Файл: idpzk.pdf

зв’язку з нещасними випадками на виробництві. До системи соціального забезпечення входять також заходи соціальної допомоги, що надається незаможним сім’ям, матерямодиначкам з недостатнім прибутком, особам, що бідують у тривалому лікуванні, індіанцям та іншим категоріям осіб.

Здійснення таких заходів набуло значних розмірів у 1960-х рр., за часів правління президента Джонсона, коли під гаслом побудови суспільства «загального благоденства» були прийняті багатомільярдні програми надання допомоги нужденним, у тому числі шляхом роздачі безкоштовних талонів на придбання продовольчих товарів, безкоштовної чи пільгової медичної допомоги. У подальшому асигнування за цими програмами піддалися великим скороченням, але продовжують залишатися дуже значними.

Боротьба проти расової дискримінації, за рівноправність негрів, іспаномовних американців та інших меншостей у галузі праці, освіти, наймання житла тощо, яка з новою силою розгорнулася після Другої світової війни, знайшла відбиток у ряді принципових актів Верховного суду США (за справами Брауна — 1954 р., Браудера — 1956 р., Тернера — 1962 р. тощо), а також у федеральних законах про цивільні права — 1964 і 1968 р., про справедливе наймання житла — 1968 р. і ін. У липні 1990 р. був прийнятий Закон про інвалідів, спрямований на значне розширення прав фізично або розумово неповноцінних громадян: закон забороняє дискримінацію їх при найманні на роботу чи просуванні по службі.

Усамостійну галузь правового регулювання законодавство про працю та соціальне забезпечення перетворилося й у Франції, хоча глибоких історичних коренів воно не мало. Більш за те, перші акти французької революції мали яскраво виражений антиробітничий характер: прийнятий у 1791 р. закон Ле Шапельє був спрямований на заборону союзів робітників однієї й тієї ж професії.

Вумовах політичних потрясінь ХІХ ст. французький уряд поступово узаконює вільне утворення робочих союзів, виявляє готовність до незначних поступок у питаннях регулювання умов праці.

Як складові частини французької правової системи трудове і соціальне законодавство беруть свій початок лише у ХХ столітті. Помітним явищем на цьому шляху став прийнятий у 1910 р. перший кодекс про працю та соціальне забезпечення.

Значні успіхи були досягнуті французькими трудящими при уряді Народного фронту в 1936 р., а потім безпосередньо після Другої світової війни, коли до преамбули Конституції 1946 р. були включені норми, котрі проголошували право на працю, створення профспілок, страйк, участь працівників у колективному визначенні умов праці тощо.

Уцій же преамбулі проголошувалися гарантії соціального забезпечення для дітей, матерів та літніх, на випадок хвороби, інвалідності й безробіття.

На цій правовій базі французьким трудящим вдалося домогтися видання численних актів у галузі правового регулювання праці та соціального забезпечення. Прийняття більш сприятливих для них законодавчих актів здійснювалося найчастіше тоді, коли влада перебувала в руках уряду лівих сил, особливо після парламентських і президентських виборів 1981 року.

У1973 р. було видано чинний і сьогодні Кодекс законів про працю. Він складається з дев’яти книг, кожна з яких регулює важливий самостійний інститут трудового права: трудовий договір, колективний договір, заробітну плату, профспілки, трудові конфлікти тощо. У 1981—1982 рр. численні його положення були викладені в новій редакції, при цьому істотно розширені права профспілок на підприємствах. Відтепер підприємці повинні радитися з делегатами персоналу та комітетами підприємств стосовно доцільності підвищення цін на продукцію і з багатьох інших питань. У 1982 р. встановлена чинна зараз процедура врегулювання конфліктів, що виникають у зв’язку з укладанням і виконанням трудових договорів. Контроль за розв’язанням цих конфліктів покладений на Національну комісію з трудових договорів.

Сучасна система соціального забезпечення у Франції почала складатися після Другої світової війни й постійно вдосконалювалася, охоплюючи все більш широкі категорії громадян. Її регулювання здійснюється на основі Кодексу соціального страхування

512

1956 р. з подальшими змінами та додатками. За своїм змістом цей кодекс містить дві групи норм, які складають у цілому соціальне право: по-перше, право соціального забезпечення, по-друге, право сім’ї та соціальної допомоги. Перша група норм гарантує все більшому колу осіб захист на випадок «соціального ризику»: травматизму, хвороби, безробіття, пологів, інвалідності, старості, втрата годувальника тощо. Розміри соціальних виплат і пенсій регулярно (двічі на рік) індексуються відповідно до змін середньої заробітної плати. Вони фінансуються, головним чином, за рахунок внесків підприємців і працівників, обумовлених у відсотках від фонду заробітної плати, а також за рахунок дотацій з боку держави.

Закріплений у Кодексі соціального страхування 1956 р. вік виходу на пенсію за віком у 65 років був знижений ордонансом 1982 р. і становить тепер 60 років — однаково для чоловіків і для жінок, за наявності стажу виплати страхових внесків у 37,5 років. При цьому поряд з основними передбачені й додаткові пенсії, котрі виплачуються цілком за рахунок підприємців. У 1983 р. у межах широкої реформи в галузі соціального страхування був укладений договір про зміну системи додаткових пенсій між Загальною конфедерацією власників невеликих і середніх підприємств та інших об’єднань підприємців, з одного боку, і Загальною конфедерацією праці й інших об’єднань трудящих — з іншого.

Право соціальної допомоги передбачено особам, які опинились у скрутному становищі: залишені діти, літні самотні люди, особи, які позбавлені засобів для існування, біженці тощо. Основним джерелом цієї допомоги виступає державна благодійність.

Трудове право Німеччини

Характерною рисою розвитку німецького права наприкінці ХІХ ст. стає його поступова соціалізація, що знайшло відображення в появі цілого комплексу норм, які регулювали укладення угод між підприємцями та найманими робітниками з питань визначення робочого часу й умов оплати праці. Цей комплекс отримав назву тарифних угод, котрі з часом разом з іншими нормами сприяли появі нової галузі права — «трудового права». Перша така угода була укладена в 1873 р. і поклала початок легалізації профспілок, їх законодавчому закріпленню, що стало можливим унаслідок активної політичної діяльності соціал-демократів.

Новим етапом у розвитку трудового права став період існування Веймарської республіки. Основним питанням була подальша розробка інституту тарифних угод, котрі набули рис певної автономії і стали розглядатись як єдиний правовий акт, котрий регулював взаємовідносини між власником підприємства та робітниками.

Після Другої світової війни в 1949 р. у ФРН було прийнято Закон про тарифні угоди, який заклав законодавчу базу для визначення умов організації й оплати праці. Згодом були прийняті: у 1969 р. — Закон про сприяння здійсненню права на працю (з часу його видання було внесено кілька десятків змін), 1952 р. — Закон про мінімальні умови праці, в 1953 р.— Закон про мінімальні відпустки працівникам, у 1980 р. — Закон про рівність чоловіків і жінок на робочих місцях і багато інших нормативних актів.

За час існування ФРН були прийнятий акти (Закони про структуру підприємств 1952 і 1972 рр.), що передбачають участь працівників в управлінні підприємствами та об’єднаннями шляхом представництва у виробничих радах, причому у вугільній і сталеливарній промисловості представники працівників мали становити половину членів виробничої ради, а один працівник — входити до ради керівників. У ФРН проголошений принцип «свободи колективних договорів» дозволяє профспілкам від імені працівників укладати з підприємцями угоди про ставки заробітної плати й інші умови праці (у ряді випадків колективний договір поширюється й на працівників, котрі не є членами даної профспілки).

513

Право утворити профспілку з метою «охорони й поліпшення умов праці та економічних умов», як і відповідне право підприємців створювати свої об’єднання, закріплене в Основному Законі (ст. 9). У свою чергу право трудящих на страйки лише виводиться з зазначених та інших положень Конституції ФРН, але прямо в ній не згадується (це право зафіксоване в конституціях деяких земель). Критерії, за якими визначається «законність», правомірність страйку, як і реальний юридичний статус її організаторів та учасників, встановилися у ФРН головним чином на основі рішень Федерального суду з трудових справ. Ці рішення визнають незаконними страйки, що підривають «загальне благо», політичні страйки, страйки солідарності, страйки державних службовців тощо. Важливим елементом регулювання трудових відносин у ФРН є «заборони на професію», встановлені в урядових постановах 1972 і 1976 рр. та у Спільній заяві федерального канцлера і прем’єр-міністрів земель. Вони передбачають відмову у прийнятті на державну службу і звільнення з неї особам, котрі належать до партій, що переслідують «антиконституційні цілі».

Водночас з нормами, які регулювали взаємовідносини між роботодавцями і найманими робітниками, в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. у Німеччині розвивався особливий комплекс норм, що отримали тут окрему назву — «соціальне законодавство». Першим соціальним законом став Закон 1871 р. про матеріальну відповідальність, який встановлював особливу відповідальність власників залізничних підприємств за нещасні випадки на виробництві.

Вісімдесяті роки ХІХ ст. позначилися прийняттям цілої низки законів про соціальне страхування, котрими було закладено основу для створення в Німеччині високоефективного соціального законодавства й розвиненої системи страхових організацій у ХХ ст. На цьому шляху важливе місце посіла постанова про імперське (державне) страхування, яка з’явилась у 1911 р., і пізніше отримала назву Соціального кодексу. Значне за обсягом, це видання обіймало всі чинні на той час соціаль- но-правові норми, в тому числі і прийнятий у тому ж році закон про пенсійне страхування службовців.

Реформи соціального законодавства, проведені в 70-ті роки ХХ ст., зумовили появу сучасного Соціального кодексу, що складається з десяти книг, які набули чинності протягом 1975—1982 років. Зберігають також самостійне значення закони про соціальне забезпечення (у редакції 1982 р.), про федеральні виплати на дітей (у редакції 1986 р.), про соціальну допомогу (у редакції 1987 р.).

Розвинена нині система соціального страхування та забезпечення фінансується з фондів, утворених частково з коштів державного бюджету, частково з внесків підприємців і значною мірою — шляхом утримань із заробітної плати працівників (існують також інші, менш суттєві джерела поповнення цих фондів).

Законодавство ФРН передбачає виплату різного роду утримувань по безробіттю, сприяння в перекваліфікації тих, хто втратив роботу, заходи заохочення для підприємців, що відкривають нові робочі місця. Діє система пенсій за віком для робітників та службовців, а також сільських працівників, пенсій через інвалідність, професійне захворювання й нещасні випадки на виробництві. Виплачуються утримання через тимчасову непрацездатність, вагітність і пологи, утримання на виховання дітей. За певних умов провадяться доплати особам, котрі знімають житло, здійснюється соціальна допомога молодим людям і тим, хто потрапив у важкі життєві умови. Законодавство з усіх цих питань являє собою складний конгломерат актів, серед яких і декотрі джерела трудового права, зокрема Закон про сприяння здійсненню права на працю 1969 р. (у ньому викладені заходи допомоги безробітним тощо).

Як можна було побачити, разом із загальними рисами в розвитку трудового права та соціального законодавства розвинутих західноєвропейських країн у кожній є свої відмінності. У той же час посилення інтеграційних процесів у світовій економіці обумовило появу тенденції до уніфікації трудового законодавства. У Західній Європі цей процес став більш інтенсивним у зв’язку з утворенням Загального ринку.

514

4.3. Правове регулювання охорони навколишнього середовища

Науково-технічна революція поряд із тим, що сприяла активному розвитку промислового виробництва, стрімко проникалася в навколишнє середовище. Це значно загострило проблему його охорони, що й зумовило появу порівняно молодої галузі права — екологічного права. Законодавство, яке регулює цю галузь суспільних відносин, почало з’являтися в окремих розвинутих країнах ще в ХІХ столітті.

Екологічне право США

УСША перші спроби охорони природних ресурсів були зроблені з прийняттям Закону про лісові резервати (1891 р.), котрий поклад початок політиці закріплення «громадських земель» як федеральної власності. На них поступово почала формуватися система національних лісів, парків, заповідників диких тварин. Перший в історії США федеральний національний парк Йєллоустоун був створений на основі актів Конгресу ще в 1872 році.

На початку ХХ ст. були зроблені перші кроки щодо охорони середовища тваринного світу (у 1903 р. з’явився перший заповідник диких тварин на острові Пелікан у Флориді). Протягом наступних десятиліть з’являється ціла низка законів Конгресу про за-

повідники (1918, 1958, 1966 рр.).

Приблизно у цей же час отримує розвиток інший напрямок природоохоронного законодавства — забезпечення господарчого використання природних ресурсів. У 40— 50-ті рр. ХХ ст. були прийняті спеціальні закони, спрямовані на захист безпеки атомної енергетики. Пізніше, в 1982 р., був виданий важливий Закон про політику в галузі ліквідації відходів ядерного виробництва.

У60-ті рр. стало очевидно, що рішення складних екологічних завдань потребує комплексного підходу, і, відповідно, консолідації та модернізації всього природоохоронного права. У 1969 році Конгрес США прийняв закони про національну політику з питань навколишнього середовища, а в 1970 р. — про покращення якості навколишнього середовища. На їх основі стали прийматися більш приватні акти, до текстів яких постійно вносяться уточнення й доповнення: про контроль над забрудненням вод, про чистоту повітря, про контроль над шкідливими шумами, про ліквідацію твердих відходів тощо.

Спеціально створене Агентство з охорони навколишнього середовища має право видавати підзаконні акти, котрими регулюються критерії і стандарти якості води, атмосферного повітря, нормативи промислових відходів, стічних вод тощо, а також провадження кримінального переслідування корпорацій та інших порушників встановлених правил.

Екологічне право Великобританії

УВеликобританії законодавство про охорону навколишнього середовища ще мо-

лодше, ніж у США. У 1951 р. уперше була введена система видачі дозволів на скидання відходів у внутрішні води, в 1956 р. на ряді територій країни заборонена експлуатація підприємств, якщо вони дають шкідливі викиди в атмосферу. У 1970 р. створено Міністерство навколишнього середовища, у 1972 р. починає діяти Королівська комісія з боротьби з забрудненням навколишнього середовища — незалежний орган при уряді Великобританії; існують також численні центральні установи — ради з охорони повітря, з обробки різних відходів і десять регіональних управлінь з контролю за якістю навколишнього середовища. Важливу роль відіграють місцеві органи влади й численні громадські об’єднання.

У1974 р. був прийнятий Закон про контроль над забрудненням навколишнього середовища, який встановив систему податків на природоспоживачів і штрафів для забруднювачів.

515

Охорона водяних ресурсів регулюється: Законом про захист і використання вод 1973 р., Законом про скидання забруднювальних речовин у море 1974 р., прийнятим у 1977 р. Законом про повноваження місцевих органів влади в контролі за витратою води та скиданнями промислових відходів у внутрішні та прибережні води й іншими актами.

У 1958 і 1968 рр. були видані акти про захист атмосферного повітря від шкідливих викидів — Закони про чисте повітря, а в 1978 р. — Закон про контроль над забрудненням атмосфери. Прийнятим у 1974 р. Законом передбачено отримання попереднього дозволу на закопування промислових відходів. У тому ж 1974 р. виданий Акт, який встановлює превентивні заходи для боротьби з шумом. Закон про охорону природи 1968 р. визначив режим створених в Англії й Уельсу природних заповідників. Важливе значення має також Закон про захист диких тварин і рослин 1981 р. з виправленнями

1985 р.

Екологічне право Франції

У Франції державна програма з охороні навколишнього середовища була прийнята в 1970 році. Вона спрямована насамперед на захист лісів, флори і фауни, а також на інші загальнодержавні заходи, в основі яких лежить екологічна податкова політика, побудована за принципом «той, хто забруднює, платить». У 1971 р. створені міністерство охорони природи і навколишнього середовища, Рада з управління територіями та регіонального розвитку. З 1972 р. у всіх департаментах засновані бюро з охорони природи і навколишнього середовища. Один із найважливіших актів цієї сфери — прийнятий у 1976 р. закон, котрим передбачений широкий перелік природних об’єктів, що підлягають захистові під загрозою покарання, в тому числі флора, фауна, вода, корисні копалини. Закон передбачає також створення резервних територій, де забороняється будьяка діяльність, що негативно впливає на навколишнє середовище. Окремим законом 1976 р. регулюється порядок розміщення й експлуатації будь-яких підприємств, що можуть становити загрозу для навколишнього середовища: вони розподілені на три категорії залежно від ступеня такої небезпеки. Крім того, до системи природоохоронних актів входять: Декрет про радіоактивні відходи 1964 р., Декрет про охорону повітря від забруднення 1974 р., Декрет про обмеження рівня шуму 1975 р., Декрет про регіональні заповідники 1988 р. та інші акти.

Екологічне право ФРН

У ФРН в останні десятиліття ХХ ст. дуже активно розвивався рух на користь захисту навколишнього середовища від забруднення, викликаного насамперед вихлопними газами автомобілів та відходами промислового виробництва у ФРН. Під тиском прихильників цього руху як самостійна галузь законодавства виникла система нормативних актів екологічного характеру. Згідно з прийнятим у 1974 р. Законом засновано Федеральне міністерство у справах навколишнього середовища. Створені в окремих землях відповідні відомства контролюють встановлені стандарти належної якості вод та атмосферного повітря, і разом з федеральною владою й громадськістю борються з підприємцями та іншими порушниками законодавства про екологію.

Велике значення в цій боротьбі надається і вдосконаленню системи оподаткування обкладання за принципом «хто більше забруднює природу, більше і платить». Серед природоохоронних законів переважають акти, спрямовані на попередження конкретних видів шкідливого впливу на навколишнє середовище: Закон про заходи для забезпечення усунення відпрацьованих масел 1968 р. (у редакції 1979 р.) і прийнята з метою розвитку цього Закону постанова уряду 1987 р., Закон про захист від шуму літаків 1971 р., Закон про захист навколишнього середовища від забруднень повітря, шумів, вібрацій та подібних шкідливих впливів 1974 р., Закон про попереджувальний захист населення

516