Речення і висловлення часто не збігаються за обся­гом. Висловлення може бути більшим (ширшим) за структурну модель (за рахунок відокремлених зворо­тів, вставних слів, звертань тощо) і меншим, як то маємо в неповних та еліптичних висловленнях і в різ­них кліше, репліках згоди—незгоди, привітаннях, які взагалі не відповідають структурним схемам і кваліфі­куються в синтаксисі як неграматичні речення (На все добре!, Будьмо!, Па-па!, Годі!, Ні кроку!, Буде вам!, Де там!).

Речення вивчає структурний (конструктивний) син­таксис, а висловлення — актуальний (комунікативний, функціональний). Хоч більшість мовознавців теоре­тично розрізняють речення і висловлення, однак тер­мін висловлення поки що не знайшов широкого прак­тичного застосування, звичайно в цьому значенні тра­диційно вживається термін речення з уточненням у комунікативному (функціональному) аспекті.

Перш ніж перейти до структурної і функціональної характеристики речення, коротко зупинимося на істо­рії вивчення речення. Спочатку речення вивчали в ло­гічному аспекті. Логічна концепція речення панувала з часу зародження теорії речення аж до другої полови­ни XIX ст. Чи не найповніше вона була представлена в граматиці Пор-Рояля, яка розглядала синтаксис як учення про способи вираження думки, а речення — як мовне вираження судження. Підмет ототожнювався з суб'єктом, присудок з предикатом, складне речення з умовиводом.

На зміну логічному напрямові прийшов психоло­гічний, який замінив логічну інтерпретацію речення комунікативно-психологічною. Під реченням розуміли поєднання у психіці мовця декількох уявлень.

Наприкінці XIX ст. синтаксис стали інтерпретува­ти як вчення про функції слів у реченні і речення визначали як поширене словосполучення (див. концеп­цію П. Ф. Фортунатова). Цей напрям стимулював ви­никнення вчення Вілема Матезіуса про синтаксис як систему засобів і способів комбінації номінативних одиниць і вчення про синтаксичні валентності Люсьєна Теньєра.

Граматична система мови

253

У 30-ті роки XX ст. розвивається структурний синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого ва­лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова, який з часом (60-ті роки) переростає в трансформацій­ний (генеративна лінгвістика Ноама Хомського), метою якого стало дослідження породження речень, тобто поетапного перетворення семантичної структури на конкретне висловлення. Наприкінці 60-х років заяв­ляє про себе і прагматичний синтаксис, предметом якого є комплекс проблем, пов'язаних з мовцем і адре­сатом, їхньою взаємодією в процесі комунікації (явна і прихована мета висловлення, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікатив­ному і прагматичному. Намітилися такі тенденції: «1) від вивчення форми до вивчення змісту синтак­сичних одиниць, зокрема відношення речення до по-значуваної ним ситуації (так званий семантичний синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу дискур­су, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу, ціліс­них текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження комунікативних настанов і умов уживання мовленнє­вих витворів); 4) від об'єктивних характеристик ре­чення до суб'єктивної інтерпретації висловлень (вив­чення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від статич­ного синтаксису до динамічного (вивчення процесів функціонування і перетворення одиниць синтаксису); 6) від правил сполучення (формації) до правил поро­дження (трансформації)» [Лингвистический знцикло-педический словарь 1990: 450].

---

У зв'язку з цими тенденціями намітилися декілька напрямів вивчення речення: 1) вчення про речення як складну неоднорівневу структуру, яка репрезентує со­бою декілька ступенів мовної абстракції (В. Матезіус, М. Докуліл, Ф. Данеш, Н. Ю. Шведова); 2) аналіз ре­чення як синтагматичного ланцюжка зв'язків та від­ношень (Л. Блумфільд, Л. Теньєр); 3) дослідження речення як семантичної одиниці (О. Єсперсен, А. Гар-динер, У. Вайнрайх, Н. Д. Арутюнова); 4) вивчення ре­чення в аспекті породжувальної граматики і трансфор­маційного синтаксису (Н. Хомський, Д. Ворт, Р. Ру-жичка та ін.).

254

Теорія мови

До основних характеристик простого речення нале­жать його синтаксична структура, семантична струк­тура, порядок слів, інтонація.

Основу конструкції простого речення утворює струк­турна схема, що складається зі словоформ, які вира­жають суб'єкт і предикат думки. Суб'єкт і предикат думки не завжди збігаються з підметом і присудком. Пор. Блискавка ударила в дерево і Блискавкою удари­ло в дерево; Я скучаю і Мені скучно. Тут підмети і їх еквіваленти-додатки позначають один і той же суб'єкт думки. Суб'єкт і предикат, тобто мовні форми преди­кації, утворюють структурну схему простого речення, його формальну модель. Наприклад:

N1^ Біжить хлопець; Мій брат учиться

Ї^СорМх/5 Мої батьки були учителі/учителями

М₃Рг асіу Мені холодно

У_іп{Рг асіу Писати для дітей треба цікаво

Символи розшифровують так: N — іменник, V — дієслово, іп£ — інфінітив, Рг айу — категорія стану (предикативний прислівник), Сор — зв'язка, і — змі­нювана форма (дієслова), 1,3,5 — порядковий номер відмінка (відповідно називний, давальний і орудний).

Синтаксисти по-різному визначають кількість і склад структурних схем речення, але в усякому разі у схемі повинно бути не менше двох складників. Як до­вела Г. О. Золотова, навіть у таких реченнях, як Світає, Морозить, є суб'єкт думки — час і природне середови­ще: зараз, тут.

Оскільки структурні схеми узагальнюють типи пре­дикативних відношень, то їх кількість обмежена. Вони мають національну специфіку, хоча види предикатив­них відношень за змістом є загальнолюдськими. Якщо структурною схемою простого речення є мовні форми предикації, то структурною схемою складного речення є спосіб зв'язку між предикативними частинами, що входять до складного.

Як бачимо, до структурної схеми речення входить тільки мінімум (суб'єкт і предикат думки), через що такі речення, як Сусіди купили автомобіль і Мої сусі­ди вчора купили в автомагазині новий імпортний автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему. Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні випад­ки, як доповнення до структурної схеми стали вико­ристовувати розширену структурну схему, або, інши­ми словами, позиційну схему висловлення (якщо пер-

Граматична система мови

255

ша містить предикативний мінімум, то друга — номі­нативний мінімум, тобто все, що необхідно для розу­міння речення). До позиційної схеми, крім головних членів, належать різні поширювачі, тобто другорядні члени речення (в традиційному розумінні), або актанти і сирконстанти (за сучасною термінологією). Узагаль­нено схему членів речення можна схематично зобрази­ти так (схема запозичена в 3. Д. Попової [Попова 1977: 146]):

---

Члс

>ни

[речення

я

кі вхо

д*

[ть ;

*о

як

і не і

зх

одять д

0

с

трукт>

ф

НОІ (

зхем

[И

СТ]

рукт>

фі

ІОІ СХЄЛ

їй

су(

5'єі

стиви

пр(

ЗДИК

ати

ви

які вход;

ЯТЬ )

по

які не

вхо

ДЯТЬ ДО

ПОЗИЦ1ИН

ої с:

кеми

ПОЗИЦІ

ино

ї схеми

1

додатки

обставини

означення

дієслівні атрибути

Вважають, що в системі мови закладені тільки структурні схеми, а позиційні схеми формуються в мовленні.

Говорячи про відношення між членами речення, не можна оминути питання про його вершину, тобто який із членів ядерної структури речення — підмет чи при­судок — є важливішим. З цього приводу в мовознавс­тві існувало дві протилежні думки. О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, С. О. Карцевський, А. де Гроот уважали, що оскільки у формі підмета нема показни­ків підпорядкованості якомусь іншому слову, то він є абсолютно незалежним членом. По-іншому це питан­ня трактували А. Мартіне, О. О. Дмитрієвський. Усу­нення підмета, на їхній погляд, не призводить до руй­нування речення, тоді як редукція присудка руйнує його (Співається пісня —» Співається; Співається піс­ня —> Пісня). Звідси висновок: присудок становить мінімум речення, його конститутивний центр і, та­ким чином, є єдиновладним у структурі речення. Цю позицію підтримав Л. Теньєр.

Отже, підмет і присудок мають подвійну природу, їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті —

256

Теорія мови

конструктивному чи комунікативному — їх розгляда­ють. Синтагматично присудок підпорядковується під­мету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до яко­гось члена речення, а до всього висловлення) присудок займає центральну позицію (предикативність, а саме такі її складники, як категорії способу і часу, містять­ся саме в присудку).

Опозиції структурних схем за вираженими ними синтаксичними ознаками предикативних відношень утворюють системні зв'язки між цими структурними схемами, формують парадигматику речень. Питання парадигматики речень поки що не має однозначного розв'язання. У трансформаційній граматиці (Н. Хом-ський та його школа) під парадигматикою речення ро­зуміють структурно відмінні, але семантично співвід­носні синтаксичні конструкції (речення), що рівно­значне перифразам. Розширено трактує парадигматику П. Адамець: це ієрархічно організована система, в яку входять ядерне речення і всі його трансформи, що пе­редбачають зміни в синтагматичній будові при стабіль­ності змістової сторони; всі його модифікації, зумовле­ні зміною модального і фазисного значення; всі його варіанти, викликані зміною морфологічних категорій виду, часу, способу, числа [Адамец 1966: 79]. Сформу­льований П. Адамцем принцип має на меті побудову загальної системи мови як сукупності багаточленних та ієрархічно організованих парадигм обмеженого чис­ла ядерних моделей, тобто того, що можна назвати синтаксичним полем речення.

---

У деяких концепціях парадигматику речення трак­тують як сукупність усіх морфологічних видозмін речен­ня (Б. Ю. Норман; див.: [Общее язьїкознание 1983: 257]). Очевидно, беруть до уваги тільки внутрішньомодельні перетворення у межах категорій часу, модальності, особи, числа, роду і виду за комунікативною метою.

Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведо-ва, відносячи до неї тільки зміни, пов'язані з модаль­ними і часовими значеннями присудка. Так, повна па­радигма простого речення, утворювана морфологічним варіюванням присудка, має 8 членів: три форми інди­катива — теперішній, минулий і майбутній час і п'ять форм ірреальних способів — кон'юнктивний, умовний, бажальний, спонукальний, обов'язковий: Вона пра­цює. Вона працювала. Вона працюватиме/буде працю­вати. Вона працювала б. Якби вона працювала. Лише

Граматична система мови

257

б вона працювала. Хай вона працює. Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується].

Як і в морфології (пор. рос: ти победишь, он побе-дит, я ?), синтаксичні парадигми бувають повні і не­повні. Повнота парадигми простого речення залежить від його граматичної структури і від лексичного напов­нення структури. Так, скажімо, речення Перемога — це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а неповну чотиричленну: Перемога — це чудово. Пере­мога — це було чудово. Перемога — це буде чудово. Перемога — це було б чудово. Тут відсутні такі форми ірреальних способів, як обов'язковість, бажальність, спонукальність. Речення Цвісти садам має всього ли­ше двочленну парадигму — теперішній час (Цвісти садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [ПІведо-ва 1967: 7 і наст.; Грамматика современного русского литературного язьїка 1970: 577 і наст.].

Існує ще одна концепція парадигми речення, за якою до однієї парадигми належать речення, які спів­відносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є синонімічними. Такий парадигматичний підхід до ре­чення характерний для напряму логічної семантики в синтаксисі.

Поняття парадигматики речення широко використо­вують як у конструктивному, так і в комунікативному синтаксисі. Як правило, парадигматичний підхід засто­совують у вивченні простого речення. Складне речення характеризується за іншими параметрами (тут визна­чальними є зв'язки між предикативними частинами). Водночас треба зазначити, що складне речення не є ме­ханічним об'єднанням двох чи більше простих. Всту­паючи в певні синтаксичні відношення, одна з частин може зазнавати таких структурних змін і мати таку структурну організацію, яка простим реченням не влас­тива. У позиційній схемі складного речення особливий порядок слів, є позиції для сполучників, сполучних і співвідносних слів, часток, дейктичних (вказівних) слів та інших спеціалізованих засобів вираження зв'язку. Комунікативний тип складного речення, за Г. Кржиж-ковою, визначається головною частиною.

---

Побудова (синтагматична організація) речення під­порядкована його двом функціям — номінативній і ко­мунікативній. Номінативна функція пов'язана з по-значуваною реченням ситуацією (подією), тоді як ко­мунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми

258

Теорія мови

повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речен­ня у функціональному синтаксисі стали розрізняти но­мінативний (семантичний) синтаксис і комуніка­тивний синтаксис.

Для номінативного (семантичного) синтаксису важ­ливим є поняття пропозиції. Пропозиція — це семан­тичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень.

Так, наприклад, речення Командир вручив воїнові орден, Командир нагородив воїна орденом, Командиром вручений орден воїнові передають одну й ту саму інфор­мацію. У пропозиції відображається денотативна ситу­ація. З цього погляду речення — це «драма в мініатю­рі» (Л. Теньєр). Кожний актант і сирконстант (іншими словами, кожна словоформа) в позиційній схемі речен­ня «відіграє» певну роль, позначаючи мовну семанти­ку високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія, об'єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філл-мор, який уперше опрацював цю «відмінкову грамати­ку» [Гііітоге 1968: 24—25], виділив такі ролі: агентив (А), датив (Б), інструменталь (І), фактитив (Б*) — пред­мет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (Ь), об'єктив (О). Нині цей перелік ролей дещо змінився, розширився й отримав нове символічне позначення: а£епз, асі, оЬі, іпзіг, Іетр, Іос, ехізі; «буття», іпсер «поча­ток» тощо. Так, скажімо, речення Я відчинив двері клю­чем матиме такий запис у термінах пропозитивної но­мінації: а§епз асі оЬ] іпзіг. Ці семантичні феномени в тій послідовності і в тому наборі, в якому вони вияви­лись у наведеному висловленні, утворюють його (вис­ловлення) пропозицію.

Пропозитивна номінація і позиційна структура ви­словлення не завжди збігаються. У мові існують ре­чення, де в один синтагматичний ряд злиті дві чи біль­ше пропозиції, які обслуговує спільний механізм акту­алізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною реалізовано дві пропозитивні номінації: Я знав його і Він був дитиною. У різних мовах механізми актуалі­зації і номінації ситуації характеризуються різним сту­пенем автономності, взаємозалежності.

З ученням про пропозицію пов'язана теорія глибин­них і поверхневих структур. Глибинна структура — це спосіб абстрактного опису семантичної структури ре­чення, це абстрактна формула, утворена найбільш за­гальними, універсальними елементами смислу. Так,

Граматична система мови

259

наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як адепз асі оЬ]. Якщо глибинна структура є узагальненим змістом речення, то поверх­нева структура — це конкретний опис синтаксичної будови речення. Поверхнева структура забезпечує ви­раження глибинної синтаксичної семантики граматич­ними класами слів, тобто частинами мови. Як прави­ло, одна глибинна структура реалізується в декількох поверхневих (див. наведені вище речення). Значно рід­ше трапляються випадки, коли одній поверхневій структурі відповідають дві глибинні. Наприклад: Очі­куваного запрошення письменника ще не було, Прийом депутата відбувся успішно. Тут можливі дві інтер­претації: письменника запросили і письменник запро­сив, депутата приймали і депутат приймав. Поверхне­ва структура цих речень є недостатньою для однознач­ного витлумачення висловлення. Найчастіше це буває тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпрету­вати зв'язки між своїми членами (випадки так званої синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно засмаглий чи сильно кидає). Як бачимо, синтаксичні зв'язки в реченнях є семантичними. Більшість помил­кових аналізів речень є наслідком неправильного роз­ставлення синтагматичних зв'язків.

---

Смотрите также файлы

• Історія України самостійна 2013.doc

• Історія України самостійна 2011.doc

• Загальне мовознавство, курс 5.doc

• Омонiми.Мовознавство.doc

• 18. Синонімія. Мовознавство.doc