ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.07.2019
Просмотров: 520
Скачиваний: 1
1. Соціально-психологічні особливості категорій осіб, які потребують опікунства. Проблема захворювань та психічних розладів
Психологічні особливості ВІЛ-інфікованих, наркозалежних клієнтів
Сьогодні найстрашнішими, глобальними проблемами суспільства в цілому стали такі, як ВІЛ-інфекція, наркоманія, токсикоманія. Щороку ВІЛ забирає мільйони людських життів. В Україні кількість ВІЛ-інфекції за останні п’ять років зросла майже у 20 разів. Так, за оцінками фахівців, близько 400 тисяч громадян живуть нині з ВІЛ/СНІДом, а це майже 1% дорослого населення, переважна більшість інфікованих – це молодь віком від 20 до 39 років [Пальчевський С.П., с. 426].
СНІД – синдром набутого імунодефіциту – остання стадія інфекційної хвороби, що має назву ВІЛ-інфекція. Збудником хвороби є вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), який уражає клітини крові – лімфоцити, що захищають організм від інфекційних захворювань, розвитку злоякісних пухлин та інших впливів. Внаслідок дії ВІЛ-імунітет поступово слабшає і людина стає беззахисною перед збудниками різних інфекцій. Початок хвороби викликає глибоку життєву кризу хворого, яка на думку С. Пальчевського, характеризується такими ознаками, як [с. 431]: депресія, страх, тривале безсоння, нічні жахи, відчуття провини, безпорадності, безнадії, суїцидальні думки тощо.
Дослідники виділяють чотириетапну модель перебігу СНІДу:
1) період заперечення й інтенсивної тривоги (шок, провина, страх, гнів, смуток, пошук згоди із собою, прийняття);
2) період тривоги (гнів, провина, саможаль, прагнення до знищення й руйнування, соціальне неприйняття, занурення у себе або виплескування агресії через специфічну статеву поведінку, зловживання алкоголем, наркотиками);
3) прийняття захворювання (подолання почуття власної неповноцінності та формування нової індивідуальності);
4) приготування до смерті (завершення власних справ, обговорення питань, пов’язаних зі смертю).
Проблеми наркозалежних та токсинозалежних людей
Психологічні риси наркозалежної людини: лицемірство, підлість, брехливість, готовність до злочину заради задовільнення своїх наркотичних потреб, нервове виснаження, різка зміна настрою, невідповідність емоційного стану ситуації, у якій перебуває людина, безпричинний сміх, порушення почуття простору і часу.
Психологічні особливостісоціалізації людей похилого віку
Згідно з концепцією «селективної оптимізації життєдіяльності людей похилого віку з компенсацією соціальних амортизаторів» виділяють: нормальний, патологічний та оптимальний процес старіння [Гулина, с. 271-272].
На основі лонгетюдних досліджень, що проведено в США, зроблено висновки про те, що в більшому ступені мають місце у літньому віці такі зміни [Гулина, с. 275-276]:
– зниження активності, мотиву до досягнення успіху, ініціативності;
– зміни частіше викликано тяжкими переживаннями, втратами, погіршенням здоров’я;
– зростає страх перед ризиком та прагненням до безпеки;
– посилення тенденції до збереження уяви про себе, яка сформувалася в найбільш оптимальний період життя;
– прояв звичок до певних речей та предметів, які дозволяють підтримувати життєвий уклад, що склався.
Проблеми, пов’язані з недієздатністю людини. Психологічні особливості соціалізації людей, які опинились у кризовому становищі
Жертви соціалізації:
– проблеми інвалідів;
– проблеми людей з обмеженою дієздатністю;
– проблеми людей, що опинились у кризовому становищі.
Групове завдання: визначте перелік проблем відповідної категорії клієнтів, обґрунтуйте власні позиції.
2. Проблеми дітей, які залишились без піклування. Безпритульність як соціальне явище
Дослідження щодо проблем дітей, які залишились без піклування, свідчать про те, що ті діти, які виховуються поза межами сім’ї, в умовах сирітства чи в несприятливих психосоціальних умовах, мають великий ризик розвитку психічних порушень, ураження фізичного здоров’я, що нерідко стає причиною їх соціальної дезадаптації (Бевз, с.15).
Основними наслідками втрати належної опіки автори чисельних досліджень в галузі психології, соціальної педагогіки називають депривацію та її крайній випадок – явище госпіталізму, що виявляється через погіршення стану здоров’я дитини під впливом перебування в лікувальних установах. Г. Бевз виділяє три стадії госпіталізму, що яскраво характеризують деприваційні прояви:
1) чітко виражений протест дитини;
2) стадія уповільнення розвитку дитини, що характеризує ускладнення спілкування, розвиток синдрому госпіталізму;
3) стадія фізичного виживання, але “емоційної смерті” дитини, що базується на зневірі у материнську любов та турботу.
Причинами появи дериваційних змін визнають:
1) небажану вагітність, відмову від дитини, відсутність у ранньому віці материнської турботи, смерть батьків, фізичну відсутність батька;
2) проживання дітей у сім’ях з низьким соціальним статусом та культурним рівнем, в сім’ях, де дітям не вистачає уваги та турботи батьків;
3) травмуюче вимушене спілкування дітей з батьками та родичами, які мають проблеми психічного та фізичного розвитку і жорстоке поводження батьків з дітьми, експлуатація дітей;
4) нехтування потребами розвитку дітей, тривале перебування дитини в сирітській установі;
5) надзвичайно високий соціально-економічний статус сімей, що зумовлює надмірні вимоги до рівня розвитку дитини з боку батьків, які в свою чергу, не приділяють достатньої уваги потребам дитини;
6) явище “повторного сирітства” (повторне розміщення дитини в інтернатну установу після усиновлення).
Депривація суттєво впливає як на формування особистості дитини, так і на стан її здоров’я. Й. Лангмейєр та З. Матейчек виділяють формування таких типів депривованої особистості в умовах загального тривалого утримання дитини як:
а) «пригнічений тип» (пасивність та апатичність дитини);
б) «соціальні провокації» (контрастні емоційні прояви);
в) «гіперактивний тип» (демонстративна поведінка, легкість вступу в контакт);
г) «пристосовані діти» (компенсаторна поведінка у відповідь на відсутність соціальних потреб).
Деривація зумовлює розвиток переважно захисних форм поведінки у конфліктних ситуаціях, агресивних спалахів, прагнення перекласти відповідальність на інших, зниження активного ставлення до життя, що забезпечує використання як основної стратегії соціальної адаптації – конформізм (тобто схильність уникати прийняття самостійних рішень, пасивність тощо).
Ще однією проблемою дезадаптації дітей, що зумовлено відсутністю належної опіки, є втрата соціальної спрямованості почуттів, недовіра до близького соціального оточення, соціальна неконтактність [Діти вулиць, с. 8], а також слабка здатність розрізняти свої соціальні ролі, встановлювати дружні стосунки.
Безпритульність як соціальне явище
Останнім часом поряд з існуванням великої кількості проблем економічного характеру в Україні як і в більшості країн одне з важливих місць займають проблеми соціальні. Серед основних соціальних проблем завжди була проблема дітей-сиріт як найвразливішої категорії осіб у суспільстві. Останнім часом серед зазначеної категорії дітей значне місце посідають так звані «соціальні сироти». Тобто діти, що мають батьків, але залишилися без їхнього піклування. За статистикою, серед вихованців державних установ лише 5 % не мають батьків, а від 95 % дітей батьки відмовились або були позбавлені батьківських прав. За офіційними даними зараз у Росії близько півмільйона таких дітей [ПСР, с. 201].
О.В. Безпалько до категорії дітей – соціальних сиріт відносить такі групи неповнолітніх [СПвТіС, с. 77]:
1) безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальні форми поведінки дорослих в сім’ї;
2) бездоглядні діти – діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці внаслідок матеріальної незабезпеченості, психічних розладів батьків або невиконання останніми своїх виховних обов’язків;
3) діти-втікачі – діти, що зазнали психологічного, фізичного або сексуального насильства в сім’ї чи інтернатній установі, а також діти з високим рівнем конфліктності, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;
4) діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – важковиховні діти, діти, схильні до бродяжництва та подорожування (драмоманія).
Як зазначають російські дослідники [ПСР, с 201], специфіку дітей – соціальних сиріт визначає особливий соціально-психологічний статус – кризовий або сумісний з ним стан, що є наслідком сімейного неблагополуччя, шкільної дезадаптації, перебування в асоціальному середовищі.
М.А. Гуліна та А.Л. Козлова на основі аналізу чисельних досліджень з проблеми дітей-сиріт виявляють такі психологічні особливості дітей різного віку, що виховуються поза сім’єю [СП и СР, с. 205-212]:
1) на етапі раннього розвитку дітей, вихованців будинків дитини:
– зниження допитливості;
– відставання в розвитку мови;
– затримка в оволодінні предметними діями;
– емоційна нечуттєвість по відношенню до дорослого;
– відсутність прагнення до самостійності;
– відсутність тенденцій до партнерства у грі;
– несприйнятливість до зразків поведінки, до оцінок дорослого (похвала мало інтенсифікує діяльність, а осудження зовсім не впливає);
– наявність депресивних розладів дитини, що торкаються емоційної, моторної та пізнавальної сфери);
– відсутність знань зі сфери побуту;
– невротичні розлади, розлади спілкування, наявність парааутичних станів;
2) на етапі дошкільного та молодшого шкільного віку:
– підвищена «ситуативність» у спілкування, мисленні, побажаннях та мріях, що пов’язано зі слабким розвитком тимчасового плану дій;
– дітям не притаманні типові для віку форми та мотиви спілкування (співтовариство, сумісна діяльність);
– підвищений інтерес до дорослих;
– низька ініціативність у спілкуванні;
– прояв психогенних реакцій на умови виховання (плаксивість, загальмованість, дратівливість, пасивність);
– відсутність рольової взаємодії з однолітками, емоційного спілкування;
– відображення депресивних проявів у психомоториці (страждальницький вираз обличчя, страждальницька осанка, тихий голос);
– дисгармонійність розвитку інтелектуальної сфери (недорозвиток наочно-образного мислення);
– нерозвиненість довільних форм поведінки;
– підвищена агресивність;
– невміння розв’язувати конфлікти.
Соціально-психологічні особливості підлітків, що залишились без піклування батьків:
– неадекватність самооцінки;
– труднощі у спілкуванні і, як наслідок, у молодшому підлітковому віці – агресивні дії або занурення у світ фантазій, у старшого підлітка – ізоляція, агресія або опозиція та демонстративні дії негативного характеру;
– різноманітні психопатичні риси характеру (істероїдний – «пуп Землі», лабільний – загострена ранимість, тип акцентуації характеру, нестійкий тип);
– порушення невротичного кола (дисперсія, неврастенія).
3. Ситуація соціального розвитку неповнолітніх з дисфункціональних сімей
Сім’я є найголовнішим інститутом соціалізації дитини, тому від того, чи належним чином вона виконує всі виховні функції, повністю залежить успішне входження дитини в суспільство.
Дослідники проблеми впливу виховання і сімейних стосунків на розвиток підліткової агресивності А. Бандура та Р. Уолтерс вказують на певний зв’язок між типом впливу сімейного оточення та формуванням антисуспільних форм поведінки неповнолітніх та виділяють такі типи дітей-підлітків:
1) субкультурний правопорушник, що схильний до наслідування агресивних антисоціальних моделей дорослих із найближчого соціального оточення;
2) невротичний правопорушник антисоціальні дії вчиняє на основі невротичного розв’язання неусвідомленого інтерапсихічного конфлікту (причиною може бути ненависть, яку збуджують у дітей батьки постійним фізичним покаранням);
3) психопатичний правопорушник, який не відчуває вини за антисоціальні дії (психопатію пов’язують із сильною емоційною деривацією у віці немовляти та в ранньому дитинстві, яка спричиняється не тільки відсутністю досвіду близьких стосунків, а й відчудженням);
4) органічний правопорушник відзначається інтелектуальним відставанням через пошкодження кори півкуль головного мозку (як правило виникає в сім’ях, де батьки зловживали алкоголем, наркотиками);
5) психотичний правопорушник здійснює проступок через спотворене сприйняття дійсності.
Лекція № 5
Тема: Розвиток традицій опікунства та піклування в Україні
Питання:
1. Історичні тенденції розвитку.
2. Місце та роль народних традицій в опікуванні сиріт і хворих.
3. Значення християнства у розвитку соціальних поглядів на опікунство і піклування.
4. Соціально-правові засади опікунства та піклування в радянські часи.
Теми рефератів:
1. Історичні передумови виникнення інституту опіки та піклування.
2. Творче використання досвіду А.С. Макаренка щодо виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.
3. Творче використання досвіду Т.С. Шацького щодо виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.
4. Становлення піклування в історії української державності.
5. Роль християнства у розвитку соціальних традицій опікунства та піклування.
6. Історичний досвід здійснення опікунства та піклування в радянські часи.
Література [4, 5, 8, 13, 14, 15, 20, 27, 29, 30, 32, 36, 38, 41, 43, 44, 45, 48]
1. Історичні тенденції розвитку
Ще в серединіХІХ ст. А. Дистервег визначив діяльність з навчання й виховання сиріт та знедолених як соціально-педагогічну, але цей напрям діяльності був важливим ще набагато раніше, за часів Київської Русі. Відтоді основними суб’єктами соціально-педагогічної діяльності зі здійснення опіки та піклування вважалися церква та князівство.
Так князь Володимир-Красне-Сонечко ще у 996 р. поклав нагляд дітей сиріт на духовенство.
За часів Івана Грозного опіку сиріт було внесено до кола завдань органів державного управління та створено Церковний патріарший наказ, що займався ділами сиріт.
У 1551 р. Стоглавим собором було визначено кожній церкві відкривати училища «для настановлення дітей грамоті», а для сірих та немічних створювати при церквах богодільні.
У 1682 р. було видано наказ Федора Олексійовича про відкриття спеціальних будинків для жебраків та безродних сиріт, де вони навчалися грамоті й заняттям.