Файл: idpzk.pdf

кінчення цього терміну законопроект вважався прийнятим. — Л. Б., С. Б.). Якщо Президент відхиляв законопроект, конгрес міг домогтися його ухвалення, повторно схваливши 2/3 голосів в обох палатах, тобто передбачалося відкладене вето Президента.

Організація державної влади, яка ґрунтувалася на принципі поділу влади, була обставлена в Конституції значними гарантіями у вигляді цілої системи так званих «стримувань і противаг», котрі б не дозволили будь-якій з гілок влади узурпувати державну владу в цілому. Усі гілки влади організовувалися за власним порядком, тобто мали своє особливе джерело. Усі вони мали різні терміни повноважень. Кожна зберігала певне право впливати на іншу: Президент — накласти вето на закони Конгресу, Конгрес — перебороти вето, висунити проти Президента обвинувачення в порядку імпічменту, суди мали право контролю за діяльністю будь-якої влади. Система «стримувань і противаг» мала не тільки попередити узурпаторські тенденції кожної з трьох гілок влади, але й забезпечити стабільність і безперервність функціонування самої державної влади.

Форма державно-територіального устрою. Територіально організація влади в державі здійснювалася на основі принципу федералізму, який поширювався не тільки на політичний, але й на правовий устрій. Штати мали гарантовану федеральною владою, рівноправність, у тому числі у сфері законодавства і права. Разом із тим їм заборонялося видавати закони, котрі «обмежують привілеї чи недоторканність громадян Сполучених Штатів». Від «Статей Конфедерації» зберігався інститут загального міжгромадянства: громадянин одного штату вважався і громадянином будь-якого іншого, як і всієї держави. Суверенітет штатів був обмеженим: як і раніше, вони не мали права виходу з федерації чи можливості розірвати правові зв’язки з нею.

Штати зберегли права на власний конституційний устрій, свою організацію влади й управління. В усіх штатах організація внутрішньої влади була побудована за єдиним з федерацією зразком: законодавчі повноваження — двопалатним зборам (дуже рідко однопалатним), виконавчі — губернаторові, якого в переважній більшості випадків обирало населення штату. У штатах зберігалася і своя судова система.

Законодавчі повноваження штатів були суттєво обмежені як сферою загальнофедеральної компетенції, так і прямими заборонами в конституції. Крім цього, Конгрес США зберігав т. зв. «повноваження, які маються на увазі» з видання законів, а виконавча влада — право охороняти штат від «безладу», що значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов’язані з місцевими справами.

Форма політичного режиму. Меншою мірою в Конституції 1787 р. знайшло своє закріплення питання про форму політичного режиму. У ній детально були закріплені форми й методи, пов’язані з формуванням та поділом повноважень органів державної влади, у той час як права і свободи були сформульовані на найзагальнішому рівні. У зв’язку з цим уже в ході ратифікації штатами Конституції виникло питання про необхідність доповнення прийнятого тексту положеннями про громадянські права, які, треба відзначити, в конституціях штатів були закріплені тоді значно ширше, ніж у федеральній. Під приводом відсутності в Конституції білля про права громадян деякі штати відмовлялися ратифікувати конституцію. Це викликало загальні побоювання федералістів за її долю. Хоча спочатку творці конституції думали віднести регулювання громадянських прав і свобод до компетенції штатів, тепер була визнана необхідність компромісу.

Учервні 1789 р. Д. Медісон запропонував Конгресові США проект загальнодержавного білля про права, 25 вересня 1789 р. схваленого як десять поправок до основного тексту Конституції. До грудня 1791 р. вони були ратифіковані штатами. Поправки мали щонайменше подвійну мету: по-перше, вони створювали сферу загальфедерального контролю й законодавства стосовно громадянських прав і свобод; по-друге, вперше у сфері політичного законодавства вони були побудовані як заборони та обмеження, що накладалися на законодавців.

УБіллі про права 1791 р. були закріплені основні демократичні права і свободи політичного характеру: свобода віросповідання, слова, друку, зборів і петицій. Народові гарантувалася громадянська й особиста недоторканість, недоторканість житла і май-

309

на, паперів, свобода від постояльців (військових). Значною гарантією громадянської свободи мало стати право носіння зброї, що визнавалося «необхідним для безпеки вільної держави» і не могло обмежуватися владою. Цикл поправок був присвячений судовим і кримінально-правовим гарантіям: громадянам надавалося невід’ємне право на розгляд справ у суді присяжних при гарантуванні презумпції невинності. Нікого не можна було примушувати свідчити проти самого себе, без суду ніхто не міг бути позбавлений життя, свободи, власності; встановлювалася невідчужуваність приватної власності для суспільних потреб без «справедливої винагороди». Особливо важливе значення мала ІХ поправка, яка проголошувала можливість державного визнання й інших громадянських прав, що прямо не перераховуються, але випливають із загальної доктрини природних та невідчужуваних прав громадян.

У сукупності з тим, що було проголошено в Конституції, Білль про права закріпив на конституційному рівні високий ступінь демократизму нової американської держави.

3.2. Французька революція та її вплив на становлення держави нового типу

Соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови французької революції

Події в США деякою мірою прискорили революційні процеси у Франції, котра в 70—80-х роках XVIII ст. була охоплена загальною кризою. У торгівлі і промисловості наставав застій, скарбниця була спустошена через надмірні витрати двору. Невпевнений курс половинчатих реформ, розпочатих урядом у ці роки, не приніс реальних результатів у вирішенні адміністративних та економічних проблем і, навпаки, стимулював оформлення твердої промонархічної опозиції серед аристократій і католицького духівництва.

Нерозуміння правлячими колами ситуації у країні, посилення відкрито реакційних прагнень в урядовій політиці, аграрна та фінансова кризи — усе це підвело французьку монархію до відкритого протистояння з суспільством. Намагаючись перебороти фінансову кризу, уряд звернувся за допомогою до вищих станів. У серпні 1787 р. були скликані збори нотаблів (представники аристократії і духівництва. — Л. Б., С. Б.), особисто запрошених королем. Зборам було рекомендовано погодитися з покриттям частини державного боргу за рахунок збільшення податків із привілейованих станів. Це викликало різку опозицію й навіть непокору з боку дворянства та церкви. Через рік Верховна рада корони, створена незадовго до того Людовиком ХVI, ухвалила рішення скликати після тривалої перерви, з 1614 р., до 1 травня 1789 року Генеральні штати.

Для досягнення в майбутніх Штатах подоби національної згоди, а головне — міцної альтернативи аристократії й церкви, у грудні 1788 р. було визначено, що кількість депутатів від «третього стану» буде дорівнювати кількості депутатів перших двох. Вибори депутатів, складання ними наказів пройшли в обстановці посилення громадської опозиції монархії й селянських хвилювань, що почалися через голод. У наказах депутатам навіть від дворянства було висловлено побажання встановити нову систему державного управління, політично регламентувати монархію, усунути свавілля.

Це посилило загальну кризу державності «старого режиму», яка була зумовлена не тільки соціально-економічними та політичними причинами, але й ідеологічними, в основі яких лежали ідеї просвітництва.

Ідеологи просвітництва різними шляхами сформулювали принципово нову доктрину «суспільної держави», держави заради суспільства, доктрини, яка мала прийти на зміну абсолютистській теорії необмеженого державного суверенітету. Основну роль у створенні нової доктрини відіграв трактат Ш. Л. Монтеск’є «Про дух законів» (1748 р.). У ньому автор проводить думку про те, що державність має існувати на розумних засадах: представницьке народне правління у справах законодавства (але не в

310

управлінні державою. — Л. Б., С. Б.), незмінний поділ влади. В останньому випадку Монтеск’є розвинув уже відому англійську доктрину Дж. Локка, обґрунтувавши необхідність незалежності й чіткого розподілу законодавчої, виконавчої та судової влади. Політичним ідеалом Монтеск’є та більшості просвітителів ставала обмежена монархія, оскільки влада не може бути абсолютною: вона не з’явилася довільно, а сформована суспільним договором з народом.

Ідея політико-державного договору стала наріжним каменем для більш радикального просвітительського вчення Ж.-Ж. Руссо. У трактаті «Про суспільний договір» (1763 р.) він стверджує, що, виходячи з вільного природного стану, люди створюють свою асоціацію для власних суспільних цілей та укладають «справжній договір між народом і правителями». Такий політичний крок перетворив скупчення людей у політичний організм — республіку. У ній усі громадяни беруть участь у верховній владі і тільки вони визначають її форму. Верховні права народу — вічні й незмінні. Суверенний тільки народ, і суверенітет його має загальний характер: він неподільний, невідчужуваний. Народна держава має необмежену владу над своїми співчленами, аж до розпорядження життям і смертю індивіда. Суверенові належить виключно законодавча влада, влада ж виконавча в державі створюється на розсуд суверена і може бути завжди знов утворена. Головні цілі суспільних і державних порядків — свобода й рівність. Але водночас Ж.-Ж. Руссо був проти поділу влади, що нібито суперечило принципові народного суверенітету.

Доктрина «суспільної держави» ставала принципово новою і протистояла колишньому політичному та соціальному порядку. Поширення такого погляду в культурному середовищі закономірно підводило опозиційне монархії суспільство до ідей допустимості й корисності повної політичної перебудови суспільства й держави шляхом революції.

Початок революції у Франції

Слідом за Англією та Америкою революційні події назрівали у Франції. У травні 1789 р. відбулося відкриття Генеральних штатів. Правлячі кола, прагнучи зберегти проурядову більшість, зажадали дотримання старого порядку голосування — кожен стан має один голос. З цим не погодилися представники «третього стану». Вони вимагали, щоб засідання проводилися не окремо по станах, а спільно; рішення приймалися більшістю голосів. У відповідь на відмову уряду прийняти новий порядок голосування депутати «третього стану» в червні 1789 р. оголосили себе Національними зборами, а через місяць — Установчими зборами. Король вирішив розігнати Збори, але коли в Парижі стало відомо про це, народ піднявся на збройне повстання. На його бік незабаром перейшла велика частина військ, і майже весь Париж опинився в руках повсталих. 14 липня 1789 р. вони взяли штурмом королівську фортецю — в’язницю Бастилію. День падіння Бастилії, власне кажучи, став днем народження нової Франції, днем її національного свята.

Розпочавшись у Парижі, революція охопила всю країну: в багатьох провінційних містах почали скасовувати старі органи місцевого управління і натомість створювати нові — муніципалітети. Установчі збори приступили до формування своїх збройних сил — Національної гвардії. Її командиром став маркіз М.Ж. Лафайєт — учасник війни за незалежність у Північній Америці, котрий у той час був досить популярним у країні. Він же став і одним з авторів прийнятої Установчими зборами 26 серпня 1789 р. «Декларації прав людини і громадянина». У Декларації, яка за своїм змістом була не юридичним, а програмно-політичним документом революції, проголошувались ідеали нового державного і правового порядку — «суспільна держава» і «свобода та рівність». На своєму шляху до їх досягнення французька революція продемонструвала світові досвід пошуку оптимальних державних форм, встановлення яких значною мірою залежало від розстановки політичних сил у країні.

311

На початковому, першому етапі революції (14 липня 1789 р. — 10 серпня 1792 р.), представники ліберального дворянства й великої буржуазії, котрі переважали в Установчих зборах (так звані конституціоналісти. — Л. Б., С. Б.), провели важливі антифеодальні заходи. Але конституціоналісти, котрі не поділяли радикалізму народних мас, пішли на компроміс з королівською владою, в результаті чого у Франції була встановлена конституційна монархія, закріплена в Конституції, прийнятій Установчими зборами

3 вересня 1791 року.

Конституційна монархія

Конституція 1791 р. встановлювала державний лад, заснований на принципах, закріплених у «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р.: поділ влади, обмеження монархії, закріплення суверенітету й представницького правління. Вищим органом законодавчої влади ставали однопалатні Національні збори, що обиралися на два роки й не могли бути розпущені королем. Головним призначенням Національних зборів було прийняття законів, хоча питання особливої державної важливості також були в їх компетенції.

Виконавча влада вручалася королю, котрий здійснював її за допомогою призначуваних ним міністрів. Влада короля була обмеженою: він міг діяти тільки у межах закону; вводилася контрасигнатура, тобто розпорядження короля набувало законної сили тільки після його підписання відповідним міністром, котрий і ніс відповідальність за прийняте рішення; міністри призначалися королем, але могли за неправомірні дії бути передані суду Національних зборів; король мав тільки право відкладного вета на законопроекти Національних зборів. У той же час місце уряду залишилося в Конституції нез’ясованим. Посадові особи вважалися «агентами народу», обраними на відповідний термін, вони підлягали відповідальності, в тому числі кримінальній, перед законодавцями. Отже, за Конституцією 1791 р. у Франції встановилася форма правління, яка за своїми ознаками нагадувала парламентарну монархію.

Політичний режим, закріплений у Конституції, для того часу був максимально демократичним. Він знайшов відображення в першому з її семи розділів, що відтворював і розвивав основні положення «Декларації прав людини та громадянина». Тут містилися й нові положення про громадянські права, яких не було в Декларації: гарантувалася свобода пересування, свобода зборів і петицій, держава брала на себе турботу про загальну безкоштовну початкову освіту. Більш виразно проголошувалася свобода друку з забороною попередньої цензури. Принципово важливими стали правові положення про нові відносини держави та церкви: з одного боку, прямо проголошувалася свобода відправлення культів, з іншого — вилучення майна в церкви і права громадян вибирати чи призначати служителів культу. Новим було положення преамбули про характер громадянських прав, що не можуть бути обмеженими навіть конституцією.

У той же час Конституція закріпила раніше встановлені законами 1789 р. деякі обмеження у правах: обирати могли тільки громадяни — чоловіки, яким виповнилося 25 років і які мали відповідне майно. Однак цей майновий ценз, порівняно з Англією і США, був незначним (необхідно було сплачувати податок у розмірі не менше триденної платні робітника. — Л. Б., С. Б.), що додавало виборчому праву досить високий рівень демократизму. Право брати участь у первинній організації законодавчої влади отримали 4,3 млн чол. з 26 млн населення країни33. Для свого часу це було значним прогресом.

Стосовно форми державно-територіального устрою, Конституція 1791 р. по суті,

закріпила зміни, що вже мали місце в адміністративно-територіальному розподілі країни та місцевих інститутів управління. На місце старої прийшла трирівнева адміністра-

33 Див.: Омельченко О. О. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. — М.: Остожье, 1998. — Т. 2. — С. 121.

312

тивно-територіальна система з переважно виборними інститутами. Основною й типовою адміністративною одиницею Франції став департамент. Реально у країні сформувалися 83 департаменти. Кожний поділявся на 3—9 повітів залежно від чисельності населення. Найнижча одиниця — кантон — створювалась умовно (у ній не було своєї адміністрації) як виборчий і судовий округ.

Адміністрації департаменту й повіту формувалися за принципом самоврядування, хоча й незавершеного, оскільки не було сталої компетенції. Кардинальної перебудови зазнала система міського управління, в тому числі й Парижа. Були скасовані всі колишні інститути, сформовано єдине муніципальне управління. Порядок формування місцевої влади всіх рівнів був досить демократичний — департаментська рада та директорія ради, аналогічні органи повіту, муніципальні (міські) ради та мери обиралися. Королівська (виконавча) влада лише теоретично мала визначені важелі впливу на дире-

кторії департаментів і повітів. Усе це говорило про формування та конституційне закріплення унітарної форми державно-територіального устрою.

Від конституційної монархії до республіки

Законодавчі збори, що відкрилися 01 жовтня 1791 р., за своїм складом відображали нове соціально-політичне розмежування в суспільстві. Воно проявилося в діяльності політичних клубів — зародків політичних течій і партій: кордельєри (ліві радикали на чолі з Дантоном і Демуленом — лідерами Паризької комуни); якобінці (Робесп’єр, Марат, Сен Жюст та ін.); фейяни, котрі згодом відкололися від останніх. Політичне розмежування у столиці та країні відображало різні уявлення лібералів і народних мас про досягнення цілей революції і стало тим фоном, на якому визрівала конституційна криза.

У новому законодавчому органі практично не було відкритих роялістів, значна частина депутатів належала до течії фейянів, ліві були представлені якобінцями, більшість із котрих представляли провінцію Жиронда («жирондисти»); майже половина депутатів не мала точної політичної орієнтації («болото»). Поступово під тиском обставин лідерство все більш захоплювали жирондисти-республіканці.

Перед ними постали проблеми організації влади за Конституцією, насамперед протидія з боку корони, права і статус якої конституціоналісти намагалися всіляко зберегти. Людовик XVI шукав підтримки за кордоном, серед емігрантів, і тільки під тиском погодився з Конституцією. Законодавча діяльність Установчих, а потім і Законодавчих зборів сприяла посиленню суспільної напруженості і, як наслідок, появі могутнього реакційного руху, що згуртувався навколо корони. До цього додалося загострення зовнішньополітичних відносин Франції з Австрією і Пруссією, що в результаті призвело до початку війни. Перші військові поразки стали певним прикриттям бажання Людовика XVI змінити Конституцію, посиливши монархічні елементи. З цією метою він звільнив з уряду жирондистів.

Спроби жирондистів і Зборів у цілому зберегти Конституцію відіграли тільки провокаційну роль для наростаючого ліворадикального руху. У ніч з 9 на 10 серпня Паризька комуна організувала повстання, результатом якого стала ліквідація монархії й анулювання Конституції 1791 року. До влади прийшли представники радикальних кіл торгово-промислової буржуазії — жирондисти.

Перехід до нових форм організації влади здійснювався з 10 серпня 1792 р. по 2 червня 1793 р. (другий етап революції) в обстановці подальшого посилення революційних настроїв і розширення народного руху. Протягом серпня-вересня 1792 р. фактично встановилася республіка на основі рішень Законодавчих зборів. У системі зв’язків елементів форми правління був ліквідований головний юридичний обмежувач законодавчої влади — право королівського вета на прийняті закони; управління державою доручалося надзвичайному органові — Виконавчому комітету з 6 чоловік (його очолив керівник Паризької комуни Дантон. — Л. Б., С. Б.). Було також ухвалено скликання

313