ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.03.2024
Просмотров: 74
Скачиваний: 0
|
1933 рік |
19 січня 1933 р. більшовицьке керівництво СРСР ухвалило рішення про включення хлібозаготівель до складу обов’язкового податку, що встановлювався державою.
22 січня 1933 р. Й. Сталін і В. Молотов надіслали директиву партійним і радянським органам, в якій підкреслювалось, що міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед селян, організовані «ворогами Радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації «через селян» у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти Радянської влади».
У зв’язку з цим наказувалось органам влади, ГПУ УСРР і Північного Кавказу не допускати масового виїзду селян в інші райони. Відповідні вказівки було дано транспортним відділам ОГПУ СРСР.
24 січня 1933 р. з’явилась постанова ЦК ВКП(б), якою передбачались кадрові зміни в більшовицькому керівництві України і за якою на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У призначили Павла Постишева, діяча, якому сталінське керівництво доручило шукати вихід із ситуації, що склалася у зв'язку із голодом, а також остаточний погром українського відродження.
13 лютого 1933 р. Голова ГПУ УСРР В. Балицький видав наказ №2 «Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ГПУ УСРР». Балицький поставив своїх підлеглих до відома, що «аналіз ліквідованих справ говорить за те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». При цьому він поставив перед ГПУ УСРР «найближче основне та головне завдання... – забезпечення весняної сівби».
13 лютого 1933 р. постановою наркома юстиції УСРР з метою «забезпечити паспортизацію та перешкодити антигромадським і соціально небезпечним елементам незаконно одержувати паспорти» було зупинено справи про зміну прізвищ та імен.
19 лютого 1933 р. у виступі на Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників Сталін висунув гасло: «Сделать колхозы большевистскими, а колхозников зажиточными!»
23 лютого 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів», якою встановлювався порядок, «в силу якого вони зможуть роз’їжджати по СРСР і відвідувати певні пункти лише з дозволу Головного управління міліції». Світ не мав знати про те, що коїться в Україні, бо саме в цей час Радянську державу почали офіційно визнавати інші країни світу.
10 березня 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову: «Надати право розгляду справ по повстанству і контрреволюції на Україні із застосуванням вищої міри соціального захисту трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського». Разом із П. Постишевим В. Балицький об’їхав голодуючі райони України та вживав на місцях рішучих та жорстких заходів. Це дозволило йому згодом казати у вузькому колі, що його разом з Постишевим надіслали рятувати Україну, яку за його відсутності довели до загибелі.
15 березня 1933 р. Станіслав Косіор у листі до Сталіна повідомляє: «Всього за регістрацією ГПУ на Україні охоплено голодом 103 райони. Навряд чи ці цифри про кількість районів правильно відбивають стан справ».
8 квітня 1933 р. Раднарком і ЦК КП(б)У затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку у колгоспах, якими встановлювався жорсткий контроль і запроваджувались каральні санкції (штраф до 5 трудоднів, виключення з колгоспу) за невихід на роботу, заборонялась робота поза колгоспом без дозволу його правління. Правління також могло регулювати тривалість робочого дня, відміняти вихідні.
28 квітня 1933 р. з’явилась постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни. Наступного дня її надрукували у газеті «Известия». Документ передбачав, що паспорти видаються громадянам СРСР, які мешкають «у містах, населених пунктах, що є районними центрами, у робітничих селищах, на новобудовах, на промислових підприємствах, у смузі відчуження залізниць, у радгоспах і населених пунктах, де розташовані МТС». У постанові спеціально було обумовлено, що «громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують».
8 травня 1933 р. у спеціальній інструкції, розісланій на місця, Й. Сталін і В. Молотов засудили «масові невпорядковані арешти» на селі. Інструкція вимагала припинити масові виселення, але разом з тим «дозволяла» виселення ще 12 тис. господарств (в тому числі 2 тис. з України).
13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством Микола Хвильовий.
8-11 червня 1933 р. відбувся Пленум ЦК КП(б)У, на якому П. Постишев здійснив вирішальну атаку проти М. Скрипника. Виступ останнього не задовольнив П. Постишева, оскільки «та ділянка, якою донедавна керував тов. Скрипник, – я маю на увазі Наркомос і всю систему органів освіти України, – виявилась найбільш засміченою шкідницькими, контрреволюційними, націоналістичними елементами...»
7 липня 1933 р. після чотирьох обговорень його «покаянного» листа на Політбюро ЦК КП(б)У в робочому кабінеті застрелився М. Скрипник, однак боротьба, із «скрипниківщиною» тривала. Протягом лише 1933 р. з апарату Наркому освіти було «вичищено» 200 «націоналістичних, ворожих елементів», а в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних 90%. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4000 вчителів були звільнені зі шкіл України як «класово ворожі елементи». Значно розширювалася мережа російських шкіл і класів.
20 жовтня 1933 р. Голова ГПУ УСРР Всеволод Балицький затвердив обвинувальний висновок у справі «Української військової організації» («УВО»). Ця організація нібито здійснювала «активну повстанську, шпигунську, диверсійну і терористичну роботу з метою повалення диктатури пролетаріату на Україні, відторгнення УСРР від Радянського Союзу і встановлення фашистської диктатури у формі «незалежної» буржуазної республіки». За твердженням авторів висновку, «УВО» було створено «активними контрреволюційними кадрами українсько-галицького войовничого націоналізму, що пройшли загартування збройної боротьби у громадянській війні і активної повстансько-шпигунської діяльності, спрямованої проти Радянської влади».
18-22 листопада 1933 р. відбувся об’єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому П. Постишев підкреслив, що колгоспи в Україні зроблено більшовицькими. Пленум ухвалив резолюцію, в якій було записано, що «в даний момент головною небезпекою є місцевий націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами». Цей «даний момент» розтягнувся на кілька років і означав послідовне винищення інтелектуальних сил в Україні, погром в системі науки і освіти. Причому цього разу репресивна хвиля зачепила і комуністичну інтелігенцію, тих, хто ще вчора трощив «націоналістів», а сьогодні сам був оголошений ворогом системи, якій віддано слугував.
21 листопада 1933 р. кореспондент англійської газети «Манчестер Гардіан» писав: «Якщо йдеться про голод, то жоден чесний спостерігач, який дивиться відкритими очима, не може стверджувати, що в селах, які я відвідав, є тепер голод, але не буде й заперечувати, що голод був, причому немалий, переважно в квітні і травні... Можна сміливо сказати, що жодна провінція... не потерпіла стільки, як Україна і Північний Кавказ».
Українська політична еміграція ще в кінці 1932 р. забила тривогу в засобах масової інформації. Особливу роль відігравала преса Галичини, в якій друкувалися свідчення утікачів із підрадянської України. Львівська газета «Нова зоря» у статті «Нищать українську націю. Боронімся!» зазначала: «Східна сторона Збруча виглядає на справдішну воєнну лінію, за котрою фізично винищують наш нарід до самого кореня. Хто втікає на сей бік, той паде трупом на границі, тільки рідки виїмки добігають сюди, як живі кістяки».
В тій же газеті читаємо й розлогу статтю «Страшні події на Україні. Слово про обов’язок всіх українців». Робиться висновок про те, що у боротьбі з масовим винищенням українців потрібно протестувати як в самій Україні, так і по цілому світові. «Зокрема, українська еміграція в Європі й Америці має великий національний обов’язок освідомлювати про мартирольогію України під большевицькою Москвою всі ті народи, серед котрих наша еміграція живе. Освідомлювати устно, в пресі й окремими публікаціями».
24 липня 1933 р. Український греко-католицький Єпископат галицької церковної провінції в справі подій на Великій Україні звернувся з відозвою «До всіх людей доброї волі!», в якій, зокрема, зазначалося: «На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається у жилах...
Усі радіостанції просимо рознести наш голос по цілім світі, може дійде він і до убогих хатин, конаючих з голоду селян».
Варто відзначити значну інформаційну й згуртовуючу роль, яку відігравав український часопис «Тризуб». Упродовж 30-х років майже в кожному номері друкувалися статті, повідомлення про голод в Україні, свідчення очевидців й висвітлювалися організаційні заходи, які проводила українська еміграція, повідомлялося про акції громадськості за кордоном, допомогу голодуючим та про політику замовчування голоду радянською владою. В результаті заходів українського греко-католицького єпископату та численних українських громадських організацій з Головною Еміграційною Радою та чернівецьким і львівським Комітетом рятунку України на чолі, з ініціативи кількох членів Французького Товариства українознавства було засновано в Парижі 24 серпня 1933 р. Комітет по організації допомоги голодним на Україні.
Проте допомога голодуючим ускладнювалась тим, що більшовики не визнавали голоду, а відтак організувати допомогу з-за кордону було досить складно. Як зазначала Голова Жіночої Національної Української Ради професор Софія Русова: «Українські жінки, об’єднані на еміграції в Національній Жіночій Раді, безсильні подати нещасному населенню жодну допомогу. Українська еміграція відгороджена від свого народу страшними більшовицькими загорожами – ні звідти до нас, ні від нас на Україну не перелетить і пір'ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні кари. Ми можемо лише правдиво освідомлювати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами».
Інформаційно-організаційні акції українських емігрантів досягли певного результату. Світ дізнався про те, що чиниться в Радянському Союзі з українським селянством. Завдяки ініціативі норвезького прем’єра Мовінкеля, питання було порушено у 1933 р. в Лізі Націй, Міжнародному Червоному Хресті та інших громадських установах багатьох країн. Проти голоду висловили протест російські емігранти.
29 жовтня 1933 р. українськими політичними емігрантами було проголошено «день привселюдної жалоби й всенародного гніву – на всіх просторах, заселених українським народом за межами СССР, повсюди, де розкидано світом колонії українські, повсюди, де тільки б’ється українське серце, де тільки чути українську мову...»
Зусилля української еміграції врешті-решт знайшли відгук у європейської спільноти. У Відні 16-17 грудня 1933 р. під проводом кардинала Ініцера відбулася міжнаціональна й міжконфесійна нарада всіх організацій, що брали участь у допомозі голодним у СРСР. Скликано її заходами Віденського комітету допомоги. У нараді взяли участь представники міжнародних організацій з Англії та Швейцарії, національних комітетів допомоги –німецьких, єврейських, російських.
Найбільше серед них було представлено українських організацій за кордоном. «Міжнародна нарада ... на підставі фактичного матеріялу ще раз привселюдно ствердила незаперечний факт голоду в СССР, в першу голову на Вкраїні і Північному Кавказі, байдужість широкого світу до долі нещасних, дальшу, ще грізнішу, загрозу голоду, та вдалася до всієї людскости з гарячим закликом – ділом допомогти нещасним».
В Ухвалі було записано: «1) У відповідь на всякі змагання заперечити страшний голод, що лютував до останніх жнив в СССР, конгрес рішуче стверджує, що за минулий рік голодною смертю загинули мільйони невинних людей навіть у найбагатших краях СССР, як Україна й Північний Кавказ. Так само рішуче стверджується, що у зв’язку з цим масовим вмиранням виникали найжахливіші прояви до людоїдства включно. 2) Ці жертви можна було б оминути. У той час, коли в СССР відігравалась трагедія, заморські хліборобські держави терпіли від надпродукції збіжжа, світові конференції обмірковували питання зменшення збіжжевої продукції. Величезні запаси споживчих продуктів знищено...» Важливо зазначити, що під тиском міжнародної громадськості Радянський Союз змушений був визнати наявність голоду в 1932-1933 роках, проте істинні причини й масштаб його ретельно приховувалися.