Файл: idpzk.pdf

могутні морські держави, як Іспанія та Португалія, які, встановивши свою владу над місцевим населенням більш як на три століття, перетворили в колонії величезні території Латинської Америки. Визвольна війна 1810—1826 рр. призвела до втрати португальцями й іспанцями майже всіх своїх колишніх колоній (за винятком острівних володінь — іспанська частина Сан-Домінго, Куба та Пуерто-Рико) і створення 10 незалежних держав: Аргентини, Бразилії, Болівії, Великій Колумбії, Мексики, Парагваю, Перу, Центрально-Американської федерації, Чилі, Уругвай.

Зі здобуттям незалежності іспанських та португальських колоній верховенство в колоніальному світі перейшло до Великобританії та Франції — країнам, які, хоч і стали на шлях розбудови громадянського суспільства, тривалий час зберігали імперські амбіції.

Британська колоніальна імперія. Найбільшою колоніальною імперією була Великобританія. Після «втрати» своїх 13 колоній у Північній Америці, що в кінці ХVІІІ ст. утворили США, Великобританія взяла своєрідний реванш: у ХІХ ст., захоплюючи або відбираючи у своїх колоніальних конкурентів силою нові території, вона стала найбільшою колоніальною імперією світу. Її колонії були на всіх материках: в Америці — Канада; в Африці — Нігерія, Гана, Кенія, Родезія та ін.; в Азії — Індія, Бірма, Цейлон, Малайя (деякі суверенні держави цього регіону — Афганістан, Кувейт, Іран, Ірак — були перетворені у протекторати — держави з такою формою колоніальної залежності, за якої вони зберігають лише деяку самостійність у внутрішніх справах); у Європі — Ірландія, Гібралтар, Мальта, а також Австралія, Нова Зеландія та численні острови в морях і океанах.

Після Першої світової війни Великобританія ще більше посилила свої позиції в колоніальному світі, зокрема, через значне розширення своїх територій. В Африці вона захопила німецькі колонії: Того, Камерун, Танганьїку, Південно-Західну Африку. До Британії відійшла також німецька частина Нової Гвінеї, архіпелаг Бісмарка. Від Туреччини були відторгнуті Месопотамія (Ірак), Палестина й територія за рікою Йордан.

Щоб утримувати колоніальні володіння в покорі, застосовувалося відверте насильство. Але загострення національно-визвольної боротьби, досвід війни за незалежність у Північній Америці змусили метрополію шукати більш ефективних форм управління колоніями.

Організація колоніального управління визначалася поділом Британських колоній на «завойовані» і «переселенські». На чолі «завойованих» колоній, що були зовсім позбавлені політичної автономії, стояли генерал-губернатори або губернатори, котрі управляли колоніями від імені корони. Тут панували британські чиновники, поліція, судді. Місцеве населення не брало участі в управлінні. У деяких з таких колоній створювалися представницькі органи як дорадчі установи при генерал-губернаторі. Такими колоніями були африканські володіння — Нігерія, Кенія, Золотий Берег та ін.

Інша система управління склалася в колоніях, де переважною частиною населення були переселенці з самої Англії та інших європейських країн. Такими були північноамериканські колонії, Австралія, Нова Зеландія. З самого початку вони перебували у більш сприятливих умовах, і тут поступово утворився режим адміністративної, а з часом і політичної автономії.

У середині XVIII ст. в таких колоніях почалося створення представницьких органів самоврядування. Однак колоніальні парламенти були обмежені у своїх правах, оскільки вища законодавча, виконавча й судова влада залишалась у британських генерал-губер- наторів. Першою з переселенських колоній фактичне самоврядування здобула Канада, в окремих провінціях якої з’являється інститут відповідального уряду. Якщо колоніальний парламент виносив вотум недовіри колоніальному урядові, роль котрого виконувала Рада при губернаторі, то уряд міг бути розпущеним. Поступово представницьке правління з відповідальними міністерствами набували й інші переселенські колонії.

Важливе значення для всіх цих колоній мав виданий 1865 р. Акт про дійсність колоніальних законів, згідно з яким акти законодавчих органів переселенських колоній можна було визнати недійсними тільки в разі, якщо вони суперечили актам британського парламенту, котрі стосувалися цієї колонії. Крім цього, законодавчі органи коло-

369

ній одержали право засновувати судові органи й видавати акти, які регулювали їх діяльність. Цей акт підштовхнув процес створення на базі деяких англійських колоній фактично незалежних держав — домініонів (Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПівденноАфриканський союз), котрі, як уже зазначалося, лише формально зберегли зв’язок із метрополією.

20—30-ті роки ХХ ст. це «початок кінця» британської колоніальної імперії. Боротьба за незалежність йшла як з боку «переселенських» колоній, переважна більшість з яких здобули статус домініону, так і з боку «завойованих», насамперед протекторатів.

Взаємини з домініонами Великобританія вирішувала через імперські конференції. Проведені в 1926 і 1930 рр. такі конференції визначили, що домініони є «автономними державними одиницями всередині Британської імперії», рівними за статусом, що вони вільно об’єднуються «як члени Британської співдружності націй». У рішеннях конференцій підкреслювалося, що генерал-губернатори в домініонах повинні розглядатись як представники короля, а не уряду Великобританії, а це значно обмежувало їх права й можливості. Рішення вищезазначених конференцій були закріплені у Вестмінстерському статуті 1931 р., що його інколи називають Конституцією Британської співдружності націй.

Вестмінстерський Статут проголошував вільний союз членів Британської співдружності націй, об’єднаних «загальною вірністю короні». Відтепер дія законів, прийнятих британським парламентом, поширювалася на домініони лише за їх згодою. Ніякі закони, що приймалися парламентами домініонів, не могли вважатися недійсними, оскільки вони суперечили англійському законодавству. Парламенти домініонів отримали можливість самостійно вирішувати питання зовнішньої політики. Генерал-губернатор у домініонах віднині призначилися короною з місцевих уродженців за порадою уряду домініону. Так, ще до Другої світової війни Канада, Австралія, Південно-Африканський союз, Нова Зеландія домоглися значної незалежності від метрополії, але повністю зв’язків з Великобританією не поривали.

Інші члени британської колоніальної імперії домагалися незалежності через націо- нально-визвольні війни. У результаті Великобританія була вимушена підписати відповідний договір з Афганістаном (1921 р.). У 1922 році формально був визнаний суверенітет Єгипту, в 1930 році — Іраку. Унаслідок війни за незалежність статус домініону в 1921 р. отримала Ірландія. Однак майже вся територія ірландської провінції Ольстер під назвою Північна Ірландія залишилася у складі Британської держави. У 1937 році ірландський уряд відмовився від статусу домініону. Парламент Ірландії приймає Конституцію і проголошує утворення незалежної держави Ейре, яка у 1949 р. вийшла з Британської співдружності націй.

Новий, ще відчутніший підйом національно-визвольного руху відбувався після Другої світової війни. Каталізатором цього процесу стала Індія. У 1947 р. Великобританія була змушена прийняти Закон про незалежність Індії і створити на її території два домініони: Пакистан та Індію. У 1950 р. Індія була проголошена республікою і, таким чином, британська імперія втратила одну з найбільших своїх колоній. Слідом за нею здобувають незалежність інші колонії й напівколонії в Азії та Африці: Єгипет (1953 р.), Ірак і Судан (1956 р.); Гана (1957 р.), Танганьїка (1961 р.), Уганда (1962 р.), Кенія (1963 р.), Замбія (1964 р.). Останнім був Цейлон, котрий у 1972 р. ліквідував залежність від Англії й перетворився на Республіку Шрі-Ланка.

Колоніальна імперія, яку століттями вибудовувала Британія, була остаточно зруйнована.

Французька колоніальна імперія бере свій початок ще з XVI ст., але свого «розквіту» вона досягла після Великої буржуазної революції. До тих територій (в Латинській Америці, Індокитаї), що входили до цього у склад імперії, в ХІХ ст. Франція «додала»: Алжир (1830 р.), Кхмер (Кампучію) та Мавританію (серед. XIX ст.), Туніс, Марокко, Сенегал, Гвінею, Французьке Конго й інші африканські території (кінець ХІХ ст.). На рубежі століть Франція стає другою, — після Великобританії, — колоніальною імперією у світі.

370

Зрозширенням колоніальних володінь збільшувався побудований на команднобюрократичній основі центральний та місцевий апарат колоніального управління, на чолі котрого з 1894 р. було поставлено спеціальне міністерство колоній. Система управління в окремих колоніях стала визначатися їх правовим статусом.

Історично в особливу групу виділилися так звані старі колонії (Гвіана, Мартініка, Гваделупа, Сенегал, Реюн’он, Кохінхина), де, як і в Алжирі, французький уряд проводив політику насильницької асиміляції, розглядаючи їх територію як складову частину самої Франції. У старих колоніях діяло законодавство метрополії, створювалися «повноправні комуни» й суди, котрі входили до загальної адміністративно-судової системи Франції. Верхи населення цих колоній брали участь у виборах до французького парламенту.

В інших колоніях Франції (так званих анексованих територіях, чи нових колоніях)

система управління була позбавлена навіть зовнішніх ознак демократизму й будь-яких форм представництва. Колонії керувалися губернаторами, котрі зосередили у своїх руках військову та цивільну владу. У ряді випадків кілька колоній об’єднувалися в гене- рал-губернаторство.

Нові колонії розпадалися на більш дрібні адміністративно-територіальні одиниці — округи, на чолі яких стояли чиновники з метрополії. У нижчі ланки адміністрації колонізатори нерідко призначали представників місцевої релігійної та племінної знаті (вождів), що допомагали їм підтримувати порядок і забезпечувати виконання повинностей населенням колоній. Таким чином, у цих колоніях діяла система так званого прямого колоніального управління (на відміну від англійської системи непрямого колоніального управління. — Л. Б., С. Б.).

Уперіод Третьої республіки до кінця XIX ст. у відносинах «метрополія — колонії» більшого поширення набули протекторати (Марокко, Туніс та ін.). Збереження у протекторатах традиційної феодальної чи племінної системи управління (на чолі з султанами, беями) дозволяло колонізаторам залучити на свій бік місцеву традиційну правлячу верхівку й використовувати її вплив для зміцнення свого панування. Крім того, створюючи систему протекторатів, французький уряд ніс менше витрат з утримування колоніального управлінського апарату. В усіх протекторатах діяльність традиційної влади була повністю підконтрольна особливому французькому чиновникові (генеральному резидентові, верховному комісарові).

Після Першої світової війни національно-визвольний рух охопив усі частини Французької колоніальної імперії. Протягом певного часу французька реакція боролася з ним, однак стримати прагнення народів до самостійності було неможливо: незалежності домоглися Марокко, Туніс, Гвінея та інші колишні французькі колонії в Африці.

Зприйняттям Конституції Франції 1946 р. відбулися певні зміни у структурі колоніальної імперії. Конституція проголошувала створення Французького Союзу, до котрого входили метрополія з «заморськими територіями та департаментами» й «території та держави, що приєдналися» (протекторати). Управління «заморськими територіями» (Французька Західна Африка, Нова Каледонія та ін.) зосереджувалося в руках губернатора, який призначався французьким урядом.

Але цей своєрідний «косметичний ремонт» не дав бажаних результатів. У 1954 р. в Алжирі під керівництвом Фронту національного визволення спалахнуло повстання, що привело Францію до гострої політичної кризи і, відповідно, до зміни Четвертої республіки на П’яту. Конституція П’ятої республіки 1958 р. утворює іншу схему об’єднання — Союз, до складу котрого мали увійти 17 африканських колоній, що отримали місцеву автономію. Решта територій зберігала свій колишній статус. Конституція проголошувала самоврядування для держав, що входили до Союзу, водночас обмежуючи їх у питаннях зовнішньої політики, оборони, грошової системи тощо. Президентом Союзу був президент Франції, котрий мав верховних комісарів у кожній державі, що входила до Спілки.

Держава — член Союзу після рішення законодавчих зборів і референдуму могла стати незалежною та вийти з об’єднання. Зробити це в 1958 р. спромоглася лише Гві-

371

нея, але за нею пішли й інші. Особливо бурхливим для французьких колоній стає 1960 рік — рік визволення основної маси колоній: Судану, Мавританії, Габону, Камеруну, Того, Центральноафриканської Республіки, Конго та ін. Проголошення в 1962 р. після майже восьмирічної національно-визвольної війни незалежності Алжиру ознаменувало крах ще однієї світової колоніальної імперії ХХ ст. — Французької.

Федерація

Федерація — союзна держава, складові частини якої мають певну політичну та юридичну самостійність. З тих країн західної цивілізації, що є предметом нашого безпосереднього вивчення, федеративну форму державно-територіального устрою сприйняли США та Німеччина.

Розвиток американського федералізму. Про створення федерації в США та її зміст на початковому етапі державотворення говорилося в попередній темі, тому коротко зупинимося на основних тенденціях подальшого розвитку американського федералізму.

Незважаючи на свої, зовні демократичні форми й буржуазну сутність, США одразу після створення звернули свій погляд на інші території: з часу прийняття Конституції і до початку Громадянської війни в 1861 р. їх територія збільшилася в кілька разів за рахунок купівлі та прямої агресії. У 1803 р., скориставшись сприятливою ситуацією, Т. Джефферсон за 15 млн дол. купив у Наполеона величезну територію — Луїзіану, яка простиралася від Мексиканської затоки до Канади. Ця угода, укладена всупереч конституції й Конгресові, збільшила первісну територію США. У результаті американомексиканської війни 1846—1848 рр. Мексика віддала Сполученим Штатам Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту й частину Колорадо, площа яких перевищувала території Німеччини і Франції.

У подальші десятиліття США здійснювали територіальну експансію тими ж методами. У 1867 р. цар Олександр II продав величезну Аляску (її площа майже втричі більше від території Франції) американцям за незначну суму (7,2 млн дол.). У результаті іс- пано-американської війни 1898 р. США, захопивши Пуерто-Рико, о. Гуам, Філіппіни, окупувавши формально оголошену незалежною Кубу, перетворилися у колоніальну імперію. Таким чином, у США, як і у Великобританії та Франції (про них мова йтиме нижче. — Л. Б., С. Б.), встановлюється специфічна форма державно-територіального устрою з «подвійним обличчям»: у межах внутрішніх кордонів держави — федерація; зовнішніх, з урахуванням колоній, — імперія. Отже ми маємо справу зі своєрідною «феде- ративно-імперіальною» формою державно-територіального устрою, котра за своїм внутрішнім змістом не відповідала принципам громадянського суспільства й рано чи пізно мала «самоліквідуватися». Так, у ХХ ст. Філіппіни (1946 р.) і Куба (1958— 1959 рр.) здобули незалежність і створили свої суверенні держави.

Характерною рисою розвитку «внутрішнього федералізму» у США була боротьба тенденцій централізації та децентралізації в умовах суворого конституційного розмежування компетенції союзу і штатів. Ця боротьба протягом понад двовікової історії розвитку американського федералізму велася здебільшого навколо проблеми взаємин, розмежування компетенції між федеральними органами та органами окремих штатів. Зміни, що відбувалися в цій сфері, знаходили висвітлення головним чином у рішеннях Верховного суду, котрий фіксував їх з урахуванням потреб часу, політичної доцільності, розстановки соціально-політичних сил у країні.

Результатом цього стало те, що, пройшовши через усі труднощі в пошуках ефективної взаємодії, шляхів легітимного подолання напруги між владними органами всіх рівнів, американський федералізм набув форми «кооперативного федералізму», що виходив з прагматичних принципів «корисності і вигоди» для країни і максимальною мірою виключає непримиренне «перетягування канату» в боротьбі за владу. Це говорить про досить вдале розв’язання питання щодо розмежування відповідної компетенції органів

372

влади союзу та суб’єктів федерації, котре побудоване на основі принципу виключної компетенції федерації, коли сфера компетенції суб’єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень — повноважень, які не віднесені конституційним законодавством до виключно федеральних. У подальшому в такий же спосіб це питання було вирішене в деяких латиноамериканських державах, наприклад, у Бразилії та Мексиці.

Утой же час історія державного будівництва інших зарубіжних країн дає приклади

йінших принципових підходів до побудови взаємовідносин між органами влади федеративних держав. Цікаво, що різноманітні приклади цього дали домініони Великобританії, котрі, не прийнявши форми державно-територіального устрою метрополії, стали федераціями. Якщо Австралія за взірець узяла США, то найближча до останніх Канада започаткувала новий принцип побудови федеративних відносин — принцип двох сфер виключної компетенції: сфера федерації і сфера суб’єктів федерації. Для цього було встановлено два переліки питань, віднесених відповідно до повноважень федерального парламенту й законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають бути віднесені до компетенції федерації. Пізніше, в середині ХХ ст., федеративна Індія це питання вирішила вже на основі трьох предметних сфер компетенції: виключної компетенції федерації, виключної компетенції штатів і спільної (конкуруючої) компетенції федерації та штатів.

Майже водночас з Індією дещо по-іншому вирішує питання федеративних відносин Німеччина. У Конституції 1949 р. це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції, у межах котрої приймати рішення можуть як федеральні органи, так і органи земель. Цей конституційний принцип визначає й федеративний устрій нинішньої Німеччини, основи якого були закладені на початку ХХ століття.

Німецький федералізм. За Веймарською Конституцією 1919 р., державно-територі- альний устрій Німеччини зберіг традиційну назву «імперія», нова держава визнавалася федерацією вісімнадцяти земель. Кожна земля «повинна мати республіканську конституцію». Законодавчий орган — ландтаг — обирався на основі загального, рівного, прямого

йтаємного виборчого права. Уряд землі повинен був «користуватися довір’ям народного представництва». Однак права земель були досить обмеженими: всі важливі питання — зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо — належали тільки до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало «перевагу над правом земель». Виняткову роль у цьому відношенні мала стаття 48 Конституції, відповідно до котрої, якщо яка-небудь земля не виконує покладених на неї Конституцією або імперськими законами обов’язків, то «президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили». Тобто ми маємо справу з певним різновидом федерації, що його умовно можна було б визначити як «централізована федерація».

Уроки правління А. Гітлера, надто ж після захоплення територій інших держав, Німеччина й на практиці прийняла закріплену в конституції форму — імперію. Але ще раз було доведено, що для громадянського суспільства така форма державнотериторіального устрою неприйнятна. Поразка нацистів у війні поставила питання про форму державно-територіального устрою майбутньої німецької держави, яке вирішувалося союзниками, зокрема СРСР, США та Англією в декілька етапів.

На першому етапі були узгоджені позиції щодо тимчасової окупації Німеччини. Це питання було вирішене на конференціях глав урядів трьох держав у Криму (лютий 1945 р.) і Потсдамі (17 липня — 2 серпня 1945 р.). На виконання цих рішень до створення самостійного центрального німецького уряду в Німеччині уводився тимчасовий окупаційний режим. Територія країни поділялася на чотири зони: радянську, американську, англійську і французьку. Відповідно до цього, Берлін також було поділено на чотири сектори. Управління окупованою країною зосереджувалося в Союзній контрольній раді. Для підготовки мирного врегулювання «німецького питання», згідно з Потсдамською угодою була створена Рада міністрів закордонних справ великих держав.

373