ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 18.04.2019
Просмотров: 342
Скачиваний: 1
ТЕМА 2. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ
1.Релігійний характер середньовічного світогляду і філософії.
Середньовіччя
– це період зародження і розвитку
феодальних відносин, епоха панування
релігійного світогляду. Перехід від
античності до середньовіччя почався
ще у хронологічних рамках античного
суспільства. Вихідним пунктом нової
епохи була криза III-IV ст., яка відбилася
на всіх сферах життя Стародавнього
Риму. В економічній сфері спостерігається
розпад системи господарства, заснованої
на праці рабів. Вже у І-ІІ ст. виникають
перші християнські громади, а з ними
поширюються і християнські ідеї, які
витісняють античні філософські вчення.
На
початку IV ст. християнство перетворилося
на державну, офіційно визнану релігію
Римської імперії. Разом з цим поступово
формується нова філософія, яка спиралась
на фундаментальні ідеї Святого письма.
На перших етапах свого розвитку
християнство досить негативно ставилось
до філософії, оскільки за своїм духовним
змістом вона була язичницькою. У підході
до цієї проблеми християнські мислителі
спиралися на «Послання апостола Павла».
Представники патристики свідомо
спираються на філософію Платона,
неоплатоніків та Аристотеля для
систематизації й обґрунтування
християнського віровчення. Однак
філософський підхід до істини вважався
відносним і підкореним більш досконалій
формі пізнання – божественному
одкровенню. Філософія епохи середньовіччя
мала цілком релігійний характер і
відігравала роль «служниці теології».
Теологія (від грец. «теос» – Бог, «логос» – вчення, слово) – вчення про Бога, богослов’я, що спирається на священні тексти божественного одкровення. Середньовічне християнське світосприйняття має низку особливих рис.
Теоцентризм – ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду й філософії. Християнство відкинуло всі форми політеїзму (багатобожжя) і проголосило концепцію єдиного особового Бога - монотеїзм. Теоцентризм світогляду доповнюється іншим уявленням про людину. Якщо для космоцентризму античності людина є частиною Всесвіту, мікрокосмом, в якому відображається макрокосм, то християнство відводить людині центральну роль у божественному плані творіння. Людина є центром і володарем природного світу, метою творіння. На відміну від всього створеного, людина – богоподібна істота, свідченням чого є наявність у ній розуму та волі.У християнському світогляді утверджується ідея творіння «з нічого», так званий креаціонізм. Бог творить абсолютно вільно, творить світ з небуття («з нічого» – «ех nihil»), а не «породжує» його і не «виготовляє» його з першоматерії, як це уявлялося у міфології та філософських вченнях минулого. По-четверте, у середньовічному світогляді панує ідея духовності. Йдеться не лише про Бога як найдосконаліше втілення духовності, але й про людину. Середньовіччя вперше в історії людства звернуло увагу на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну і тілесну істоту. Антична філософія дійшла висновку про наявність у людській природі душі і тіла. Християнство відкриває ще один «вимір» людського існування – дух. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога, міра «обожнення» людини
2.Періоди апологетики, патристики та схоластики. Номіналісти та реалісти.
Апологетика
Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.
Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.
Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.
Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.
Патристика
Перший
період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної
філософії названий патристикою.
Патристика (лат.
pater — батько) — сукупність філософських
доктрин християнських мислителів (отців
церкви) II—VII ст.
Представлений
він вченням «отців церкви» — Квінта
Тертулліана (160—220), Августина Блаженного
та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо
це абсурдно» Тертулліан висловив один
із основних принципів патристики —
примат віри над розумом. Розум справді
був безсилий будь-що змінити в період
розпаду Римської імперії.
Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.
Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.
Схоластика (XIII—XV ст.) (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.
Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). У розвитку схоластики існує два періоди:
1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).
2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.
Певну роль у поширенні вчення Арістотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Арістотелевих послідовників — Аверроеса (1126—1198) і Авіценни (980—1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII—XV ст. У східній частині Римської імперії — Візантії — перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією.
Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття: — «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей; — «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа; — тваринне царство і, відповідно, тваринна душа; — людина і розумна безсмертна душа.
Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.
Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.
Реалісти — Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму.
Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.
Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Буридан (1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини.
3.Ідейний зміст світогляду Ренесансу та особливості італійського Відродження.
Епоха Відродження (або Ренесансу) для найбільш розвинених країн Європи того часу була епохою зародження буржуазних відносин, формування національних держав і абсолютних монархій, епохою боротьби з феодальним застоєм. Вона тісно пов'язана з падінням церковного авторитету, виникненням і поширенням світської культури, із зародженням природознавства, великими географічними відкриттями, розвитком торгівлі та ремесел.
Філософія епохи Відродження має два періоди:
-
італійське Відродження (XV ст.);
-
епоха Реформації, або північне Відродження (XVI ст.)
Колискою Ренесансу стала Італія. Весь перший період свого розвитку (XV ст.) Відродження було італійським явищем і лише пізніше (XVI ст.) воно набуває загальноєвропейського характеру.
Епоха Відродження стала своєрідним інформаційним вибухом, вона заново відкриває для себе античну спадщину, відроджує та розвиває класичні традиції в культурі, науках, мистецтві, але на основі відновлення культури античності виникає новий світогляд, нове розуміння людини, яке відповідає духу ранніх буржуа. Саме у цей період зароджується дух європейського гумин'їзму. Разом із відкриттям античності епоха Відродження відкриває людську індивідуальність, а з нею виникає і установка на індивідуалістичне самоутвердження особистості. Головними якостями людини епохи Ренесансу стають упевненість у власні сили і талант, енергійність, внутрішня незалежність, честолюбство. У середньовічному світогляді вищою цінністю і центром всіх проблем виступав Бог. Ренесансна місце Бога ставить людину. Антропоцентризм стає основною рисою філософії Відродження. Виникає культ людини як сильної, вільної, незалежної особистості, культ людини-творця, яка ніким і нічим не обмежена, нічому не підпорядкована. Якщо людина середньовіччя вважала себе зв'язаною традицією, залежною від божественної волі, то індивід епохи Відродження приписує всі свої заслуги не Богові, не предкам, не громаді, а лише самому собі.
Епоха Відродження дала світові цілу плеяду великих особистостей, які мали яскравий темперамент, величезну волю, енергію, всебічну освіченість і талант. За словами Енгельса, то була епоха, «яка потребувала титанів і яка породила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багатогранністю вченості». Достатньо згадати імена діячів епохи Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка. Джованні Бокаччо, Еразм Ротер дамський, Микола Кузанський, Микола Макіавеллі, Мартін Лютер, Томас Мор та ін. Попередня культура середньовічної епохи була переважно релігійною. Епоха Відродження привела до секуляризації (від лат. «мирський», «світський») культури, тобто звільнила всі сфери життєдіяльності людини і суспільства від впливу релігії. Нова світська культура виникає спочатку в Італії і саме там отримує назву гуманізму. її послідовники стали називатися гуманістами. Сучасне значення терміну «гуманізм» пов 'язане з підкресленням людської гідності, з повагою до людини, з відношенням до неї як до вищої цінності, отже з людяністю. Таке розуміння гуманізму виникає в історії пізніше. У XV ст термін «гуманізм» означав світську освіченість на відміну від освіченості церковно-теологічної. Гуманісти не були офіційно визнаними філософами. Професійна, схоластична філософія була зосереджена в університетах, підпорядкованих церковній владі. Гуманізм зароджується за межами традиційної університетської науки як гуманітарне знання. Гуманісти були вченими і філософами без вчених ступенів і звань. Вони були перекладачами античної літератури, поетами, дипломатами, педагогами, публіцистами, знавцями історії, філософії, міфології.
Одним із центрів гуманізму стає створена у XV ст. Флорентійська академія, знаними діячами якої були Марселів Фічіно і Піко Делла Мірандо-ла Флорентійська академія стала осередком платонівського відродження. Якщо схоластична філософія віддавала перевагу філософії Арістотеля, то епоха Відродження проявила особливий інтерес до Платона і неоплатоніків. Були перекладені всі твори Платона, твори Плотіна, Порфирія, Ямв-ліха, Прокла. Гуманісти, посилаючись на традицію неоплатонізму, відстоювали уявлення про людину як центр світу, про гармонію і одухотворення Космосу, про красу і уяву як цінності не тільки естетичні, але й пізнавальні. Гуманісти-неоплатоніки розглядали природу як божественну реальність. У гуманістичному світогляді Відродження все обожнювалося: людина, природа, антична спадщина. Поступово уявлення філософів-гуманістів все більше наповнювалися ідеями, запозиченими з політеїстичних релігій Ст. Греції, з астрологічних, містичних і міфологічних вчень давніх цивілізацій єгипетської, вавилонської, давньоіранської. Таким чином, разом з відродженням античної спадщини гуманісти відродили і язичництво, часто в його найгіршому варіанті. Захоплення античністю переростає у захоплення міфологічними уявленнями минулого, язичницькими культами, астрологією, алхімією тощо.