ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.03.2024
Просмотров: 75
Скачиваний: 0
За результатами Спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років було прийнято Постанову від 15 травня 2003 року за № 789-IV, яка схвалила Звернення до Українського народу із зазначенням характеру Голодомору 1932–1933 років як геноциду.
Зокрема, у зазначеному Зверненні висловлювалося переконання, що в офіційному оприлюдненні правди про Голодомор 1932-1933 років провідна роль в умовах незалежності України відводиться державі; свідомо організований сталінським режимом Голодомор повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду; «кваліфікація цієї Катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні»; надання політико-правової оцінки Голодомору 1932-1933 років є певною мірою виконанням громадянського, патріотичного обов'язку перед пам'яттю мільйонів людей, перед підростаючим поколінням.
Від імені Уряду України на Слуханнях у Верховній Раді України щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років 12 лютого 2003 року та на Спеціальному засіданні Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років виступав з доповідями Віце-прем‘єр-міністр України Д.Табачник, який у своїх виступах однозначно кваліфікував Голодомор як геноцид Українського народу.
Указ Президента України В.Ющенка від 11.07.2005 за №1087 «Про додаткові заходи щодо увічнення пам'яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні», окрім інших важливих положень, містить доручення Уряду створити Український інститут національної пам‘яті, а також підготувати і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроект щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії Українського народу.
Указ Президента України В.Ющенка від 4.11.2005 за №1544 «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні» передбачив створення Оргкомітету на чолі з Прем‘єр-міністром України з відзначення 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні та проведення низки інших заходів, зокрема прискорення підготовки та подання законопроекту щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії Українського народу, здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932-1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства, вирішення питання щодо спорудження в м. Києві Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні, прискорення утворення Українського інституту національної пам'яті.
Указ Президента України В.Ющенка від 12.10.2006 за № 868 «Про відзначення у 2006 році Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій» затвердив Оргкомітет з відзначення у 2006 році Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, передбачив 25 листопада 2006 року приспущення Державного Прапора на території країни, оголошення Загальнонаціональної Хвилини мовчання та низку інших заходів, зокрема прискорення проектування та спорудження Меморіального комплексу пам‘яті жертв Голодомору 1932-1933 років, активізацію роботи з визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932-1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства.
VІ. МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ ГЕНОЦИДОМ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Історичний факт Голодомору 1932-1933 років в Україні визнали близько 70 країн світу, у тому числі парламенти 10 країн визнали його актом геноциду (США, Канади, Естонії, Аргентини, Австралії, Італії, Угорщини, Литви, Грузії, Польщі). Своє ставлення до цієї трагедії висловили також Іоанн Павло II та Генеральний директор ЮНЕСКО К.Мацуура, які у 2003 році надіслали на адресу Українського народу відповідні послання у зв'язку з 70-ми роковинами Голодомору.
Пам'ятники або пам'ятні знаки жертвам голодоморів в Україні встановлено у низці країн світу – Австралії, Австрії, Аргентині, Бельгії, Естонії, Казахстані, Канаді, Росії (Тюмень), США (Вашингтон Чикаго, Клівленд), у процесі встановлення – пам'ятні знаки на території Канади, США та Угорщини.
Важливим у політичному плані результатом проведеної роботи стало ухвалення 58-ю сесією ГА ООН «Спільної заяви з нагоди 70-х роковин Голодомору – Великого голоду 1932-1933 років в Україні», яку було розповсюджено як офіційний документ 58-ї сесії ГА ООН. Співавторами Спільної заяви (а по суті – Декларації) стали 36 держав-членів ООН, у тому числі Аргентина, Азербайджан, Бангладеш, Білорусь, Бенін, Боснія і Герцеговина, Гватемала, Грузія, Єгипет, Іран, Казахстан, Канада, Катар, Киргизстан, Кувейт, Македонія, Монголія, Науру, Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан, Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Судан, Таджикистан, Туркменистан, Тимор-Леште, Узбекистан, Україна та Ямайка, її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, 15 країн - членів ЄС та 10 країн – нових членів ЄС. При цьому жодна з решти країн-членів ООН не висловилася проти. Вперше в історії ООН визначила Голодомор 1932-1933 років як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала всі держави-члени Організації, її спеціалізовані установи, міжнародні та регіональні організації, неурядові організації, фонди і асоціації віддати данину пам'яті тим, хто загинув у цей трагічний період історії.
Важливим також є те, що співавтором заяви виступила Російська Федерація, яка, по суті, вперше на державному рівні визнала факт Голодомору, його масштаби та наслідки для Українського народу.
Надзвичайно важливими для міжнародного визнання Голодомору геноцидом стали Висновки Спеціальної комісії Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932-1933 років в Україні, ухвалені ще 1988 року.
Найважливішими з них є такі:
«1. Немає сумнівів, що велика кількість населення Української РСР та Північної території Кавказу померли від голоду протягом 1932-33 років через Голодомор, спонуканий людьми шляхом конфіскації врожаю 1932 року Радянською владою.
2. Жертви українського Голодомору налічують мільйони осіб.
3. Офіційна заява Радянської влади про «диверсію куркулів», яка стала причиною усіх «труднощів» протягом Голодомору, не має підстав.
4. Голодомор не був, як часто заявлялося, пов’язаний з посухою...»
«…7. Неспроможність Радянської влади в Україні виконати граничні норми поставок зерна змусила її вжити надзвичайно жорстоких заходів, аби забрати у селян максимальну кількість зерна.
8. Восени 1932 року Сталін використав цю спонукану «кризу поставок» в Україні як привід для зміцнення свого контролю в Україні, а також для ще більшого посилення заходів по конфіскації зерна.
9. Голодомор в Україні в 1932-1933 рр. був наслідком максимальної конфіскації сільськогосподарських продуктів у населення села.
10. Представники влади, які відповідали за заходи щодо конфіскації зерна, також жили в страху покарання.
11. Вже в кінці 1932 року Сталін знав, що в Україні люди помирали від голоду.
12. В кінці 1932 року Сталін використав «слабкість» української влади в зборі зерна для ще більшого зміцнення свого контролю над Комуністичною партією України і дав наказ для дій, які ще більше погіршили ситуацію і довели до максимуму людські втрати.
13. Постишев мав подвійні повноваження від Москви: збільшити конфіскацію зерна, і тим самим збільшити Голодомор в Україні, та знищити новітні національні самопрояви, які були до того часу дозволені українцям владою СРСР.
14. Голодомор також мав місце і в басейні ріки Волга та на території Північного Кавказу, але такі наслідки і масштаби, як в Україні, він мав у місцевостях, де проживали етнічні українці.
15. Робилися заходи не допустити переїзд голодуючих в регіони, де харчі були більш доступні.
16. Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців в 1932-33 роках...»
|
1932-1933 роки. Хроніка подій |
|
1932 рік |
|
26 квітня 1932 р. Станіслав Косіор надіслав листа Сталіну, в якому, зокрема, зазначалося: «У нас є окремі випадки і навіть села, що голодують, одначе це лише наслідок місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні слід категорично відкинути». 23 червня 1932 р. було прийнято постанову ЦК ВКП(б): «Обмежитись вже ухваленими рішеннями ЦК і додаткового завозу хліба на Україну не здійснювати». Хоча потреба в цьому була неабияка. 6-9 липня 1932 р. відбулася III Всеукраїнська конференція КП(б)У. У доповіді С. Косіора була представлена точка зору ЦК КП(б)У на причини труднощів, що виникли. По-перше, серйозною, хоча й не головною причиною були названі складні кліматичні умови 1932 року (як відомо, складні кліматичні умови завжди заважали більшовикам керувати господарством колишнього Радянського Союзу). По-друге, труднощі весняної посівної кампанії пов’язувалися «з незадовільним керуванням організацією господарства колгоспів, проведенням торішньої осінньої збиральної і хлібозаготівельної кампанії». По-третє, джерелом багатьох проблем була названа безгосподарність у колгоспах. Деякі районні керівники робили спробу в своїх доповідях не тільки окреслити складність ситуації на селі, а й показати, що не можна перекладати основну відповідальність за цю ситуацію на низові ланки, насамперед на нещодавно створені райони. Однак і обережні спроби декого з керівників УСРР, а особливо представників районів, вказати на складність ситуації у сільському господарстві України не викликали довіри у двох сталінських посланців, які брали участь у роботі конференції – В. Молотова і Л. Кагановича. У виступах Молотова і Кагановича було не просто значно звужено спектр факторів, що спричиняли труднощі у сільському господарстві України. Ці виступи, по суті, засвідчили, що центр однозначно зайняв жорстку позицію щодо українського селянства. Москва не планувала допомагати. 3 серпня 1932 р. В’ячеслав Молотов на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) сказав: «Ми стоїмо справді перед привидом голоду і до того ж у багатих хлібних районах». Отже, він розумів ситуацію, але нічого не робив, щоб її виправити . Навпаки... 7 серпня 1932 р. з’явився власноруч написаний Сталіним закон про охорону соціалістичної власності (закон «про 5 колосків»). Цей закон передбачав як захід судової репресії за розкрадання колгоспного і кооперативного майна «розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною за пом'якшуючих обставин позбавленням свободи на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна». Амністія у таких справах заборонялась. На літо 1933 року за цим законом було засуджено 150 000 осіб. Зокрема, засуджували дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу. 11 серпня 1932 р. Сталін написав у листі до Л.Кагановича: «...Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП(б) и требованиями райкомов и вот долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина. Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да не мало) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей... ...Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР; в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть». 20 серпня 1932 р. газета «Правда» розпочала регулярну публікацію добірок матеріалів під рубриками «Общественная собственность священна и неприкосновенна», «Расхитителей социалистической собственности – врагов народа – к суровой ответственности!» 1 вересня 1932 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) створено комісію під керівництвом заступника голови ОГПУ СРСР Івана Акулова, якій було доручено «розглянути конкретні інструкції по здійсненню декрету ЦВК і РНК СРСР про охорону суспільної власності як по лінії ОГПУ, так і по лінії судовій і прокуратури». 16 вересня 1932 р. затверджено інструкцію «по застосуванню постанови ЦВК і РНК СРСР від 7/VІІІ – 32 р. про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Інструкція мала цілком таємну частину («окрема тека»), що передбачала спрощений порядок затвердження вироків до розстрілу. 22 жовтня 1932 р. прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про роботу в Україні «надзвичайної комісії» на чолі з В'ячеславом Молотовим. Комісія дала новий імпульс здійсненню репресій проти колгоспного активу, партійних і радянських працівників. ЦК КП(б)У почав публікувати списки партійців, директорів радгоспів, голів колгоспів та уповноважених по хлібозаготівлях, яких виключали з партії й віддавали до суду за невиконання плану хлібозаготівель. Багато з цих людей просто намагалися полегшити становище своїх односельців. 30 жовтня 1932 р. В’ячеслав Молотов повідомляв Сталіну: «Довелося жорстко покритикувати Українську організацію і особливо ЦК КП(б)У за демобілізованість у заготівлях». «Надзвичайна комісія» на чолі з В. Молотовим з листопада 1932 р. до січня 1933 року вичавила з селян ще близько 90 млн. пудів. Значною мірою за рахунок того, що в українських селах у складі спеціальних бригад по видобуттю зерна діяли 112 тисяч активістів, які одержували певний відсоток від награбованого зерна і харчів (і тим годувалися, а відтак виживали). 5 листопада 1932 р. В’ячеслав Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву обкомам партії, вимагаючи від них термінових і рішучих дій по виконанню закону від 7 серпня 1932 року «з обов’язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів». 15 листопада 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів», у якому зазначалося, що з метою «розвантаження Москви та Ленінграда та інших великих міських центрів СРСР від зайвих, не зв’язаних з виробництвом і установами, а також від куркульських, кримінальних і інших антигромадських елементів, що переховуються в містах, визнати за необхідне: 1) Ввести єдину паспортну систему по СРСР з відміною всіх інших видів посвідчень... 2) Організувати в першу чергу у Москві та Ленінграді апарат обліку та реєстрації населення, регулювання виїзду та в'їзду. 3) Для вироблення конкретних заходів як законодавчого, так і організаційно-практичного характеру, створити комісію...» Селяни паспортів не отримували, бо вони, на думку Сталіна, мали жити не там, де хотіли, а там де потребували інтереси держави, тобто нового «господаря». 18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У за участю В'ячеслава Молотова ухвалив постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», яким посилювались репресії проти селян України. Зокрема, щодо одноосібників, які не виконують план хлібоздавання, дозволялось застосовувати натуральні штрафи по м’ясозаготівлях у розмірі 15-місячної норми і річної норми картоплі. I при тому треба було здавати хліб. Куркулів просто репресували за статтею за «контрреволюційні злочини». 20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР ухвалив рішення про запровадження натуральних штрафів: «До колгоспів, що допустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи порядком додаткового завдання з м’ясозаготівель розміром 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників». 26 листопада 1932 р. у пресі УСРР надруковано наказ наркома юстиції і генерального прокурора УСРР, в якому підкреслювалось, що репресія є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі. Дозволено застосовувати нещадні заходи до куркулів і всіх класових ворогів, які зривають або гальмують успішну боротьбу за хліб. 27 листопада 1932 р. у виступі на об’єднаному засіданні Політбюро ЦК і Президії ЦКК ВКП(б) Сталін підкреслив: «Наши сельские и районные коммунисты слишком идеализируют колхозы. Они думают нередко, что, коль скоро колхоз является социалистической формой хозяйства, то этим все дано, и в колхозах не может быть ничего антисоветского или саботажнического, а если имеются факты саботажа и антисоветских явлений, то надо пройти мимо этих фактов, ибо в отношении колхозов можно действовать лишь путем убеждения, а методы принуждения к отдельным колхозам и колхозникам неприменимы... Было бы глупо, если бы коммунисты, исходя из того, что колхозы являются социалистической формой хозяйства, не ответили на удар этих отдельных колхозников и колхозов сокрушительным ударом». 1 грудня 1932 р. Раднарком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які злісно не виконують зобов’язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у колгоспах. До списку потрапили 12 районів Чернігівщини, по чотири райони Київської і Харківської областей. 3 грудня 1932 р. у ряді районів України заборонено торгівлю м'ясом і тваринами. 5 грудня 1932 р. Всеволод Балицький видав «Оперативний наказ ГПУ УСРР № 1», яким поставив підлеглим «основне та головне завдання – нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля, завдання рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі». 6 грудня 1932 р. ухвалено постанову ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Це рішення спричинило збільшення жертв Голодомору. 14 грудня 1932 р. Сталін разом з В. Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв’язку із проведенням хлібозаготівельної кампанії. Разом з тим цей документ вимагав «правильного проведення українізації» в Україні й поза її межами, в регіонах, де компактно мешкали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими та іншими «контрреволюційними» елементами. По суті це означало смерть «українізації». 15 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, куди припинялися поставки промислових товарів через те, що ці райони не виконали план хлібозаготівель. 19 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР розглянули питання про хлібозаготівлі в Україні. Вони визначили ситуацію незадовільною і доручили «виправити» її Лазарю Кагановичу та Павлу Постишеву як «окремо уповноваженим». Про те, який стиль наведення порядку вони сповідували, яскраво свідчить телеграма, що її Лазар Каганович надіслав Сталіну вже 21 грудня 1932 року: «Вечером 20 и 21 декабря на заседании Политбюро ЦК КП(б)У наметили ряд практических мер по усилению хлебозаготовок. В виду того, что значительная часть уполномоченных отсиживается, покрывает бездеятельность, а порой прямое предательство районных работников, разослали решительное предупреждение всем уполномоченным, а 10 наихудших сняли с работы и дело об их пребывании в партии передали в ЦКК. Из десяти снятых 7 были посланы ЦК КП(б)У и 3 обкомами. 38 основных районов Украины должны еще дать 32 млн. пудов хлеба – свыше 40% оставшегося к заготовке без гарнца хлеба по республике. Еще 50 мощных районов должны дать около 30% оставшегося к заготовке хлеба. Из 38 основных районов – 21 в Днепропетровской и 15 в Одесской областях. На этих районах сосредоточиваем наше внимание. Подобрали еще 40 руководящих работников уполномоченными в эти основные районы, а около сотни крепких военных и харьковских работников им в помощь. Одновременно нажимаем на районы, где осталось выполнять немного». Однак ніякі заходи не допомогли: на кінець 1932 року план хлібозаготівель був виконаний лише на 72%. 27 грудня 1932 р. ухвалено спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів». 31 грудня 1932 р. ВУЦВК УСРР і Раднарком УСРР ухвалили постанову про запровадження єдиної паспортної системи в УСРР і обов’язковий запис паспортів (прописку). |