Файл: Конспекти лекцій. Історія Україниdoc.doc

У ІІ ст. н. е. зарубинецька культура перестала існувати, але саме населення продовжувало розвиватися в нових історичних умовах, тривало його розселення. Зарубинецьку культуру у лісостеповій зоні сучасної України змінила так звана черняхівська (ІІ – V ст. н. е.).

Археологічні матеріали свідчать про існування на цій території спадкоємності між черняхівською культурою, попередньою зарубинецькою і наступною, слов’янською VI – VII ст. Усі ці культури були хліборобськими. Звичайно, у племен черняхівської культури був вищий рівень економічного розвитку, ніж зарубинецької.

Археологічні дослідження показали значну роль у господарському житті племен, Лісостепу в перші століття нашої ери торгівлі з населенням Північного Причорномор’я і римськими провінціями. Вивозили в Римську імперію та міста Північного Причорномор’я здебільшого хліб, мед, віск, хутра, шкіру. Предметами ввозу були глиняний, червонолаковий, скляний і бронзовий посуд, вино, олія тощо.

Соціальні відносини, структури розвивалися від родової первісної общини в перших століттях н. е. до сусідської общини, тобто свідчили про розклад первісного ладу і зародження класового суспільства. Зокрема, вже є майнове розшарування всередині общини, виділення окремих заможних сімей, соціальної верхівки. Племінна верхівка складається з вождів племен і старійшин. Про це говорять і писемні пам’ятки. Так, Іордан розповідає про існування наприкінці ІV ст. слов’янського (антського) вождя Буса (Божа) і його 70 вельмож.

Територіальні або сусідські общини черняхівців об’єднувалися в племена, племена утворювали великі союзи племен під владою одного вождя. Саме такі тривалі союзи племен передували утворенню держави.

Ряд черняхівських знахідок розшифровані дослідниками як землеробські календарі. Це – посудини, на яких були символічно зображені явища природи і землеробські роботи (оранка, жнива), язичницькі свята (Ярила день, Купала, обжинки), явища природи (весняне рівнодення, літнє та зимове сонцестояння, дощ).

Слов’яни цього періоду, як свідчать письмові джерела, брали участь у боротьбі варварських племен з Римською Імперією (ІІ – ІV ст.), вели боротьбу з германськими племенами готів після їх переселення з Прибалтики на південний схід (друга половина, кінець ІV ст.). Іордан розповідає, що спадкоємець остготського короля Германаріха – Вінітарій, намагаючись звільнитися з-під гунського поневолення, наприкінці ІV ст. рушив з військом у володіння антів, тобто у Лісостеп між Дніпром і Дністром. “І коли він виступив туди, то у першому бою був переможений”, але пізніше досяг успіху, навіть захопив у полон і розіп’яв антського “Короля Божа” з синами і сімдесятьма знатними людьми^.

Наприкінці .ІV ст. у Північне Причорномор’я вторглися зі сходу кочові племена гуннів. У боротьбі з готами гунни пішли на союз і спільні дії зі слов’янами-антами, які поступово займали землі між Дніпром і Дунаєм. Розпад гунської держави у середині V ст. сприяв зміцненню позицій слов’ян, які вже у VІ – VІІ ст. виступають під своїм іменем “слов’яни”.

У другій половині І тис. н. е. завершилося розселення слов’ян зі своєї прадавньої території між Дніпром і Віслою, яке розпочалося на початку І тисячоліття. У південно-західному напрямі вони вийшли на Балкони, на заході досягли Ельби, на півночі – о. Ільмень, на північному сході – межиріччя Волги і Оки, на півдні – Північного Причорномор’я.

У процесі розселення в VІ – VІІ ст. йде поділ слов’ян на східних, західних і південних. Східні розташувались на землях від о. Ільмень до Північного Причорномор’я, західні – від Повіслення до ріки Ельби та Середнього Дунаю, південні – на Балканському півострові. Згідно з дослідженнями О. Шахматова, на початок VІ ст. із спільної мови слов’ян формується три підгрупи: західнослов’янська, з якої розвинулася польська, чеська та словацька мови, південнослов’янська, що дала болгарську, македонську та сербо-хорватську, східнослов’янська, з якої пішли українська, російська та білоруська мови.

4. Східні слов'яни. Союзи слов'янських племен у VI—IX ст.

Протягом VII та VIII століть східні слов'янські племена з Верхнього Подніпров'я продовжували розселятися на північний схід, на Оку й Волго-Окське межиріччя, а також у райони побли­зу озер Псковське та Ільмень. У процесі розселення вони асимі­лювали неслов'янські етнічні групи: південна група східних слов'ян, від яких започинається український народ, асимілювала частину сармато-аланських і тюркських племен; північно-західна група племен (Верхнє Подніпров'я і Верхня Ока) - східнобалт-ську етнічну групу; північно-східна група колонізувала й асимі­лювала угро-фінські племена.

На цій великій території, яку заселили східнослов'янські пле­мена в VII—VIII ст., дослідники встановили райони, де протягом тривалого часу матеріальна культура східних слов'ян була спад­коємною. Це—межиріччя Середнього Дніпра і Дністра, також Верхнє Подніпров'я. Про спадкоємність культури людей, що на­селяли цю територію, свідчить порівняння пам'яток культур три-, нільської, зарубинецької, черняхівської та слов'янської VI— VII ст. У свою чергу це е свідченням про автохтонність слов'янсь­кого населення Середнього Подніпров'я.

Таким чином, у другій половині І тис. до н. е. завершилося розселення слов'ян — автохтонного населення Східної Європи. У процесі їх диференціації у VI—VII ст. утворилися східні, за­хідні та південні слов'яни.

Про слов'ян у VI—IX ст. дають докладніші відомості як письмові, так і інші джерела, 3 письмових джерел слід виділити візантійських істориків VI—VII ст. Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія, готського історика Іордана, давньоруські літописи, твори авторів IX—X ст.— візантійського імператора Константина Багрянородного, арабського географа алу-Масуді та ін.

Історики VI—VII ст., як уже сказано, називають слов'ян ве­нетами (венедами), антами та склавинами (словенами). Склавинами називалися західна група слов'ян, антами — східна. У ці­лому на підставі джерел можна зробити висновок, що в V— VII ст. на території сучасної України існувало два великих об'єд­нання — склавинів на заході та антів на сході. М. Грушевський, досліджуючи цей період історії слов'ян, робить висновок, що анти візантійських джерел (друга половина IV та початок VII ст.) були предками українського народу *.

Слов'яни жили, як і в попередній період, переважно в поселеннях на південних схилах берегів рік. Тип житла — напівземлянка з кам'яною або глиняною піччю. Почи­наючи з VI ст. поширюються, крім відкритих, укріплені поселення-городища, які були ремісничими, торговельними та племінними центрами. З найбільш ранніх городищ VI ст. є городище в с. Зим­ному поблизу Володимира-Волинського. Багато більш пізніх го­родищ відкрито на Лівобережжі Дніпра, де існувала постійна загроза нападів кочовиків. Укріплювалися городища валами та ровами.

Основна галузь господарства — орне землеробство, як і в по­передній період. Проте в цей період уже складаються різні сис­теми землеробства. У степовій смузі — перелогова (земля вико­ристовувалася до повного виснаження), у лісостеповій — парова система з дво- або трипільною сівозмінами.

Крім землеробства, було розвинено скотарство, а також мис­ливство, рибальство, бортництво.

З ремесел найбільшого розвитку досягли металургія, коваль­ство, та ювелірна справа. На території України виявлено спеці­альні металургійні центри на Південному Бузі біля нинішнього Гайворона, де збереглися сліди 21 залізоплавильного горна, у с. Григорівці Могилів-Подільського району Вінницької області, де було 25 горнів. Про розвиток ковальської справи свідчить ве­лика кількість залізних виробів, знайдених у поселеннях.

З розвитку ремесел можна зробити висновок про те, що у східних слов'ян у VI—IX ст. йшов процес відокремлення ремесла від землеробства і відповідно йшло зародження товарного ви­робництва. Розвивався внутрішній обмін ремісничої та сільсько­господарської продукції, а також зовнішні торговельні зв'язки (з містами Північного Причорномор'я, Візантією, країнами Схо­ду, арабськими країнами).

Результатом розвитку ремесла і торгівлі, поглиблення сус­пільного поділу праці стало у VI—VIII ст. виникнення міст. Міста, що виникали на місці укріплених і неукріплених по­селень, були центрами ремісничого виробництва, торгівлі, а також місцями проживання племінних князів і їх дружин. Такими посе­леннями — майбутніми містами були Григорівське городище (ме­талургійний центр), городище в с. Зимному (зосереджувались ювеліри і каменерізи), Пастирське городище у верхів'ї р. Інгул (працювали металурги, ковалі, ювеліри, гончарі), городища і по­селення на території Києва (розвинені ремесла і торгівля).

Про дальший розклад первісного ладу у східних слов'ян в VII—VIII ст. свідчить те, що в сусідській общині, яка все більшою мірою приходить на зміну старій сімейній, поглиблюється майнова нерівність сімей. Також з'являється і посилюється соціальне роз­шарування населення, тобто виділяються групи людей, що зай­мали різне соціальне становище: рядові общинники-землероби, ремісники, купці, родоплемінна знать (вожді, старійшини, воєна­чальники).

Про існування майнового та соціального розшарування сус­пільства у VII—VIII ст. свідчить археологічний матеріал, зокре­ма матеріал могильників. Більшість поховань, в яких збереглися глиняний посуд, недорогі прикраси або предмети побуту, належа­ли рядовим общинникам. У частині поховань, що належали со­ціальній верхівці, знайдено коштовні золоті та срібні прикраси, посуд, зброю, візантійські монети. До багатих поховань VII ст., що належали племінним вождям, відносяться Глодоське (на Південному Бузі), Вознесенське (біля с. Вознесенки, нині тери­торія Запоріжжя) та інші.

Общинна і племінна знать поступово привласнювала собі пра­во збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби і розпоряджатися ними. Це стало початковою формою феодальної експлуатації. Іншою формою експлуатації було пат­ріархальне рабство (рабами ставали військовополонені). Проте воно не переросло у рабовласницьку формацію. Слов'яни, обми­нувши її, перейшли від первісного ладу до феодального. Це можна пояснити, по-перше, тим, що на період зародження у них класового суспільства рабовласницький лад античного світу вже пережив себе, по-друге, при високому рівні розвитку продуктив­них сил у слов'ян було вигідним експлуатувати не рабів, а феодально залежних селян.

Вірування східних слов'ян цього періоду є типовими язич­ницькими.

Приносились жертви богам і здійснювались релігійні обряди у спеціально споруджених храмах — святилищах, де стояли ви­різані з дерева та каменю боги-ідоли. Такі святилища знайдено в ряді місць (під Житомиром, на р. Збруч тощо).

Обряди східних слов'ян присвячувалися порам року та сіль­ськогосподарським роботам: приходу весни і початку польових робіт, літньому сонцестоянню (свято Івана Купала), зимовим святам родючості (колядки) та інші. Існували також обряди ве­сільні та поховальні. Найпоширенішим поховальним обрядом було спалювання померлих.

Таким чином, елементами, успадкованими східними слов'янами VI—IX ст. від попередніх культур, були традиційна культура зем­леробства, гончарне ремесло, язичницькі вірування тощо.

У VI—IX ст., в період, зародження феодальних відносин, у східних слов'ян утворились і стали стабільними 14 великих союзів племен, які поступово перетворювалися на перед державні об'єд­нання — «племінні княжіння».

Від­повідно до літописів союзи племен мали назви: поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'я­тичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени. Ці союзи племен в істориків дістали назву «літописні». Великий союз об'єднував до десятка окремих племен, кожне з яких мало свою назву. Так, до союзу радимичів входило вісім племен, в'ятичів — шість. Усього у східних слов'ян у VI—VIII ст. могло існувати по­над сто племен.

Серед перерахованих союзів племен літописець виділяє полян, які, за його, словами, були .«мужами мудрими й тямущими» та «мали звичай своїх предків, тихий і лагідний». Назва їх походить від місця розселення — «поля». Поляни у своєму розвитку випе­реджали інші східнослов'янські племена з таких причин. Очевид­но, поляни були нащадками праслов'ян Дніпровського Правобе­режжя, які протягом століть мали тісні зв'язки з кочовиками та грецькими містами Північного Причорномор'я, що сприяло їх соціально-економічному та політичному розвитку. Крім того, розвитку землеробсько-скотарської економіки полян сприяли при­родні умови чорноземного Лісостепу.

Тут слід підкреслити, що поляни були нащадками праслов'ян-антів. І степові сусіди їх — сармати, а також інші народи, що жили далі на південь, знали їх під назвою антів, А самі себе ці люди називали полянами.

У VII—ЇХ ст. простежується такий етап об'єднання племен: союзи племен згруповуються у великі політичні об'єднання дер­жавного типу. Зокрема, у Середньому Подніпровії виникає вели­ке політичне об'єднання під назвою «Русь» або «Руська земля».

Об'єднання «Русь» виникає після розпаду полянського союзу племен, що стався на початку 60-х років VI ст. внаслідок авар­ської навали. Назва «Русь» поступово замінює назви «анти», «поляни» (Анти в останній раз згадуються в письмових джерелах у зв'язку з подіями 602 р.— боротьба нижньодунайських слов'ян і візантійських військ з аварами). Стосовно полян літописець пи­ше: «...поляни, яких нині звуть русь».

Зміну самоназви полян дослідники відносять до періоду, що почався з середини І тис. н. е.; іноземні письмові джерела ран­нього середньовіччя, згадуючи майже всі слов'янські об'єднання, нічого не говорять про полян, тому що їх як окремої цілісності в останній третині І тис. вже не існувало.

Уперше етнонім «Русь» згадується в сірійському рукопису се­редини VI ст., де говориться, що на північ від Приазов'я живе «народ росів», який визначається силою та войовничістю. Істо­рик Ат-Табарі писав у X ст. про участь русів у воєнних подіях на Кавказі в 643 р., історик Ас-Салабі (початок XI ст.), розпові­даючи про будування персидським шахом Хосровом І (531— 579 рр.) мурів у Дербенті, згадує поряд з тюрками і хазарами ще й русів.

Б. Рибаков вважає, що одне з племен, відоме в VI ст. як «рос», або «рус», дало своє ім'я наприкінці VIII — на початку IX ст. усьому союзу слов'янських племен Середнього Подніпров'я.

Відносно походження етноніму «Русь» в історіографії склало­ся кілька гіпотез. Найпоширенішими є такі.

Німецькі вчені XVIII ст. Г. Байєр, Г. Міллер доводили, що воно походить від фінської назви шведів, яка у свою чергу похо­дить від шведського слова — трести. А далі автори цієї гіпотези припускали, що оскільки фінни перебували в тісних зв'язках як зі шведами, так і зі слов'янами, то свою назву шведів вони пе­ренесли і на слов'ян. Так, згідно з цією гіпотезою, слово «Русь» має північне, скандинавське походження. Цю так звану норман­ську теорію німецькі вчені обґрунтовували, спираючись на най­давніший східнослов'янський літопис «Повесть временннх лет» (XI ст.), в якому літописець Нестор стверджує, що ім'я русь прийшло з варягами зі Швеції,, що слов яни покликали варя­гів — русь княжити на їх землях.

Проти цієї норманської теорії виступили ряд істориків, у тому числі українські — М. Грушевський, М. Костомаров та інші. Вони наголошували на тенденційності Нестера-літописця, вказували на багато внутрішніх суперечностей в його розповіді. М. Грушев­ський, зокрема, вказує, що дійсно київські дружини в IX—X ст. складалися з місцевих людей і із захожих варягів, що були на службі у київських князів, проте це не повинно було бути під­ставою для літописця писати, що й саме ім'я руське прийшло з варягами зі Швеції. «У нас же Русю звалася Київщина,— пише М'. Грушевський.— Здогад нашого старого літописця, що ім'я Руси було принесено з Швеції, варяжскою дружиною, не справ­джується: у Швеції такого народу не знати, і Шведів ніколи у нас цим- іменем не називали. Звідки се ім'я взялося на Київщині, ми не знаємо й не будемо вгадувати. Але нам важно, що се ім'я тісно зв'язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і X вв., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ» *.