Файл: moya_kursova.docx

2. Нормативно-правове забезпечення

Одним із головних чинників важкого стану фінансового сектору є недосконале правове середовище та вади державного регулювання. Нормативно-правова база, що покликана регулювати професійну діяльність на фінансовому ринку, не враховує його особливості, є досить суперечливою та не повністю сформованою.

Розподілення державного регулювання і нагляду ускладнює застосування комплексного підходу до розвитку ринку як цілісної системи та не дозволяє забезпечити ефективний контроль за діяльністю кінцевих власників та консолідований нагляд за професійними учасниками різних сегментів ринку.

Подамо нормативні акти, що регулюють фінансовий сектор в Україні в табл. 1.2.

Таблиця 1.2

Нормативно-правове забезпечення

Продовження табл. 1.2

Продовження табл. 1.2

Отже, існуючі законодавчі вимоги та процедури розкриття інформації ще не в повній мірі відповідають міжнародно визнаним стандартам і потребам інвесторів та споживачів фінансових послуг, не дозволяють якісно оцінити рівень надійності, кредитоспроможності та фінансової стійкості операторів ринку. Цьому заважає і нерозвиненість системи 5рейтингових оцінок та існуючий монополізм на ринку вітчизняних рейтингових послуг, відсутність практики оцінки та розповсюдження інформації щодо результативності інвестиційної діяльності компаній з управління активами та інституційних інвесторів.

Розділ 2 фінансовий сектор України: тенденції розвитку та проблеми в сучасних умовах

2.1. Сутність і складові фінансового сектора економіки України

Головним уроком, який дала економіці практика формування нових ринкових відносин, полягає в тому, що чинник інстиіуційного сере­довища є надзвичайно важливим. Його ігнорування істотно обмежує можливості науки у формуванні адекватних уяв­лень про економічну реальність. Очевидно, засвоєння цього уроку в наукових колах економістів на пострадянському просторі й стимулювало багатьох із них до активного ово­лодіння досягненнями інституційного напряму і проведен­ню численних досліджень з цієї проблематики.

Ринкові перетворення в українській економіці та її входження до світового економічного простору надали нової якості і процесу розвитку вітчизняного фінансово­го сектора. За цих обставин його аналіз дозволяє сфор­мулювати висновок про необхідність послідовної інсти-туціоналізацд цього сектора економіки. Величезну роль відіграє інституційне середовище, яке сприятиме ефек­тивному функціонуванню фінансових корпорацій [7].

Дослідження інституційного середовища в концепціях інституціоналістів розвиваються у кількох напрямах. Так, теорія суспіль­ного вибору вивчає інституційне середовище діяльності індивідів і організацій у суспільному секторі та акцентує увагу на витратах, що пов' язані з діяльністю держави (економіка бюрократії, пошук політичної ренти тощо). Економічна теорія трансакційних витрат розглядає вплив інституційного середовища на витрати, що пов' язані з укладанням контрактів і функціонуванням інституцій. У рамках теорії прав власності досліджується інституційне середовище економічних організацій, причому акценти зміщуються на одержання виграшу від чіткої специфі­кації прав власності. Теорія контрактів також дозволяє аналізувати вплив інституційного середовища на проце­си укладання і виконання контрактів. У цьому випадку домінуючими є „правила гри", що базуються на фор­мальних (конституційних) правилах.

Теорія організацій хоча і відрізняється від інших напрямів, отримала свою назву завдяки ідеям О. Віль-ямсона. Так, на його думку, „інституційне середовище - це правила гри, що визначають контекст; в якому відбувається економічна діяльність" і „це ос­новні політичні, соціальні і правові норми, які є базою для виробництва, обміну і споживання". Под­ібного підходу дотримується і Дж. Окслі, який вважає, що інституційне середовище необхідно трактувати як набір політичних, економічних, соціальних і юридичних (законних) погоджень, що встановлюють підстави для виробництва і обміну, тобто вводить до цього сере­довища економічні правила, але виключає споживання.

Прихильники теорії суспільного вибору і теорії прав власності також вважають, що інституційне сере­довище є фундаментальними політичними, соціальни­ми і юридичними правилами, в рамках яких протіка­ють процеси виробництва і відтворення (конституційне право, виборче право, майнове право, контрактне пра­во тощо), тобто зводять його здебільшого до предмета дослідження юриспруденції. Такий підхід простежується і у працях російських та українських дослідників, що можна пояснити розповсюдженим у літературі визначенням інституційного середовища, запропонова­ним Л. Девісом і Д. Нортом які трактують його як „су­купність основоположних політичних, соціальних і ба­зових правових норм, що регулюють економічну і по­літичну діяльність (правила, що регулюють вибори, виз­начають права власності і контрактні права є приклада­ми базових таких правил" [5].

З урахуванням того, що інституційне середовище здебільшого трактується як формальні правила або нор­ми, дослідниками з метою пояснення поведінки фірм і постійності їх стратегій у визначених умовах „інститу-ційних матриць" був уведений комплекс бюрократич­них і політичних процесів, які заважають фірмам адап­туватись в існуюче інституційне середовище. Зв'язок стратегії фірми, як по­хідної від інституційного середовища, проілюстровано в працях К. Ендрюса і К. Хофера. К. Барлет і С. Хошал на прикладі європейських мультинаціо­нальних компаній довели, що стратегії поведінки фірми, які вибудовані з одним „набором" інституційного сере­довища, стають неефективними з іншим.

Інший підхід знаходимо у О. Вільямсона, який зап­ропонував трирівневу модель дослідження, де перший рівень представлено індивідами (економічними агента­ми), а другий — інституційними узгодженнями (дого­ворами між суб' єктами господарювання, які визнача­ють способи кооперації і конкуренції), інституційне се­редовище виступає як третій рівень, що взаємодіє з пер­шими двома. Услід за Л. Девісом і Д. Нортом, О. Вільямсон пропонує розрізняти інституційне середо­вище (інституційне оточення—institutional environment) і інституційну впорядкованість (institutional arrangement). Щодо останньої, то вона відображає сукупність прав, які формально закріплені в контрактах, а також у численних неформальних угодах і механізмах підтри­мання репутації. Інституційна впорядкованість має за­безпечувати єдині правила і механізми, які дозволяють вносити зміни у закони або систему контрактів. Про її наявність свідчить, зокрема, довіра всіх учасників фінан­сової діяльності до укладених контрактів. Оскільки такі угоди укладаються добровільно в індивідуальному по­рядку, то інституційна впорядкованість являє собою, передусім, результат зміцнення нових етичних і право­вих норм фінансових відносин [11].