ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.11.2019
Просмотров: 12266
Скачиваний: 1
Зміст понять "власність" і "право власності" може мати різне значення залежно від мети його вживання. Перше визначає його економічний зміст, друге — юридичний. Іноді поняття "власність" застосовується в розумінні, ідентичному поняттям "право власності" або "майно", належне особі —власникові1. Проте чіткого розмежування цих понять законодавець досить часто не додержується.
Так, допускалася непослідовність у застосуванні цих понять у законодавстві радянського періоду, зокрема при конструюванні норм Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 p. і Цивільного кодексу УРСР 1963 p.2. Звертає на себе увагу також конструювання назв глав, статей та їхнього змісту в ЦК УРСР, в якому розділ 3 називається "Право власності", а глави 7—13 відповідно мають назви "Державна власність", "Власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань", "Особиста власність", "Спільна власність", "Виникнення і припинення права власності", "Захист права власності".
У назвах одних статей застосовується поняття "право власності", у назвах інших — "власність". Такі ситуації допустимі, але лише тоді, коли безпосередньо із змісту правової норми випливає економічний характер власності. Саме такий підхід до цієї проблеми застосовано у п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність", в якому записано, що "власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна". Проте у деяких інших випадках законодавець безпідставно застосував поняття "власність", зокрема в ст. 15 вищезазначеного закону, яка має назву "Одержання громадянином у власність квартири та іншого майна". Фактично у цій статті йдеться про виникнення у громадянина права власності на квартиру та інше майно. Немає термінологічної єдності у застосуванні цих понять у новій Конституції України 1996 p. (статті 41, 85, 92, 116, 142, 143). І все-таки в Законі України "Про власність" більш вживаним є поняття "право власності", що слід підтримати, оскільки, на наш погляд, у тому разі, якщо юридична норма має визначити належність певного майна особі як власникові, має застосовуватися термін "право власності".
При конструюванні правових норм варто також враховувати, що особі може належати майно не лише на праві власності, а й на підставі зобов'язальних правовідносин. Так, грошові суми громадянина, внесені на зберігання у кредитні установи, перетворюються з об'єкта права власності на об'єкт зобов'язального права. Але в економічному розумінні зобов'язальні правовідносини також є різновидом відносин власності.
Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. > 1 ст. 2 Закону України "Про власність", в якому дано наукове визначення права власності, відповідно до якого "право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном". Подібного визначення поняття права власності не містили ні ЦК УРСР 1922 p., ні Основи цивільного законодавства 1961 p. і Цивільний кодекс УРСР 1963 p., ні Основи цивільного законодавства 1991 p. Проте у зв'язку з прийняттям Закону України "Про власність" наведене визначення права власності Законом України від 16 грудня 1993 p. було введене до ст. 86 ЦК УРСР. Виникають сумніви щодо доцільності такого законодавчого визначення поняття права власності. Фактично тут має місце спроба дати універсальне визначення поняття права власності (в об'єктивному і суб'єктивному значенні), яку не можна визнати вдалою.
Загальновідомо, що власність — це економічна категорія. Дана аксіома не піддавалася сумнівам ні в юридичній, ні в економічній літературі. Різні погляди висловлювалися, як правило, щодо кола суспільних відносин, які повинні включатися в поняття "власність", або щодо співвідношення власності і права власності. В одних випадках власність визначалася як суспільна форма привласнення засобів і продуктів виробництва, в інших — як суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження засобами і продуктами виробництва'.
Не розгортаючи широкої дискусії щодо становлення та обгрунтування зазначених поглядів, які не є безпосередньо предметом нашого дослідження, все-таки свої міркування з приводу найбільш принципових положень щодо розуміння економічного змісту власності вважаємо за потрібне висловити. На наш погляд, найприйнятнішою є перша точка зору, в основу якої покладено принцип привласнення матеріальних благ у процесі виробничої діяльності. Цей принцип був всебічно обгрунтований марксистською теорією. К. Маркс не раз зазначав, що "власність (привласнення) є умова виробництва", а "всяке виробництво є присвоєння індивідом предметів природи в межах певної суспільної форми і за допомогою неї"1. Але це поняття власності правильне не тому, що так його розумів К. Маркс, а внаслідок того, що без елемента привласнення не може існувати і сама власність. Отже є всі підстави погодитися з тезою, що центральним моментом поняття власності є "відносини між окремими індивідами та їх групами", які "складаються з приводу привласнення матеріальних благ"2.
Сучасне розуміння економічних відносин власності дав Є. О. Суханов, який зазначав, що такі відносини являють собою:
по-перше, певні виробничі відносини (тобто ті, що виникають між людьми в процесі виробництва — як його передумова і результат);
по-друге, економічні відносини людей з безпосереднього привласнення матеріальних благ, насамперед засобів виробництва (його передумови), а також результатів виробничої діяльності;
по-третє, стан привласнення, чи належності матеріальних благ певним особам або їх колективам3.
Щодо спроб, які іноді мали місце, представити право власності як таке, що регулює "суспільні відносини власності, тобто відносини між власниками та іншими особами в процесі володіння, користування і розпорядження засобами і продуктами виробництва, в тому числі засобами споживання"4, то вони фактично спрямовані на обмеження кола економічних відносин власності, які підлягають у суспільстві правовому регулюванню. Так, економічні відносини власності не можна зводити лише до відносин володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Ці повноваження носія власності є вторинними (похідними) порівняно з реально існуючою суспільною формою привласнення матеріальних благ, що є первинною. Відповідно тут допущено*
правову неточність, оскільки економічні відносини власності регулюються не лише нормами інституту права власності, а й нормами інших інститутів, зокрема зобов'язального права.
Повернемося до аналізу змісту п. 1 ст. 2 Закону України "Про власність". Складається враження, що він містить недоліки, згадані вище. Навряд чи коректно ототожнювати право власності із суспільними відносинами. Дійсно, суспільні економічні відносини регулюються нормами права. Але в такому разі право власності, у власному розумінні цього поняття, утворюють правові норми, які регулюють економічні відносини власності, а не самі економічні відносини власності чи врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, як це записано у вищезгаданому законі. Досліджувана правова норма також не містить важливих ознак, які б свідчили про належність певних право-мочностей конкретному носієві (власникові) або іншим чином визначали фактор привласнення матеріальних благ індивідом.
Якщо дійти висновку, що в законодавстві про власність немає потреби формулювати визначення поняття права власності і достатньо обмежитися переліком правомочностей власника, то всі зазначені їх варіанти не позбавлені певних вад. Головна з них полягає в тому, що в нормах наведеного змісту власника відмежовано від майна, яке є у його власності, і відповідно не засвідчується перебування майна у власності індивіда. Щоб уникнути цих вад, зміст права власності можна було б законодавче визначити такою нормою: власникові майна належить абсолютне право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.
Навряд чи доцільно повністю заперечувати саму можливість законодавчого визначення поняття права власності. Заради справедливості зазначимо, що законодавчій техніці відомі подібні підходи. Класичним прикладом є формула, закладена у відомому Цивільному кодексі Франції (Кодексі Наполеона). В ньому, зокрема, записано, що "власність є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином" (ст. 540). Але у цьому кодексі, по-перше, дано визначення власності, а не права власності і, по-друге, власність характеризується правами користування і розпорядження, а не суспільними відносинами, що робить наведене визначення цілком прийнятним з правової та економічної точки зору.
У цивільно-правовій науці, як вже зазначалося, чітко розмежовуються поняття права власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні і відповідно до цього поділу даються його визначення. У даному разі йдеться про таке формулювання права власності, яке б певною мірою поєднувало у собі ознаки двоаспектного його розуміння (загальне поняття права власності). Останнім часом робилися деякі спроби дати таке визначення права власності. Так, В. В. Чанкін дійшов висновку, що "право власності — суб'єктивне право володіння, користування і розпорядження майном найбільш повним чином, щоб це не заважало суспільним інтересам і служило цілям розвитку соціальної системи"'. Наведене визначення права власності аж ніяк не можна визнати вдалим. Насамперед воно стосується його суб'єктивного розуміння. Крім того, автор, з однієї сторони, вбачає у праві власності можливість здійснювати правомочності "найбільш повним чином", а з іншої — фактично встановлює обмеження для них нечіткими і доволі абстрактними підставами.
Незрозуміле також, кому мають належати перелічені правомочності.
Більш вдалим, на наш погляд, є визначення права власності, дане в "Юридическом справочнике предпринимателя"2. Воно викладено у такій редакції: "Право власності — охоронюване законом право власника на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном". У всякому разі наведене визначення дає можливість чіткіше розмежовувати поняття "власність" і "право власності". Є в ньому і, вразливі місця. Так, воно не засвідчує юридичної належності майна особі і завершується переліком відомих правомочностей власника.
Неоднозначність поняття права власності, викладеного в Законі України "Про власність", є очевидною. Тому в нор-мотворчому процесі здійснюється пошук шляхів його вдосконалення. Так, у ст. 314 проекту нового Цивільного кодексу України (у редакції від 25 серпня 1996 p.)1 записано: "Правом власності є найбільш повне право, що його особа має на майно".
У проекті Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про власність", поданому Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України (у редакції від 20 травня 1998 р. № 25-1424/4), дано вже інше визначення, а саме: "Правом власності є абсолютне право особи на майно, яке набувається в порядку, визначеному цим законом та іншими законодавчими актами".
Обидва наведені визначення права власності не містять достатньо юридичних ознак, які б давали можливість відмежувати його від інших майнових прав. У ньому не відображений, зокрема, факт привласнення майна, не визначається належність абсолютного права його носієві (суб'єктові), яким є власник.
Враховуючи проведений аналіз законодавства і літературних джерел, вважаємо за можливе дати таке загальне визначення поняття права власності: право власності — це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна. На наш погляд, це визначення глибше характеризує сутність права власності порівняно з тими визначеннями, в основу яких покладено категорію суспільних відносин. При цьому не обов'язково давати визначення поняття права власності в законі. Це завдання можливо юридичної науки. Немає також потреби вносити у зв'язку з цим зміни до Закону України "Про власність", оскільки потреба у такому законі може взагалі відпасти у зв'язку з прийняттям нового ЦК України.
Отже лише власникові, як суб'єктові абсолютного права власності, можуть належати водночас усі три правомочності. Суб'єктами права власностві чинне законодавство визнає громадян (фізичних осіб), юридичних осіб, державу, народ України. Свої правомочності вони можуть здійснювати самостійно або через своїх представників чи спеціально утворювані органи.
Можливі випадки обмеження права власності. За новою Конституцією України обмеження можуть встановлюватися лише законом (ст. 92). Проте можна ототожнювати обмеження права власності і встановлення певних правил, яких має додержуватися власник, використовуючи належне йому майно (техніки безпеки, пожежних правил, вимог екологічної безпеки тощо). У випадках, передбачених законом, власник може бути позбавлений відразу трьох правомочностей, зокрема у разі арешту майна, з вилученням його у власника. Однак це обмеження має тимчасовий характер. Право власності може бути поновлено або взагалі припинено, якщо майно потрібно, наприклад, для покриття заподіяних власником збитків. Власник не позбавляється можливості за власною волею обмежити обсяг належних йому правомочностей, зокрема у разі передачі майна за договорами в оренду, безоплатне користування тощо.
Одним з важливих елементів права власності є його об'єктний склад. Об'єкти права власності являють собою певні різновиди об'єктів цивільних прав, які законодавець досить часто називає узагальненим терміном "майно". Об'єктом права власності може бути лише майнове благо, що має певну економічну цінність і може бути предметом товарно-грошових відносин. Тому в законодавстві не визнаються об'єктами права власності космічні природні об'єкти, земна куля тощо.
У радянському законодавстві об'єктами права власності, як правило, визнавалися матеріалізовані речі, а нематеріальні блага та майнові права в переліках об'єктів права державної, кооперативної власності, права власності профспілок та інших громадських організацій, права особистої власності взагалі не значилися (статті 90, 95, 98 та 100 ЦК УРСР 1963 р.).
Законодавство незалежної України значно розширило коло об'єктів права власності. Законом України "Про власність"' (з наступними змінами) такими визнані повітряний-простір, цінні папери, результати інтелектуальної праці та ін. Проте в літературі були заперечення щодо включення деяких об'єктів природи та людської діяльності до об'єктів права власності. Так, Є. О. Суханов висловив заперечення щодо поширення режиму права власності на повітряний простір, результати інтелектуальної праці2. Висловлені сумніви мають певне підґрунтя. Навряд чи можна поширювати на повітряний простір повною мірою усі положення про право власності. Проте у будь-якому разі законодавча тенденція до розширення кола об'єктів права власності є очевидною.
§ 3. Зміст права власності
Законом України "Про власність" (ст. 4) встановлено, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, здійснює своєю владою управління ним і має право вчиняти будь-які дії, які не суперечать закону.
Таким чином, суб'єктивне право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження. Щодо права власника управляти майном і вчиняти з ним дії, то, на нашу думку, це не нова, самостійна від названої "тріади" правомочність власника, а лише уточнення (роз'яснення) права користування і розпорядження майном.
Правомочності з користування, володіння і розпорядження виникають у власника водночас з виникненням права власності. Характерно, що разом, у сукупності "тріада" правомочностей, яка характеризує право власності у повному обсязі і розкриває його зміст, може належати лише власнику і нікому більше.
Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати також іншим особам — орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Проте і власник не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.