Файл: idpzk.pdf

ти свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодного важливого рішення. Найбільші світські й духовні феодали входили до складу постійної ради, яка діяла при імператорі. Майже щорічно скликалися з’їзди усієї знаті (т. зв. «Велике поле»).

Водночас відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

1.Здійснення адміністративно-судової влади над населенням територій посадовими особами, що очолювали господарське управління володіннями феодалів. В такій нерозмежованості господарських і державних функцій управління знаходив свій прояв найважливіший принцип феодальної державності — політична влада була «атрибутом земельної власності».

2.Винагорода земельними пожалуваннями за службу; право утримання на свою користь частини зборів з населення.

3.Було відсутнім послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, отримували функції військові, фінансові, судові тощо. Лише в системі центрального управління намітилося деяке розмежування в компетенції. Але й тут спеціального відомчого апарату ще не було.

Єдність імперії Карла була умовною й виступала здебільшого тільки в загальнополітичному змісті. Реально ж вона розпадалася на різноманітні області, кожна з яких зберігала в більшій або меншій мірі свої адміністративні і політичні традиції. Зміцнілим великим феодальним магнатам вже не потрібна була сильна єдина державність.

Ітільки церква найбільш послідовно відстоювала зберігання єдності імперії. Проте, після смерті Карла Великого навіть вона не змогла зупинити процес розпаду однієї із наймогутніших європейських імперій.

Розпад держави франків. Після декількох років політичних суперечок сини Карла уклали в 843 році Верденський договір. Кожний із братів одержав приблизно по рівній частині колишньої території Франкської держави: Карлові дісталися землі майбутньої Франції; Людовику — частини Німеччини й Австрії, Лотарю, що зберіг за собою титул імператора, — частини Німеччини, Італії й Провансу. Останнім каролінгським королем був Людовик V, зі смертю якого в 987 р. каролінгська династія закінчилася.

Англосаксонські держави

Виникнення англосаксонських держав. Корінне населення Британії — брити (ке-

льти) — до поч. I тис. знаходилося під пануванням Римської імперії. З її розпадом почався процес їх самостійного розвитку, який характеризувався посиленням влади військових ватажків і створенням основ військово-демократичного ладу. Проте, з сер. VI ст. почалося масове вторгнення германських племен англів і саксів, які знищували і перетворювали на залежних кельтські племена, що там мешкали. До моменту свого переселення в Британію англосаксонські племена перебували в стадії розкладу первіснообщинного ладу, і завоювання прискорило цей процес.

Королівська влада підтримувала захоплення селянської землі у вільних общинників і їхнє обернення в залежних. Водночас з цим держава передала великим землевласникам судову, а потім і всіляку іншу владу над селянами. Королівські пожалування землею й селянами набули широкого розмаху. У той же час регулярним ставало виконання державних повинностей вільними селянами.

В VII ст. англосакси прийняли християнство й утворили сім королівств (Уессекс, Сакссекс, Кент, Мерсію та ін.), які в ІХ ст., об’єднавшись під верховенством Уессекса, увійшли до складу англосаксонської держави — Англії, де протягом IX—XI ст. остаточно перемогли феодальні відносини. Все селянство піддавалося різним формам феодальної експлуатації:

особисто вільне населення виконувало різноманітні державні повинності; залежні і фортечні працювали на користь земельних власників, що розповсюджува-

ли на них судову й особисту владу.

165

Зперемогою феодалізму зникали пережитки первіснообщинної організації. Вся влада в державі зосереджувалася в руках короля й знаті, організованої в королівську раду — уітенагемот («збори мудрих»), що була вищим органом державної влади. Без її згоди король не мав права видавати закони, проводити будь-які важливі державні заходи.

Обласна й місцева судово-адміністративна організація тривалий час залишалася за своїм характером народною, общинною, хоча усе більш підпорядковувалася верховній державній владі. Основою цієї організації виступали графські й сотенні округи. Шериф, що стояв на чолі графства, збирав податки, штрафи, завідував королівським майном у графстві, здійснював судову й адміністративно-поліцейську владу. Двічі на рік у графствах проводилися збори знатних осіб, що розглядали судові справи, організацію оборони в графствах тощо.

Зкінця VIII ст. англосаксонська держава почала зазнавати спустошливих набігів нормано-датчан, під владою яких вони і опинилися. Розквіт нової держави припав на правління короля Кнута (1016—1035 рр.). Деякі елементи його державної й соціальноправової організації знайшли відбиток у Законах Кнута, які дійшли до наших часів. Але незабаром, після його смерті, Датська держава розпалася. Англійський престол знову зайняв король англосаксонської династії, хоча й ненадовго. Нове завоювання, здійснене в 1066 р. під керівництвом нормандського герцога Вильгельма, виявилося тривким і поклало початок новій державі.

Таким чином, незважаючи на певні зовнішні відмінності, варварські королівства, що склалися в Європі у другій половині I тис., головним чином, завдяки політичному становленню германських народів, були ранньофеодальними монархіями, схожими за державною організацією, системою владних відносин у суспільстві й принципами здійснення державної влади. Суттєво вони не відрізнялись і за змістом права.

3.2. Право у франків й англосаксів

Середньовіччя для західноєвропейських країн — це період, коли в межах національних держав, що утворювалися, поступово формувалися основи майбутніх національних правових систем. Початок цього правотворчого процесу сягає корінням у надра раннього феодалізму, в часи варварських королівств, перш за все германських.

Регулювання суспільних відносин у германських племен здійснювалося як королівським законодавством, так і нормами звичаєвого права. Звичаєве право германців було записано й частково кодифіковано. Ці письмові зводи отримали назву варварських правд (Lex — Закон).

Право франків

Варварські правди. У різних гілок германських народів оформлення писаного звичаєвого права відбувалося в різний час: це співвідносилося з історичними розходженнями в ступені проникнення ранньої державності в суспільний побут, із місцевими особливостями становлення публічно-правової спільності того або іншого народу. І, не дивлячись на типову схожість, варварські правди мають відмінності по змісту конкретних приписів, наявності тих або інших правових інститутів, по співвідношенню з королівським законодавством свого часу.

Жодна з відомих варварських правд не дійшла у своєму початковому вигляді, багато з них відомі в різних редакціях. Для більшості правд час їх виникнення (тобто початкового запису й офіційного визнання) визначається приблизно: Вестготська правда — кінець V ст.; Бургундська — кінець V — поч. VI ст.; Салічна — кінець V — поч. VI ст.; Аллеманська — VI—VIII ст.; Баварська — середина VIII ст.; Рипуарська —

VI—VII ст.; Саксонська правда — VIII—Х ст. До того ж типу варварських правд відносяться численні ранні систематизації англосаксонських законів і записи скандинавських, датських правових звичаїв.

166

Варварські правди мали деякі загальні риси.

По-перше, усі вони склалися під значним впливом інститутів і принципів римського права (крім ранніх — Вестготської і Бургундської), про що свідчив їхній запис на варварській латині.

По-друге, як історичний тип, варварська правда — складний за структурою, різноплановий кодекс. Значне місце в ньому зайняли витяги (або навіть повні тексти) із королівських капитуляріїв та едиктів, багато з яких або змінювали правила звичаєвого права, зафіксованого в інших розділах правд, або санкціонували державне застосування писаного права.

По-третє, правди були записом права вузьконаціонального застосування: вони не виключали застосування місцевим населенням, що проживало на території варварських королівств, своїх законів. Тому вкрай незначне місце в правдах зайняло приватне право, що регулювалося римським правом, яке продовжувало жити поряд із германським.

По-четверте, правди були привілейованим правом. Їхній зміст обмежувався окремими значимими звичаями в земельних або сімейно-родових відносинах і нормами судового та карного права. Норми мали, в переважній більшості, казуальний характер і тільки в більш пізніх правдах вже з’явилися і розпорядження загального змісту, присвячені охороні привілеїв церкви або корони.

По-п’яте, усі відомі випадки оформлення запису звичаєвого права пов’язані з ініціативою королівської влади. Державну силу правди підкреслювали спеціально видані укази, що супроводжували текст.

Салічна правда. Однією з ранніх, і водночас класичних правд, вважається Салічна правда, її найбільш рання частина відноситься до V ст. (486—496 рр.). Затверджена спадкоємцями Хлодвига редакція тексту складалася з 65 глав-титулів, кожний із яких присвячувався певному юридичному питанню. Пізніше, залишаючись основним зводом власного права франків, Салічна правда неодноразово доповнювалася й розширювалася; так виникли редакції, названі Емендате (VI—VII ст.) і Геральдія (за часів Карла Великого).

Салічна правда найменшою мірою зазнала впливу римського права, зберегла навіть деякі залишки язичницької старовини й родових звичаїв германців. Наприклад, багато судово-правових процедур були нерозривні із символічними діями, позбавленими реального змісту, але важливими для суспільного визнання тих або інших фактів. Так, заява про бажання укласти повторний шлюб супроводжувалася зважуванням монет, передача майна — особливим розкиданням гілок рослини, звернення до родичів за допомогою в зобов’язаннях — киданням «жмені землі» й перестрибуванням через тин.

Суспільство часів Салічної правди поєднувало в собі два уклади:

•один — архаїчний, общинно-родовий з установкою на звичну соціальну рівність і родовий колективізм;

•інший — заданий ранньою державністю, що формувалася, із закріпленою нею нерівністю в залежності від відносин із владою.

Регулювання общинного побуту Салічною правдою. Право було орієнтовано на общинний побут у тому, що стосувалося загальної організації порядку життя, сімейних

імайнових відносин. Проте общинні зв’язки франків мали вже подвійний характер: в одних правових відносинах виявлялося домінування старої родової, в інших — сусідської общини.

Поселення в общині залежало від згоди всіх інших повноправних общинників (але воно вже було можливо, тобто община не замикалася родинними зв’язками). За старим жителем поселення — вілли зберігалося право категорично заперечувати проти поселення — і ця вимога повинна була задовольнятися в правовому порядку. Правда визнавала термін давності такого поселення; «якщо протягом 12 місяців не буде подано ніякого протесту, він міг залишитися недоторканним, як і інші сусіди». Сусідські права не були абсолютними: поселення за указом короля мало бути визнаним общинниками безумовно, і таким чином прості франки втрачали своє значення перед королівськими слугами й дружинниками.

167

Земля знаходилася в індивідуальному володінні сім’ї. Виділені їй ділянки, як орного поля, так і лугів, вважалися «огороженим місцем». Різноманітні зазіхання на чуже поле чи луку були протиправними. Ліси й деякі інші угіддя розглядалися тільки як спільна власність общини, і їх використання регламентувалося колективним інтересом. Спадкове володіння поступово формувало особливий інститут — аллод, під яким розумілося суто сімейне право користування огородженими ділянками й майном, яке сім’ї належало. Право користування успадковувалось з перевагою нащадка чоловічої статі (у VI ст. У франків право успадкування одержали й дочки, а також брати й сестри померлого, в разі відсутності синів — Л. Б., С. Б.). Салічна правда не передбачала ніяких угод, пов’язаних з аллодом. Рухоме майно також розглядалося як сімейне володіння: розпорядитися ним у випадку смерті кого-небудь на користь третьої особи могли тільки через дуже складну процедуру аффатомії за участю общинної сходки і відстрочкою передачі на рік.

Общинно-родові традиції зберігали свою силу в сімейних відносинах. Шлюб складався з обов’язкової згоди батьків, зберігаючи риси древнього викупу нареченої у роду. Викрадення нареченої, укладання шлюбу насильницьким шляхом зобов’язувало (за Саксонською правдою) повернути наречену й сплатити значний штраф сім’ї «за образу», практично рівний викупу за вбивство. Подібний за розміром штраф сплачувався й тоді, коли шлюб укладався без згоди родичів, але за згодою нареченої. Сім’я чоловіка зберігала символічне право на його вдову у випадку смерті чоловіка: стороння особа, що бажала укласти з нею новий шлюб, повинна було сплачувати особливий умовний викуп — рейпус. У інших відношеннях у германських народів жінка знаходилася в більш вигідному положенні, ніж у романських: вона мала особисте майно, отримане перед весіллям, користувалася особливим заступництвом права в зв’язку з зазіханнями на її честь або безпеку.

Правове становище франків. Салічною правдою зафіксовано поступове проникнення державного укладу в общинний побут франків. Відносно статусу окремих категорій населення поряд із цілком вільними і повноправними франками, рівною мірою відповідальними за вчинене ними або у відношенні їх, Правда виділяла як привілейовані прошарки, так і неповноправні. Слуги й дружинники — антрустіони (нова знать), які знаходились в особливій довірі короля, мали привілей особливої охорони свого життя, честі й тілесної недоторканності. Більш високим захистом, ніж рядові франки, користувалися й римляни — королівські співтрапезники.

Галло-римське населення, ніяк не пов’язане з королівською службою й новою ієрархією, вважалося таким, що знаходилося нижче вільних франків. У самому низу умовної соціальної драбини знаходилися раби: вони дорівнювалися до майна у випадку нанесення їм ушкоджень або їх вбивства, шлюби з рабами або рабинями були або карними, або вели до втрати власного статусу. Незаконна відпустка на волю чужого раба розглядалася нарівні з нанесенням збитку чужому володінню й каралася штрафом. До рабів, здебільшого дорівнювалися літи — напіввільне населення (ті, хто потрапили в кабалу, або старі колони. — Л. Б., С. Б.). Щодо охорони їх життя й безпеки, то літи не відрізнялися від рабів; неправомірна їхня відпустка на волю також вважалася злочином. Злочини, скоєні рабами й літами, карались суворіше; до них застосовувалися катування під час розслідування. Соціальні градації, тільки у випадку з невільним населенням, були взаємопов’язані з майновим положенням. Розходження в статусі вільних залежали виключно від положення у військово-службовій ієрархії й особистої близькості до влади.

Злочини й покарання. Салічна правда, як більшість інших варварських правд, була насамперед зводом кримінальних покарань. Покарання за варварським правом переслідувало двояку ціль:

•спокутувати провину злочинця з метою задовольнити родичів потерпілого (щоб запобігти нескінченої кровної помсти або саморозправи);

•оберігати дотримання «королівського миру», тобто встановленого і визнаного владою суспільного порядку.

168

Тому головним видом покарання був викуп (визначений як судовий штраф). Цей викуп був більший або менший за розміром залежно від суспільної оцінки значимості злочину: його характеру, його наслідків. Особливий зміст полягав у призначенні викупу за вбивство — він носив специфічну назву вергельд. Вергельд сплачувався вже не самому потерпілому, а його дітям і боковим родичам, а у випадку відсутності останніх частина відходила в королівську скарбницю. До виплати вергельду міг бути засуджений тільки повноправний вільний франк. По відношенню до невільного населення (рабів, літів) застосовувалися інші покарання: страта, кастрація, биття батогами й катування. Але якщо й вільний общинник був настільки бідний, що не міг заплатити присудженого йому (а родичі не ручалися за нього і не допомагали йому у виплаті вергельда — Л. Б., С. Б.), то і франків карали на страту.

Можливі відносини з державною владою ще не були об’єктом кримінально-правової охорони. Салічна правда практично не знає таких злочинів. Найбільш тяжким зі злочинів вважався розбійний напад банди на будинок, в результаті якого спричинено вбивство, — він карався найбільшим, який був відомий Салічній правді, штрафом у 1800 золотих солідів (один золотий солід — ціна невеликого стада корів. — Л. Б., С. Б.). Штраф зменшувався в залежності від соціально-правового статусу потерпілого.

Другим на східці штрафів злочином стояло вбивство. Штрафи за нього різнилися в залежності від статусу вбитого або від інших обставин: «Кожна людина повинна оплачуватися більшим або меншим вергельдом». Цими іншими обставинами були такі факти, що показували в очах суспільства особливу злісність скоєного, бажання приховати злочин (кинути труп у криницю і т. п.), або нечесність наміру (вбивство жінки, дитини); у таких випадках вергельд потроювався залежно від статусу потерпілого. Обставиною, що є обтяжувальною, вважалося й колективне убивство — «юрбою». Карався й замах на вбивство, яке не було здійснено.

До числа злочинів, в яких об’єктом злочинного зазіхання була особистість вільного франка, відносилися членоушкодження, побиття, образа — усі вони залежно від наслідків спричиняли сплату штрафу. Передбачалося, що особливо образливими є такі дії, у яких ставилося під сумнів чесне ім’я вільного серед соплемінників (звичайна образа каралася штрафом у 3 соліда, але звинувачення франка в дезертирстві або жінки в непристойній поведінці, які не були доведені, коштувало в десять разів дорожче).

Серед майнових злочинів основне місце займала крадіжка. Штрафи тут залежали від значимості майна, яке було вкрадене, але також і від того, із закритого або відкритого помешкання було вкрадено, із зломом або без, у співтоваристві або ні. Все це визначало потенційний злий намір або його відсутність. Спеціальні штрафи призначалися за грабіж — несподіваний напад і відбирання майна. Грабіж вдома дорівнювався за штрафом до вбивства. Нарівні з пограбуванням переслідувався і підпал, на тому ж рівні стояло й конокрадство (як особливо небезпечний для військового ополчення злочин).

Злочином вважалося і незаконне вторгнення в чуже «огороджене місце» або будинок, знаходження на чужому лузі або полі, замах на крадіжку там. Закінчений злочин (схо-

вання украденого в себе дома) також потроював штрафи. Крім цього, в усіх випадках приписувалося відшкодовувати вартість украденого або ушкодженого майна: винограду, скошеної трави й т. п.

Таким чином, Салічна правда передбачала одночасно й цивільно-майнову, й кримі-

нальну відповідальність. Особливій кваліфікації піддавалася крадіжка чужих рабів і навіть просте їхнє переманювання.

Своєрідною рисою Салічної правди була присутність покарань за злочини проти моральності (хоча вплив церкви був ще слабкий). Не тільки зґвалтування, але й звичайне перелюбство «за обопільною згодою» каралося значними штрафами, порівняними зі штрафами за вбивство римлянина або конокрадство. Навіть співжиття з рабинею каралось сплатою штрафу її господину. Крім того, вступ у явний шлюб із рабом або рабинею призводив до втрати волі. Невільних за такі злочини, крім малих штрафів, кастрували.

169