Файл: istoriya_Ukrayini_shpori_1.doc

№12 Конституція україни про права,свободи і обовязки громадянина

Види конституційних прав і свобод:

Особисті (громадянські) права та свободи надають суб'єктам можливості вільно розпоряджатися собою й забезпечувати свободу від втручання держави у сферу відносин, які перебувають за межами обов'язків суб'єкта перед державою.

• право на життя, право захищати від протиправних посягань як своє життя та здоров'я, так і життя та здоров'я інших людей

• право на повагу до своєї гідності

• право на свободу та особисту недоторканність, право невідкладно знати про мотиви свого арешту чи затримання, захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника з моменту затримання, оскаржити своє затримання в суді

• недоторканність житла

• таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції

• право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися з інформацією про себе, наявну в державних і недержавних установах та організаціях, на спростування недостовірної інформації про себе та членів своєї сім'ї, на відшкодування матеріальної й моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації

• свободу пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну

• право на свободу світогляду й віросповідання

• на охорону здоров'я, медичну допомогу, медичне страхування

• на безпечне для життя і здоров'я довкілля

• право на вільне за взаємною згодою укладання шлюбу та рівноправ'я подружжя

• право на захист у суді

• право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням

Політичні права та свободи, закріплені в Конституції України, надають суб'єктам можливості для участі в управлінні справами держави й суспільства і передбачають:

• право громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;

• вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування;

• право доступу до державної служби та до служби в органах місцевого самоврядування

• право на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;

• право вільно збирати, зберігати, використовувати й у будь-який спосіб поширювати інформацію

• на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках

• збиратися мирно, без зброї, й проводити мітинги, походи й демонстрації

• направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових і службових осіб

Економічні права спрямовані на забезпечення суб'єктам можливостей для участі в соціально-економічних відносинах і передбачають:

• право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю;

• право громадян користуватися для задоволення своїх потреб об'єктами державної та комунальної власності

• право на підприємницьку діяльність

• на працю, на належні, безпечні і здорові її умови, на не нижчу від визначеної законом заробітну плату і своєчасне її одержання

• на страйк

• на відпочинок

• на соціальний захист

• на житло

Культурні права - надають можливості для задоволення культурних і духовних потреб, а саме:

• право на освіту, у тому числі безоплатну вищу в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі;

• на навчання рідною мовою громадян, які належать до національних меншин

• на свободу літературної, художньої й технічної творчості, право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності.

Рада Європи відзначає Україну як "еталонну" державу у сфері таких прав: право на свободу пересування і вибору місця проживання , відсутність переслідувань і дискримінації громадян за ознаками раси, статі, етнічного походження, віросповідання, переконань або соціального походження а також забезпечення державою свободи совісті , і міжнаціонального миру.

Серед закріплених у Конституції гарантій прав людини й громадянина слід підкреслити такі:

• нечинність законів та інших нормативних актів про права та обов'язки громадян, якщо їх положення не доведені до відома населення в установленому порядку

• можливість одержувати правову допомогу, у тому числі й безоплатну

• особа не зобов'язана доводити свою невинуватість у вчиненні злочину й не може бути обвинувачена й піддана кримінальному покаранню, якщо її вина не доведена в законному порядку і не встановлена вироком суду

• недопустимо двічі притягати особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення та ін.

Конкретизація вказаних та інших конституційних гарантій прав і свобод людини й громадянина здійснюється в поточному законодавстві та в підзаконних нормативно-правових актах.

Обов'язки людини та громадянина - певна міра суспільно необхідної поведінки суб'єктів:

• кожен, хто законно перебуває на території України, зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції й законів України, не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей

• кожен зобов'язаний сплачувати встановлені податки і збори обов'язок кожного - не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині й відшкодовувати завдані ним збитки

• обов'язок громадян України - захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи

№13 Наро́дництво

Наро́дництво — ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-х – 80-х роках 19 ст. Представники цього напряму виражали інтереси селянської демократії, поєднуючи радикально-буржуазно-демократичну і антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму.

Революційне народництво

У революційному народництві існували три різні течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.

Петро Лаврович Лавров (1823—1900) — один з провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він закінчив Петербурзьке артилерійське училище і викладав математику у військових навчальних закладах. 1868 року за свою суспільну діяльність був заарештований і висланий у Вологодську губернію. Лавров і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі. Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним питанням, які охоплюють всі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Ще до проведення реформи Лавров писав про тяжке, безправне становище селянства, проте його погляди на проблему звільнення селянства були досить поміркованими. Більш послідовно він виступив з критикою реформи, яка, на його погляд, «не звільнила селян повністю». Лавров гостро критикував самодержавство і його економічну політику.

Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) — виходець із дворянської сім’ї. 1840 року виїхав за кордон, де включився в революційну діяльність. В історії революційного руху Західної Європи він відомий як анархіст. Анархізм і народництво — близькі ідеології, проте не тотожні. Сподівання Бакуніна на негайну соціальну революцію, його заклики до молоді «йти в народ» і очолити селянські бунти бу-ли сприйняті частиною народників, які з гордістю називали себе анархістами. В історії народницького руху цей напрям назвали бакунізмом. Бакунін вважав, що російський народ — «бунтар від природи». Революційність народу, а отже й неминучість соціальної революції, він зв’язував зі злиденним станом, в якому перебував народ, а також із його вірою в право на землю. Бакунін був непримиренним противником кріпацтва. Реформа 1861 р. не задовольнила його, він називає її обманом, тому що вона не дала народу справжньої свободи і примусила сплачувати великі викупні платежі. 1876 р. виникла народницька організація «Земля і воля», програма якої була бакуністською. На перший план цією програмою висувалось аграрне питання, на відміну від Західної Европи, де головним вважалось питання фабричне. «Ходіння в народ», в якому взяли участь і лавристи, і бакуністи, зазнало невдачі. Селяни не сприйняли народницьких ідей, їх хвилювали проблеми безземелля і високих податків. За цих умов стався розкол «Землі і волі» на «Народну волю» і «Чорний переділ». Чорнопередільці на чолі з Плехановим продовжили традиції «Землі і волі», а народовольці стали на шлях терору.

Петро Микитович Ткачов (1844—1885) і його прихильники вважали метою боротьби досягнення «народних ідеалів», тобто «селянського соціалізму». Вирішити цю проблему мали самі революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на думку Ткачова, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Саме тому він виступив з теорією негайного захоплення політичної влади «революційною меншістю» шляхом змови. Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступав з гострою критикою капіталізму і буржуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог «справедливості та моралі». На відміну від Бакуніна, він не заперечував необхідності держави в майбутньому соціалістичному суспільстві. Державу Ткачов розглядав як самостійну силу, не зв’язану з експлуататорськими класами. Він закликав до її негайного повалення заради того, щоб запобігти розвиткові капіталізму і урятувати общину. На цих позиціях стояла і створена 1879 р. партія «Народна воля». Народовольці вважали, що економічне й політичне рабство народу в Росії зумовлюється не економічним ладом, а волею держави. Революційний переворот, повалення держави народовольці сподівались здійснити силами «Виконавчого комітету». Проте всі їхні зусилля обмежилися вбивством царя Олександра ІІ (1881 р.). Після розгрому «Народної волі» у народництві стали переважати ліберальні тенденції.

Ліберальне народництво

Типовим представником ліберального народництва 70-х pp. в Україні був П. А. Червінський (1849 — 1931). У 1876—1890 pp. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земст­ва. Як і народники в цілому, він намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народни­ків заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то П. Червінський намагався довести цю мож­ливість. Погляди П. Червінського було викладено в статтях, опублі­кованих в «Неделе» (1875—1876). Ці статті користувались у ті роки надзвичайно великою популярністю, їх з інтересом читала молодь, щодо них велися жваві дискусії.

№14 Зміст культурних перетворень в україні в післяжовтневий період Відновлення УАПЦ

Відновлення церкви в часи Другої світової війни

У 1942 році єпископами Польської Православної Церкви на чолі з архієпископом Полікарпом Сікорським Українська Автокефальна Православна Церква була відновлена, але вже канонічно визнаними ієрархами. Та після війни УАПЦ знову була заборонена комуністичним режимом. Єпископат і частина духівництва виїхала за кордон, де УАПЦ продовжувала діяти. Подальша діяльність УАПЦ аж до проголошення Україною незалежності, в основному пов'язана з Українською православною церквою США в Європі та Австралії.

Сучасні намагання зміцнити УАПЦ

Пріорітетним завданням відтворення богословсько-історичної спадщини вважає для себе значна частина вірних УАПЦ, стоячи на ідеологічних засадах автокефалії української церкви, проголошеної священномучеником Василієм Липківським. Ініціативна група по відродженню набутків руху за автокефалію двох перших періодів відродження УАПЦ веде широку просвітницьку діяльність, її учасники підтримують веб-сайт lypkivsky.info, видають друковану та електронну богословсько-історичну літературу, організовують акції та круглі столи заради поширення ідей першого відродження УАПЦ. Учасники цього руху поділяють переконання, що українську самобутність у Церкві можна зберегти лише зберігши історичні коріння сучасної УАПЦ з Церквою, що зародилася в Україні в 1919-21 роках. На сьогодні УАПЦ має канонічну хіротонію та цілком очевидне Апостольське приємництво, але втрачає своє ясне історичне тло. «Пролипківський» рух, на думку групи підтримки церкви, дасть змогу оживити занедбане віковічне стремління свідомих українців мати у своїй незалежній державі і незалежну Церкву.

№15 Зародження конституційних актів і їх розвиток в україні

Становлення конституціоналізму в Україні; сучасний період конституційного розвитку України та його етапи, особливості розроблення і прийняття Конституції України 1996 p.; структура Конституції України 1996р. Конституціоналізм в Україні має давні традиції (схема 9), а час його зародження пов'язується з Гетьманською державою (середина XVII ст.- кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 pp. з'явився ряд актів, що мали велике конституційне значення та були спрямовані на побудову демократичної держави. Серед них можна, зокрема, зазначити Зборівську угоду (1649 p.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 p.), Гадяцький трактат (1658 p.), різного штибу «статті (конституції)» пізніших років.

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Період відродження національної Української держави (1917-1920 pp.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 p., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 p., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 p., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 p., та ін. До цієї групи конституційних актів можна віднести також і акти 30-40-х років XX ст., що були прийняті на українських землях, зокрема конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 p.), Тимчасовий устрій УГВР (1944 p.). Серед цих актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня 1918 p., яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до такого:

• Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою.

• Вся влада в УНР належить народові України.

• За формою правління УНР є парламентарною республікою, верховним органом влади якої є Всенародні Збори.

• За формою державного устрою УНР - унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації.

• Взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини. Організація державної влади базується на засадах принципу поділу влади:

• органом законодавчої влади проголошуються Всенародні Збори, які формують інші гілки влади;

• вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

• вищим органом судової влади є Генеральний суд УНР.

Унаслідок державного заколоту Гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. реалізовано не було. За часів Гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. та Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України від 1 серпня 1918 р. 

№16 Зовнішня політика Київської Русі

Київська Русь перебувала у постійній боротьбі зі східними кочовими племенами. Так, князі Олег та Ігор воювали проти хозар, яких остаточно розбив Святослав, підкоривши їхню державу Хозарський каганат. Ще одним ворогом Русі були печеніги. З ними вперше зіткнувся Ігор, від їхніх рук у 972 р. загинув Святослав, але у 1036 р. печеніги були розгромлені Ярославом Мудрим. На честь цієї перемоги було збудовано Софійський собор у Києві. Після розгрому печенігів у причорноморських степах з’явилися половці. Перша велика битва з ними сталася у 1068 р. на річці Альті, однак вона була програна тріумвіратом Ярославичів. Найбільше відзначився у боротьбі з половецькими ханами Володимир Мономах: з його ініціативи між 1103 р. та 1116 р. було здійснено п’ять великих і переможних походів русичів у Половецький степ. У результаті після 1116 р. половецькі хани чверть століть не наважувалися нападати на Русь. Ще одним напрямком військових походів було завоювання нових територій і торгівельних шляхів. Зокрема, Олег здійснив кілька походів на південно-західне узбережжя Каспійського моря (землі Арабського халіфату). Ігор поширив свій вплив на східний Крим, Тамань, де було створене Тмутараканське князівство, а також здійснив похід на Закавказзя, підкоривши Дербент, Ширван і Бердаа. Святослав спочатку зосередив воєнну активність на Сході, підкоривши волзьких булгар, мордву, ясів і косогів на Північному Кавказі, а згодом розпочав боротьбу за Подунав’я. Володимир Святославович завершив процес складання державної території. На сході Русь контролювала Волго-Окський басейн, на заході – сягала Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, на півночі – Чудського, Ладозького, Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу. Ярославу Мудрому довелося протягом тривалого часу захищати західні кордони та відвойовувати у поляків Червону Русь. Іншим важливим напрямком були походи на Візантію. З метою зміцнити становище Русі на міжнародній арені, захистити південні рубежі, а також розширити торгівлю з Візантією були здійснені походи на Константинополь київських князів Аскольда (860 р.), Олега (907, 911 рр.), Ігоря (941, 944 рр.), Святослава (969-971 рр.), Володимира (989 р.), Ярослава (1043 р.). Другим напрямком зовнішньої політики була зовнішня торгівля. Київська Русь торгувала медом, пшеницею, зброєю, хутром, воском і іншими товарами з Візантією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Арабським халіфатом. Руські купці везли з інших країн шовкові тканини, прикраси, вино, золото. Велике значення у здійсненні зовнішньої політики займали дипломатичні зв’язки, зокрема підписання міжнародних договорів. Цей напрямок започаткував Олег, уклавши у 907 р. угоду про безмитну торгівлю Русі з Візантією, а у 911 р. – мирний договір про регламентацію політичних, дипломатичних і торгівельних відносин між Візантією і Руссю. Аналогічні угоди були укладені Ігорем у 944 р. і Святославом у 971 р.

Княгиня Ольга здійснила два візити до Константинополя у 946 р. і 957 р., в ході яких усно уклала союзницькі угоди з Візантією. Київська Русь вела також жваві дипломатичні відносини з Германською імперією. Їх започаткувала Ольга, відправивши посольство до Оттона Першого у 959 р., а у 1030-1031 і 1040-1043 рр. успішно цю традицію продовжив Ярослав Мудрий. Слід зазначити, що династичні шлюби, розпочинаючи з кінця Х ст. почали займати провідне місце у зовнішній політиці Київської Русі. Саме вони були виявом високого авторитету слов’янської держави на міжнародній арені. Першим розпочав укладання шлюбів з представницями інших династій Володимир Святославович, одружившись у 989 р. на Анні – сестрі візантійського імператора, а після її смерті у 1011 р. – на германській принцесі, і одруживши сина Святополка на дочці польського короля. Цю традицію успішно продовжив Ярослав Мудрий, отримавши прізвисько “тесть і зять усієї Європи” за те, що три його дочки були видані заміж за французького, норвезького та угорського королів, а три сини відповідно одружені з дочкою візантійського імператора, з сестрою польського короля та з онукою германського імператора. Окрім цього, сестра Ярослава Добронега була дружиною польського короля Казимира, а сам Ярослав був одружений на шведській принцесі. Династичні зв’язки київського двору з дворами Візантії і західноєвропейських країн успішно продовжувалися і в період правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава. Зокрема, Володимир Мономах був одружений на дочці англійського короля, його син – з дочкою шведського короля, а донька вийшла заміж за візантійського царевича. Зятями ж Мстислава Володимировича стали візантійський імператор, норвезький і датський принци, угорський королевич. Таким чином, Київська Русь проводила активну зовнішню політику, здійснюючи її різними методами.

№17 морально політична обстановка в україні напередодні другої світової війни

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

18.Боротьба політичних сил за радикальні реформи по оновленню політичного життя, суверенітет і незалежність України на рубежі 80-90 рр. ХХ ст.
Процес національного відродження 1989-1991 рр. в УРСР ознаменувався появою нових, альтернативних до КПУ політичних партій та рухів, переважно націонал-демократичного спрямування: «Народний Рух за перебудову», Українська Республіканська Партія та інші. Однак, в короткий час значна частина найбільш політично активних громадян, переважно молодь, розчарувалась у новітніх націонал-демократичних течіях, закидаючи їм політичну нерішучість та надмірну поміркованість у поглядах. Так 19 серпня 1989 року члени молодіжного крила Української Гельсінської Групи на горі Маківка проголосили створенняСпілки Незалежної Української Молоді. Снумівці відкрито маніфестували вихід України зі складу СРСР як мету своєї діяльності; виховання молоді в дусі патріотизму на прикладах національно-визвольних змагань ОУН та УПА тощо. Хоча СНУМ й була організацією нелегальною і діяла в умовах ідеологічних табу та заборон, проте, вона швидко знайшла прихильників по всій Україні. Менш ніж за рік з дня свого утворення СНУМ у своїх лавах об’єднала близько тисячі націоналістично налаштованих молодих людей з усіх регіонів України. У травні 1990 року загальна кількість обласних організацій СНУМ збільшується до 18. Існував осередок СНУМ у Перемишлі, Польща.
Головним засобом діяльності Спілки була агітаційна та просвітницька робота, організація мітингів, страйків, голодувань та пікетів. На своїх перших нелегальних мітингах у Києві та Львові снумівці збирали гроші для друку своїх маніфестів та періодичних видань (свої газети та листівки СНУМ друкувала в Литві та нелегально завозила доУРСР), що дало можливість поширювати свої ідеї в масах. Члени спілки влаштовували театралізовані дійства зі спаленням комсомольських квитків у Києві, Львові, Тернополі, Рівному, Дубно. Снумівці зорганізували бойкот весняного призову доРадянської Армії.З цією місією влаштовувались пікетування та голодування біля військкоматів. Жоден антирадянський мітинг вУРСР в період 1989-1990 рр. не відбувався без участі СНУМу. На весні 1990 р. СНУМ бере активну участь у парламентських виборах. Депутатом від СНУМ стає Ігор Деркач. У 1990 р. організація все виразніше поляризується на два табори: радикальний (формується навколо О. Вітовича та Д. Корчинського) та демократичний. Демократичне крило СНУМу реформувалось у Спілку Української Молоді, яка взяла за зразок діаспорну організацію СУМ, що відродилась у Німеччині у 40-х роках ХХ ст. СУМ не була радикальною організацією і ставила на меті виховання молоді на ідеалістичних засадах в дусі християнства та патріотизму.
Іншою була доля радикальної фракції СНУМу. Вона оформлюється (3-4 листопада1990 року) в нове організаційне тіло: Українську Націоналістичну Спілку. Того ж1990-го року УНС згуртувавши довкола себе найрадикальніших членів націонал-демократичних партій та організацій утворює Українську Міжпартійну Асамблею, яка згодом реформується в Українську Національну Асамблею. У 1991 році як реакція на путч в СРСР на заклик УНА формуються перші підрозділи Української Народної Самооборони, що ставлять собі на меті збір зброї та формування воєнізованих підрозділів з метою збройної протидії ГКЧП. Хоча УНСО формально й не було структурною частиною УНА, проте діяло як воєнізоване крило партії. З поширенням право-радикальних ідей на Заході України та в Києві лави УНСО швидко поповнюються. УНСО бере участь у збройних конфліктах: у Придністров’ї (1992 р.) на боці придністровських сепаратистів, у грузино-абхазькому конфлікті (1993 р.) на боці Грузії, у Нагірному Карабасі, у Косово на стороні Сербії.
1990 року до України переїхав один із лідерів ОУН (мельниківців) Павло Дорожинський. Того ж року в Україні з’явилася лідер ОУН (бандерівців) Слава Стецько. В українських вищих школах з циклом лекцій виступали лідери “двійкарів” Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. Стратегічна мета у всіх була спільна — Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, на 1991 рік в Україні було три націоналістичні організації з одним бренд

№19 причини та характер першої світової війни . Українське питання у політиці європейських держав.

Для кожної країни існували певні причини для розв'язання Першої Світової Війни. В цілому, це були просто територіальні претензії та зазіхання. Безпосереднім приводом для війни стало вбивство 28 червня 1914 року в Сараєві австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда сербським студентом Гаврилом Принципом.

Велика Британія

• Не могла пробачити Німеччині підтримку бурів в англо-бурській війні 1899—1902 рр.

• Не мала наміру відчужено спостерігати за проникненням Німеччини в райони, які вважала «своїми»: Східну і Південно-західну Африку.

• Вела проти Німеччини неоголошену економічну і торгову війну.

• Вела активні військово-морські приготування на випадок агресивних дій з боку Німеччини.

• Через потенційну німецьку загрозу відмовилася від традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» і перейшла до політики утворення антинімецького блоку держав.

Франція

• Прагнула узяти реванш за поразку, нанесену їй Німеччиною у франко-пруській війні 1870 року.

• Мала намір повернути Ельзас і Лотарингію, відокремлені від Франції в 1871 році.

• Зазнавала збитків на своїх традиційних ринках збуту в конкуренції з німецькими товарами.

Російська імперія

• Претендувала на вільний прохід свого флоту в Середземному морі, наполягала на ослабленні або перегляді в свою користь режиму контролю над протокою Дарданелли.

• Розцінювала будівництво залізниці Берлін-Багдад (1898 рік) як недружній з боку Німеччини акт. При цьому, посилаючись на те, що це зазіхає на її права в Азії за російсько-британським договором 1907 року про розподіл сфер впливу в цьому регіоні.

• Протидіяла австрійському і німецькому проникненню на Балкани

• Наполягала на винятковому праві протекторату над всіма слов'янськими народами; підтримувала на Балканах антиавстрійськи і антитурецьки настроєних сербів і болгар.

Сербія

• Новоутворена держава (повна незалежність з 1878 року) прагнула затвердитися на Балканах як лідер слов'янських народів півострова.

• Планувала утворити Югославію, включивши в неї всіх слов'ян, що проживають на півдні Австро-Угорської імперії.

• Неофіційно підтримувала націоналістичні організації, що боролися проти Австро-Угорщини і Туреччини.

Німеччина

• Як нова динамічна імперія прагнула до військового, економічного і політичного лідерства на континенті.

• Включившись в боротьбу за колонії тільки після 1871 року, претендувала на рівні права в колоніальних володіннях Англії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Португалії. Виявляла особливу активність в отриманні ринків.

• Кваліфікувала Антанту як угоду, що мала на меті підірвати могутність Німеччини.

Австро – Угорщина

• Будучи багатонаціональною імперією, унаслідок міжнаціонального протистояння країна була постійним вогнищем нестабільності в Європі.

• Прагнула утримати захоплені нею в 1908 році Боснію і Герцеговину.

• Протидіяла Росії, що узяла на себе роль захисника всіх слов'ян на Балканах, і Сербії, що претендувала на роль об'єднувального центру південних слов'ян імперії.

Італія

• Встановлення контролю над східним узбережжям Адріатичного моря (Далмація, Албанія тощо)

• Приєднання Тіроля;

• Повернення Савої та Ніци, що входили до Франції;

• Загарбання Туніса та Східної Африки (Сомалі, Ефіопія, Кенія).

Характер Першої світової війни

Імперіалістичні уряди та політичні партії всіляко маскували грабіжницький характер війни. Вони заявляли, що ведуть війну задля щастя власного народу й «вічного миру» для майбутніх поколінь. Активно пропагувався мілітаризм, розпалювався шовінізм. Для цього широко використовували пресу і кіно. 
Світова війна була імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою з боку обох блоків. Вона поставила під загрозу долю багатьох держав і народів.

2. В основі зовнішньої політики Польщі була так звана доктрина федералізму. Її зміст полягав у тому, щоб через втілення ідеї відродження "великої Польщі періоду Ягеллонів", було утворено в межах Польщі польсько-українсько-литовську державу з польською гегемонією та управлінням. В основу цієї ідеї було покладене й "українське питання", без розв'язання котрого не могло йтися про внормування міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі. Незважаючи на умови Ризького миру, які забороняли перебування на польській території ан- тирадянських національних центрів, польсько керівництво не могло відмовитися від традиційних територіальних домагань, підтриманих великими державами в особі Франції та СІПА. Українське питання" стало проблемою європейської політики". Як доказ, наводилися підсумки зустрічей Левицького з послами Великої Британії, Італії, Чехословаччини. В лютому 1927 р. той же Левицький повідомляв, що Англія повністю гарантувала Польщі свою підтримку в боротьбі зі СРСР. Неабияким успіхом для української дипломатії в еміграції стали переговори, розпочаті взимку 1927 р. англійським урядом з Директорією. Спочатку було вирішено, що уряд УНР створює на території деяких сусідніх з Україною держав свою армію. Але згодом британці змінили позицію й обмежилися пропозиціями організації окремих повстанських формувань.

№20 Формування нової інтелігенції україни ы ъъ роль в культурному будывництвы 20 х років хх століття

Інтелігенція — це соціальний прошарок населення професійно занятий розумовою працею, розвитком та поширенням культури та освіти у суспільстві. На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860-1890-х років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція - його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальнусправедливість. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу - на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази. Основні соціально-економічні та соціокультурні фактори, які сприяли остаточному формуванню інтелігенції в окрему соціально-професійну верству були спільні для інтелігенції як української, так і російської. Безумовно, вирішальним кроком стало скасування кріпацтва і серія реформ, які спричинили розвиток капіталістичних відносин в імперії. Інтелектуальна праця стала товаром попит на який постійно зростав, а також основним джерелом заробітку для тисяч людей, головною формою їхньої виробничої діяльності, формою життєдіяльності. Розвиток капіталізму сприяв прискоренню процесу декласування дворянства (в 1877 — 1905 рр. дворяни Півдня України, наприклад, продали 50% своїх земель), завдяки чому зріс приплив його представників до інтелігенції. Але, на відміну від попереднього періоду, перехід до інтелігенції означав уже остаточний вихід із середовища свого класу для більшості його представників. Станова ієрархія нівелювалась інтелігенцією. Одночасно різко зросла, особливо наприкінці століття, кількість тих верств у складі інтелігенці Кадри української інтелігенції готувалися в основному через навчальні заклади. Високоосвічених спеціалістів випускали два місцеві університети. Якщо в 1805 р. у Харківському університеті навчалося 57, то в 1820 р. - 195 студентів. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чол. У Київському університеті студентський контингент протягом 1834- 1841 рр. збільшився з 62 до 651 чол. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців. Однією з елітарних груп української інтелігенції були викладачі вищих навчальних закладів. їхнє місце в соціальній структурі суспільства визначали "Табель про ранги" 1722 р. та інші законодавчі акти. Згідно з ними ректор був дійсним статським радником (IV клас), професор - статським радником (V клас) і т. д. Місцеві власті не довіряли національним кадрам і тому при формуванні педагогічного контингенту віддавали перевагувипускникам петербурзьких і московських вузів або іноземцям. Якщо в XVII - частково XVIII ст. Україна помітно впливала на становлення культури Росії, то тепер ситуація змінилася. Численний загін інтелігенції становили вчителі середніх і початкових навчальних закладів. їх готували Київська академія, духовні семінарії, педагогічні інститути при Харківському (з 1811) і Київському (з 1834) університетах. Спеціальну педагогічну освіту давала Петербурзька учительська семинарія (1783), у якій навчалися українці, що потім поверталися на батьківщину. У 1816 р. цій учбовий заклад було перебудовано у Головний педагогічний інститут з метою підготовки викладачів для вищої школи. Всього в Україні в міністерських школах у 1834 р. працювало 1459 вчителів. Найменшу їх кількість мали Волинська й Подільська губернії. Частину вчителів з метою русифікації краю направляли в Україну з числа випускників навчальних закладів Петербурга й Москви. Для української національної інтелігенції XIX ст. знаменне й тим, що в цей час вона стала основною рушійною силою національного відродження, а також тим, що відбувся її політичний дебют в особі Кирило-Мефодіївського товариства. З цього часу вона стає провідною політичною силою нації. На постійні спроби уряду підпорядкувати її діяльність інтересам держави значна частина інтелігентів відповідала відвертим або прихованим опором, постійно перебуваючи в опозиції до влади.

21. Перебудова і початок нових взаємовідносин між державою і церквою, представниками різних релігій і конфесій (кінець 80-х –початок 90-х років ХХ ст.)

Про перелом у державно-церковних відносинах можна говорити лише з часу зустрічі патріарха Московського та постійних членів Синоду РПЦ із Генсеком КПРС М.Горбачовим у квітні 1988 р., незадовго до святкування 1000-річчя хрещення Русі. М.Горбачов у своєму виступі чи не вперше поставив знак рівності між церквою та іншими суспільними інституціями, висловивши готовність юридично закріпити позитивні зрушення в державній політиці щодо церкви. Проте ми маємо розуміти, що програмні положення зустрічі не відразу стали керівництвом до дії на всіх рівнях влади і в усіх регіонах радянської імперії. Інерцію попередніх років подолати було не так просто. Владні структури на місцях, десятиліттями борючись з "релігійними пережитками", дуже непросто засвоювали нові принципи демократичного суспільства з його громадянськими свободами. В Україні і далі знімали з реєстрації громади: і в 1986 р. (15 громад), і в 1987 р. (ще 6). (Усього наприкінці 1987 року в Україні зареєстровано 3971 православну громаду РПЦ). І це при тому, що лише в 1987 р. в республіканські органи надійшло близько 300 заяв з десятків населених пунктів з проханням зареєструвати громади.

Влада та московська патріархія розуміли, що забезпечення принципів реальної свободи совісті в Україні загрожувало не лише "релігійним бумом", а й породженням нових проблем для місцевого православ'я. Серед них, зокрема, проблема інформації про істинну історію та реальний стан Українського екзархату, православ'я в Україні в цілому, проблема національної церкви. Вирішення цих питань могло стати (і стало) одним із чинників розпаду не лише церковних, а й політичних та економічних союзних централізованих структур. Не випадково Україна завжди була на особливому становищі, і перші православні громади в Україні зареєстровано в Криму та м.Дніпродзержинську лише наприкінці 1987 р. (всього того року зареєстровано в РПЦ 16 громад).

Український екзархат був один із найбільших у РПЦ і його новопризначений глава, як правило, автоматично ставав постійним членом Синоду РПЦ. Досить сказати, що на початок 1985 р. з 6806 громад РПЦ близько 4 тисяч налічувалося в Україні. Масова реєстрація православних громад в Україні, що почалася в 1988—1989 роках, мала свої особливості. З 2,1 тисяч новозареєстрованих православних громад (наприкінці 1989 р. їх в Україні стало вже 6101) близько 1,6 тисячі припадало на Галичину, де віруючі греко-католики, не маючи змоги розбудовувати свою церкву, реєструвалися як православні. Це підтверджує і той факт, що наприкінці 1990 р. при подальшій масовій реєстрації нових православних громад загальна чисельність їх в Україні зменшилася і становила 5031 громаду. Пов'язано це з тим, що в 1990 р. дозволили реєстрацію громад УГКЦ і близько 1,5 тисячі православних парафій перереєструвалися на греко-католицькі.

Швидке збільшення наприкінці 80-х років чисельності православних громад в Україні та РІЩ в цілому поставило на порядок денний низку організаційних питань, до яких церква була не зовсім готова. Це, зокрема, налагодження ефективної господарської діяльності новоутворених парафій. Повернення їм господарських функцій породжувало проблему підготовки економічно обізнаних кадрів. Принципово нових підходів потребував і розвиток місіонерської, видавничої справ, удосконалення органів церковного самоуправління. І, на перших порах, "...відтворити церковне життя у формах і повноті, притаманних йому в минулому", за свідченням тогочасного керівництва РПЦ, не вдавалося. (Материалы Архиерейского собора РПЦ, посвященного празднованию 400-летия учреждения Московского патриаршества // Московский Церковный вестник.— 1989.— №14.— С. 6).

В Україні, окрім того, додавалася своя специфіка: центральна влада РПЦ, пам'ятаючи український церковний досвід 20-х та 40-х років, намагалася максимально обмежити будь-які самостійні дії українських єпископів. Хоча свого часу рішенням Всеросійського православного собору Українській православній церкві (7 вересня 1918 р.) надано автономію в канонічній єдності з РПЦ, і цю автономію ще раз підтвердив у 1922 р. зачислений нині до лику святих патріарх Тихон, ніхто з ієрархів РПЦ про цей акт навіть не намагався згадувати, не говорячи вже про утворення українського Синоду, інших церковних структур в Україні (тому для РПЦ логічним було б не надання у 1990 р. незалежності Українському екзархату, а відновлення вже наданого раніше статусу автономії). Після смерті екзарха Михаїла (Єрмакова) і до 1990 р. собори єпископів не збиралися, митрополити київські та галицькі призначалися з Москви і, як правило, з числа не-українців. Уперше у XX ст. (1966 р.) цей пост зайняв українець — митрополит Філарет (М.А.Денисенко).

Підбиваючи підсумки характеристики післявоєнного розвитку православ'я в Україні до кінця 80-х років, зазначимо, що, незважаючи на суттєві відмінності стану церкви в різні часи життя країни, цей період характеризується постійним тиском на церкву. Політика радянської влади щодо православної церкви була якщо несприятливою, то хоча б нейтральною не більше десятиліття — до початку 50-х років. Нові репресії проти церкви не могли не розпочатися — ортодоксальні більшовицькі оцінки релігійності як реакційного явища компартійними та владними структурами не було знято. Особливістю нових репресій став завуальований характер (закриття храмів через "відсутність віруючих", зняття з обліку громад "через те, що немає храмів" та ін., заборони служіння священиків (причиною могла стати "аморальна поведінка", а такою поведінкою вважалася вже сама належність до кліру тощо). Такий стан речей провокував розквіт так званих анонімних форм релігійності — в Україні почали масово розвиватися ті конфесії, чия догматика, а особливо обрядово-культова практика, не заперечує задоволення релігійних потреб індивідуально або взагалі анонімно. Крім того, анонімна релігійність стала втіленням своєрідних альтернативних цінностей, що протистояли тим, які нав'язувалися тоталітарною системою.

Архетипи, сформовані владними структурами в ставленні до церкви в минулі десятиріччя, були лише приховані нашаруванням нових завдань, котрі ставила перед церквою влада. Адже великий потенціал церкви максимально використовувався спецслужбами СРСР у зовнішньополітичній діяльності РПЦ, для контрпропагандистської роботи за кордоном. У своїй міжнародній політиці як союзні, так і республіканські владні структури поступово переходили від силових методів діяльності до більш вишуканих, у тому числі і сакральних. Найбільш підходящою конфесією для сакральних методів виступала саме православна церква, яка, на відміну від інших конфесій, вдало знайшла свою "нішу" в атеїстичній державі.

Потенціал православної церкви з великою ефективністю використовувався і у внутрішній політиці. Зокрема, в Україні її основним завданням стало проведення державної політики русифікації і викорінення національних особливостей не тільки в сакральній сфері, а й у всьому суспільно-культурному комплексі існування народу (офіційно це називалося "зближення націй" та виховання нової, "радянської" людини).

Таке своєрідне "одержавлення" церкви, яке було неминучим, оскільки стало наслідком "одержавлення" всіх сфер життя радянського суспільства, допомагало церкві не тільки виживати, а й розправлятися з конкурентами за допомогою влади. Цілком логічним є і те, що в самій церкві встановилися порядки, дуже близькі до суспільних — тобто тоталітарні. І не дивно, що за умов відокремлення церкви від держави вищі ієрархи нагороджувалися радянськими орденами й медалями, грамотами, отримували привілеї, які мали й вищі урядові чиновники.

Позитивним для православної церкви наслідком такого "одержавлення" спостерігалося пом'якшення у 70—80-ті роки репресивної політики радянської влади щодо неї, хоча репресії не було відмінено зовсім. На той час уже було відпрацьовано жорсткий механізм контролю над церквою — ніяке рукоположення в сан, кадрові переміщення не могли здійснюватися без узгодження з державними органами. Духовенство класифікувалося за ступенем його "лояльності соціалістичному суспільству", готовністю проповідувати радянський патріотизм і брати участь у всесвітньому русі за мир. Масовий розмах набуло вербування ієрархів та причту церкви КДБ, особливо після вступу РПЦ до Всесвітньої Ради Церков, Християнської мирної конференції, Конференції європейських церков тощо.

З цього випливає, що радянська влада не збиралася повністю знищувати православну церкву як інституцію, але хотіла мати її слухняним елементом своєї як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Проте це не знімало, а, навпаки, нагнітало напруження в православному релігійному середовищі України, яке наприкінці 80-х років досягло свого апогею, позаяк наклалося на піднесення національно-визвольного руху, що потребував національно зорієнтованої церкви. І навіть помпезне святкування 1000-ліття хрещення Русі (розумілося як хрещення сучасної Росії, адже основні урочистості проходили в Москві) не зняли, а, навпаки, загострили ситуацію в Україні, оскільки часткові заходи влади, спрямовані на поліпшення становища церкви, не виходили за межі старого розуміння суті й ролі релігії в суспільстві. На тлі зростаючого плюралізму думок та ідей наприкінці 80-х років таке розуміння стало вже анахронізмом. На порядку денному постало питання прийняття принципово нового Закону про свободу совісті.