Файл: 610_Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні, О.Н. Ярмиш, В.О. Серьогін.doc
ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.11.2019
Просмотров: 13345
Скачиваний: 2
Значна роль в організації і проведенні виборів на місцях відведена окружним і дільничним виборчим комісіям. Окружні виборчі комісії створюються Центральною виборчою комісією не пізніш як за 80 днів до дня виборів і припиняють свою діяльність через 10 днів після дня офіційного оприлюднення результатів виборів. Окружні виборчі комісії забезпечують підготовку та проведення виборів депутатів в межах одномандатного округу, створюють виборчі дільниці й дільничні виборчі комісії, реєструють кандидатів у депутати і встановлюють результати виборів по одномандатному виборчому округу, здійснюють підрахунок голосів, поданих на території округу по загальнодержавному («пропорційному») виборчому округу, а також здійснюють інші повноваження, передбачені Законом «Про вибори народних депутатів України».
Дільничні виборчі комісії найбільше наближені до населення: вони перевіряють точність списків виборців на виборчій дільниці, забезпечують можливість ознайомлення виборців зі списком виборців, приймають і розглядають заяви про неточності у списку і вирішують питання про внесення відповідних змін до нього, завчасно надсилають виборцям іменні запрошення, організовують голосування на виборчих дільницях і т.ін. Утворюються ці комісії відповідними окружними комісіями не пізніш як за 35 днів до дня виборів і припиняють своє існування через 10 днів після офіційного оприлюднення результатів виборів.
Організація і проведення виборчої кампанії по виборах народних депутатів вимагає значних матеріально-фінансових витрат. При цьому виділяються три основні статті витрат, що відрізняються за цільовим призначенням і джерелами фінансування: 1) кошти на утримання виборчих органів, 2) кошти на організаційно-технічне забезпечення виборів, 3) кошти на передвиборчу агітацію і пропаганду. Перші дві статті витрат цілком покриваються за рахунок асигнувань Державного бюджету, а третя – за рахунок бюджетів і виборчих фондів кандидатів або партій (блоків).
Вибори народних депутатів України фінансуються з Державного бюджету України; відповідні витрати передбачаються у ньому окремим рядком. Так, на проведення виборчої кампанії 1997–1998 рр. у Державному бюджеті України на 1998 рік планувалося використовувати 255 млн грн., що перевищувало суми, асигновані на житлово-комунальне господарство, культуру, мистецтво і позашкільну освіту разом узяті1.
Державні асигнування, виділені на організацію і проведення виборів, передаються в розпорядження Центральної виборчої комісії, що розподіляє їх між окружними комісіями, а ті, у свою чергу, – між дільничними. Нецільове використання бюджетних коштів заборонене, а невикористані суми підлягають поверненню в бюджет. Розпорядниками коштів виступають голови виборчих комісій.
Аналіз чинного виборчого законодавства України дає підстави виділити наступні основні напрямки використання бюджетних асигнувань у рамках фінансування виборчого процесу:
1. Кошти на утримання виборчих органів: а) на утримання виборчих комісій; б) на оплату праці фахівців, технічних працівників, які залучаються для здійснення функцій виборчих комісій у випадках, передбачених законодавством; в) на відрядження членів виборчих комісій.
2. Кошти на організаційно-технічне забезпечення виборів: а) на виготовлення виборчої документації (виборчих бюлетенів, підписних листів, посвідчень зареєстрованих кандидатів і т.д.); б) на оренду приміщень і устаткування, що належить підприємствам, установам, організаціям приватної або колективної форм власності; в) на виготовлення печаток виборчих комісій; г) на виготовлення виборчих скриньок; д) видавничі витрати (витрати на публікацію зареєстрованих списків кандидатів у народні депутати від партій, виборчих блоків партій, зареєстрованих кандидатів у депутати; витрати на опублікування переліку виборчих округів і дільниць і т.д.); е) на здійснення науково-методичного забезпечення діяльності виборчих комісій; є) поштові й канцелярські витрати; ж) на оплату середньої заробітної плати або іншого прибутку кандидатам у депутати на період їхньої участі у виборчій кампанії.
3. Витрати для часткового фінансування передвиборної агітації: а) на друкування передвиборних плакатів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; б) на публікацію в газетах передвиборних програм політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; в) на оплату ефірного часу, що виділяється телерадіокомпаніями для проведення передвиборної агітації; г) на оплату за користування спорудами, приміщеннями, устаткуванням для проведення зустрічей виборців з кандидатами в депутати й уповноваженими особами партій, організованих виборчими комісіями.
Фінансування роботи виборчих комісій здійснюється за рахунок виборчого фонду, створюваного з коштів, що передаються в розпорядження Центральної виборчої комісії, яка використовує їх відповідно до затвердженого нею самою кошторису витрат, розподіляючи кошти між окружними виборчими комісіями. Окружні виборчі комісії є юридичними особами, а тому саме на них (і їхніх голів, як розпорядників коштів) покладається обов’язок відкрити розрахунковий рахунок у відповідній банківській установі, скласти і затвердити відповідний кошторис, організувати належний розподіл коштів між дільничними виборчими комісіями і забезпечити їхнє цільове використання згідно із затвердженими Центральною виборчою комісією середніми нормами витрат.
Голосування на виборах народних депутатів України відбувається в день виборів з 8 до 20 години. Голосування здійснюється у спеціально відведених приміщеннях, де обладнуються у достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування, визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлюються виборчі скриньки таким чином, щоб виборці при підході до них обов’язково проходили через кабіни або кімнати для голосування. Кожен виборець отримує 2 бюлетені (один по виборах в одномандатному, а другий – по виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчих округах) і голосує особисто.
Обраним по одномандатному округу вважається кандидат у депутати, який отримав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, що балотувались у даному виборчому окрузі. У випадку, коли до виборчого бюлетеня було включено лише одного кандидата у депутати, він вважається обраним, якщо кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість виборців, які не підтримали жодного з кандидатів у депутати по одномандатному виборчому округу. Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два чи більше кандидати в депутати, проводиться повторне голосування по цих кандидатурах. Рішення про визнання народного депутата обраним по одномандатному округу приймає окружна виборча комісія.
Розподіл депутатських мандатів між політичними партіями і виборчими блоками партій по загальнодержавному багатомандатному округу є більш складним і вимагає певних математичних розрахунків. Робиться це наступним чином. Списки кандидатів у депутати від політичних партій і блоків, які отримали 4 і більше відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата. Ця квота обчислюється за спеціальною формулою: шляхом ділення кількості голосів виборців у багатомандатному окрузі, відданих за списки кандидатів у депутати від партій і блоків, що подолали 4%-ий бар’єр, на 225 (тобто на кількість мандатів у загальнодержавному окрузі). Під час виборів до парламенту України у 1998 р. виборча квота становила 77 695 голосів1. Кількість голосів, відданих за список кандидатів у депутати від кожної партії чи блоку, що набули право на участь у розподілі депутатських мандатів, ділиться на виборчу квоту. Отримане ціле число – це кількість мандатів відповідної партії чи блоку. Решта мандатів розподіляються за правилом «найбільшого залишку». При цьому списки від політичних партій чи блоків, які мають більші порівняно з іншими дробові частки після поділу на квоту, отримують ще по одному додатковому мандату, починаючи зі списку, який має найбільшу дробову частку. У випадку рівності дробових часток у двох чи більше списків першим отримує додатковий мандат список, за який подано більша кількість голосів виборців. У випадку, якщо після цієї процедури залишаються мандати, вони розподіляються шляхом повторного застосування даної методики2.
Кандидати від політичних партій чи блоків вважаються обраними у порядку їх черговості у списку. Згідно з рішенням Конституційного Суду №2-рп/98 від 25 березня 1998 р., кількість мандатів, отриманих кандидатами в народні депутати України у порядку їх черговості у списку від політичних партій чи блоків, є незмінною до наступних (чергових або позачергових) парламентських виборів.
§4. Структура Верховної Ради України
За чинною Конституцією Верховна Рада України є однопалатним парламентом, який складається з 450 народних депутатів, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 4 роки.
Народним депутатом може бути тільки громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, що має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Верховна Рада України є повноважною у випадку обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу.
Повноваження народних депутатів починаються з моменту принесення присяги. Чинно Конституція, Регламент Верховної Ради не містять чіткої процедури її складання, тому ці питання були вирішені Підготовчою депутатською групою і розроблена нею процедура вперше відбулася перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради ХІV скликання.
Структура Верховної Ради України обумовлена її представницьким, колегіальним характером, функціями та компетенцією. Кількісний склад Українського парламенту ускладнює процес вироблення і прийняття рішень, вимагає розподілу народних депутатів по структурних ланках для вироблення колективних позицій і поєднання спеціалізації цих ланок із спільною роботою всіх парламентарів.
Очолює Верховну Раду України Голова, який обирається на строк повноважень парламенту з числа народних депутатів таємним голосуванням. Обирається також 1-й заступник і заступник Голови Верховної Ради України. З моменту набуття чинності Конституцією України 1996 р. ліквідовано Президію Верховної Ради України, а її повноваження розподілені між Верховною Радою в цілому, її Головою та іншими органами парламенту.
Органами Верховної Ради України є депутатські групи, фракції, Погоджувальна рада фракцій (груп), комітети Верховної Ради України, Рада голів комітетів, тимчасові спеціальні та слідчі комісії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Комітети зі свого складу можуть створювати підкомісії й робочі групи. Рахункова палата є самостійним органом і до складу Верховної Ради не входить.
В цілому структуру Верховної Ради України та її апарату зображено на схемі:
§5. Функції та компетенція Верховної Ради України
Функції Верховної Ради України можна виділити за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об’єктами державно-владного впливу. За формами діяльності зазвичай розрізняють законодавчу, установчу і контрольну функції парламенту, а за об’єктами – політичну, економічну та соціальну.
Прерогативною функцією Верховної Ради України є законодавча. Визнання Верховної Ради єдиним законодавчим органом країни означає, що жодний закон України не може бути прийнятий, якщо він не розглянутий і не схвалений парламентом, а сам парламент має повну компетенцію у сфері законодавства. Жоден інший орган державної влади не має права приймати нормативно-правові акти вищої юридичної сили, виступаючи від імені українського народу.
Через законотворчу діяльність Верховної Ради реалізується принцип народного суверенітету. За обсягом законодавчих повноважень Верховна Рада України належить до легіслатур (від латин. legis (lex) закон і latus встановлений) з необмеженою сферою законодавчих повноважень, тобто до парламентів, наділених правом парламентського верховенства (суверенітету)1. За Конституцією України парламент має право приймати закони з будь-яких питань. Водночас, Основний Закон (ст.92) передбачає перелік питань, які підлягають виключно законодавчій регламентації: основи правового статусу особи, засади використання природних ресурсів, основи соціального захисту, правовий режим власності, засади зовнішніх зносин, територіальний устрій України, судоустрій, засади місцевого самоврядування, правовий режим державного кордону, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, Державний бюджет України, одиниці ваги, міри і часу, державні нагороди та ін.
Будучи законодавчим органом, Верховна Рада України має й деякі контрольні повноваження стосовно Президента України та органів виконавчої влади. Стосовно Президента цей контроль здійснюється шляхом аналізу й оцінки конституційності та законності його рішень і дій. У випадку скоєння Президентом державної зради чи іншого злочину парламент уповноважений притягнути його до конституційно-правової відповідальності у вигляді імпічменту (анг. impeachment – процедура притягнення до парламентського суду вищих посадових осіб держави), а за наявності сумнівів у конституційності правових актів глави держави парламентарі мають право звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням.
Значними контрольними повноваженнями наділений парламент і щодо органів виконавчої влади. Такий контроль здійснюється шляхом затвердження Державного бюджету України і внесення в нього змін, контролю за виконанням цього бюджету, прийняття рішень по звіту про його виконання (п.4 ст.85), контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України (п.13 ст.85). Верховна Рада України за пропозицією не менше 1/3 народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (ст.87). Досить ефективними формами контролю за урядовою діяльністю є парламентські слухання та слухання у комітетах, «Дні Уряду» у парламенті. Відповідно до вимог п.2 ст.10 Закону «Про комітети Верховної Ради України», на пропозицію комітету керівники Кабінету Міністрів, міністерств, комітетів, відомств, інших органів виконавчої влади зобов’язані прибути на його засідання і дати роз’яснення щодо питань, які розглядаються цим комітетом в порядку виконання контрольних повноважень. Згідно зі ст.9.1.10 Регламенту Верховної Ради України, Міністерство фінансів щомісяця повинне надсилати Комітету з питань бюджету необхідну інформацію про стан бюджету і його виконання.