ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.11.2019
Просмотров: 12283
Скачиваний: 1
Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формування капіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей у суспільстві, до класового антагонізму між бідними і багатими, поглиблених неспроможністю влади провести в інтересах народу необхідні реформи. Жовтнева революція 1917 р. в Росії зумовила появу нової суспільної-економічної формації — соціалістичного ладу, становлення якої відбувалося в умовах жорстокої боротьби.
Оскільки в дореволюційний період у державно-політичному плані Україна була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати самостійної правової системи. У післяреволюційний період ця тенденція зберігалася. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі СРСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості, проте вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, у тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.
§ 2. Право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні та його елементи
У цивільно-правовій науці право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них та+ кого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інсти+ тугу права власності інститутом цивільного права. ;
Проте норми інституту права власності містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприємницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності1. Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне праворегулююче значення у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).
Норми інституту права власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини щодо власності можуть бути також предметом захисту чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові загальноправово-го, комплексного інституту права власності2. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обгрунтування. У зв'язку з цим постає питання про допустимість об'єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності, в самостійні юридичні інститути (право державної, колгоспно-кооперативної, особистої власності, а нині — приватної, колективної).
Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини3. У радянській цивільно-правовій літературі серед
багатьох інститутів завжди називався інститут права власності, до якого входили норми, що ^гулювали відносини державної і колгоспно-кооперативної власності, власності громадських організацій, особистої власності. Безумовно, зазначені відносини мали певний ступінь однорідності і єдності соціально-політичного змісту, що давало можливість об'єднувати норми щодо них у єдиний правовий інститут.
Водночас не можна не помітити цілком очевидних особливостей у сутності відносин особистої власності, які визначають у кінцевому підсумку і відмінності у правовому регулюванні особистої і соціалістичної власності. У зв'язку з цим постає питання про можливість визнання сукупності норм, що регулюють відносини окремих форм власності, самостійними правовими інститутами. У юридичній літературі це питання фактично не вивчалося, хоч автори не уникали застосування у своїх працях поняття "інститут права особистої власності"*.
Юридичній науці відомі спроби вичленити з інституту права власності самостійний інститут права державної соціалістичної власності і визнати за ним державно-правову, а не цивільно-правову природу. Активним пропагандистом подібної концепції став, зокрема, В. С. Якушев, який розглядав правовий інститут як "основану на законі сукупність норм, покликаних регулювати в межах предмета даної галузі права певні суспільні відносини відносної самостійності, а також пов'язані з ними (залежні від них) похідні відносини"2.
На наш погляд, визначення правового інституту, запропоноване В. С. Якушевим, містить кілька хибних тез. По-перше, не зрозуміло, як може бути "основана на законі сукупність норм"? Адже правова норма — це той же закон. По-друге, хибним є посилання на те, що норми правового інституту покликані регулювати відносини "в межах предмета даної галузі права", оскільки в юридичній науці беззаперечним є факт нетотожності понять "галузь права" і "галузь законодавства". Досить часто відносини, які є предметом однієї галузі
права, регулюються (і регулювалися) правовими нормами різних галузей законодавства. Між іншим, і сам автор розглядає сукупність правових норм, що регулюють державну власність, як правовий інститут державного права, незважаючи на те, що такі норми містяться переважно в цивільному законодавстві.
Щоб уникнути наведених та інших хибних тез, визначення поняття правового інституту має відповідати реально створеній у суспільстві системі законодавства. Саме такій системі належить вирішальна роль при визначенні видів правових інститутів. При цьому не виключається можливість врегулювання нормами однієї галузі неоднорідних за своїм змістом відносин. Враховуючи сказане, доцільно підтримати висновок, що правовий інститут — це певна сукупність правових норм (однієї або кількох галузей законодавства, спрямованих на врегулювання переважно однорідних суспільних відносин). У деяких випадках необхідність врегулювання однією правовою нормою різнорідних відносин може бути невідворотною.
Для згуртування суспільних відносин у групу однорідних важливо відшукати елементи єдності їхнього змісту. В літературі зазначалося, що такі відносини мають об'єднуватися єдиним економічним змістом*.
Проте аналіз правових норм дає підстави сумніватися у достатності економічної ознаки для виявлення єдності змісту досліджуваних відносин.
Як відомо, в радянський період економічні відносини у країні повністю підпорядковувалися основоположним принципам комуністичної ідеології. А відтак, обов'язково слід враховувати соціально-політичний зміст правових норм. Інакше неможливо було б пояснити відмінності у правовому регулюванні державної і особистої власності, здійснюваного в межах єдиного правового інституту.
Відомо, що встановлені законодавцем переваги у правовому захисті зумовлювалися не стільки економічним змістом цих відносин, скільки політико-ідеоло-пчним значенням, яке надавалося державній власності у справі побудови комуністичного суспільства.
І нині можуть встановлюватися особливі правила регулювання відносин окремих форм власності не за економічними, а за іншими ознаками. Так, з міркувань громадської безпеки певне майно не може бути об'єктом права приватної власності.
На наш погляд, існуючих особливостей у врегулюванні окремих форм власності ще недостатньо для визнання права приватної власності, права колективної власності, права державної власності, права комунальної власності самостійними правовими інститутами. Вони можуть бути лише субінститу-тами загального інституту права власності.
До інституту права власності мають належати ті норми, які, зокрема:
а) встановлюють належність матеріальних благ власнику;
б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;
в) визначають обсяг повноважень власника з володіння, користування та розпорядження матеріальними благами;
г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на належні суб'єктові матеріальні блага;
д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно, більшість їх є цивільно-правовими. Проте іноді досить важко виявити галузеву належність деяких норм, що тією чи іншою мірою стосуються відносин власності. Зокрема, трудове законодавство, передбачаючи право працівника на одержання заробітної плати за виконану роботу, водночас встановлює для працівника юридичну підставу виникнення у нього права власності на одержувані трудові доходи. Норми, що регулюють відносини власності, містяться також у законах України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про селянське (фермерське) господарство" та ін.
Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна;
Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації свідчить про те, що лише у високорозвинутих (економічно та інтелектуально) країнах, у яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.
Суб'єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди для його здійснення. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності "існує в межах конкретних правовідносин власності"1. Не заперечуючи можливості такого підходу в оцінці факту вияву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цих правовідносин, оскільки таких "конкретних" правовідносин у юридичному розумінні цього поняття може й не бути.
Суб'єктивне право власності — це не абстракція. Воно наповнене своїм конкретним змістом. Загальноприйнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Ці правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і дістали серед юристів назву "тріади". У правовій науці, проте, немає єдності щодо авторства такої тріади. Тривалий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є. О. Сухановим, який зазначав, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовічним "винаходом" коментаторів. Такі сумніви безпідставні, оскільки дослідники навели достатньо доказів про існування відомої тріади в римському приватному праві'.
В Росії тріаду запропонував М. М. Сперанський і вперше вона знайшла своє відображення у 1832 р. у ст. 420 ч. 1 т. 10 Зводу законів Російської імперії2. В цивільному законодавстві радянського періоду тріаду правомочностей також було безпосередньо законодавче закріплено, її було застосовано в законодавстві незалежної України, зокрема в Законі України "Про власність"3. Зазначені правомочності у тій чи іншій інтерпретації містяться у законодавстві більшості країн.
Переліченими правомочностями не вичерпується зміст суб'єктивних прав власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження, зокрема право на власну господарську діяльність4. А. М. Оноре виявив в англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника (право володіння; право користування; право управління;
право на доход; право на відчуження; право на безпеку та ін.). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів у різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника5. Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо.
Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нині розроблюваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосування випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою у принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні вияви цих традиційних правомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про реальний зміст суб'єктивного права власності. Щоб уникнути цього недоліку, дослідники прагнули доповнювати тріаду вказівками про здійснення її правомочностей "своєю владою і у своєму інтересі" (А. В. Венедиктов), "на свій розсуд" та ін. Безумовно, такі доповнення до тріади вдало визначають абсолютний характер права власності, утверджують повне панування власника над належною йому річчю, хоч і не завершують характеристику сутності суб'єктивного права власності.
Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, право володіння означає юридичне забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.
Право користування — це юридичне закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.
Право розпорядження — це юридичне закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.
Деякі з перелічених правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (зокрема особам, які одержали майно за договором оренди). На відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності. Це право основане безпосередньо на законі й існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальних прав. Проте такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними. В. Ф. Маслов зазначав, що право власності здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов'язальному праві між уповноваженою особою і річчю (предметом зобов'язання) перебуває ще одна зобов'язана особа1.