ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.11.2019
Просмотров: 371
Скачиваний: 1
Тема 1. Сутність і види податків
1. Історія виникнення і становлення сучасних податків і зборів
Податок – це одне з основних понять фінансової науки; одночасно економічне, господарське і політичне явище реального життя. Російський економіст М. М. Алексеєнко у ХІХ ст. писав: «З одного боку, податок – це один з елементів розподілу, одна із складових частин ціни, з аналізу якої (тобто ціни) власне і почалася економічна наука. З іншого боку, встановлення, розподіл, стягування і споживання податків становить одну з функцій держави».[99,25] Звернемося до історії походження податку.
Данина з переможеного народу – одна з первісних форм податку. Розбиті вороги піддавалися поголівному знищенню або бралися у полон як раби; усе їх майно, яке можна було взяти, захоплювалося переможцем. Рабів і речі ділили між ватажками і вояками; так покривалися витрати війни за принципом «війна живить війну». Багато століть потім, коли утворилися могутні об’єднання з усіма ознаками державності, військова здобич усе ще продовжувала складати іноді суттєву частину державних доходів. Цей свого роду «потік розорення» зберігся до ХХ ст. під назвою контрибуція. Звичайно, данина не була в прямому значенні податком, а джерелом, з якого беруть початок сучасні податки. Потім до данини приєдналися й інші види податкового обкладання, але вони вже мали внутрішні джерела. Як тільки суспільні спілки перестають бути простими родинними об’єднаннями і виникає адміністрація у будь-якому її вигляді (суд, військо), так одразу ж утягуються в оподаткування не тільки переможені, але й самі громадяни такої спілки.
З історії відомо, що податки – це найбільш пізня форма державних доходів. Первісно податки мали назву auxilia (допомога) і носили тимчасовий характер. Ще у першій половині ХVII ст. англійський парламент не визнавав постійних податків на загальнодержавні потреби, і король не міг запровадити податки без його згоди. Однак постійні війни і створення величезних армій потребували великих коштів, і податки перетворилися з тимчасового у постійне джерело державних доходів. Податок стає настільки звичайним джерелом державних коштів, що відомий політичний діяч Північної Америки Б. Франклін (1706 – 1790) міг сказати, що платити податки і померти зобов’язаний кожний.
Безпосереднім результатом запровадження податків є матеріальний збиток для платника. У перші роки розвитку податкової системи, коли державні доходи не відрізнялися від особистого майна короля, проти податків заперечували з позицій недоторканості приватної власності й допускали їх лише у надзвичайних ситуаціях як екстраординарне джерело державних доходів. Коли ж населення змирилося з ними, і податкова система міцно закріпилася як основне джерело державних доходів, почали створюватися теорії походження податків, які дістали назву індивідуалістичних (теорія користі, обміну еквівалентів, атомістична теорія). Зокрема атомістична теорія, що виникла в епоху просвітництва, розглядає податок як плату, яку вносить кожен громадянин за охорону його особистої і майнової безпеки, захист держави та інші послуги. До проблеми забезпечення захисту від зовнішнього ворога додається проблема підтримки внутрішнього порядку і спокою всередині країни, для чого необхідні суд, поліція та інші державні органи. Для їх утримання треба сплачувати податки. Таким чином, це обмін одних цінностей на інші: «подібно до того, як ми проводимо оплату купцю за придбані у нього товари, адвокатові за одержану пораду, так ми платимо й уряду за його послуги».
Слід зауважити, що видатними економістами і філософами різних часів висувалося чимале число теорій щодо походження податків. Деякі з них були логічним продовженням вже описаної нами вище з тією відмінністю, що одні автори вважали податок боргом кожного громадянина перед державою за забезпечення власного спокою і добробуту (Вольтер, Гоббс); інші вважали податок жертвою, яку приносить індивідуум в інтересах держави (Канар, Мільгаузен); треті вважали податок страховою премією, а платників податків називали членами страхової спільноти, які страхують себе і свій бізнес від негативних суспільно-політичних процесів (Тьєр, Жирарден); деякі навіть висунули так звану теорію насолоди, яка полягала у тому, що завдяки податкам людина отримує задоволення від суспільного порядку, правосуддя, забезпечення особистості й власності. Отже, сплачувати податки – значить отримувати насолоду (Сімонд де Сісмонді).
Своєрідну еволюцію поглядів на природу податків подає Е. Селігман: «Спочатку пануючою є ідея дарунку. У середні віки індивідуум робить подарунок урядові. Ідея дарунку знаходить свій вираз у латинському терміні donum і англійському benevolence. На другій сходинці уряд покірливо благав або прохав народ про підтримку. Цій ідеї відповідало латинське слово precarium, яке вживалося на континенті декілька століть, а також і німецьке bede (від beten – прохати). На третій стадії ми спостерігаємо ідею допомоги, яка надається державі. Ця ідея знайшла своє відображення у латинському auditorium, англійському aid та французькому aide. На четвертій стадії з’являється ідея про жертву, яку приносить індивідуум в інтересах держави. Він тепер відмовляється від будь-чого заради суспільного блага. Ця ідея підтверджується з старо-французьким gabelle, сучасним німецьким abgabe, латинським – dazio. На п’ятій стадії у платника розвивається почуття боргу зобов’язання, яким відповідає англійське duty. І тільки на шостій стадії визначаємо ідею примусу з боку держави. Ця ідея спостерігається в англійському impost або imposition. На сьомій і останній стадії ми бачимо ідею певної частки або окладу, установленого урядом, поза будь-якої залежності від волі платника. Цю ідею ми бачимо у середньовічному англійському терміні scot, яке уявляє собою видозмінене німецьке слово schoss або скандинавське skatt».
У розвитку податкової системи можна виділити три періоди. Перший період, який відзначається нерозвиненістю і випадковим характером оподаткування, охоплює державне господарство стародавнього світу і середніх віків. Другий період, XVI – XVIII ст., коли відбулися надзвичайні зміни в суспільному житті Європи, коли грошовий лад господарства витіснив натуральний, коли потреби держави значно зросли, і потрібно було відшуковувати нові джерела державних доходів. Маса нових податків, переважно непрямих, поповнює бюджети західноєвропейських держав у цей період. В Англії, наприклад, протягом 20 років існування республіки при Кромвелі було введено до 200 видів акцизів, причому оподаткуванню підлягали найрізноманітніші об’єкти (коробки для масла чи солом’яна потерть). У Голландії в XVII ст. непрямих податків було так багато, що, за словами історика де-Вітта, на порцію риби, продану в готелі, падало 34 види різних акцизів. Прямі податки у цей період також відрізнялися своєю численністю і випадковістю, навіть дивиною: так у Англії існував податок на небіжчиків, холостяків, у Вюртемберзі – спеціальний податок на солов’їв.
Із кінця XVIII ст. починається нова епоха в оподаткуванні. До цього часу правила оподаткування уже виробилися, уявлення про постійність податків укоренилося. Сформувалося переконання, що маса різноманітних податків не тільки не задовольняє своєму призначенню, але й зупиняє прогрес промислового розвитку і, спричиняючи шкоду народному господарству, наносить збиток казні.
Третій період в історії податків (XIX ст.) відрізняється значно меншою їх кількістю і більшою одноманітністю. Форми податків стають більш визначеними, правила адміністрування більш виваженими і під час вибору віддається перевага таким податковим джерелам, які обіцяють мільйонний дохід. В Англії завзята боротьба землевласників з «аристократією капіталу», яка почалася ще у XVII ст. і загострилася до кінця XVII ст., призводить до зниження, а потім і до скасування земельного податку. У міру зростання авторитету і значення «аристократії капіталу» на передній план виходять фінансові інтереси цього класу. У результаті скасовується маса непрямих податків, що тяжіли над промисловістю, проводиться велика реформа вільної торгівлі, яка поступово розриває ланцюги протекціонізму. Із початку XIX ст. до інтересів двох пануючих класів починають приєднуватися і заявляти про себе інтереси робітників: постають питання про скасування всіх тих податків, які пригноблюють бідніші класи населення (скасовується податок на сіль у 1825 р., на хліб у 1846 р., у 1842 р. знову запроваджується прибутковий податок).
Отже, у початковий період промислового капіталізму XIX ст. податкова система складалася з прямих податків, з одного боку, і безлічі податків на споживання, з іншого. У кінці XIX ст. у найбільш розвинених капіталістичних країнах до податкової системи включають прибутковий податок як фундамент і податок на спадщину. Реальні податки відходять на другий план, але зберігається деяка частина найбільш доходних податків на споживання.
У 20-ті роки ХХ ст. діяли реальні (прямі) форми оподаткування, саме вони історично були першими. До них відносять поземельний, домовий, промисловий податок і податок на грошовий капітал.
Поземельним податком називається такий податок, який падає на землевласника і передбачає обкладання доходу від землі. Об’єктом цього податку є земля, суб’єктом – землевласник, джерелом – дохід від землі (поземельна рента). Так будувався поземельний податок у всіх західноєвропейських державах: наприклад, у Англії податок стягувався в розмірі чотири шилінги з кожного фунта стерлінгів орендної плати, що надійшла на користь землевласника. Поземельний податок – це один з податків, що існував з прадавніх часів. До другої половини ХІХ ст. значення поземельного податку в доходах держави відносно зменшилося в результаті введення нових видів податку, але не втратило свого значення для бюджету. Переваги поземельного податку визначаються за якостями, якими наділена земля. Землю як об’єкт оподаткування не можна втратити. Тому фінансова наука вважала, що земля є найкращим об’єктом оподаткування. За загальним правилом для всіх податків поземельний податок повинен падати на чистий дохід із землі. Способи визначення доходу із землі в різні часи і в різних країнах були різноманітними. Найстаріший спосіб полягав у вимірі землі й обкладанні за її кількістю: за югерами – у Римі, за хайдами – в Англії, за гуфами – у Німеччині, за сохами – у Росії. Але поступово через несправедливість обкладання землі за її кількістю цей спосіб змінюють: землі розподіляють за їх родючістю. Так, у стародавній Русі розрізнялася соха доброї і соха поганої землі. Іншим старовинним способом була десятина, тобто стягування податку в розмірі 1/10 валового доходу із землі. Із розвитком техніки оподаткування з’явилися більш досконалі способи і прийоми, в основу яких було покладено визначення чистого доходу із землі, кадастр. Зауважимо, що кадастр був вигідним і державі й землевласникові. З одного боку, за його допомогою можна було встановити більш або менш рівномірний поземельний податок; з іншого, кадастр не заважав власникам землі поліпшувати культуру землеробства з метою збільшення їх доходів.
Другим реальним податком був домовий податок, який з’явився у практиці європейських країн у XVI ст., коли стали розвиватися міста. Як зрозуміло з назви, суб’єкт податку – власник будинку. Домовий податок передбачав оподаткування доходу цього власника. Останній одержував подвійні доходи: 1) перш за все прибуток на капітал, який власник уклав у будинок, і який він одержав у вигляді плати за квартири з квартирантів, що мешкають у його будинку; 2) власник будинку одержував у квартирній платі ще й поземельну ренту з тієї ділянки землі, яку займає його будинок. Із метою проведення оподаткування будинків проводився облік об’єктів домового податку та їх доходності. Коли цей податок з’явився, наприклад у Англії в XVII ст., то первісно облік будинків був спрощеним. Податок стягувався за числом камінів у будинку. Такий облік не вимагав відвідування будинку й обліку доходності. У кінці XVII ст. камінний збір перетворюється на домовий податок, який обліковується за кількістю вікон у будинку. Це був дуже грубий прийом, але для того часу прийнятний і більш точний, ніж податок за числом камінів. У Франції домовий податок, запроваджений у кінці XVIII ст., полягав в обкладанні будинків за числом вікон і дверей. У XIX ст. такий порядок оподаткування стає надто грубим і нерівномірним, що змушує держави переходити у більшості випадків до оподаткування в залежності від доходності. Проте доходність визначалася не індивідуально для кожного будинку, а за розрядами середніх норм, до яких були віднесені окремі будинки. Звичайно місто розподіляли за районами, у кожному районі на підставі декількох спостережень визначалася середня доходність однієї квадратної сажені житлової площі за розрядами будівель (кам’яні, дерев’яні) і за цими нормами обчислювався валовий дохід кожного будинку шляхом вимірювання його площі. З цього доходу виключалися поточні витрати, також за установленими нормами, й із залишку, що і представляв собою чистий дохід, брався податок.
Третій реальний податок – промисловий. Його об’єктом був промисел, за винятком сільськогосподарського. Це податок на будь-яку господарську діяльність у вигляді промислу, яка передбачає одержання прибутку. Сюди відносились промисли у галузі промислової переробки сировини, промисли у галузі торгівлі й транспорту та різні види вільних професій (лікарі, адвокати, літератори та ін.). Сільськогосподарський промисел не підлягав оподаткуванню промисловим податком перед усім тому, що він обкладався поземельним податком. Суб’єктом промислового податку була особа, яка займалася будь-яким промислом. В основу промислового податку був покладений промисловий кадастр, тобто фінансова операція, що передбачала визначення об’єкта оподаткування і середніх норм доходності, за якими визначався розмір оподаткування. Але цей кадастр не мав на меті визначення дійсного доходу кожного підприємства. Він ураховував припущення, що обрані зовнішні ознаки відповідають відомій доходності підприємства. За обраними ознаками підприємства розподілялися на групи, кожній з яких призначався відповідний оклад податку. Так, фабрики звичайно ділилися на розряди за числом зайнятих працівників, машин, іноді за валовим виробництвом. У російському дореволюційному промисловому податку для різних видів промисловості були прийняті різні ознаки. Борошномельні млини ділилися на розряди за площею жерновів і вальців, цукрові заводи – за валовим виробництвом, пивоварні заводи – за ємністю бродильних чанів, інші підприємства – за кількістю зайнятих працівників. У радянський період в оподаткуванні 20-х років для всіх промислових підприємств була взята одна ознака – число працівників. Торгівельні підприємства поділялися на розряди за характером і обсягом торгівлі (розносна, дрібна, роздрібна, оптово-роздрібна й оптова). Слід відмітити, що у 20-ті роки ХХ ст. у Західній Європі промисловий податок ділився на дві частини: патентний податок у вигляді твердих ставок за розрядами й додатковий податок, який обчислювався за різними ознаками: капіталом, орендною платою за приміщення, оборотом. Саме у ці роки намітилося засвоєння промисловим податком витоків прибуткового обкладання. Зовнішні ознаки промислового податку не забезпечували рівномірності оподаткування, тому стали переходити до обчислення промислового податку за доходністю, трансформуючи його таким чином у прибутковий податок, який одержав назву податку на прибуток.
Останній реальний податок – податок на грошовий капітал. Його об’єктом є вільний грошовий капітал. Цим податком обкладалися особи, що мали капітал, який вони або накопичили самі, або одержали у спадщину і який має грошовий вираз. Ці рантьє могли розміщувати свій капітал у вигляді вкладу в банк, купувати акції або будь-які інші проценті папери, могли надавати позики приватним особам під векселі. Із ХІХ ст., коли в європейських країнах з’явилося багато рантьє, держава почала оподатковувати їх особливим податком на грошовий капітал, але у досить невеликих розмірах. Цей податок не піднімався вище 5 % з доходу від цих капіталів. Сюди відносили перед усім усі твердопроцентні папери, тобто папери, які приносять певний незмінний процент (облігації державних позик, облігації промислових підприємств, залізних доріг, міст). Одержувачів процентів можна було обліковувати у той момент, коли установа-боржник виплачувала відсотки за випущеними паперами. Держава зобов’язувала ці установи відняти належний податок з процентів і внести його до казни. Це мало назву оподатковування у джерела. Потім податком обкладалися капітали у вигляді вкладів у банках, які, видаючи вкладнику нараховані на його вклад чи поточний рахунок проценти, були зобов’язані утримувати встановлений податок.
Розглянемо податки на обіг. Такими податками слід називати податки, що стягуються у момент переходу яких-небудь майнових цінностей з рук однієї до рук іншої особи. Ці податки стали розвиватися у ХІХ ст. разом з розвитком капіталістичного обороту. Податки на виробництво змогли охопити виробництво далеко не всі платіжні засоби громадян. У багатьох випадках майно і дохід, що підлягають оподаткуванню, не підпадали йому, проте в момент передачі майна іншій особі держава використовувала його для обкладання податком. Податки на обіг були суттєвим доповненням до податків на виробництво. Об’єктом цих податків звичайно були ті дії, які характерні під час передачі майна в інші руки. Так, у біржовому податку об’єктом була біржова угода двох осіб з купівлі-продажу цінних паперів, у податку на рахунки об’єкт оподаткування – угода продажу купцем товару, у вексельному податку – кредитна угода кредитора з боржником.
З усіх податків на обіг найбільше значення мав податок на спадщину, тобто податок, який справляється зі спадщини у той момент, коли вона переходить до спадкоємця. Зазвичай податок на спадщину будувався на засадах прогресивного оподаткування, причому відсоток оподаткування підвищувався в залежності від двох обставин: від збільшення суми спадщини і ступеня споріднення спадкоємця. До першої світової війни 1914 – 1918 рр. оподаткування становило 10–15 % суми спадщини. У воєнний та післявоєнний періоди частка оподаткування значно зросла і досягала для найбільш великих спадщин і далеких родичів 50 % і більше. Особистий характер податку проявлявся у тому, що встановлювався мінімум спадкового майна, вільний від оподаткування, і у тому, що борги за спадщину віднімалися від оподатковуваної суми спадщини. У колишньому СРСР податок на спадщину у 20-ті роки не відігравав ролі у доходах держави, оскільки саме успадковування дозволялося у досить обмежених розмірах. Коло осіб, яким дозволялося успадковувати, обмежувалося прямими родичами-спадкоємцями (дітьми, онуками та ін.) і одним з членів подружжя, що пережив іншого – померлого, а також непрацездатними і незаможними особами, що були на повному утриманні померлого протягом не менше одного року до його смерті. Спадщина до 1 тис. карб. не обкладалася податком. Спадщина від 1 тис. карб. до обкладалася прогресивним податком: від 1 до 3 тис. карб. – 1 %; від 3030 карб. до 6 тис. карб. – 2 %; від 6125 карб. до 10 тис. карб. – 4 % і т. д.