Файл: Конспекты.doc

АКонспекти лекцій

Тема 1: Стародавня історія України

1.Первісна епоха.

2. Державотворчі традиції на території України.

3.Стародавні слов’яни.

4.Східні слов’яни. Союзи слов’янських племен у VІ–ІХ ст.

5. Заснування Києва.

1. Первісна епоха.

Найдавніша людина з’явилася на території сучасної України в часи палеоліту (близько 1 млн. років тому). слідами її перебування є палеолітична стоянка, біля села Королеве на Закарпатті. Вона існувала близько мільйона років тому. Поблизу села Лука-Врублівецька на Подністров’ї (Хмельницька область) знайдено стоянку, що датується часом приблизно 200 тис. років. Рештки жител доби середнього палеоліту (близько 45 тис. років тому) у вигляді каркасів з бивні і костей мамонта зі слідами живопису на них виявлено біля села Молодове чернівецької області.

Суспільною формою об’єднання людей було первісне людське стадо, спосіб життя – кочовий. Характерною рисою цього періоду є існування привласнюючого господарства.

Наприкінці пізнього палеоліту первісне людське стадо поступається місцем більш високій формі організації людей – матріархальній родовій громаді зі спільною власністю на засоби виробництва. У цей період вдосконалюється знаряддя праці. Стоянки пізнього палеоліту знаходять по всій території України. Їх виявлено близько 500. Найбільш досліджені з них: у Києві на Подолі, в селі Гінцях на Полтавщині, в селі Мізині на Чернігівщині, на Запоріжжі тощо. Культура цього періоду досягає високого рівня, не маючи аналогів у всій Європі.

Нових досягнень людське суспільство здобуло в добу мезоліту. Найважливішими серед них стали винайдення лука і стріли, початок приручення тварин, перші кроки до зародження землеробства.

Розквіт родового ладу припадає на добу неоліту. У цей період здійснилась так звана “неолітична революція”, головним змістом якої був перехід від привласнюючого господарства до відтворюючого. Люди перейшли до осідлості, навчилися ткати, виробляти керамічний посуд, навчилися свердлити камінь. Однією з найбагатших пам’яток образотворчого мистецтва і релігійних вірувань неолітичної доби є Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, де знайдено безліч скульптурних зображень тварин, людей, цілих сюжетних композицій.

У період неоліту люди опанували технологію виробництва й обробки міді. У землеробстві на зміну мотичній обробці землі прийшла значно продуктивніша – з використанням рала та тяглової сили (волів і коней).

Надзвичайно багатою та яскравою археологічною культурою кінця неоліту та особливо енеоліту була трипільська. В Україні виявлено понад 1000 поселень трипільської культури.

Головним заняттям трипільців було хліборобство та скотарство. Вони вирощували пшеницю, просо, ячмінь. Жили трипільці у великих селах на родючих землях поблизу річок. Тут вони будували великі наземні житла з широким застосуванням глини й дерева.

Великого розвитку у трипільців досягли ремесла і, в першу чергу, гончарне. Не випадково їх культуру дослідники назвали культурою мальованої кераміки.

Керамічні вироби розмальовувалися червоними, білими, жовтими та чорними фарбами. Великим досягненням трипільської культури було ткацтво. Одними з перших на території України трипільці почали використовувати мідь.

Незважаючи на великий внесок дослідників у вивчення трипільської культури, ще й досі багато питань залишаються загадкою та предметом дискусій. Серед них – які племена, який етнос створив цю високу цивілізацію?

Одночасно з відкриттям трипільської культури В. Хвойкою під Києвом, на острові Кріт і в материковій Греції було відкрито культуру, що дістала назву егейської (крито-мікенської). Егейська культура існувала у той самий період, що і трипільська (IV – II тис. до н.е.) й залишила високохудожні пам’ятки (архітектура, кераміка тощо). Їх створили, скоріше за все, пеласги – найдавніше населення Греції. Дослідники звертають увагу на подібність і тісний зв’язок трипільської та егейської культур. М. Грушевський пам’ятки трипільської культури називав “протомікенськими” ¹.

частина дослідників повністю ототожнює ці дві цивілізації. Зокрема О. Знойко стверджує: “Трипільці на Дніпрі були пеласгами” ².

Інші вчені (В. Щербаківський, М. Міллер, В. Мавродін та інші) пов’язують трипільську культуру з українським народом. В. Щербаківський, зокрема, писав, що жодного переселення слов’ян не було. Слов’яни-українці жили в Україні від доби неоліту³.

В. Хвойка у трипільцях вбачав наших предків – слов’ян, нащадки яких пережили в нашій місцевості всі пересування та навали іноземних племен і утримали край предків до нашого часу.

Глибоке вивчення спадку трипільців дає підстави твердити про єдиний безперервний етнокультурний процес у межиріччі Дніпра – Дністра – Дунаю, починаючи з IV тис. до н. е. Трипільська культура була важливою ланкою у цьому процесі.

Одночасно з існуванням трипільської культури на схід від Дніпра у племен степової зони йшло формування скотарського господарства, а в подальшому відбувся процес відокремлення скотарських племен від землеробських.

Наприкінці ІІІ тис. до н. е. люди винайшли бронзу – сплав міді з оловом та іншими металами. Розпочався бронзовий вік. Саме в цей час відбулося два великих суспільних поділи праці – відокремлення скотарських племен від землеробських. Виділення ремісників і торгівців з маси землеробів, скотарів мало своїм наслідком виникнення майнової та суспільної диференціації, розклад первіснообщинного ладу.

В епоху бронзи відбулося перше велике переселення народів Євразії і проходило воно, насамперед, на території степової України.

З освоєнням виробництва заліза на початку І тис. до н. е. в Україні розпочався залізний вік. Застосування залізних знарядь праці сприяло дальшому розвитку продуктивних сил, появі додаткового продукту, загальному прогресу суспільства. Поглиблення майнової нерівності, соціального розшарування обумовило поділ суспільства на класи, виникнення держави. А це означало, що первісний лад, який базувався на колективній власності на засоби виробництва і зрівняльному розподілі продуктів серед члені в роду, племені, почав розкладатися. На зміну йому прийшло станово класове суспільство.

2. Державотворчі традиції на території Украєни

Серед найбільших досягнень стародавніх суспільств на території України – державотворча традиція, яка зародилася ще в бронзовому віці, а у повній мірі проявилася з початком залізного віку (І тис. до н.е.).

Зародження державотворчої традиції відбувається вже у кочових племен – кімерійців, які на рубежі ІІ – І тис. до н.е. населяли все степове Причорномор’я від Дону до Дністра.

Це – перший народ на території України, ім’я якого збережено історією. Зокрема, давньогрецький поет Гомер (VIII ст. до н.е.) в поемі “Одіссея”, оповідаючи про північне узбережжя Чорного моря, називає його землею кімерійців.

У VII ст. до н.е. військово-політичне об’єднання кімерійців розпалося під натиском скіфських племен. Кімерійці частково відступили у Передню Азію, частково, ймовірно, розчинилися у скіфському суспільстві. Скіфськими землями протікали Дніпро, Південний Буг, Дністер, Дон та інші ріки. Суспільне життя та побут скіфів або скитів, описав грецький історик Геродот (Vст. до н.е.) у праці Історія.⁴

Основним джерелом багатства царів і знаті була експлуатація землеробських племен на загарбаних місцевостях, у тому числі скіфів-орачів. Є твердження істориків, що скіфи-орачі – корінні жителі цієї території, які, напевно, взяли собі назву від кочовників, які їх підкорили, і що ці скіфи-орачі були предками слов’ян.

Розквіт скіфської державності препадає на VІ – ІV ст. до н.е., яскравим свідченням чого є, зокрема, феномен скіфських царських курганів, що сягає двадцяти з лишком метрів у висоту. Саме в них знайдено всесвітньо відомі шедеври скіфського мистецтва, зроблені із золота та срібла: сосуд з кургану Куль-Оба, золота гривня і золотий гребінь з кургану Солоха, пектораль – нагрудна гривня із золота (курган Товста Могила) та ін. Курганні поховання засвідчують високий рівень матеріальної та духовної культури скіфів, їх зв’язки з античним світом, країнами Сходу.

Майже одночасно з появою скіфів в українських степах, тобто близько VІІ ст. до н. е. розпочалась колонізація Північного Причорномор’я греками. Особливості розвитку рабовласницьких держав Стародавньої Греції, відносне її перенаселення змушувало частину її жителів періодично емігрувати і засновувати колонії на берегах Середземноморського басейну.

Перша з колоній виникла на острові Березань у Дніпро- Бузькому лимані – Борисфеніда (існувала близько 300 років, до ІІІ ст. до н.е.; археологічні розкопки почалися тут у 80-х роках ХІХ ст., тривають і нині). Пізніше виникають Ольвія, Тіра (сучасний Білгород-Дніпровський), Херсонес (біля м. Севастополя), Пантікапей (Керч), Фаногорія (Таманська затока) та ін.

Грецькі колонії були своєрідними містами-державами, за винятком Боспорського царства, рабовласницькими демократичними республіками. Основою їх економіки була торгівля, а також хліборобство, виноградарство, ремесла. Греки вивозили до Еллади зі своїх колоній різноманітні товари, які вони одержували у скіфів та інших північних сусідів в обмін на золоті вироби, посуд, вино, оливкову олію, скло. Основним центром торгівлі була Ольвія, розташована в гирлі Бугу.

Давньогрецькі міста-держави мали великий вплив на соціально-економічний, політичний і культурний розвиток не лише сусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й віддаленіших племен, у тому числі праслов’ян, слов’ян, а пізніше – і русів-українців. (Їхні стосунки охоплювали майже тисячоліття). Від греків прийшли до нас перші історичні відомості про природу і населення південної України. Зокрема, в Ольвії в V ст. до н.е. побував “батько” історії Геродот і у своїй “Історії” описав Дніпро і Буг, Ольвію, Скіфію, місцеві племена.

У ІІІ ст. до н.е. в Північне Причорномор’я зі сходу почали проникати кочові сарматські племена. Під їх тиском у ІІ ст. до н.е. скіфи відійшли на Кримський півострів, частина з них була асимільована сарматами. До складу сарматських племен входили племена аланів, роксоланів, язигів та ін.

Сармати панували у степах Північного Причорномор’я близько шести століть (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.). У ІІІ ст. їх держава впала під ударами готів (вихідців з Прибалтики) і гунів (тюркські племена), а населення асимілювалося з іншими народами, у тому числі зі слов’янами. Сармати надовго залишили назву для України – Сарматія або Савроматія. На європейських картах аж XVI – XVIII століть територія нинішньої України часто означалась як “Сарматія”.

На зміну гунам на територію України приходять інші тюркські племена: болгари, авари та ін. Потрібно мати на увазі, що греки під назвою “скитів”, а пізніше – “ сарматів” розуміли все населення України, у тому числі й праслов’янське. Геродотових скіфів-землеробів, скіфів-орачів Б. Рибаков і О. Знойко вважають протослов’янами.

Отже, ми бачимо взаємозв’язок культур стародавнього населення України: трипільців, кімерійців, скіфів-скитів, сарматів і населення України І тис. н.е. Дослідники зазначають їх неперервність.

Як зазначає Д. Дорошенко, з поза цього калейдоскопу різних народів, які пересувалися через нашу територію, біля VI ст. н.е. починає визирати обличчя слов’ян, безпосередніх предків українського народу ⁵. І цей неперервний етнокультурний процес обумовив те, що в середині І тис. н.е. ми бачимо на українських землях народ з тисячолітніми традиціями.

3. Стародавні слов’яни

Слов’яни – одна з найчисельніших груп давньоєвропейського населення. Перші писемні відомості про слов’ян знаходимо в античних авторів у І ст. н. е. – Плінія Старшого, Таціта, у ІІ ст. н. е. – Птоломея. Вони називають слов’ян венедами і визначають їх територію між Дніпром і Віслою. Північна межа їх території – Лівобережжя Прип’яті і, можливо, узбережжя Балтійського моря, південна – рубіж Лісостепу і Степу. Таціт підкреслює осілий, тобто землеробський спосіб життя венедів. Розміщуючи їх у придніпровських степах, де кочували сармати, Таціт писав, що венеди відрізняються від сарматів, оскільки споруджують будинки, а не проводять все життя на коні або на возі.

З другої половини ІІ ст. н. е. територія, заселена венедами розширюється. Птоломей називає їх серед найбільших народів Східної Європи і розміщує на південному березі Балтійського моря, на схід від Вісли.

Названі античні автори – Пліній, Таціт, Птоломей – визначають венедів І – ІІ ст. н. е. як автохтонне, тобто корінне, населення Східної Європи. Птоломей вперше називає слов’ян не лише чужоземною назвою “венеди”, а й справжнім ім’ям – “ставини”. На думку істориків-славістів, ставини – це перекручена самоназва слов’ян.

У цілому відомості античних авторів про венедів на рубежі нашої ери – дуже уривчасті, тому велике значення тут мають археологічні матеріали.

Відповідає слов’янам в археології після падіння Скіфії так звана зарубинецька культура, залишена осілим землеробським населенням лісостепової смуги Східної Європи з рубежу ІІІ – ІІ ст. до н.е. і до ІІ ст. н. е., а також пшеворська культура у верхній течії Вісли (ІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.).

Основними категоріями пам’яток зарубинецької культури є поселення і могильники, а також укріплені городища. Найкраще вивчені поселення поблизу с. Лютежа у гирлі Ірпеня, Пилипенкова гора поблизу Канева, біля с. Зарубинців (тепер Канівський р-н Черкаської області) на Переяславщині, могильники Пирогів і Корчувате поблизу Києва та інші.

Археологічні матеріали і писемні джерела свідчать, що населення зарубинецької культури було осілими землеробами і володіло рядом розвинутих ремесел, у тому числі по обробці чорного та кольорового металів.

Житла в населеннях розташувались безсистемно, часто перебудовувались. Біля жител було по кілька господарських ям, що служили погребами для продуктів, зерносховищами. У частині поселень, за межами жител, виявлено вогнище, деякі із залишками залізного шлаку й іншими ремісничими відходами, рештками кераміки.

З початку нашої ери почалося розселення слов’ян. Пояснювалося воно як факторами внутрішнього розвитку їх суспільства, так і загальноісторичною обставиною, що склалася на той час у Східній Європі.

Для внутрішнього соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства в перші століття нашої ери було характерним значне піднесення рівня господарської діяльності. Розвиток металургії і металообробки сприяв вдосконаленню знарядь землеробства. Це у свою чергу спричинило те, що сім’я стає спроможною сама вести своє господарство. І сімейно-родова громада, заснована на кровній спорідненості, поступово замінюється територіальною.

Розвиток продуктивних сил і виробничих відносин сприяв зміцненню міжплемінних контактів, руйнуванню родоплемінних структур, став основною причиною розселення слов’ян у Подніпров’ї і на прилеглих територіях.

На відміну від загальноєвропейських переміщень, розселення слов’ян мало радіальний напрямок і було рівномірним розширенням слов’янського ареалу. Розселення не було стрімким і короткочасним, а відбувалося поступово. При розселенні слов’яни не відривалися від своїх основних земель на великі відстані, а постійно підтримували зв’язки зі своїм основним етнічним масивом, що не порушувало їх етнічної єдності. І найістотнішим було те, що розселення мало характер виключно мирної колонізації.