Файл: Конспекты.doc

Інша гіпотеза проводить зв'язок між словом «Русь» і назвою кочового племені роксоланів-кочовиків, які в І ст. н. е. утвердили свою владу у Середньому Подніпров'ї і пізніше зазнали асиміля­ції, слов’янізації. Зазнавши асиміляції, роксолани, згідно з гі­потезою, передали своє ім'я придніпровським полянам (назва «поляни», як уже було сказано, зникає десь у середині І тисячо­ліття), а також це ім'я закріпилося в гідронімії Правобережжя (річка Рось, її притоки — Росна, Роставиця, Росава). Отже, дана гіпотеза стверджувала південно-східне, степове походження наз-зи «Русь».

Автори ще однієї концепції пов'язують слово «Русь» безпосередньо з назвами річок Рось і Росна.

Єдиної точки зору, висновку по цьому питанню на сьогодні немає. Проте, незважаючи на це, достовірно те, що період східно­слов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва є Русь» ототожнювалася з назвою «слов'яни». З'ясовано також, що поняття «Русь» і «Руська земля» мали два значення — широке, стосовно всіх східнослов'янських земель, що увійшли до складу давньоруської держави, і вузьке, що відноситься до південної частини цих земель у районі Середнього Подніпров'я.

Дослідники вважають, що в утворення Русь увійшли придніпровські руси (бувші поляни, які стали називати себе «руссю»), Поляни (частина бувших полян, що утвердилися в районі Києва, які зберегли свою стару назву і за якими закріпилася назва «Поляни київські») та сіверяни Подесення. Політичними центра­ми утворення «Руська земля» (або первинної Русі, Середньо-дніпровської, на відміну від Київської Русі) стали Київ, Черні­гів, Переяслав.

Протягом VII—VIII ст. відбувалася дальша консолідація на­селення Середньодніпровської Русі, йшло насичене військово-по­літичне, господарське та культурне життя. Свідченням цього є виникнення на кордонах Русі цілого ряду укріплених центрів — городищ-«градів». Центром етнополітичної групи полян київ­ських був Київ, центром Західних сіверян у Подесенні — Черні­гів. Південні кордони захищало Пастирське городище. В сіверській землі, на березі Псла, виникло Батицьке поселення.

Крім Руської, Середньодніпровської Русі, у VII—IX ст. існу­вали й інші великі об'єднання східнослов'янських племен. На південному заході таким об'єднанням був дулібо-волинський со­юз, на півночі — об'єднання кривичів, куди входили три союзи племен — кривичі псковські, смоленські та полоцькі.

Про існування у східних слов'ян великих політичних об'єднань повідомляють арабські письменники IX—X ст. (аль-Балхі, аль-Істаррі та інші). Вони говорять про три групи русів: одна — з містом Куябою (в ньому всі дослідники вбачають Київ), друга називалася «Славія», третя — «Артанія».

Східні слов'яни у другій половині І тисячоліття межували з численними кочовими племенами, що просувалися зі сходу на захід або осідали в Причорномор'ї та Приазов'ї: аварами, аланами, болгарами, хазарами, печенігами, мадярами. З аварами, хазарами, печенігами довелося східним слов'янам вести тривалу боротьбу. Особливо важкою була боротьба з Хазарією, центром якої був район нижнього Поволжя. Існувала хазарська держава у VII—IX ст. У ході боротьби з нею Лівобережжя яідпало під гніт хазарів. Як свідчить літопис, певний час данину хазарам сплачували не лише сіверяни, а й київські поляни, які на кілька десятиліть у .другій половині VIII ст.—на початку IX ст. потра­пили в залежність від хазарів. Лише в 30-х роках IX ст. Давня Русь стає повністю .незалежною від Хазарії.

Між східними слов'янами й аланськйми та болгарськими пле­менами, які у VII—IX ст. переходили до осілості і займали пів­денно-східні східнослов'янські землі, складалися переважно мир­ні стосунки. Частина аланів і болгар була асимільована слов'я­нами.

Таким чином, у другій половині І тис. н. е. йде інтенсивний процес суспільно-політичної та етнокультурної консолідації східних слов'ян, зародження і формування їх державності. Свідченням цього є виникнення перед державних об'єднань у VII— IX ст. (союзів племен), а також великих політичних об'єднань державного типу («Руська земля» та інші).

5. Заснування Києва

Археологічні дослідження свідчать, що людські поселення на території сучасного Києва існувала ще в часи пізнього палеоліту (близько 40—10 тис. років тому). Місця стоянок первісної люди­ни виявлені в 1893 р. на Подолі, на колишній Кирилівській ву­лиці (Кирилівська стоянка). Досліджували її археологи В. Хвойка та П. Армашевський. Знайдено крем'яні знаряддя пра­ці, вироби з кості та рогу, кістки мамонта та інших тварин. Крім Подолу, пізньо палеолітичні стоянки виявлені на вулиці Протасів Яр (біля Байкового кладовища), Ярославів вал, у районі Караваєвих Дач, стоянки епохи мезоліту — в Пирогові, Чапаєвці та інших місцях. Населення періоду енеоліту (мідного віку) на те­риторії Києва було носієм трипільської культури (4—3 тис. до н. е.).

Населення, яке жило на території Києва в середині І тис. до н. е., мало обмін зі скіфами та античними державами Північного Причорномор'я, а на початку нашої ери встановились інтенсивні торговельні зв'язки зі Східними провінціями Римської Імперії.

Предками давніх слов'ян, які згодом заснували Київ, є носії зарубинецької, або зарубинецько-корчуватської культури (III ст. до н. е.— І—II ст. н. е.), її пам'ятки (напівземлянкові поселення, безкурганні могильники) виявлено на території Києва і, зокре­ма, в селищі Корчуватому, звідки й одна з назв цієї культури. Цікаве поселення зарубинецької культури виявлено на Оболо­ні, у верхів'ях літописної річки Почайни.

Культура черняхівського типу на території Києва представле­на могильниками на Старокиївській горі і Печерську, поселен­нями на Замковій горі, вулиці Володимирській і в інших місцях. Серед пам'яток цієї культури знайдено також близько 6 тис. римських монет II—IV ст. н. е. Зокрема, ці заклади знайдено на Подолі, на території лікарні ім. І. П. Павлова, на території сьогод­нішньої Львівської площі (тут виявлено найбільший клад, в якому було понад 4 тис. монет), Пам'ятки черняхівської культури, а також названі клади свідчать про майнову нерівність у середовищі слов'ян цього періоду та про розвинуті торгові сто­сунки населення.

Названі археологічні пам'ятки кінця І тис. до н. е. і першої половини І тис. н. е. свідчать, що на території Києва розміщува­лося більше десятка невеликих слов'янських поселень. У середині І тис. їх населення входило до складу антського східнослов'янсь­кого союзу племен.

Перша датована згадка про Київ міститься в літопису «Повесть временных лет» під 862 р. Але, як свідчать і письмові дже­рела і археологічні дослідження, цю дату не можна вважати початком виникнення міста. Початок цей знаходиться набагато раніше.

Про час заснування міста й етнічне походження його заснов­ників в історичній літературі виникли різні гіпотези. Деякі до­слідники в минулому пов'язували виникнення міста не зі слов'я­нами, а з сарматами, готами, гуннами, аварами, норманнами. Потрібно мати на увазі, що серед сучасних істориків української діаспори (О. Субтельний, О. Пріцак) бутують думки, згідно з якими виникнення Києва можна вважати досягненням не лише слов'ян, а результатом складної слов'яно-скандінавської взаємо­дії. Проти названих тверджень виступили М. Ломоносов, М. Ка­рамзін, пізніше — М. Грушевський, М. Костомаров, Б. Греков, М. Тихомиров, Б. Рибаков. У своїх працях вони обгрунтували висновок, що Київська Русь, Київ виникли у результаті трива­лого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен на етапі розкладу первісного суспільства -і виникнення соціально-класових відносин. Зміни в суспільному ладі східних слов'ян, викликані ростом продуктивних сил у землеробстві, розвитком ремесла, об­міну, розпочалися ще в III—IV ст. Замість патріархально-родової общини з'являється сусідська. Центрами влади князів, старших «дружинників» стали укріплення-городища. Так, поступово, в процесі суспільного поділу праці й соціальної диференціації ви­никали гради-міста.

Що ж зазначає літопис? «Повість временных лет» говорить про трьох братів — Кия, Щека, Хорива та сестру їх Либідь, які заснували в землі полян місто. На думку частини вчених, літо­писне оповідання про заснування Києва відповідає цілком ре­альним історичним подіям.

Щодо етнічної та соціальної належності Кия та його соціаль­ного становища, літописець Нестор стверджує, що він був пред­ставником князівської верхівки племені полян. Про це говорять й інші літописи, за виключенням новгородського, згідно з якими Кий був перевізником через Дніпро. М. Грушевський, узагальню­ючи свідчення літописів, крім новгородського, пише: «Інші літо­писці казали, що Кий з братами Щеком і Хоривом поставили перший городок, перше укріплення на місці Києва і назвали його іменем старшого брата: Кий жив на Старім городі (де Де­сятинна церква), а Щек над Кирилівською вулицею (де були найстарші оселі людські) і ся гора звалася Щекавиця (тепер гора Скавика); третій брат жив на третій горі, що звалася Хо-ревицею (не знати саме де), а річка Либедь під Київом мовляв прозвалася від сестри їх Либеди. Для охорони брати поставили собі спільними силами городок на горі, де сидів Кий і назвали його Київом. І від них пішли полянські князі — «рід їх держав княженне у Полян» *.

Археологічні матеріали першої половини І тис. н. е. засвід­чили таку тенденцію. Поселення, які з'явилися на території май­бутнього Києва в останніх століттях до н. е., досягають найви­щого розвитку в II—III ст. н. е., після чого поступово життя їх гасне. Археологічні знахідки IV ст. зустрічаються дуже рідко, а знахідки першої половини V ст. практично не знайдені. Можли­во це була якась хронологічна пауза в заселенні київського ре­гіону, викликана в час великого переселення народів нашестями на слов'янські землі кочівників (гуннів).

Безперервний розвиток Києва, як свідчать археологічні дже­рела, почався наприкінці V — на початку VI ст. Вихідною територі­єю його була Замкова гора. Також в V—VII ст. були заселені Старокиївська гора, Детинка, частина Подолу. Саме в цьому районі спостерігається найбільше зосередження знахідок третьої чверті І тис. н. е. На Старокиївській горі в 1908 р. виявлено за­лишки давнього, обнесеного валом і ровом городища. На підста­ві уламків глиняного посуду так званого корчацького типу його відносять до V—VI ст., тобто до часу слов'янського князя Кия (дослідники вважають, що до спорудження фортеці на Староки­ївській горі резиденція Кия розміщувалася на Замковій горі).

Виникнення Києва, як і інших слов'янських міст, співпало із зародженням ранніх форм державності. Саме в середині І тис. н. е. виникли східнослов'янські союзи племен. І Київ на початку другої половини І тисячоліття став важливим адміністративно-політичним центром Полянського союзу племен.

Важливими факторами, що спричинили виникнення Києва, були виключно сприятливі географічні умови київської території. Розташування міста в середині течії Дніпра, поблизу впадіння Десни у Дніпро зумовило його значення як торговельного та стратегічного центру східнослов'янського світу, як центру міжпле­мінних контактів. Перебуваючи на межі ряду союзів племен (деревлян, сіверян, полян, уличів), з їх різними культурами, Київ засвоював усі передові культурні елементи, що забезпечило його швидкий соціально-економічний розвиток. Крім того, у топографічному плані територія Києва не має собі рівних в Подніпров'ї. З усіх боків вона оточена природними рубежами. Круті та високі береги Дніпра піднімалися на 80 м над його рівнем. З боку поля територію Києва оточувала ріка Либідь, що була серйозною пе­репоною для ворогів. Велику роль грали й невеликі річки, що впадали в Либідь (Хрещатик, Клов) і Дніпро (Почайна, Глубочиця, Киянка), які разом з численними ярами створювали велику кількість природних укріплених гір (Замкова, Старокиївська, Детинка, Щекавиця, Лиса). Крім того, Київ мав першокласну річкову гавань — річку Почайну.

Важливим етапом у дальшому розвитку Києва були кінець VI—IX ст., коли почало формуватися і склалося державне об'єд­нання — Руська земля, або Середньодніпровська Русь. (Як уже було сказано, назва «Руська земля» спочатку вживалася тільки стосовно Середнього Подніпров'я і лише згодом поширилася на всі землі східних слов'ян). У період існування цього об'єднання, коли йому довелося вести боротьбу з Хазарією (VIII—IX ст.) і на певний час втратити незалежність, саме Київ (місто київських полянських русів) стає центром консолідації усіх середньодніп-ровських слов'ян, що раніше входили до конфедерації «Руська земля». Під захист Києва та його князів стікається населення спустошених південних і східних окраїн — селяни, ремісники, вої-ни-дружинники. Поступово Київ і його князь стає символом за­хисту населення, символом єдності Середньодніпровської Русі, а не пізніше кінця VIII ст. руси з центром у Києві домінують серед усіх племен, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип'ять, Дніпро), радимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Тут, проте, потрібно мати на увазі, що захист і покровительство Києва поєднували з тим, що київські русичі, пануючи над оточуючими їх, залежними від них слов'янськими об'єднаннями, брали з них данину, утверджу­вали своє панування над ними.

Залежність Руської землі від Хазарії, з одного боку, сприяло залученню київських русичів до системи східної торгівлі, роз­витку товарно-грошових відносин, з другого-сприяла мобіліза­ції сил і концентрації коштів у руках поляно-руської верхівки і київського князя в умовах постійної загрози з боку хазарів. Все це вело до неминучого конфлікту слов'янської держави з хазар­ським Каганатом, до ствердження незалежності Русі, що сталося в 30-х роках IX ст.

Приблизно з середини IX ст., коли вже можна говорити про Русь Київську, політичне незалежну, у літопису починається по­слідовний виклад династичної історії Київської Русі. Під 862 ро­ком літописець називає київськими князями Аскольда й Діра.

На думку дослідників, вони були останніми князями зі слов'ян­ської династії, початок якої поклав Кий.

У IX ст. Київ стає політичним центром східнослов'янських племен, столицею великої ранньофеодальної держави — Київської Русі.

Таким чином, виникнення Києва — одного з найдавніших слов'янських міст — може бути віднесено до середини І тис. н. е. Воно стало результатом взаємодії соціально-економічних, полі­тичних та етнічних процесів, що протікали у Середньому Подніпров'ї. У 1982 р. було відзначено 1500-ліття заснування Києва.

Дослідження стародавньої історії України дає підстави стверджувати, що український народ — автохтон на своїй землі. його далекі предки жили на ній, починаючи з доби неоліту та їх переселень з відривом від первісного етнічно-територіального коріння було (на відміну від багатьох інших народів, що в силу різних причин мігрували, переселялися).

Український народ успадкував неолітичну трипільську куль­туру, культуру кіммерійців, скіфів, сарматів та інших народів. Проте вплив зовнішніх, привнесених культур племен і народів, що протягом тисячоліть населяли українські землі, ніколи не перемагав корінного, природного начала — культури самобутньої спільності, що поступово оформилася в українську.

На всіх етапах формування протоукраїнців територіальним ядром цього складного процесу виступало Подніпров'я. Саме тут, в середині І тис. н. е. проходить процес формування державності у східних слов'ян, який завершився утворенням у IX ст. ранньо­феодальної держави — Київської Русі.

Тема 2 : Київська Русь та її місце у світовій історії

1. Утворення та розквіт Київської Русі: політичний устрій, економічний розвиток, суспільна організація та зовнішня політика .

2. Політична роздрібненість Київської Русі та її наслідки.

3. Галицько-Волинська держава – правонаступниця та спадкоємиця Київської Русі.

4. Київська Русь у світовій історії.

1. Утворення і розквіт Київської Русі: політичний устрій, економічний розвиток, суспільна організація та зовнішня політика

Державотворення — це ре­зультат поєднання соціально-етнічного і етнокультурного розвитку народу в певний історичний період. Саме з цього погляду і можна науково об'єктивно дослідити генезис формування давньоруської державності.