Файл: okhorona_pratsi.docx

в) на підприємстві наявні вакантні місця, виконання робіт на яких є рекомендованими ЛКК або МСЕК. Ця умова передбачена у ст. 31 Закону України «Про загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездат­ності» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ¹. Якщо у встановлений ЛКК або МСЕК термін роботодавець не забезпечує потерпілого відповідною роботою, Фонд соціального страхування від нещас­них випадків на виробництві та професійних захворювань Укра­їни сплачує потерпілому страхову виплату у розмірі його серед­ньомісячного заробітку.

Однією з гарантій, що забезпечує право працівника на безпеч­ні і нешкідливі умови праці, є встановлення юридичної відпо­відальності за порушення нормативно-правових актів про охоро­ну праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб ор­ганів державного нагляду за охороною праці, представників професійних спілок, найманих працівників. У разі вчинення цих правопорушень настає адміністративна, кримінальна, ци­вільно-правова відповідальність та відповідальність за трудовим правом. Законодавство України про охорону праці передбачає також сплату роботодавцями штрафних санкцій, що зарахову­ються до Державного бюджету України. Штрафи накладаються за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці.

Порядок накладення штрафів залежить від виду правопору­шень та суб'єктів, які застосовують штрафні санкції. Штрафи накладаються посадовими особами Державного комітету Украї­ни з нагляду за охороною праці за [21, с.148]:

• порушення нормативно-правових актів України з охорони праці;

• невиконання розпоряджень посадових осіб органів державно­го нагляду за охороною праці з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.

Такі штрафи накладаються лише за підсумками перевірки стану безпеки і умов праці на конкретному підприємстві, в уста­нові, організації, що проводяться органами державного нагляду за охороною праці і застосовуються лише повноважними посадо­вими особами: головою та заступниками голови, начальниками територіальних управлінь і начальниками державних інспекцій Державного комітету України з нагляду за охороною праці.

Роз­міри штрафів цієї групи встановлюються у процентному співвід­ношенні до величини місячного фонду заробітної плати підпри­ємства, установи, організації. Незалежно від виду правопору­шення, негативних наслідків та інших чинників розмір штрафу не може перевищувати п'яти відсотків місячного фонду заробіт­ної плати.

---

Застосування штрафів до підприємств, установ, організацій розглядається як один з економічних методів, що стимулює ро­ботодавця створювати безпечні та нешкідливі умови праці, систему охорони праці, яка зменшує рівень травматизму на вироб­ництві. Кошти штрафних санкцій спрямовуються на органі­зацію охорони праці на загальнодержавному, галузевому та регіональному рівнях.

Важливою гарантією, встановленою у Законі України «Про охорону праці», є запровадження соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, яким карди­нально змінено основи захищеності працівників на виробництві. В Україні прийнято Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездат­ності». Ним визначено систему, принципи та види соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професій­ного захворювання, суб'єкти та об'єкти страхування, порядок відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкоджен­ням його здоров'я.

Характерною рисою цього виду соціального страхування є йо­го обов'язковість для осіб, які працюють на умовах трудового до­говору (контракту). Працівники вважаються застрахованими з моменту набрання чинності Закону України «Про загальнообо­в'язкове соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Причому на статус застрахованих осіб-працівників не впливає фактичне виконання роботодавцями своїх зобо­в'язань щодо сплати страхових внесків. Самі працівники не не­суть жодних витрат на страхування від нещасних випадків.

Соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань здійснюється на засадах соціально­го партнерства. У його управлінні на паритетних засадах беруть участь представники держави, найманих працівників і роботодавців. На основі цього принципу сформована система управлін­ня Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Законодавство передбачає важелі впливу на роботодавців з ме­тою зростання їх зацікавленості у створенні безпечних і нешкід­ливих умов праці, дотриманні та виконанні нормативно-право­вих актів про охорону праці. Такий вплив реалізується шляхом коригування розміру страхового внеску роботодавця, що зале­жить від класу професійного ризику виробництва, встановлених знижок чи надбавок.

---

Якщо роботодавець постійно порушує нормативні акти про охорону праці, внаслідок чого зростає ризик настання нещасних випадків і професійних захворювань, підприємство може бути віднесене до більш високого класу професійного ризику, і відпо­відно розмір страхового внеску збільшується. Цей розмір збіль­шується також шляхом встановлення надбавки за високі рівні травматизму, професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці.

У випадку організації роботодавцем системи управління охо­роною праці, що забезпечує низький рівень травматизму, профе­сійної захворюваності, йому надається знижка щодо розміру страхового внеску. Проте роботодавець позбавляється цього пра­ва, якщо протягом календарного року він був підданий штраф­ним санкціям за порушення законодавства про охорону праці.

---

2.2. Додаткові гарантії прав на охорону праці працівників, які працюють у важких і шкідливих умовах праці

Основним напрямом державної політики у сфері охорони пра­ці є зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на орга­нізм та скорочення кількості робочих місць зі шкідливими та важкими умовами праці. Досягнення цих завдань можливе шляхом комплексного розв'язання питань охорони праці, запро­вадження у виробництво досягнень науки і техніки щодо ство­рення безпечних і нешкідливих умов праці, механізації вироб­ничих процесів і заміни ручної праці. Водночас рівень розвитку техніки не дозволяє у повній мірі усунути негативний вплив важких та шкідливих умов праці. Тому з метою попередження виробничого травматизму, професійних захворювань, знешкод­ження шкідливого впливу виробничого середовища на життя, здоров'я і працездатність особи працівникам, які виконують ро­боту у шкідливих і важких умовах праці, надаються додаткові гарантії [15, с. 38].

Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечуються спеціальним одягом, спеціальним взуттям, змиваючими, знешкоджуючими та іншими засобами індивідуального захисту, лікувально-профілактич­ним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продук­тами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані пе­рерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалос­ті робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пен­сію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством по­рядку.

Засоби індивідуального захисту надаються працівникам, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, на роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах. Обов'язок із забезпечення ними праців­ників покладено на роботодавця. Працівник не несе жодних матеріальних витрат на їх придбання.

Гарантійні норми забезпечення працівників засобами індивіду­ального захисту передбачені ст. 136 КЗпП України і ст. 8 Закону України «Про охорону праці», що були конкретизовані у «Поло­женні про порядок забезпечення працівників спеціальним одя­гом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту», затвердженому наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 1996 р. № 170. Засо­би індивідуального захисту видаються працівникам тих профе­сій та посад, що передбачені типовими галузевими нормами без­платної видачі таких. В Україні затверджено ряд типових поло­жень, що регулюють порядок видачі спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту залежно від галузевої підпорядкованості підприємства, устано­ви, організації. Наприклад, такі норми прийняті для працівників м'ясної і молочної промисловості, працівників елеваторної, боро­шномельно-круп'яної і комбікормової промисловості, працівни­ків сільського та водного господарства, працівників харчової промисловості, працівників зв'язку, робітників підприємств наф­тової, газової, нафтопереробної і нафтогірничої промисловості. Зазначені нормативні акти встановлюють обов'язковий міні­мум забезпечення працівників засобами індивідуального захис­ту. З врахуванням специфіки виробництва, вимог технологіч­них процесів і нормативних актів з охорони праці, за узгоджен­ням з представниками профспілкових органів і рішенням працівників підприємства засоби індивідуального захисту мо­жуть видаватися понад передбачені норми. Питання забезпе­чення цими засобами працівників конкретного підприємства, установи, організації регулюються локальними нормативно-правовими актами і колективними договорами. На основі типо­вих галузевих нормативних актів на підприємстві приймається перелік робіт і професій, що дають право на безплатне одержан­ня спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів ін­дивідуального захисту [16, с. 12].

---

Ця гарантія забезпечує захист здоров'я працівників, які ви­конують роботу у несприятливих умовах виробничого середови­ща, що негативно впливають на працездатність працівників. То­му видача замість спеціального одягу та спеціального взуття ма­теріалів для їх виготовлення або виплата грошових сум для їх придбання забороняється.

Чинне законодавство передбачає окремі випадки, коли допуска­ється грошова компенсація засобів індивідуального захисту, а саме [19, с. 128]:

• у разі неналежного виконання роботодавцем обов'язку щодо своєчасного забезпечення засобами індивідуального захисту і придбання їх працівником за власні кошти. Потрібно зауважи­ти, що така компенсація надається лише тому працівникові, який мав право на забезпечення засобами індивідуального за­хисту і представив документ, який засвідчує їх купівлю та вар­тість. При відсутності необхідних документів компенсація ви­трат здійснюється за роздрібними цінами підприємства-виробника. Вартість засобів уточнюється бухгалтерією підприємства. Порядок виплати компенсації встановлюється в колективному договорі;

• у разі неналежного виконання роботодавцем обов'язку щодо своєчасної організації хімчистки або прання одягу. Працівнику оплачуються фактичні витрати на прання і хімчистку при по­данні документа, що підтверджує вартість зазначених послуг.

Працівникам, які працюють у шкідливих і небезпечних та особливо шкідливих і небезпечних умовах праці, з метою зміц­нення їх здоров'я і попередження професійних захворювань без­оплатно надається молоко або рівноцінні продукти та лікуваль­но-профілактичне харчування. Видача вказаних продуктів є од­ним із заходів, що входять у систему організації охорони праці з метою захисту життя і здоров'я людини, збереження її працездат­ності на виробництві.

У «Правилах безплатної видачі лікувально-профілактичного харчування» встановлено категорії працівників, яким також на­дається спеціальне харчування. Ці випадки у тій чи іншій мірі пов'язані з негативним впливом шкідливих факторів виробницт­ва на здоров'я працівника.

Гарантії прав працівників, що працюють у шкідливих і важ­ких умовах праці забезпечуються шляхом встановлення пільго­вого робочого часу і часу відпочинку. Ці працівники працюють на умовах скороченого робочого часу, максимальна тривалість роботи не може перевищувати 36 годин на тиждень. Конкретний перелік посад і професій, що дає право на скорочений робочий час, формується на основі «Переліку виробництв, цехів, про­фесій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163 [10].

---