішуються найболючіші життєві проблеми людей, занепадають міське господарство, соціально-культурна сфера (освіта, охорона здоров'я, культура), погіршується стан доріг та інших комунікацій міської інфраструктури.
Прийняття Бюджетного кодексу України, котрий визначає нову систему міжбюджетних відносин на основі подальшої децентралізації функцій і повноважень між різними рівнями органів влади та наближення суспільних послуг до місця їх безпосереднього споживання, посилення ролі місцевого самоврядування через запровадження прозорої та стабільної системи взаємовідносин між державним та місцевими бюджетами дозволить залучити активність територіальних громад до наповнення бюджетів, і в першу чергу на видатки, що не враховуються при визначені міжбюджетних трансфертів.
З прийняттям Бюджетного кодексу знайшло своє відображення одне з концептуальних положень місцевого самоврядування-закріплення джерел доходів за власними повноваженнями органів місцевого самоврядування [16, с. 23].
РОЗДІЛ 2.
СУЧАСНИЙ СТАН МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ: ОРГАНІЗАЦІЙНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ СКЛАДОВІ
2.1. Розвиток процесу демократизації в Україні
На сучасному етапі розбудови України як демократичної, соціальної та правової держави, розвиток місцевого самоврядування має бути одним з пріоритетних напрямів державної політики.
Місцеве самоврядування є одним з найефективніших інструментів місцевого управління та розвитку територій. Там, де воно дійсно функціонує, де місцеве населення має реальне право та можливість самостійно вирішувати питання місцевого значення, спостерігається зростання доходів місцевих бюджетів і соціально-економічний розвиток в цілому.
Важливою ознакою демократизації суспільства є участь громадян у розв’язанні проблем життєзабезпечення через утворені ними інституції місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування на теренах нашої держави виникло в середні віки у вигляді перших спроб міського самоврядування, що надавалось магдебурзьким правом, частково зберігалось у часи козацької республіки (XV-XVII ст.), але остаточно занепало в часи після безславного об’єднання України з Росією (1654 року). Незначна його реанімація за умов царизму (1917-1919рр.) закінчилась фактичним відродженням національного поняття місцевого самоврядування лише у березні 1990 року після обрання депутатів Верховної Ради Української РСР та місцевих Рад народних депутатів [15, c. 5].
Науковці виділяють основні історичні періоди становлення національного місцевого самоврядування (табл. 3)
Таблиця 3
Історичні періоди становлення місцевого самоврядування
|
Період |
Характеристика |
|
Перший |
зародження, становлення й розвиток вітчизняних форм місцевого самоврядування (в основі яких були рід та суверенна громада), своїми хронологічними рамками сягав часу зародження й утворення держави східнослов’янських племен на українських землях, він тривав до середини XIV століття |
|
Другий період або ж період європеїзації |
поєднання місцевих форм самоврядування з елементами західноєвропейської організації самоврядування (місто Магдебург), від середини XIV ст. і до першої половини XIX ст. Магдебурзька грамота, що надавалася королем тому чи іншому місту, була класичним актом децентралізації суверенної влади середньовічної держави на рівень цього міста, його територіальної громади |
|
Третій період |
Відзначався русифікацією вітчизняного місцевого самоврядування на території сучасної України, центральна, східна, а згодом і південна частина якої входили до царської Росії. Західна частина України належала Польщі, Австрійській, пізніше Австро-Угорській монархії. Хоча процес русифікації в місцевому самоврядуванні України почався десь наприкінці XVII ст., свого апогею він досягнув у XIX ст. та на початку ХХ століття |
|
Четвертий період |
спроба українізації місцевого самоврядування, початком якого потрібно вважати 20-ті рр. ХХ ст., і який триває дотепер. Починаючи з 1991 р., в Україні нарешті відновлені спроби українізувати |
У Київській Русі на рівні регіону елементи самоврядування знаходили свій вияв у вічевій демократи. Для вічової організації управління характерним був розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Зокрема, віча відали питаннями війни і миру, укладення угод, організації війська, закликали або виганяли князя, брали участь у формуванні адміністративних та судових органів.
Суб’єктом міського самоврядування виступали міські громади, які користувались значною адміністративною, господарською і судовою автономією. Економічну основу місцевого самоврядування становила міська корпоративна власність, у тому числі й на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила господарювання, міські податки, платежі та інші повинності
Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Козацької держави, що зумовлювалось її полково-сотенним устроєм. Полки та сотні одночасно військові й адміністративно-територіальні одиниці, користувалися військово-адміністративним самоврядуванням. Справами міст Лівобережжя відала управа (рада), до складу якої також входила ратуша, очолювана городовим або козацьким отаманом, і підпорядковувалась вищестоящій козацькій адміністрації.
Місцева демократія знаходять своє відображення у козацьких радах. У першій українській Конституції гетьмана П. Орлика 1710 р. підтверджувалося станове самоврядування та зроблено намір захистити його від свавілля урядовців та закласти основи сучасного місцевого самоврядування. Загалом з Козацькою державою пов’язують початок становлення українського муніципалізму як системи управління місцевими справами, у якій місцевому самоврядуванню відводиться важлива роль.
За часів Гетьманщини «з-під юрисдикції полковників були вилучені міста, що мали самоврядування на основі магдебурзького права, підтверджене царськими грамотами». На утримання органів міського самоврядування йшло мито з привізного краму, з ремісників, із заїжджих дворів та лазень, з млинів, броварень, цегелень [6, с. 78].
З підписанням Українсько-московського договору 1654 р. поступово ліквідується місцеве самоврядування. Так, після смерті гетьмана І. Скоропадського 1722 р. запроваджено так звану комендантську систему, що передбачала адміністративний нагляд російських комендантів за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні.
Після видання Катериною II у 1785 р. "Жалованой грамоты на права и выгоды городам Российской империи" на Лівобережній та Слобідській Україні були створені нові станові органи місцевого самоврядування (міські думи). Це означало уніфікацію форм організації суспільного життя в Україні за російським зразком. Посилення русифікації та ослаблення процесу європеїзації місцевого самоврядування в України, що відбувалися паралельно, особливо помітні після занепаду 30-річного існування Козацької держави.
У 1796 році імператор Павло І спробував поновити існуючу раніше структуру управління в Україні, але відродити Магдебурзьке право не вдалося. Таким чином XIX поч. XX ст. характеризується становленням в Україні загальноімперських форм місцевого самоврядування. У 1831 р. видано царський указ про офіційне скасування Магдебурзького права, указом царя Миколи І в 1834 р. воно було скасовано і в Києві. Згодом в Україні формуються загальноімперські органи місцевого самоврядування, запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян у формі сільського товариства у 1838 р. із 1861 р. поширюється на всіх селян [4, с. 95].
З проголошенням незалежної Української Народної Республіки здійснено спробу реформувати місцеве самоврядування. За ініціативою Центральної Ради проводились губернські та повітові національні з’їзди, які вирішували справи своєї компетенції політичного характеру, брали участь у національно-визвольному русі. У 1917 р. в Україні відбулося ряд виборчих кампаній, починаючи з міських виборів за постановою Тимчасового уряду від 15 квітня 1917 р. Українські партії прагнули у виборах за пропорційною системою зайняти міцні позиції в думах, забезпечивши підтримку діям УЦР на місцях. У ряді міст за Ініціативою української губернської ради створювали «українські демократичні блоки».
Директорія як правонаступник УНР відновила дію багатьох актів Центральної Ради. Конгрес Трудового народу України у формі декларації 1919р. ухвалив «тимчасову Конституцію УНР», проголошуючи таку модель місцевого самоврядування: «... мають бути скликані нові органи влади на місцях, а до того місцева влада належить комісарам, які повинні працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорційно від селян і робітників». Було запропоновано і Закон «Про місцеві конгреси і ради трудового народу», де визначалося положення про місцеві органи влади і їх повноваження. Але за короткий час існування УНР це лише спроби створити такі місцеві органи влади, вони не набули великого досвіду з вирішення місцевих справ [6, c. 86].
За часів незалежної України було ухвалено ряд законів, які удосконалювали місцеве самоврядування та сприяли їх розвиткові (табл. 4).
Таблиця 4
Хронологія законодавчої бази місцевого самоврядування
|
Дата |
Назва нормативного документа |
|
1990 р. |
Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» |
|
1992 р. |
Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» |
|
1994 р. |
Закон України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» |
|
1995 р. |
Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування» |
|
1997 р. |
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» |
|
2001 р. |
Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» |
|
2004 р. |
Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних і міських голів» |
|
2007 р. |
Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо статусів Депутатів Верховної Ради АРК та місцевих рад» |
Першим нормативним документом, який було прийнято в незалежній Україні після ухвалення Верховною Радою України (ВРУ) «Декларації про державний суверенітет України», став Закон «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування».
Цим Законом було скасовано підпорядкування рад і їх виконавчих органів по вертикалі, що формально створило можливість для розвитку рад різних рівнів; запроваджена поняття комунальної власності; місцеві бюджети набули децентралізованого управління. Крім того, були визначені повноваження рад, відокремлені від державного управління. Але органи місцевого самоврядування все ще називалися державними.
Законом України «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве регіональне самоврядування» ради «роздержавлені»; районні і обласні ради позбавлені виконавчих комітетів, функції яких були передані місцевим державним адміністраціям [14, с. 56].
За Законом України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» (3 лютого 1994 р.) ради всіх рівнів проголошувались органами місцевого самоврядування. Голови рад, за винятком районних у місті, обирались шляхом прямих виборів безпосередньо населенням і за посадою очолювали виконавчі комітети. Поряд з цим нововведенням ради областей, районів, міст Києва і Севастополя наділялись функціями органів державної влади. У порівнянні з попередньою моделлю місцевої влади можна було розцінювати прийняття зазначеного закону як тимчасову перемогу прихильників місцевого самоврядування, адже на всіх рівнях передбачалось формування повноцінних представницьких органів місцевого самоврядування із своїми власними виконавчими структурами [15, с. 7].
Законом України «Про державну владу і місцеве самоврядування» було введено в дію конституційним договором між ВРУ і Президентом, згідно цього закону відновлювалася модель організації самоврядування 1992 року; голова ради і голова адміністрації відповідного рівня поєднувалися в одній особі (голова ради обирався і виконував функції глави адміністрації).
У 1997 р. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» введено інститут сільського, селищного, міського голови; розділено посади голови районної ради і голови районної адміністрації; зазначено, що основним носієм функцій самоврядування, його первинним суб’єктом є територіальна громада, а не рада, як це стверджувалося у попередніх законах; розмежовано повноваження на власні та делеговані; введено процедури місцевих ініціатив і громадських слухань про право приймати статуси територіальних громад; дано визначення місцевого самоврядування.
У 2001 р. приймається Закон «Про службу в органах місцевого самоврядування», в якому закладено основи кадрового забезпечення місцевих рад. Реально лише 65% депутатів мають вищу освіту, 60% депутатів і 40% голів на свої посади обираються вперше.