Файл: історія.docx екзамен.docx

58.Політика українізації.

Державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови у державному діловодстві, a1927 p. перший секретар КП(б)У Лазар Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-1927 pp. - уже 52-54%.

За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним з найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їхній кістяк складали так звані національні комуністи. Вони виступали керівними кадрами політики «українізації», а армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції. Значна частина її брала участь у національно-визвольних змаганнях і відзначалась антибільшовицькими настроями. Але вона компенсувала свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю.

Наслідки «українізації» виходили за межі виключно культурної й наукової сфери. Вона викликала серйозні зміни у соціальній і національній структурі суспільства. Наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня України. Вперше в українській історії українці становили більше половини (55% у 1926 р.) робітничого класу. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

Все це створювало умови для переростання українською політичною нацією рамок національної етнічної спільноти. Адже захищати українські інтереси бралися не лише етнічні українці, а й представники інших національностей, що проживали на території України. Жодна з республіканських версій «коренізації» не зайшла так далеко, як українська. За десять років «українізації» (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну, урбанізовану і сконсолідовану націю - тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 pp. Вони вступали у XXст. як модерна нація. Відтепер можна було відчувати себе сучасною людиною, робити партійну, державну, наукову та іншу кар'єру, не боячись втратити національної ідентичності.

«Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х pp. між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського населення та активна освітня культурна й наукова діяльність старої та молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю центру над УСРР.

59.Індустріалізація в Україні.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що "ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні подолати цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п'ятирічками).

Причини індустріалізації

Курс на індустріалізацію був об'єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Труднощі індустріалізації

Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;

- не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному становищі;

-низький рівень економічної освіти радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. - форсованими, надшвидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. - по 45%, на 1932 - 36%. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929 р. роком "великого перелому" і "стрибка в соціалізм".

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовувались різні методи, серед яких - організація з 1929 р. масового соціалістичного змагання, яке охопило майже всіх працюючих.

Наслідки індустріалізації

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

-Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства посилило тиск на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).

-Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості - дешевою сировиною.

-Випереджаючий розвиток важкої промисловості зумовив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю. Величезні кошти витрачалися на розвиток важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтованою на задоволення потреб населення і успіх якої мало позначився на стані легкої і харчової промисловості.

60. Насильницька колективізація с/г в Україні.

Насильницька колективізація сільського господарства в Україні була складовою воєнно-комуністичного штурму. Вона мала на меті в першу чергу забезпечити індустріалізацію дешевими продуктами і сировиною, дешевою робочою силою, а також забезпечити експорт хлібу для закупок за кордоном промислового устаткування і технологій для новобудов п’ятирічок. Утворення колгоспів мало ліквідувати багатоукладність на селі, що згідно більшовицької доктрини було чи не найважливішим критерієм соціалістичності радянського суспільства. Колективізація, перетворивши селянина-власника в колгоспно-державного наймита, мала сформувати новий, союзний пролетаріату, клас «колгоспно-кооперативного селянства. Все це зміцнювало соціально-економічну базу тоталітаризму.

Сталінське керівництво планувало провести колективізацію в Україні щонайвищими темпами. Так, листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б), який і проголосив колективізацію, відмітив буцімто наявність в республіці розвинутої матеріально-технічної бази і гостроту соціальних протиріч на селі. Постановою ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5.01.1930 р. планувалось закінчити колективізацію восени 1931 або навесні 1932 р. Офіційно проголосивши артіль (де дозволялося селянину зберегти присадибне господарство) основною формою колективізації, партія насаджувала комуни. Масовопочали усуспільнювати корів, дрібну худобу, птицю і всю землю.

Партія восени 1930 р, почала новий наступ — замість грубого насильства «одноосібників» заганяли в колгоспи податками. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств і понад 80 % посівних площ. Масова колективізація, в основному, була закінчена.

Сталінська політика «розкуркулювання селянства», як і негативного ставлення до заможного селянства взагалі, були складовою суцільної колективізації. Щоб змусити селянство вступити до колгоспу, потрібно було показати на конкретних прикладах долю непокірних. Партія обрала за повчальний приклад заможних. Це відповідало «класовому підходу» і дозволяло «натравити» одних селян на інших та зламати найбільш рішучих і авторитетних противників колгоспів. Конфісковане у них майно слугувало базою новостворених колгоспів.

Розкуркулювали не лише заможних, а всіх (навіть бідноту і наймитів, яких називали «підкуркульниками»), хто виступав проти колективізації. Тому не випадково в Україні було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств (1,2 млн. чол.), в т. ч. лише за 1930 — сер. 1931 рр. з України було депортовано близько 100 тис. сімей. Варто зазначити, що навіть за радянськими відомостями в Україні влітку 1929 р. куркулі складали менше 2 % селянських (близько 100 тис.) господарств.

61.Голодомор в Україні 32-33рр.

Голодомо́р 1932—1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932—1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян[1].

Спланована конфіскація урожаю зернових та інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 р. безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах. Незважаючи на те, що злочинні дії представників сталінської влади, котрі спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно норм тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство [2], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до цього злочину, не поніс покарання. Впродовж дисятиліть цей злочин масового вбивства людей штучним голодом не лише навмисно замовчувався радянською владою, але й взагалі було заборонено про нього де-небудь згадувати. Бездіяльність радянської прокуратури та інших органів влади на факти злочину масового вбивства людей штучним голодом яскраво демонструє дійсний, а не декларований на словах чи на папері, стан реалізації радянської законності в тоталітарній радянській державі.

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому[3] визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом[4]. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.