Файл: istoriya_Ukrayini_shpori_1.doc

№1 Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Перше велике селянсько - козацьке повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні відбулося під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). Саме тоді український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Коптський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський зі своїми козаками напав на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і ловів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких - Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського - тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Косинський зобов'язувався припинити боротьбу. Однак, зібравши на Січі нові, свіжі сили, він вирушив у похід на Черкаси, де під час облоги міста загинув.

Наступне повстання очолив Северин Наливайко (1594-1596рр.). Треба звернути увагу нате, що повстання, незважаючи на досить велику територію, яку вони охоплювали, не були масовими (це стосується і повстання під проводом Наливайка). В них брали участь від 2 до 10 тисяч селян і козаків. Та й чітко визначених цілей ні повстанці, ні їх лідери не мали. Допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення в Україні землі, якою б правили самі козаки. Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Згодом старшини та заможні козаки, видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Цю ситуацію використали поляки, вони вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Вар.шави і там стратили, відрубавши голову, а потім четвертували.

№2 Початок Другої Світової війни, її причини, характер. Радянсько – німецький договір 23 серпня 1939р. та його політична оцінка.

1.Дру́га світова́ війна́ — наймасштабніша світова війна в історії людства. Почалася 1 вересня1939 і тривала до 2 вересня 1945, коли на борту лінкора «Міссурі» підписано капітуляцію Японіїперед союзними державами. Друга світова війна значно вплинула на долю людства. В ній брала участь 61 країна (80 % населення Землі). Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн. осіб у всьому світі. Загальні людські втрати досягли 50-55 млн. осіб, з них загинуло на фронтах 27 млн. По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії. По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано. По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі. По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою Вітчизняною війною. Другу світову війну можна розділити на кілька етапів: I. 1 вересня 1939 р.- 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії. II. 19 листопада 1942 р. - 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції,війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати. III. 9 травня 1945 р. - 2 вересня 1945 р. Завершення

2. Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом.
Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.
Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.
1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.
2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.
3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі-тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана. 4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність. Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

№3 Економічне становище України напередодні незалежості.

Право української нації на самовизначення та створення національної держави в існуючих кордонах. Принцип народовладдя, що здійснюється на конституційних засадах. Самостійність у вирішенні державних питань. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Збереження громадянства СРСР, гарантування прав і свобод громадян УРСР. Територія України в існуючих кордонах є недоторканною.

УРСР – економічно самостійна держава, яка створює свою банківську, цінову, фінансову, податкову систему, формує бюджет, запроваджує свою грошову одиницю.

УРСР самостійно здійснює охорону природи, захист усіх форм власності.

УРСР самостійно вирішує питання розвитку науки, культури, освіти і духовного розвитку громадян, забезпечує національно – культурне відродження.

УРСР має право на власні Збройні сили, внутрішні війська й органи державної безпеки.

УРСР – нейтральна держава, позаблокова, зобов’язується не застосувати, не виробляти і не розповсюджувати ядерну зброю.

УРСР самостійно налагоджує міжнародні відносини.

УРСР визнає пріоритет загальних норм міжнародного права загальнолюдських цінностей.

№4 Заснування перших таємних організацій дворянських революціонерів.

Союз спасіння, або Союз порятунку — одна з перших таємних політичних організацій, з яких потім виріс рух декабристів у Росії й в Україні. Коли суспільство оформилося і розробило свій статут (головний автор його - Пестель Павло Іванович), воно отримало назву Товариства істинних і вірних синів Вітчизни. Метою Союзу спасіння була ліквідація кріпацтва й абсолютизму і встановлення конституційної монархії .

Історія створення

Утворений у Петербурзі в лютому 1816 групою гвардійських офіцерів. Ініціаторами Союзу спасіння були 24-річний полковник Генерального штабуМуравйов Олександр Миколайович, князь Трубецькой Сергій Петрович , старший офіцер Генерального штабу, підпоручик Генерального штабуМуравйов Микита Михайлович, підпоручик лейб-гвардії Семенівського полку Якушкін Іван Дмитрович та брати Муравйов-Апостол Матвій Іванович, підпоручик Семенівського полку, і Муравйов-Апостол Сергій Іванович, поручик Семенівського полку. Серед членів (близько 25–30 осіб) були майбутні декабристи українського походження або пов'язані з Україною (брати Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли, Вольховський Володимир Дмитрович,Полторацький Олександр Павлович, Новіков Михайло Миколайович, Пестель Павло Іванович та ін.).

Союз Благоденства — таємна політична організація декабристів, що постала на базі Союзу спасіння. Заснована у Петербурзі на початку 1818 року.

Північне товариство — таємна революційна організація декабристів, що виникла на основі існуючого раніше Союзу благоденства і діяла у Петербурзі (1821 — 1825).

Засновниками Північного товариства були: Муравйов Микита Михайлович, Тургенєв Микола Іванович, Лунін Михайло Сергійович, Трубецькой Сергій Петрович і Оболенський Євген Петрович.

На чолі Північного товариства стояла дума, яка обиралася з трьох чоловік терміном на один рік. Основу організаційної структури становили управи. Основний програмний документ — Конституція, розроблена Муравйовим Микитою Михайловичем, яку підтримували переважно прихильники поміркованої програми. 

Півде́нне товари́ство декабри́стів — таємна революційна організація декабристів в Україні. Створено в березні 1821 року на базі Тульчинськоїуправи Союзу благоденства. Очолювала товариство Директорія у складі Павла Пестеля, Олексія Юшневського та Микити Муравйова.

Створена в березні 1821 року членами Тульчинської управи колишнього Союзу благоденства (П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович,Барятинський Олександр Петрович та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович від Південного товариства становили так звану Директорію. Незабаром членами цього товариства стали брати Муравйов-Апостол Сергій Іванович і Муравйов-Апостол Матвій Іванович, Бестужев-Рюмін Михайло Павлович, Поджіо Олександр Вікторович, Вольф Фердинанд Богданович та офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні.

Товариство об'єднаних слов'ян — таємна революційна організація, заснована на поч. 1823 у Звягелі (Новограді-Волинському) офіцерами братами П. і А. Борисовими і польським революціонером Люблінським Юліаном Казимировичем. Товариство об'єднаних слов'ян гуртувало кількадесят членів (як вважає Нечкіна, загальна чисельність Товариство об'єднаних слов'ян досягла 51 людини), переважно офіцерів молодших рангів частин, які були розташовані на Волині й Київщині, а також місцевих нижчих урядовців. У числі перших, прийнятих до Товариства з'єднаних слов'ян в 1823 році, булиБечаснов Володимир Олександрович і Горбачевський Іван Іванович, прапорщики 8 артилерійської бригади, і чиновник Іванов Ілля Іванович, згодом секретар Товариства об'єднаних слов'ян. Більшість членів були українці: П. і А. Борисови, Горбачевський Іван Іванович, Андрієвич Яків Максимович, Громницький Петро Федорович, Драгоманов Яків Акимович, Лісовський Микола Федорович, Сухінов Іван Іванович, Шимков Іван Федорович, Тютчев Олексій Іванович та інші. Керівником Товариства був Петро Борисов, а ідеологами Люблінський Юліан Казимирович таГорбачевський Іван Іванович.

Повстання декабристів у Петербурзі

Після тривалих дискусій Південне і Північне товариства визначили час спільного виступу — літо1826 року (цар мав прибути на військові маневри в Україну). Але несподівана смертьОлександра I у Таганрозі (листопад 1825), невизначеність у питанні успадкування російського престолу (зречення Костянтина від престолу, яке імператорська родина зберігала в таємниці) підштовхнули змовників до негайних дій. 14 (26) грудня 1825 року у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві, Миколі I, члени Північного товариства організували в Петербурзі повстання. Відповідно до плану, передбачалися дії у трьох напрямах: 1)захоплення Зимового палацу та арешт царської родини; 2) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала центр Петербурга під прицілами своїх гармат; 3) встановлення контролю за діями Сенату, оголошення Маніфесту до народів Росії, у якому повідомлялося про повалення царського режиму та програма майбутніх суспільних реформ: знищення кріпацтва, ліквідацію рекрутства, проголошення громадянських свобод і скликання Установчих зборів. З самого початку свого здійснення план зазнав невдачі. Сенатори рано-вранці присягнули імператору і роз'їхалися по домівках. Першим прибув на Сенатську площу лейб-гвардії Московський полк на чолі з Бестужевим Олександром Олександровичем та його братом М.О.Бестужевим, пізніше — рота лейб-гренадерів під проводом О.М.Сутгофа, потім гвардійський морський екіпаж під керівництвом М.О.Бестужева і Арбузова Антона Петровича, значна частина лейб-гренадерів на чолі з М.О.Пановим. Всі були зі зброєю, але артилерії не було. Народ, який зібрався на площі (декілька десятків тисяч людей), співчував повстанцям. Повстанці (понад 3 тис. солдатів на чолі з 30 офіцерами) чекали появи С.П.Трубецького, обраного диктатором, але він не з'явився. Декабристи діяли нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. О.І.Якубович і О.М.Булатов, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. Був обраний новий диктатор  — князь Євген Оболенський, який тричі намагався (марно) зібрати військову раду. Микола I перехопив ініціативу — повстанців оточили урядові війська. У їхньому розпорядженні були 36 гармат і кавалерія. Микола I віддав наказ стріляти по повстанцях картеччю. До вечора повстання було придушене. 14 грудня 1825 року загинули 1271 осіб, з них жінок — 9, дітей — 19, мешканців міста — 903.

№5 Особливості непу в Україні. Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки. Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом. Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві. Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка доцентралізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

№6 проблеми в галузі освіти, науки та культури в Україні в умовах перебудови.

Наука

До негативних явищ у науці слід також віднести те, що прикладні розробки, на які було витрачено величезні коштів, майже на 90 % не мали практичного застосування. Серйозною проблемою і вадою науки в Україні дотепер є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву, навіть створення Міністерства науки і технологій України з метою координації і піднесення ефективності наукових досліджень не дало бажаних результатів. Згодом це міністерство було ліквідовано. Незважаючи на те що в Україні на 1994 р. загальна чисельність науковців становила близько 300 тис. чоловік, що вдвічі більше, ніж у деяких західних країнах, ефективність наукових досліджень була набагато нижчою, ніж у Західній Європі чи Америці. Поступово перебудовується робота Академії наук, змінюються пріоритети, відбувається перегрупування наукових сил, посилюється увага до фундаментальних досліджень. Значною подією в науковому житті України стало створення в 1990 р. Української наукової асоціації (УНА), яка, на думку засновників, мала сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Згодом було засновано Академію наук вищої школи, низку галузевих академій, як державних, так і громадських організацій науковців. При Київському університеті ім. св. Володимира було відкрито навчальний і науковий заклад — Інститут українознавства. Відчутні зміни відбулися в галузі гуманітарних наук. Спираючись на досягнення світової науки, активізується тематика досліджень, розпочалася робота з підготовки фундаментальних праць з історії українського народу, культури, літератури. В Україні створено національну систему атестації наукових кадрів. Вища і середня спеціальна освіта Базовою формою навчання стала стаціонарна форма. Скасовано вечірню і значно скорочено заочну форми навчання. Здійснюється реорганізація вищої і середньої спеціальної освіти з тим, щоб наблизити її до нинішніх вимог Української держави, а також умов перебудови соціально-економічного життя. Поступово відбувається перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створено навчальні заклади, що базуються на інших формах власності. Вищі навчальні заклади стають автономними у своїй діяльності. Державні вузи практикують платну форму навчання. До досягнень у перебудові галузі освіти варто зарахувати відновлення діяльності Києво-Могилянської та Острозької академій, відкриття в Києві Національної академії управління, Академії фінансистів у Донецьку, Дипломатичної академії в Києві, Міжрегіональної Академії управління персоналом, низки нових університетів. В Україні здійснено велику роботу з акредитації вузів, переходу їх на українську мову викладання.

№7 Поширення соціалістичних ідей в Україні

90-х рр.. ХІХ ст. п осилюється більш радикальні елементи національного руху.  1893-1894 рр. соціалістично налаштована частина української інтелігенції, серед якої були і члени “ Молодих громад”, об’єдналася в марксистський гурток на чолі з І. Стешенком , куди ввійшли Л. Українка, М. Коцюбинський, М. Кривенюк, П. Тучапський та інші. У 1897 році в Києві була заснована ще одна організація соціал-демократичного спрямування – “Київський союз боротьби робітничого класу”, який організував чисельні робітничі страйки. Його провідниками були П. Тучапський, А. Луначарський та інші. У лютому 1900 р. націонал-радикальна та соціалістично налаштована українська молодь об'єдналас я у першу на Наддніпрянщині Революцій­ну українську партію (РУП). Наприкінці 1903 року партія розкололася – частина її членів на чолі з Меленевським приєдналася до РУП, а частина, очолювана Ярошевським - до ППС. У вересні 1896 року у Львові відбувся з’їзд українських робітничих товариств, на яких було вирішено створити окрему українську соціал-демократичну партію (УСДП). 17 вересня 1899 року в Робітничому домі у Львові відбулася установча конференція нової УСДП. 12 – 14 січня 1919 р. в Києві пройшов ІV з’їзд УСДРП, на якому гострі дискусії розгорнулися навколо питання необхідності негайного примирення з Радянською Росією або продовження війни. 

Південно російськи союз робітників

 перша робоча революційна політична організація в Росії. Виник в Одесі в 1875. Утворенню «Союзу» сприяв швидкий розвиток Одеси як торговельно-промислового і портового міста, в якому зосереджувалися робітники з різних районів Росії. До Одеси проникала література російської революційної еміграції. Створення «Ю. с. р.» було підготовлене діяльністю одеського кружка чайковцев (керівник Ф. Ст Волховський ), кухоль братівЖебуневих і кухоль І. М. Ковальського, які в 1872—74 вели пропаганду в робочих кухлях самоосвіти. На початку 1875 робочих кухлів заводів Белліно-Фендеріх Гулье-Бланшарда та інші заснували під керівництвом Е. О. Заславського ощадно-позичкову касу (пізніше — «Братська каса одеських робітників»), яка стала ядром «Союзу». У липні 1875 на зборах членів каси було остаточно оформлено утворення «Союзу», прийняті назва і статут, складений Заславським під впливом статуту 1-го Інтернаціоналу. У нім затверджувалося, що робітники можуть добитися визнання своїх прав «лише за допомогою насильницького перевороту, який знищить всякі привілеї і переваги і поставить праця основою особистого і суспільного добробуту». Цілі «Союзу» — пропаганда ідеї звільнення робітників з-під гніту капіталу, їх об'єднання для боротьби з економічним і політичним порядком. Постановка питання про необхідність політичної боротьби різко відрізняла статут «Союзу» від інших народницьких програм 1-ої половини 1870-х рр. Ст І. Ленін писав, що перші робочі організації в Росії «... вимагали політичних прав народові, хотіли вести боротьбу за ці права, а російські соціалісти помилково рахували тоді політичну боротьбу відступом від соціалізму» (Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 4, с. 245). Проте статут «Союзу» не давав чіткого уявлення про класову боротьбу пролетаріату і в цілому не виходив за рамки народницького світогляду. «Союз» встановив зв'язки з робітниками Ростова і Кишинева. Одеське відділення складалося з 6 груп: робочих заводів Белліно-Фендеріх, Бланшарда, групи складачів, майстрів золотих справ, робітників же.-д.(железнодорожний) майстерень і Слободки-Романовки. «Ю. с. р.» налічував до 60 членів, довкола яких групувалися 150—200 співчуваючих робітників. Найбільш активні — Ф. І. Кравченко, Н. Би. Наддачин, С. С. Наумов, М. П. Сквери, І. О. Рибіцкий, М. Я. Ляховіч та інші вели пропаганду, знайомили робітників з нелегальною літературою, залучали до «Союзу» нових членів, брали участь в організації 2 страйків. Члени «Союзу» відгукнулися на боротьбу слов'янських народів Балканського півострова збором грошей в користь повсталих герцеговінцев, встановили зв'язки з еміграцією, отримували нелегальні видання з Лондона. В кінці 1875 — початку 1876 «Ю. с. р.» був розгромлений в результаті зради. 15 чоловік віддано суду Особливої присутності сенату Правітельствующего. 23—27 травня 1877 відбувся перший політичний процес у справі робітників-революціонерів. Заславський, Рибіцкий і Кравченко були засуджені до каторги, останні — до різних термінів тюремного ув'язнення і заслання.

№8 Джерела вивчення історії України

Історичні джерела:

1. Речові джерела – це пам’ятки матеріальної культури – археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети), а також архітектурні пам’ятники. Це головні джерела для вивчення праісторії та раннього середньовіччя. Так, археологічні у світі старожитностей допомагають вивчати розвиток господарства, побут, культуру, історію племен і народів, які мешкали на теренах нашої держави. Архітектурні пам’ятки допомагають дослідити рівень розвитку матеріальної культури. Таким чином, речові джерела допомагають простежити етнічні, соціально-економічні, культурні процеси розвитку населення, доводять наявність нерозривного зв’язку, спадкоємності матеріальної культури і досвіду, що завжди існує між поколіннями. 2. Етнографічні джерела – це пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв народу. Зазначений тип джерела використовується при вивченні усіх періодів історії України.

3. Лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови. Саме мова зберігає в собі сліди історичного життя народу, що нею говорить, стадій його історичного розвитку і його історичної пам’яті, яка позначилася в назвах річок, озер, гір, лісів тощо. При вивченні нашого курсу особливого значення має дослідження старослов’янської та української мов.

4. Усні джерела – народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, прислів’я, приказки тощо. Цей ти джерел також допомагає дослідити життя народу.

Третій та четвертий тип джерел використовують, насамперед, при вивченні культури народу.

5. Писемні джерела є основою історичних знань. Писемні джерела в свою чергу умовно поділяються на дві основні групи:

• актові матеріали, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані тощо.

• оповідні пам’ятки – літописи, спогади, щоденники, листи, публіцистична, економічна література та інші твори.

9. Економічні реформи 60-х років ХХ століття. Причини їх незавершеності

В історії СРСР і України післявоєнні роки за характером соціально-економічного розвитку умовно поділяють на три періоди:

1) підйом (1950—1970 рр.);

2) застій (1971—1985 рр.);

3) криза і зміна соціально-економічної системи (1985—1990 рр.). Розглянемо особливості економічного розвитку на кожному з цих етапів.

50—60-ті роки.

Разом зі зростанням індустріальної могутності СРСР поглиблювалися і більше виявлялися негативні тенденції, що набували ознак хронічності й охопили народногосподарські комплекси всіх республік.

По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн насамперед за якісними показниками, витратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на одиницю продукції, продуктивністю праці, економічною ефективністю тощо.

По-друге, безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки (особливо це стосується промислового комплексу України).

По-третє, поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо.

За таких умов виникло першочергове завдання — прискорити науково-технічний прогрес, здійснити значні структурні зміни в економіці, технології, організації та управлінні виробництвом. Крім того, потрібно було вирішити ще два суперечливі завдання: нагодувати й одягти людей, дати їм житло (проблема дефіциту житла Україна не вирішила ще й нині), підняти їхній культурний рівень і водночас зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів озброєння.

В умовах, коли не було іноземних інвестицій та бракувало фінансових і матеріальних внутрішніх ресурсів, командно-адміністративна система розв'язувала проблеми традиційно: визначала головні серед них і виробляла відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. сформували новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний розвиток легкої промисловості. Друге, щоправда, мало вимушений характер. Масштабні дотації в легку і харчову промисловості разом зі значним зниженням цін (наприкінці 1953 р. хліб коштував утричі дешевше, ніж у 1948 р.) призвели до збільшення дефіциту, а отже, до перегляду поточного плану на користь випереджального зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим головним напрямом економічної політики стало відродження розореного села, розв'язання продовольчої проблеми, що потребувало радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Вже в 1954 р. різко знизили обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі, списали борги колгоспів, зменшили податки з присадибних ділянок і дозволили продавати надлишкову продукцію на базарі. Водночас у 1,5—5,5 разу підвищили заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, збільшили капіталовкладення та поставки техніки селу.

Послаблення державного тиску на село сприяло тому, що в 1953—1958 рр. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в Україні стали вищими у 5 разів порівняно з 1950—1953 рр. (8 % порівняно з 1,6 %). Частка капіталовкладень у сільське господарство збільшилася майже на 1/3 порівняно з 1/5 на початку десятиріччя (щоправда, приблизно 32 % цих інвестицій йшло на освоєння цілини). Грошові доходи колгоспів з 1953 до 1958 р. зросли у понад три рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в Україні, як загалом і в СРСР.

Проте пожвавлення українського села виявилося нетривалим. Щоб продовжити розпочату в 1953—1954 рр. аграрну політику, не вистачало внутрішніх джерел фінансування. З огляду на політичні та соціальні причини радянський уряд не наважився підняти роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної дотації, отриманої колгоспами в 1953—1958 рр. Однак цей тягар виявився непосильним для бюджету. У1958 р. здійснили реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами країни сільськогосподарської техніки. Вони мали придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд руб. Хоча цей захід дав змогу забрати із села деякі кошти, проте разом із цим різко погіршилося фінансове становище більшості господарств, а головне не було розв'язано проблеми інвестицій для сільського господарства. 31954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них такі: з 1955 р. максимально розширили посіви кукурудзи (в Україні вони займали в 1953 р. 2,2 млн гa, у 1955 р. — більше ніж 5 млн, у 1962 р. — 3 млн га, у Радянському Союзі було засіяно 32 млн га, з яких лише з 7 млн га зібрали якийсь урожай); з 1957 р. почали проводити "м'ясні" та "молочні" кампанії, що ставили завдання наздогнати США за виробництвом м'яса, масла і молока на одну особу (для України ця "гонка за лідером" закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 % щодо рівня 1958 р.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них на радгоспи тощо — також не мали відчутних результатів.

Політику реалізації надпрограм доповнювали прагнення ліквідувати присадибне селянське господарство. Вже в 1955 р. його розміри зменшили в 2 рази. У 1956 р. встановили грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. було видано указ про заборону тримати худобу в містах і робітничих селищах. Ще в 1956 р. M.C. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали корів колгоспам, а молоко отримували на трудодні, помилково вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть значення, а потім взагалі зникнуть. Тому за 1964—1964 рр. поголів'я великої рогатої худоби у підсобних господарствах колгоспників, наприклад в Україні, скоротилося на 14 %, свиней — на 20, а овець і кіз — на 53 %.

Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1959—1964 рр. знову знизилися до рівня початку 50-х років (1,6 %). На початку 60-х років у містах України виник гострий дефіцит продуктів харчування, включно з хлібобулочними, м'ясними виробами та іншими продовольчими товарами масового попиту. Щоб з'ясувати ситуацію з дефіцитом, влада почала боротьбу проти "спекулянтів", "економічних злочинців", але поліпшити ситуацію не змогла. У 1962 р. радянський уряд змушений був підвищити роздрібні ціни на м'ясо (на 30 %) і масло (на 25 %), що спричинило масові протести населення. Однак проблему дефіциту продуктів харчування це не розв'язало. З 1963 р. уряд з метою запобігання голоду вперше закупив за кордоном понад 12 млн т зерна (на 1 млрд дол. США). Україна перетворилася із виробника на споживача зерна (особливо соєвих рослин) з-за кордону.

У промисловості цей період характеризувався поступовим пом'якшенням сталінського над централізму — радянською децентралізацією і демократизацією управління. Розширилися права союзних республік. Територіальний принцип управління здійснювали через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. На території України замість ліквідованих союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств організували 11 раднаргоспів. Вони контролювали 10 тис. промислових підприємств і наприкінці 1957 р. їм підпорядкувалися 97 % заводів республіки (в 1953 р. лише 34 %). Прискореними темпами розвивалася легка промисловість. Отже, у перші роки "відлиги" промислова політика, як і економічна в цілому, спрямовувалася на вирішення першочергових завдань.

У цей період було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення: масштабно підняли заробітну плату, скасували примусові державні позики, які забирали майже 10 % заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування населення, вдвічі збільшили пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше дали колгоспникам. З травня 1966 р. у колгоспах ввели гарантовану оплату праці. У 1953—1958 рр. заробітна плата жителів міста підвищувалася в середньому на 6 % за рік. У другій половині 50-х років робітників і службовців перевели на 7-годинний робочий день. Уперше за роки радянської влади почали масове житлове будівництво, в тому числі із залученням коштів населення через житлово-будівельні кооперативи. До кінця 70-х років 80 % сімей забезпечили квартирами, проте житлову проблему внаслідок великої міграції сільського населення в міста так і не розв'язали. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років під впливом економічних труднощів темпи поліпшення добробуту населення різко сповільнилися і загострилися соціальні проблеми, передусім спостерігався тотальний дефіцит продовольчих та інших товарів.

У1958 р. ввели обов'язкову восьмирічну освіту для усіх дітей шкільного віку. Скасування плати за навчання в середній школі та вищих навчальних закладах сприяло зростанню рівня народної освіти. Створена мережа шкіл, технікумів, ВНЗ дала змогу сформувати відповідний кадровий потенціал країни, позитивно відобразившись на розвитку науки та культури. Варто зазначити, що в розвитку економіки України у 1950—1970 рр. суттєву роль відіграли чинники інтенсивного зростання, коли приріст національного доходу та валового суспільного продукту забезпечувався в основному шляхом збільшення продуктивності праці та впровадженням досягнень НТП. Промисловому розвитку сприяло систематичне зростання капіталовкладень, у структурі яких збільшилася частка, спрямована на розширення, реконструкцію і технічне переоснащення діючих підприємств.

Радянський Союз разом із США були лідерами першого етапу третьої НТР (1945 р. — середина 60-х років; другий етап — середина 60-х — кінець 80-х років). Протягом цього періоду відбувалися радикальні зміни в технічному розвиткові. Швидкими темпами розвивалися радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме тоді країна створила ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями були запуск першого у світі штучного супутника Землі, потім — космічного корабля, перший політ людини в космос, будівництво перших АБС і морських атомних кораблів.

"Відлига" значно активізувала і теоретичні економічні дослідження. Особливо протягом 1962—1965 рр. економісти розробили пропозиції щодо вдосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювали питання розширення самостійності й ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки були вчені - економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) він чітко сформулював проблему: потрібна така система планування й оцінювання роботи підприємств, яка б стимулювала заінтересованість у найвищих планових завданнях, втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити до підприємств лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв'язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Інші планові показники пропонували повідомляти галузевим або регіональним органам управління.

Щоб заінтересувати підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати за кожною галуззю тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від міри досягнення нормативної межі рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у процентах) могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Такий метод повинен був звільнити централізоване планування від значної опіки над підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.

Ця схема стимулювання, планування й управління промисловістю ґрунтувалася на головному принципі Лібермана: те, що вигідно суспільству, має бути вигідно і кожному підприємству. І навпаки — те, що невигідно суспільству, повинне бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.

Економічна реформа 1965 р., яка була втіленням на практиці дискусійних ідей радянських економістів щодо зміни механізму управління і застосування економічних методів господарювання, сприяла значному розвитку економіки України. З одного боку, вона виявилася в централізації управління народним господарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відновлення галузевих міністерств (створили 40 союзних міністерств і відомств, які знову контролювали 90 % підприємств У PCP). З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, організовували фонди матеріального стимулювання, вводили плату за використання підприємствами основних виробничих фондів, організаціям надавали значно більше прав у галузі планування тощо. У сільському господарстві знизили і проголосили незмінним на 10 років план обов'язкових закупівель зерна, а надпланові мали продавати за підвищеними цінами, зняли деякі обмеження з підсобних господарств. Ці заходи спрямовувалися на підвищення матеріальної заінтересованості трудових колективів у результатах виробництва, рівня інтенсифікації праці й економіки країни загалом.

Приріст ефективності суспільного виробництва в Україні у восьмій п'ятирічці (1965—1970) порівняно із сьомою був удвічі вищим. Швидкими темпами розвивалися наука і галузі промисловості, які визначали НТП (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість тощо). За обсягом виробництва низки видів промислової продукції СРСР випередив США і посів перше місце у світі.

Тобто суть реформ 1965 р. полягала у здійсненні перетворень за такими напрямами:

1 ) зміна історичних формі методів управління народним господарством — перехід на галузевий принцип управління замість застарілого територіального принципу;

2) поліпшення системи планування;

3) удосконалення економічного стимулювання (включало вдосконалення системи ціноутворення й оплати праці).

Реформа 1965 р. передбачала значну кількість перспективних заходів, які, безумовно, сприяли зростанню обсягів та підвищенню ефективності суспільного виробництва і створенню додаткових джерел поліпшення матеріального і культурного добробуту жителів України.

Основна суперечність реформи 1965 р. полягала у прагненні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і разом з тим інтенсифікувати два протилежні процеси: посилити централізацію в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, плата за фонди, прибуток тощо), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об'єднань. Посилення централістських засад система сприймала органічно, проте ринкові ідеї не вписувалися у новий господарський механізм, який передбачав збереження усієї влади в державі. Внаслідок цього, як зазначають дослідники, реформа перетворилася насамперед на численні розмови про неї, а в процесі реалізації її подальший розвиток загальмувався і на початку 70-х років її припинили.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко командний і, безумовно, директивний — змінився іншим — узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але обсяги господарства, що збільшувалися, потребували численних узгоджень у багатьох установах і на різних рівнях управління). Проте зростання масштабів народногосподарського комплексу, насамперед важкої індустрії, ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи почав усе частіше гальмувати. Ситуація особливо погіршилася, коли в 60-х роках у світі розгорнулася НТР. Тоді в науково-технічній галузі спостерігалося відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Створена для швидкого подолання технічної відсталості централізована директивна система планування й управління економікою у свою чергу спричинила відставання країни від високорозвинутих країн. Якщо в США в 1985 р. діяло майже 1,5 млн ЕОМ (і ще понад 17 млн персональних ЕОМ), то в СРСР — лише кілька десятків тисяч.

10. Знищення царизмом органів української державності після входження України до складу Росії

Отримавши перемогу, Петро І відмовився відновити договір України з Московією (так звані Березневі статті) і надалі став обмежувати українське самоврядування. За підписаними Скоропадським в 1709 р. Решетилівським статтями закріплювалось право царських урядовців втручатися в справи українського місцевого управління, контролювати збір податків і витрат коштів. В 1714 р. Петро І відібрав у гетьмана і старшини право призначати полковників, а в 1715 р. запровадив і новий порядокпризначення сотників. В 1722 р. була створена так звана "Малоросійська колегія", що фактично управляла Україною. Фактично була скасована вільна українська торгівля, цілеспрямовано звужувалося вживання української мови, скорочувалось друкування українських книжок. Йшла "викачка" з України інтелектуального потенціалу. Після смертіСкоропадського цар взагалі вирішив не обирати нового гетьмана. Наказного гетьманаПолуботка разом зі старшиною викликали в Петербург, де його й було закатовано в 1724 р.

Після смерті Петра І в січні 1725 р. шовіністична політика царизму і обмеження автономних прав України продовжувались, хоч його наступники проводили дещо поміркованішу політику. До 1727 р. гетьмана не було. Потім гетьманом "обрали" престарілого миргородського полковника Д. Апостола, який, поїхавши в 1728 р. в Петербург, прохав відновити Березневі статті Б. Хмельницького. У відповідь були ухвалені "Решительные пункты", що пропонували новообраному гетьману керувати Україною за допомогою російських чиновників.

Д. Апостол взявся впорядковувати внутрішні справи України. Він вперше встановивдержавний бюджет, провів генеральне слідство по маєтності, встановив порядок апеляції судових рішень, звернув увагу на розвиток торгівлі, сприяв поверненню запорожців з Олешківської Січі на батьківщину. Вже після смерті Апостола (січень 1734 р.) запорожці заснували так звану Нову Січ на р. Підпільній (біля Нікополя) і влітку 1734 р. отримали від Росії повну амністію і козацькі клейноди. Але після смерті Апостола нового гетьмана не обирали 16 років. Управляло Україною новостворене "Правління гетьманського уряду", хоча самого гетьмана не було. Це правління підпорядковувалось Сенату.

Новим і останнім гетьманом України у 1750 р. був обраний за рекомендацією цариціЄлизавети Петрівни Кирило Розумовський, який був молодшим братом некоронованого чоловіка цариці. Під його владу була віддана і Запорізька Січ. Але гетьман, часто і подовгу буваючи в Петербурзі, мало займався українськими справами. Свого наставника і вихователя Г. Теплова К. Розумовський зробив правителем гетьманської канцелярії і поклав на нього всі справи. Фактично ж в Україні, поки гетьман жив в Петербурзі, всім верховодила старшина. Єдине, що він зробив, так це судова реформа, за якою вводилися місцеві суди замість полкових. Найвищою інстанцією став Генеральний суд. Фактично все судочинство було віддано до рук старшини - української шляхти, що зміцнило її привілейоване становище. Посилились також кріпосницькі порядки. Юридичне кріпосне право на Україні було оформлене в 1783 р.

У 1764 р. за наполяганням цариці Катерини II Розумовський склав гетьманство.Гетьманщина була поділена на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, пізніше були створені Катеринославське і Харківське, а в 1796 р. Україну перетворили в Малоросійську губернію з однотипними, як і в усій Російській імперії
структурами управління та судочинства. Переміни порядків народна маса зустріла з пасивною покірливістю, так як давно вже була усунута від усякої участі в політичному житті. Так само поставилась і маса козацької старшини, бо переміна політико-адміністративного устрою не зачіпала її привілейованого становища. Указом від 21 квітня 1785 р. вона одержала права російського дворянства.

Поступово Запорізька Січ втрачала своє військове значення як захисник південних кордонів імперії, а особливо статусом своєї організації і умонастроєм вона не вписувалась в політичну, соціальну, економічну, адміністративну і загальнодержавну систему царської влади Тому в 1775р. за - наказом Катерини II Запорізька Січ була ліквідована. Кошового отамана П. Кал н й шевського заслали на Соловки в Білому морі, а писаря І. Глобу, суддю П. Головатого та іншу старшину - до Сибіру. Частина козаків втекла на низов'я Дунаю і утворила там за згодою султана Задунайську Січ. З тих, що залишились на Україні, спочатку було створено "військо вірних козаків" на чолі з кошовим отаманом С. Білим, що отримав звання полковника. Потім у 1787 р. воно дістало назву "Бузького війська", згодом перейменували це військо в "Чорноморське", а в 1792 -1793 рр. його переселили на Кубанські землі, де українські козаки, як і на Запоріжжі, створили 38 куренів і жили спочатку за старими звичаями і воювали з горцями Кавказу.

18.Боротьба політичних сил за радикальні реформи по оновленню політичного життя, суверенітет і незалежність України на рубежі 80-90 рр. ХХ ст.

Процес національного відродження 1989-1991 рр. в УРСР ознаменувався появою нових, альтернативних до КПУ політичних партій та рухів, переважно націонал-демократичного спрямування: «Народний Рух за перебудову», Українська Республіканська Партія та інші. Однак, в короткий час значна частина найбільш політично активних громадян, переважно молодь, розчарувалась у новітніх націонал-демократичних течіях, закидаючи їм політичну нерішучість та надмірну поміркованість у поглядах. Так 19 серпня 1989 року члени молодіжного крила Української Гельсінської Групи на горі Маківка проголосили створенняСпілки Незалежної Української Молоді. Снумівці відкрито маніфестували вихід України зі складу СРСР як мету своєї діяльності; виховання молоді в дусі патріотизму на прикладах національно-визвольних змагань ОУН та УПА тощо. Хоча СНУМ й була організацією нелегальною і діяла в умовах ідеологічних табу та заборон, проте, вона швидко знайшла прихильників по всій Україні. Менш ніж за рік з дня свого утворення СНУМ у своїх лавах об’єднала близько тисячі націоналістично налаштованих молодих людей з усіх регіонів України. У травні 1990 року загальна кількість обласних організацій СНУМ збільшується до 18. Існував осередок СНУМ у Перемишлі, Польща.

Головним засобом діяльності Спілки була агітаційна та просвітницька робота, організація мітингів, страйків, голодувань та пікетів. На своїх перших нелегальних мітингах у Києві та Львові снумівці збирали гроші для друку своїх маніфестів та періодичних видань (свої газети та листівки СНУМ друкувала в Литві та нелегально завозила доУРСР), що дало можливість поширювати свої ідеї в масах. Члени спілки влаштовували театралізовані дійства зі спаленням комсомольських квитків у Києві, Львові, Тернополі, Рівному, Дубно. Снумівці зорганізували бойкот весняного призову доРадянської Армії.З цією місією влаштовувались пікетування та голодування біля військкоматів. Жоден антирадянський мітинг вУРСР в період 1989-1990 рр. не відбувався без участі СНУМу. На весні 1990 р. СНУМ бере активну участь у парламентських виборах. Депутатом від СНУМ стає Ігор Деркач. У 1990 р. організація все виразніше поляризується на два табори: радикальний (формується навколо О. Вітовича та Д. Корчинського) та демократичний. Демократичне крило СНУМу реформувалось у Спілку Української Молоді, яка взяла за зразок діаспорну організацію СУМ, що відродилась у Німеччині у 40-х роках ХХ ст. СУМ не була радикальною організацією і ставила на меті виховання молоді на ідеалістичних засадах в дусі християнства та патріотизму.

Іншою була доля радикальної фракції СНУМу. Вона оформлюється (3-4 листопада1990 року) в нове організаційне тіло: Українську Націоналістичну Спілку. Того ж1990-го року УНС згуртувавши довкола себе найрадикальніших членів націонал-демократичних партій та організацій утворює Українську Міжпартійну Асамблею, яка згодом реформується в Українську Національну Асамблею. У 1991 році як реакція на путч в СРСР на заклик УНА формуються перші підрозділи Української Народної Самооборони, що ставлять собі на меті збір зброї та формування воєнізованих підрозділів з метою збройної протидії ГКЧП. Хоча УНСО формально й не було структурною частиною УНА, проте діяло як воєнізоване крило партії. З поширенням право-радикальних ідей на Заході України та в Києві лави УНСО швидко поповнюються. УНСО бере участь у збройних конфліктах: у Придністров’ї (1992 р.) на боці придністровських сепаратистів, у грузино-абхазькому конфлікті (1993 р.) на боці Грузії, у Нагірному Карабасі, у Косово на стороні Сербії.

1990 року до України переїхав один із лідерів ОУН (мельниківців) Павло Дорожинський. Того ж року в Україні з’явилася лідер ОУН (бандерівців) Слава Стецько. В українських вищих школах з циклом лекцій виступали лідери “двійкарів” Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. Стратегічна мета у всіх була спільна — Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, на 1991 рік в Україні було три націоналістичні організації з одним брендом - ОУН. Варто зазначити, що згодом “двійкарі” вирішили відмовитися від діяльності в Україні, зосередившись на культурно-просвітницькій праці в країнах перебування української діаспори. Ідеологія "двійкарів" трансформувалася в ідеологію так званого ліберального націоналізму, який є дуже близьким до ідеології мельниківців. Часто ці організації виступають як союзники. Одним з небагатьох проявів діяльності ОУН (з) в Україні було продовження видання часопису "Сучасність" в Києві (з 1991 р.), співредакторами якого виступили Тарас Гунчак та Іван Дзюба. ^[12]

Однак тактичні й особистісні розбіжності призвели до протистояння між мельниківцями та бандерівцями. ОУН (революційна), залишивши незареєстровану й нелегалізовану структуру ОУН, заснувала легальну партійну надбудову, яка діяла згідно з чинним законодавством України, — Конґрес Українських Націоналістів. Він був зареєстрований Міністерством юстиції України 26 січня 1993 року. КУН в цілому стоїть на право-консервативних позиціях та орієнтується на тих, хто визнає ідеологію українського націоналізму. Крім того, з ініціативи ОУН (р) було створено ряд громадських організацій, таких як: "Тризуб" ім. С.Бандери,«Меморіал» ім. В. Стуса тощо.

ОУН (мельниківців) оголосила себе «громадсько-політичною організацією» — такою собі сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в українському законодавстві не були передбачені такі форми об’єднань громадян, однак їй Мін’юствручило свідоцтво про реєстрацію як громадської організації. А отже — висування депутатів і активної участі у виборчих компаніях ОУН не могла собі дозволити.

Восени 1993 року Міністерство юстиції зареєструвало ще одну партію – Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНвУ), головою якої був Микола Сливка. Партія складалася переважно зі старих членів ОУН, які діяли лише в Україні. Протестуючи проти засилля представників діаспори, вони створили партію «ОУН в Україні». Нова партія ставила за мету об'єднати націоналістичні сили (хоча її виникнення часом пов'язують із непризнанням Слави Стецько як лідера бандерівського націоналізму) з метою опору комуністичній ідеології, розвитку української економіки, поліпшення правового становища українців. Але невдовзі ОУНвУ почала ділитися на безліч дрібних угруповань.

Також до правих партій, які виникли на початку 90-х років і заявляли, що їх ідеологією є український націоналізм, можна зарахувати Українську республіканську партію Левка Лук’яненка; Українську консервативну-республіканську партію Степана Хмари, партію«Державна Самостійність України» Романа Коваля.

УРП утворилася з кількох політичних сил і була однією з перших політичних партій України. Почалося все з Української Гельсинської спілки. 29-30 квітня 1990 року на базі УГС було створено Українську республіканську партію. УРП була зареєстрована 5 листопада 1990року. Її головою було обрано Л.Лук'яненка.

Українська консервативно-республіканська партія виникла після розколу УРП. Частина делегатів третього з'їзду УРП, що відбувався 1-2 травня 1992 року, на чолі з колишнім заступником партії Степаном Хмарою заявила про свій вихід. Пізніше більш радикально налаштовані республіканці створили УКРП.Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна Самостійність України» було створено уЛьвові 1990 року. Об'єднання прагнуло до побудови націократичної держави “в етнографічних кордонах демократичними засобами, до її інтеграції в європейські економічні структури”. На думку ідеологічної референтури ДСУ, націократичний державний устрій означає: а) владу Проводу нації, владу політичної аристократі (так званні еліти), яка дієво прагне добра нації; б) стрижень проводу повинні становити українські військовики та діячі національно-визвольного руху різних років; в) добро нації здобувається у жорстокій боротьбі з ворогом; г) благо нації досяжне лише у своїй державі, де панує національний закон, а не закон інших країн, у державі, в якій неможливе панування національних меншин. ДСУ виступало за входження її членів у владні структури держави.Окремою силою 1991 року постала Соціал-національна партія України, яка зайняла крайню праву позицію і була зареєстрована як політична партія 1995 року. Головою партії був обраний Ярослав Андрушків. СНПУ - радикальна партія крайнього правого напрямку, яка керується ідеологією соціал-націоналізму, ставить за мету взяти політичну владу в Україні для побудови нового суспільства; виступає за створення "Великої України" як унітарної держави української нації з президентською формою правління, з багатопартійністю; непримиримий противник комуністичної ідеології; вважає Росію причиною всіх бід в Україні; підтримує існування різноманітних форм власності; прихильник гармонійного поєднання інтересів суспільства і держави.

№11 партизанський рух і підпіль боротьба трудящих україни проти німецько фашистських загарбників у роки війни. Діяльність УПА.

Радя́нський партиза́нський рух на території України — Рух Опору громадян Української РСР проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 1941–1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941–1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.

Становлення: 1941–1942 роки

29 червня 1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. В Україні у 1941–1942 роках таке підпілля вдалося створити лише у деяких містах, бо навіть більшість членів КПУ відмовилися від покладеного на них доручення і з приходом німців легалізувалися.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, що становило лишень дві тисячі осіб. В кінці 1941 недовгий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити непошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Та ж сама доля чекала на загін, що діяв взимку 1941–1942 біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині(близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму. Для керівництва партизанським рухом і координації його дій з операціями Червоної Армії 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) БілорусіїП. К. Пономаренком. 20 червня 1942 був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) з центром у Луганську, а пізніше в Москві. Номінальним керівником Українського штабу був М. Хрущов, фактичним — Т. Строкач, заступник народного комісара НКВС УРСР. Партизанський рух в Україні набуває масовості з кінця 1942 року. Це було наслідком остаточного розчарування українського населення в «нових порядках» «визволителів», та відповідною реакцією на терор проти мирного населення, вбивства заручників, геноцид євреїв, депортацію на примусові роботи в Німеччину. З іншого боку, на цей час комуністична партія Радянського Союзу разом з Комуністичною партією України зуміла надати комплексну підтримку партизанському руху — агітацією, кадрами, матеріальним забезпеченням.

Організований опір: 1942–1944 роки

Перші радянські загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом Миколи Попудренка таСидора Ковпака. Ці групи й стали зародком пізнішого руху радянських партизан у лісах північної України. Вони почали проявляти незначну активність навесні 1942, встановивши радіозв'язок із Москвою. Їм на допомогу було скинуто на парашутах розвідників Червоної армії. До цих загонів приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення на схід від Києва у вересні 1941 (наприклад, О. Сабурова). У 1943 році партизани контролювали лісові райони Північно-Східної України, завдаючи втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 рух радянських партизан в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 в Україні було 13 300 партизан (у 7 з'єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 — вже 43 500 (29 і 83). На початок 1944 їх кількість зросла до 47 800. За наказом Українського штабу партизанського руху (УШПР) загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом північчю України. Вони проходили переважно територією слабо зайнятою німцями, через що збройних сутичок було мало. 1 серпня 1943 під Делятином німці розбили загін Ковпака (в бою коло села Заріччя загинув комісар загону генерал О. Руднєв). З метою захистити рідні терени і мирне населення від розбою та мародерства радянських партизан, УПА знищувало розпорошені після розгрому малі рештки загону Ковпака. За Армстронґом, з 3500 ковпаківців залишилося ледве 500. Проте рейд Ковпака мав психологічний успіх, бо створив хаос у Галичинівосени 1943 й радянська пропаганда чудово використовувала це для підняття бойового духу в Червоній Армії й для культивації віри в її перемогу серед населення на окупованих німцями територіях. У 1943 році також пройшли рейди менших загонів радянських партизан: М. Наумова (на півдні України), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь) та інші. На Волині також діяв загін В. Бегми. Партизанською професіональною формацією розвідувального типу був загін полковника НКВСД. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942–1944 і виконав ряд терористичних актів проти німців: атентати вРівному, убивство віце-губернатора О. Бауера агентом М. Кузнецовим у Львові тощо. Значну роль радянські партизани відіграли в боротьбі проти українського бандерівського руху, збирали відомості про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку українських патріотів. Щодо Української повстанської армії радянські партизани зайняли також позицію активної боротьби відповідно до своїх переконань та загальної політики комуністичної партії, спрямованої на придушення національно-визвольних рухів на теренах СРСР та Східної Європи. З цією метою від 1942 в кожному загоні партизан існував Особливий відділ НКВС, пізніше «СМЕРШу».

Діяльність УПА

УПА проти Німеччини.

Виступ Упа проти німецьких окупантів був зумовлений загальною стратегією боротьби ОУН за незалежність України. Один з перших боїв відбувся на Волині 7 лютого 1943 року, коли сотня І.Перегіняка здійснила напад на містечко Володимерець. Найбільш вдалою операцією навесні 1943 року була акція загону "Помста Полісся", коли на шляху Ковель - Рівне, поблизу спаленого німцями села Кортелім, був вбитий шеф спіцвцдділів СА генерал Віктор Лютце. На повстанців було кинуто декілька каральних батальйонів, а потім і значні сили з танками та літаками. Але опір подалати ім не вдалося.

В літку 1943 р. загони народної самооборони Галічини об'єднались в бойову групу УПА-захід під командуванням В.Сидора.

У 1943 р. загони УПА на правобережі злились з сотнями Олійника й утворили групу УПА південь на чолі з О.Грабцем.

З розгортанням повстанського руху і маштабів боротьби, а також зростанням УПА, яка на кінець 1943 р. налічувала 4 бойових групи і мала 80 тис. вояків, визріла гостра необхідність утворити керівний центр. Восени було сформовано Головну Команду і Головний військовий штаб.